Контрольний укол

РОЗДІЛ 15

Я знову був розгубленим. Одну послухаєш — сумнівів немає: типовий портрет потенційної вбивці — озлоблена, незадоволена, отруйна. А інша розповість — все виходить навпаки. Виявляється, сама вона — хитра, підступна, так і чекай від неї удару спідтишка. Спробуй тут розберися!

Мені згадалася стара притча. До світового судді прийшли два сусіди, що посварилися. Він вислухав першого і говорить:

— Ти — правий!

Потім послухав другого й вигукнув:

— Ні, це ти — правий!

А дружина судді,яка була присутня при цьому, шепоче йому:

— Так не може бути, хтось один повинен бути правим!

Він здивовано обернувся до неї:

— А знаєш, ти права!

Ось так. У кожного своя правда, і кожен по-своєму має рацію.

Я лежав у гуртожитку на ліжку і марно намагався зрозуміти події, що відбувалися. Нічого не сходилося, ніби хтось спеціально все заплутував, граючись зі мною: то показував краєчок істини — і відразу ховав, то висвічував її в абсолютно іншому ракурсі. Я знову й знову забридав подумки у глухий кут. І раптом розсердився на себе. Ну воно мені треба, га?! Втелющив собі в голову якусь детективну історію і намагаюся знайти уявного вбивцю. Краще б думав про Віку, про любов або — у крайньому разі — про медицину: як підвищити свій професійний рівень. До речі, з Вікою вже давно не зустрічався, заважає цей різнобій у змінах. Треба обговорити нашу справу, може, вона підкаже якусь розумну думку. Та й взагалі, хотілося б побачити її в невимушеній обстановці.

У грудях потепліло, ніби я вдихнув гарячого повітря, а серце гучно застукало. Я підхопився. Чого це я розлігся? Набридли ці чотири стіни. Піду в місто прошмигнуся. Ось якби Віка була не в нічну зміну! А котра година? Третя пополудні.Чудово! Кілька годин можна й поспілкуватися. Я нашвидкуруч одягнувся і, радісний, кинувся телефонувати своїй дівчині.

Вахтерка спокійно сиділа на своєму посту, але, побачивши, що я з усіх ніг мчуся прямо на неї, перелякано зиркнула, зігнувшись вбік, чи не мчиться, бува, услід мені міліція?

— Що трапилося?!

— Мені треба подзвонити! — видихнув я.

— В міліцію?!

— Ні, дівчині.

Маска напруженої розгубленості тут же перетворилася на офіційну діловитість.

— Це службовий телефон.

— Ну Михайлівно, мені тільки на одну хвилинку!

Жінка пом'якшала, але продовжувала бурчати за інерцією.

— А раптом хтось у справі дзвонитиме? З тієї ж міліції, наприклад.

Видно, минулого разу я здорово-таки її налякав. Ледь не вдавилася, бідна. Але я вже набирав Вікин номер і не чув її мимрення. Слухавку підняли після першого ж гудка, ніби хтось стояв біля телефона. Це була Віка з її неповторним голосом.

— Алло!

— Привіт, Віко! Це я.

— Привіт! — зраділа вона.

— Ти коли йдеш на роботу?

— Завтра.

— Як завтра?! — я сторопів.

— Так. Я сьогодні після ночі відпочиваю, а завтра — зранку.

— А чому ж ти мені нічого не сказала?

— Та я намагалася. І дивилася на п'ятихвилинці й опісля чекала.

«От, телепень! — дорікнув я собі. — З цим розслідуванням зовсім глузд втратив. Тут така можливість з'явилася, а я лежу собі, злочинця визначаю!».

— Алло, Василю Васильовичу, Ви де? — затурбувалася Віка.

— Я тут. Значить, так. Нам треба зустрітися! Ти не заперечуєш? — зменшив я тон.

— Ні.

— Гаразд! За годину я заїду за тобою. Чекай!

— Добре.

Це звучало, безумовно, ефектно, ніби я збирався під'їхати до неї на «Мерседесі», та все було набагато прозаїчніше — декілька зупинок тролейбусом. Та хіба це важливо?

— Дякую, Михайлівно, — сказав я щиро.

— Майте на увазі, Василю Васильовичу, прийом відвідувачів до двадцять третьої години, а приводити сюди дівчат на ніч зовсім не дозволяється.

— Михайлівно! — я розплився в усмішці. — Ви — наче моя мама. Та якби ми вас слухалися — давно б вимерли, як мамонти!

