Контрольний укол

РОЗДІЛ 25

У відділенні було все, як завжди, ніби я просто заступив на чергування після свого вихідного дня. Старша медсестра майже не виходила зі свого кабінету, та й, чесно кажучи, мені не дуже хотілося зустрічатися з нею. Шеф, напевно, повідомив її, що я знаю про їхні стосунки й незрозуміло, як це тепер відіб'ється на наших з нею взаєминах. Тим паче, що сам він так раптово зник. Безперечно, вона теж була у невіданні, і всі докори й підозри ляжуть на мене.

З медсестер удень працювали Світлана і Валентина. Ігор, як я зрозумів, вже зробив обхід своїх і шефових хворих і тепер займався іншими справами.

Валентина сама підійшла до мене:

— Василю Васильовичу, коли буде обхід?

— Та, мабуть, прямо зараз. Ви готові?

— Так.

— То беріть листи призначень і пішли.

Медсестра була спокійно-діловитою, володіла потрібною інформацією про хворих. З нею працювалося легко — вона була хорошою помічницею. Але це була не Віка…

Після обіду я вирішив поговорити зі Світланою, вона ж була подругою Вікторії і членом моєї слідчої групи. Та й взагалі, треба було прояснити обстановку. Хто, як не жінки, все про всіх знають. Тим більше молодший і середній медперсонал, вони помічають за лікарями всі тонкощі і перебувають у курсі всіх подробиць їхнього життя. Правда, Світлана на контакт ішла неохоче. Чи то був у неї поганий настрій (це у дівчат буває, я вже переконався), чи вона мала щось проти мене. А що? З нею я не сварився. До речі, з Вікою теж.

Медсестра вже виконала необхідні процедури та маніпуляції і тепер була відносно вільна. Не зайнятий був і я. У процедурній ніхто не заважав нашій розмові.

— Світлано, що тут новенького у відділенні?

— А що новенького? — мляво, розтягуючи слова, виголосила дівчина. — Ви ж самі знаєте: Віктор Тихонович зник.

— Це то я знаю, а ось що з цього приводу говорять?

— Різне говорять. Або убили, або викрали.

— Якби викрали, то вимагали б щось натомість. Ти що-небудь чула у зв'язку з цим?

— Ні.

— А дружину його, Єву Борисівну, бачила?

— Ні.

— Швидше за все, викрадання відпадає.

— А може, він з коханкою утік? — нарешті проявила ініціативу помічниця детектива.

Я здивовано поглянув на неї. Вікторії я розповідав про Людмилу Миколаївну, невже вона приховала це від своєї подруги? Такі новини в жінок зазвичай ідуть під грифом «блискавка!».

— Так Людмила Миколаївна ж на місці.

— А може, у нього ще одна коханка є.

І дійсно! Не перестаю дивуватися з жіночої логіки.

— А навіщо йому з коханкою втікати? Я бачив недавно Віктора Тихоновича з дружиною — все у них начебто добре. До речі, а як поводиться Людмила Миколаївна?

— Переживає дуже, але приховує це, — співчутливо сказала дівчина.

— Ну от бачиш!

— Тоді його точно вбили, — приречено промовила медсестра.

— А кому знадобилося його вбивати?

— Не знаю, — знизала плечима Світлана.

Так, це тобі не Віка. Та міркувала, зіставляла, щось радила. А від цієї ніякої користі. Тоді я сам виклав свою версію того, що сталося.

— А може, він тому і зник, тобто втік, що і є тим самим вбивцею?

Нарешті до Світлани дійшло: вона відкрила рота і закліпала очима.

— Точно!

— Ну це ще не зовсім точно, а поки що припущення. Але досить-таки вагоме. А як ти думаєш, чому він саме зараз утік?

— Не знаю. А чому?

— Тому що я того дня пред'явив йому звинувачення.

— Звинувачення? І що він?

— А він узяв і втік!

— Треба Віку повідомити! — вирішила подруга.

— Треба. До речі, як вона? Давно її вже не бачив, у неї зараз нічні зміни, — не стримався я.

Світлана відразу якось знітилася.

— Щось сталося? — затурбувався я.

— Та вона сама не своя. Особливо коли про Вас дізналася.

