Контрольний укол

РОЗДІЛ 5

Слушна нагода трапилася вже наступного дня. Після роботи Ігор, виходячи зі мною з лікарні, запитав:

— Чим плануєш сьогодні займатися?

— Не знаю, особливих планів немає.

— Тоді гайда пива поп'ємо. З рибкою, а? — і, помітивши, що я знітився, поспіхом додав: — Я пригощаю. Почнеш заробляти — розрахуємося.

Взагалі-то, пива я не люблю, воно гірке якесь, та і пити його треба багато. Але якщо перетерпіти, то потім настає приємне сп'яніння. Головне — не переборщити. Гіркий досвід з цього вже був, на жаль, у моєму житті. Але це була непогана можливість поспілкуватися з Ігорем у невимушеній обстановці, промацати його, як говорять детективи, і я погодився.

Ми розмістилися за виносним столиком біля кафе. Ігор узяв по келиху світлого пива, трохи сушеної риби. Він закурив сигаретку. Запропонував мені, а я ж не палю. Відпивши відразу півкелиха, мій колега відкинувся на стільці і, затягнувшись димом, задоволений, вимовив:

— Як добре!

Я погодився.

— Ти знаєш, — почав він застільну бесіду, — на роботі — хворі, хворі… Здається, весь світ хворий: того нудить, того судомить. У гості до кого-небудь прийдеш, як дізнаються, що ти лікар, відбою від скаржників немає. То печінка у них болить, то тиск скаче! Там — пече, там — тече. Амбулаторний прийом. Я вже пробував відбуватися жартами. Скаржаться: «Голова крутиться!». Запитую: «У який бік?». Одні губляться, а деякі, щось там прикинувши, відповідають: «У правий». — «А ви в лівий бік крутіть, — кажу, — вона і врівноважиться». А як хочеться іноді вирватися абикуди від проблем, від болячок, подивитися на світ здоровими очима. Адже, дійсно, — добре! Сонце світить, небо блакитне, дівчата симпатичні ходять! — він підморгнув мені по-свійському. — А? Як у тебе на особистому фронті? Он хоч би Вікторія у нашому відділенні. Гарненька, жвавенька та розумненька. І нерозпанькана ніби.

Я мовчки цідив пиво. Коли п'єш, можна не відповідати. Та він не став мені більше дошкуляти.

— Слухай, а поїхали зараз до мене. Дружина вже повинна прийти зі школи. Наталка буде рада.

— Вона що у тебе, ще школярка?!

— Ні, вчителька.

Чинити опір було марно, і ми, допивши по другому келиху, відправилися до Ігоря додому. Він жив у старій «хрущовці» — облупленій п'ятиповерхівці з брудним під'їздом, без ліфта. Ми піднялися на четвертий поверх. Двері відчинила миловидна молода жінка у квітчастому домашньому халаті. Чорнява, кароока, з короткою стрижкою.

— Наталко, приймай гостей!

Жінка привітно поздоровкалася і відсторонилася, пропускаючи нас у передпокій. І що мені найбільше сподобалося у ній — це милі ямочки на щоках, які з'являлися, коли вона посміхалася.

— Це Наталія, моя дружина. А це — Василь Васильович, Вася, ну, я тобі про нього розповідав.

З кімнати вибігла дівчинка років чотирьох, в білих гольфиках, кольоровому сарафанчику, з двома туго заплетеними кісками і з пишними білими бантами. На милому личку були такі ж ямочки, як і в мами. З вигуками «Тату! Тату!» вона кинулася до Ігоря з обіймами.

— Ми щойно з садочка прийшли, — пояснила мама Наталя і подивилася на доньку. — Це наша Маринка. Привітайся з дядечком Василем.

Дівчинка відсторонилася від татуся і вирячила на мене свої оченята.

— Драсті.

— Здрастуй.

— Дядю Васю, а що у Вас учора був день народження?

— Ні, чому ти так вирішила?

— А хто ж Вам тоді вуха так повідтягував? — з дитячою безпосередністю видала вона. І я, дорослий хлопець, зніяковів від слів цієї крихітки.

— Так, Марино, йди у свою кімнату, — суворо наказала мама, а звертаючись до нас, додала: — Ви йдіть у залу, а я зараз що-небудь приготую.

— Пішли на балкон, покуримо, — запропонував господар квартири, і я пішов за ним.

— Зі мною в інституті вчилася Олена Петревухина, — закуривши, почав Ігор. — Гарна дівчина, симпатична. Тільки ось вуха у неї, як і у тебе, були сильно лапаті, з-під волосся стирчали. Вона страшно комплексувала. Але вийшла все ж таки заміж за нашого однокурсника Петра Люльку. Ми ще підколювали її: «Він же тебе саме за вуха полюбив. Прізвище у тебе доленосне — Петревухина: «Петре, вуха на!». Ось він і взяв.

Розповів він це якось просто, не образливо, що навіть я розсміявся.

— Так що не комплексуй, — він стукнув мене по плечі, — і будь самим собою. Пам'ятаєш, фільм є такий. Хлопець був з відкопиленими вухами, на роботі всі над ним потішалися. А він узяв і зробив пластичну операцію. Так вони на нього образилися. «Це не ти!», — кажуть. Довелося йому знову повертати свій колишній вигляд. Від долі не втечеш. Он Вікторія ж на тебе око поклала!

— Та з чого ти це взяв?

— Ну-ну, старого ловеласа не проведеш!