— Авжеж, вимерли! Увечері цих «мамонтів» дрючком звідси не виженеш! — бурчала немолода жінка.

Та я вже прожогом кинувся до себе в кімнату готуватися до зустрічі. Ось що означає бути рішучим! До речі, саме цієї якості мені якраз і не вистачає! І я постійно від того страждаю, намагаючись виробити цю рису в собі. Окремі сплески успіху все ж таки бувають, і тоді трапляється маленьке диво. Перший раз я поцілував дівчину саме завдяки своїй зважливості. Було мені тоді вісімнадцять років. Навіть точну дату пам'ятаю — 13 лютого. Взагалі-то, мені завжди здавалося, що бажання обіймати, цілувати, пестити більшою мірою властиво чоловікам. А всі жінки — цнотливі та холодні і поступаються нам лише під натиском нашого зухвалого докучання. І було соромно і боязко образити дівчину своїми домаганнями. Як же я був здивований і обурений словами з пісні, яку одного разу почув від дівчини-барда:

Як?! Це ми — ТЕЖ хочемо любові?! А хіба дівчата хочуть? Все в голові перемішалося. Я нічого не розумів. А тут ще вичитав в якійсь книжці крилатих виразів рядки персидського, здається, поета Румі:

І тоді я вирішив діяти. Перерізати горло власній соромливості. Дотепер відчуваю смак свого першого поцілунку: свіжість морозного повітря, аромат мого одеколону «Шипр» і вологу ніжність її губ.

Віка жила у звичайній дев'ятиповерхівці — типовій, непоказній, але милій мені, тому що це був її будинок. Я знайшов поглядом вікно на шостому поверсі, а в ньому був силует моєї дівчини. Віка мене вже виглядала. Махнувши рукою, вона зникла. А я все дивився у вікно. Раптом там з'явилося суворе обличчя немолодої жінки. Я поспіхом відвернувся.

«Контроль у дії!» — спалахнула в голові штампована фраза.

Це, напевно, Вікина бабуся. З нею я ще не був знайомий, але начувся. Я зайшов до під'їзду, щоб зустріти Віку там, а не під усевидющим оком дотримувача сімейної моральності.

Вікторія — сяюча, нарядна — випурхнула до мене з ліфта, окутавши хмаркою чудових парфумів. У мене, напевно, був безглуздий вигляд, тому що вона розсміялася:

— Василю Васильовичу, що з Вами?

У відповідь я лише замотав головою, якось по-чудернацьки посміхаючись.

Взагалі-то любов — дивовижна штука: божеволієш — і радієш цьому!

– І які у нас плани? Куди ми йдемо? — защебетала моя спокусниця.

— Просто гуляти, — очутився я.

— Добре, підемо просто гуляти.

Вона узяла мене під ручку, і ми вийшли з під'їзду. Я виразно відчував спиною, що враз похолола, дуло протитанкової гаубиці, тобто погляд Вікиної бабусі, який немов промовляв: «Ох, дивись, дохтуре, якщо зіпсуєш мені дівку…».

А ми йшли мовчки. Це так здорово — йти, мовчати і не бентежитися від цього. Взагалі-то мені з Вікою було легко спілкуватися. Ну, майже легко. А зараз вона йшла зі мною під руку — і це було важливіше за всяку розмову. Але довго витримати навіть таке значуще мовчання дівчина не могла.

— Василю Васильовичу, ну куди ж Ви зникли? Зовсім не з'являєтеся! Як там наші справи? Ви знайшли вбивцю? — раптом заторохтіла вона.

— Ти зі мною на «Ви»? — насамперед поцікавився я.

— Ніяк не звикну, — знітилася Віка, — а може, так воно й краще, а то на роботі забудуся і як «тикну» при всіх!

— Гаразд, називай як хочеш, — усміхнувся я.

— Ну так що там? — мою спільницю розпирала цікавість.

— Конкретного немає майже нічого.

І я розповів їй про всі свої пригоди, спостереження, роздуми.

Вікторія уважно слухала. І дивувалася, і лякалася, і сміялася.

— А у тебе що? — у свою чергу поцікавився я.

— Я теж над усім цим думала. Головне — виявити, кому саме з наших лікарів вигідні ці смерті? Зрозуміло, що гроші тут могли зіграти ключову роль. Але мені здається, повинен бути ще якийсь мотив. Вас я відразу викреслила, — вона поглянула на мене і виправилася, — тебе викреслила.