— Що дізналася?

— Коли Ви у відділення приходили.

— А хіба хтось мене бачив?

— Та всі бачили.

Боже! Яка ганьба! Я спалахнув і залився фарбою, як перезрілий помідор. Який сором!

– І що вона сказала?

— Що Ви — облудник, що Ви… і таке інше. Коротше, самі розбирайтеся!

Ну звичайно ж, я — облудник! Не прийшов на побачення. А сама?! Та вона хльосткіша за мене! Та вона… Втім, нащо ятрити рану. Кому доводити? Перед ким виправдовуватися? Перед Світланою? Гаразд, замнемо цю тему. Я вирішив змінити напрямок розмови.

— Світлано, а що тобі вдалося з'ясувати з приводу Ігоря Петровича?

— Ой, не хочу я більше цим займатися! — раптом спалахнула зазвичай спокійна дівчина. — Тільки сорому набралася! Самі, якщо треба, стежте за ким завгодно, а я не буду!

Після сперечань і відмовлень вдалося витягнути з неї ось що.

Світлана сиділа на посту, коли з ординаторської раптом вийшов заклопотаний Ігор Петрович і швидким кроком попрямував по коридору. Медсестра нашорошилася. Доктор посмикав ручки деяких дверей і заскочив до палати № 12а. Незабаром, вийшовши з неї, він попрямував в кінець коридору і зник там в службових приміщеннях. Світлана підібралася ближче, не наважуючись входити у середину. Але Ігор Петрович швидко вийшов і звідти та вже бігцем подався назад по коридору. Це було дуже підозріло. Пильна помічниця детектива пішла за ним, дотримуючись дистанції та конспірації. Підозрюваний вискочив з відділення і по сходинках побіг вниз. Та вона встигла помітити, що лікар сховався в кімнаті, розташованій в кінці коридору. Трохи повагавшися, вона вирішила до кінця з'ясувати ситуацію, але коли нарешті підійшла до таємного притулку, двері раптом відчинилися і звідти вийшов вже спокійний і задоволений доктор Прошин.

— Світлано?! Ти теж сюди?

І лише зараз вона зуміла розгледіти на дверях два великих нулі. Це був туалет.

Як я не прагнув стриматися, але сміх все одно вирвався назовні.

— Ага, Вам смішно, а мені і справді після цього захотілося туди! Ушелепалася за повною програмою.

Так, робота детектива — непроста річ. Я і сам в цьому зміг неодноразово переконатися.

Вранці наступного дня, йдучи на роботу, я відчував себе наче голий на площі. Зараз на п'ятихвилинці зберуться всі співробітники, буде там і старша медсестра, і Віка. Як поводитися? Що говорити?

«А чому, власне, повинен бентежитися я, а не навпаки? Адже через що весь цей гармидер зчинився? Хіба я у цьому винен?» — намагався я себе заспокоїти, але це вдавалося погано. Настрій був зовсім кепський.

Ігор вів п'ятихвилинку діловито, зі знанням справи. Було, правда, незвично бачити його в кріслі шефа, та він і сам, мабуть, відчував себе трохи незручно. Старша медсестра, як завжди, стояла з журналом біля дверей, але мені здалося, що в її позі вже не було колишньої упевненості, міцності, начебто в неї щось усередині тріснуло. А Віка, вочевидь, після безсонної ночі, сиділа змарніла, принишкла. Я мимоволі стежив за нею краєчком ока. Але вона так і не глянула жодного разу в мій бік. Цікаво, хто на кого повинен ображатися?

Доповідала Надія Миколаївна. Все було, як і раніше: когось поклали, комусь було погано, когось виписували. Життя у відділенні продовжувалося, але відчувалася якась напруженість, недомовленість. І коли в кінці зборів Ігор Петрович попросив усіх ще ненадовго затриматися, оскільки зараз підійде слідчий, аби поговорити з приводу зникнення шефа, стало зрозуміло, що всіх більш за все хвилювало зараз саме це питання.

Касьянов був точний: підійшов на восьму тридцать, як, напевно, і було домовлено з Ігорем Петровичем. Доктор пересів на своє звичне місце, поступившись кріслом слідчому. Капітан по-хазяйськи вмостився в нім, розкрив свою теку, дістав листи паперу, розклав на столі.