— Чуєш, Ігорю, — переводячи розмову на іншу тему, сказав я, — давно хочу запитати, а чому в нас палата № 12а називається?

— А! — Ігор усміхнувся. — Це справа рук нашого марновірного шефа. Наказав номерок «13» зняти і замовив «12а». Хоча, здається, це принципової ролі не зіграло. Тим паче, що це — палата інтенсивної терапії, всіх важких хворих туди переводимо. І переважно там помирають.

Розмова перейшла в потрібне мені русло, але я раптом замовк, міркуючи, як би мені обережно, не викликаючи зайвих підозр, дізнатися від Ігоря усе необхідне. Він теж мовчав.

— Так, — погодився я з ним, — вже при мені там пару осіб померло. Остання — твоя Пономаренко.

Ігор Петрович просто кивнув.

— А тобі не здалася дивною її смерть?

— Тобто?

— Ну не повинна вона була померти.

— Усяке буває, — Ігор замислився. — Чесно кажучи, я і сам не чекав такого результату. Але Надія розповідала: розвинувся криз — і не вдалося врятувати.

— А того дня зять до неї не заходив?

— Зять? Ти думаєш, він міг її чимось засмутити? Вона що, не ладила із зятем? Хоча, зрозуміло, питання риторичне.

— Я думаю, зятьок міг нашкодити.

— Ні, — сказав доктор упевнено, — вдень вона ще була в моїй палаті, до неї ніхто не приходив.

— Мужчини! — покликала нас Наталя. — Йдіть до столу, все готове!

Потім ми сиділи за столом, обідали. Все пройшло нормально, не враховуючи того, що я все ж таки примудрився чвиркнути помідором на господаря і перекинути на стіл склянку з соком, чим викликав бурхливу радість у Маринки. Після чого ми подружилися, тому що вона визнала в мені свого.

Коли я буваю в гостях, то завжди прошу показати мені родинний альбом. Особливо люблю дивитися дитячі фотокартки. Так цікаво спостерігати, як наївні, простодушні чоловічки з милими личками перетворюються на знайомих тобі дорослих поважних людей. І господарі також люблять разом з тобою розглядати застиглі миті свого минулого а згадуючи, розповідати про себе. Так багато цікавого дізнаєшся тоді про них.

Ігор народився третім хлопчиком у сім'ї. Хоча батько працював на заводі (мама у цей час доглядала дітей) і отримував начебто непогано, але грошей завжди не вистачало. Одяг і взуття на хлоп'ятах горіли, як у вогні. Закінчивши школу і відслуживши в армії, старший брат поїхав на заробітки десь на Північ і там осів. Середній повернувся після служби в армії додому і пішов дорогою батька. А молодший мріяв про медицину. «Було у батька три сини: двоє розумних, а третій — лікар», — гірко жартував Ігор. — Брати заробляли достатньо, та й підкалимити завжди могли. А що у лікаря? Гола ставка. Ну, півтори. Пропадаєш увесь час на роботі, а отримуєш не зарплатню, а одні сльози. Але недарма кажуть, що медицина — не робота, а хобі. Дуже небагатьох може вона прогодувати, так що треба мати ще приробіток. Ось і змушені висококваліфіковані лікарі йти після роботи торгувати на базар різним шматтям замість того, щоб почитати літературу за фахом, підвищити свій професійний рівень. До анекдота доходить, — гарячкував Ігор. — У мене знайомий хірург — він до інституту закінчив ПТУ, столяр за спеціальністю, влаштувався за сумісництвом на фірму виготовляти… труни. Прибуткова робота!

Далі Ігор розповів романтичну історію їхнього з Наталкою знайомства. Після четвертого курсу інституту Ігоря з однокурсниками направили працювати в колгосп (тоді це була звичайна річ) допомагати працівникам сільського господарства. Розмістилися студенти-медики в наметах, харчувалися в похідній кухні. Романтика! А поряд стояв студзагін із педінстітуту. Увечері танці влаштовували під магнітофон, весело було. І ось одного разу після роботи прибігли знайомі дівчата-педагоги: «Мерщій, Ігорю, там нашій дівчинці на ногу важка лавка впала! Перелом! Вмирає! Рятуй!».

— Я, зрозуміло, побіг за ними, лікар, все ж таки! Дивлюся, сидить чорнява, кирпоноса дівчинка, вся в сльозах, перелякана.

— Ну так-таки й перелякана, ти як розповіси! — заперечила Наталка.

— А що, хіба ні? Звичайно, перелякана. Я ногу оглянув — перелому, звісно, ніякого немає, але забила сильно — йти не може. Довелося взяти її на руки, віднести в намет. Надав першу допомогу й пішов. От так ми й познайомилися з нашою мамою.

Останню фразу Ігор сказав для своєї донечки, яка так уважно слухала, що у неї аж ротик відкрився. Тато ніжно вказівним пальцем підвів їй нижню щелепу, але зубки все одно клацнули.

— Так він тебе врятував, мамо?

— Врятував, звичайно. Тато ж у нас лікар! Він усіх рятує. Особливо молоденьких дівчат, — лукаво додала дружина.

«Ні,- думав я, йдучи додому, — Ігор — гарний лікар, чудова людина. Ось і сім'я у нього яка славна. Не може він шкодити хворим. Стара недовірлива жінка понавигадувала всякого, а я підозрюю своїх колег у підлоті і навіть у злочині. Непорядно це, докторе», — сказав я сам собі.

І спалося мені цієї ночі спокійно та солодко.