Я згідно кивнув головою.

— Ні, не тому що це — ти. А тому, що, по-перше, ти це сам затіяв це розслідування а по-друге, я зараз пригадую, що і до тебе були доволі-таки дивні смерті. Хоча я в цьому, якщо чесно, не дуже розбираюся. Віктору Тихоновичу не вигідно, щоб хворі в його відділенні вмирали. Він дуже честолюбний. Ігор Петрович? Не знаю. Він такий добрий, веселий.

І хоча з такою характеристикою Ігоря я був цілком згоден, але все одно чути таке з вуст моєї дівчини було чомусь неприємно.

А Віка продовжувала.

— Швидше за все, це Надія Миколаївна. Вона зараз розлютилася на всіх і вся. Ти сам розповідав про її життя. А знаєш, на що здатна принижена, ображена жінка?! — обличчя Вікторії раптом змінилося, в її очах блиснули хижі вогники. Мені аж стало страшнувато. — Може, вона мститься Віктору Тихоновичу або тому ж Олександру Михайловичу?

— А до чого тут нещасні старі? — заперечив я.

— А чиє це відділення? А чия лікарня? Ото ж! Та й гроші, безумовно. Сім'ю ж то треба годувати. Мало того, що її всі кинули, так ще й залишили наодинці з матеріальними проблемами. Це у вас, чоловіків, — логіка, розрахунок, а в нас — емоції, почуття. У поведінці жінки, в її вчинках, навіть злочині шукайте і ви завжди знайдете приховані почуття, вірніше,їх наслідки, результат.

«Так, — подумав я, — в логіці, а точніше в тонкому чутті, Вікторії не відмовиш. Жінки, виявляється, абсолютно інший тип людей. Нам їх, напевно, ніколи не зрозуміти».

— Але їй були потрібні помічники, — міркувала далі Віка, — Поліна Аркадіївна для цього підходила ідеально: затуркана, жила в злиднях. А коли ти її викрив, довелося терміново її прибрати.

— Так, але Надія Миколаївна того дня працювала. У неї залізне алібі.

— Значить, — задумалася дівчина, — у неї є ще спільники. Або повідомила тим же замовникам — і вони усунули Коритіну.

— А що Світлана говорить? Які у неї новини?

— Світуля впевнена, що тут без баби Фросі не обійшлося.

— Вона просто її не любить, ось і валить усе на неї.

— Але погодься, баба Фрося — ще та штучка. Командує, ніби вона тут завідувачка. І цілком можливо, що вона бере участь у цій справі.

— Тебе послухати, то виходить, що у нашому відділенні підступно діє банда озлоблених жінок. Ні, Віко, тут у тебе щось не сходиться. Надія Миколаївна і баба Фрося ні на дух одна одну не переносять. Навряд чи їх об'єднала священна жіноча помста проти ненависних чоловіків. Тим більше, що вбивають вони в основному осіб своєї ж статі!

— Може, я і помиляюся. Адже це тільки міркування. Але й до Надії Миколаївни треба уважніше придивитися. Я відчуваю.

— Добре, подивимося. Тим більше зараз затишшя. Здається, Півнєва ніхто не збирається вбивати. Завідувач над ним труситься — щось йому від них потрібно. І Надія Миколаївна його рятувала. Але треба й за іншими хворими наглядати, щоб нічого не пропустити. Згодна?

— Згодна.

— Та досить про це. Пішли до нашого фонтану, що «говорить».

— Пішли.

І ми з Вікою попрямували в парк. Віддавши належне розслідуванню злочину, ми тепер відчували себе вільними для веселощів і розваг. Молодість егоїстічна, здається, що ввесь світ біля її ніг. Тому більш за все не хочеться думати про якусь там смерть.

Ми чудово провели вечір, а вже прощаючись в її темному під'їзді, я пригадав свою клятву бути рішучим: спробував поцілувати дівчину, а вона подалася мені назустріч, ніби сама давно чекала цього моменту. У мене закрутилася голова від дотику вологих пелюсток її губ, аромату парфумів, її молодості й свіжості. Потім вона гладила моє обличчя і шепотіла:

— Який ти красивий, розумний і гарний.

«Боже! Це просто не вкладається в моїй голові. Я — красивий! Ні, безумовно, жінки — зовсім інші істоти. Вони, напевно, з іншої планети. І це здорово! Щоб ми, нетесані мужики, без них робили?».