Усі напружено чекали.

— Ось знову з вами зустрічаємося, — нарешті виголосив міліціонер, звертаючись до присутніх, ніби вчитель до недбайливих учнів, які, не дивлячись на його вмовляння, продовжували бешкетувати. — Тепер уже злочин скоєний проти вашого завідувача, Віктора Тихоновича. Слідство звертається до вас за допомогою: у кого є якісь припущення, підозри, факти з приводу його зникнення, прошу повідомити мене. Тим паче, що останній раз вашого керівника бачили саме на роботі.

Усі мовчали.

— Сміливіше, товариші, — намагався розворушити колектив слідчий.

— А що Ви самі можете повідомити нам у цій справі? — запитала раптом Риндіна, і всі, наче від поштовху, разом загомоніли.

— Так, справді, що зробила міліція? Поліну Аркадіївну ще місяць тому зарізали, а вбивцю й досі не знайшли!

– І бабу Фросю в під'їзді вбили — теж ніякого результату. Тепер ось — Віктор Тихонович!

— Скоро всіх нас повбивають, а міліція проситиме допомоги!

Касьянов незворушно витримав цей потік обурення і, діждавшись тиші, спокійно повідомив:

— У справі медсестри Коритіної ведеться слідство. Відпрацьовуються різні версії. Думаю, що скоро будуть конкретні результати. А заздалегідь — нічого розголошувати не маю права. Що стосується санітарки Дорохової Єфросинії Василівни, то факт насильницької смерті не підтвердився. Ось висновок судмедекспертизи, — він узяв із теки папірець. — Вона померла від… — слідчий по складах прочитав важкі для нього слова, — від «ге — мо — ра — гічного ін — сульту». Вам, медикам, видніше, що це таке.

Він обвів поглядом працівників відділення, що примовкли.

— Добре, я зараз у насамперед поспілкуюся з тими, хто працював у нічну зміну, щоб їх відпустити відпочивати, а потім уже з рештою працівників. Ігорю Петровичу, Ви не заперечуєте, якщо я скористаюся цим кабінетом?

Ігор Петрович не заперечував.

Я хотів, поки дійде моя черга, провести обхід хворих, але зрозумів, що зараз не зможу нічого робити. Треба заспокоїтися, і все гарненько обміркувати. Шеф зник відразу ж після нашої з ним сутички і, звичайно ж, багато співробітників чули наші підвищені тони. Та і, напевно, бачили, як я, ніби ошпарений, вискочив з кабінету. Мій стан того дня теж не був секретом для багатьох. І про все це стане відомо слідчому. Отже, нічого не треба приховувати, інакше цей буквоїд піймає мене на протиріччях. Єдине, чого не варто йому казати, так це того, що я звинуватив шефа в убивстві.

Коли я увійшов до знайомого кабінету, Касьянов був трохи розбурханий і, краєм ока глянувши на мене, звично кинув:

— Сідайте, лікарю.

Слідчий навів одному йому відомий лад у своїх паперах, відкинувся в кріслі й запитав:

— А що Ви, Василю Васильовичу, думаєте з приводу всього цього?

— Не знаю, — сказав я нейтрально.

— А хіба зникнення Вашого керівника Вас не турбує?

— Турбує. Але я в цьому нічого не тямлю. Моя справа — лікувати хворих. А Ваша — шукати злочинців.

— Логічно. Але я зараз переговорив з багатьма Вашими колегами, і вони розповіли мені, що того дня, коли пропав Шерстюк, Ви з'явилися на роботу п'яний і влаштували тут скандал.

— Ніякого скандалу не було! Просто Віктор Тихонович вилаяв мене за те, що я запізнився на роботу.

— Ви часто спізнюєтеся?

— Ні, це вперше.

— А чому Ви запізнилися?

— Я проспав.

— Ви справді були в нетверезому стані?

— Ну, як у нетверезому? Напередодні ввечері трохи перебрав, а вранці… ще не відійшов.

— Ви самі п'єте?

— Чому сам?

— Тоді — з ким?

— А що, це має якесь значення?

— Для слідства все має значення.

— Один наш колега попросив допомогти йому відвезти холодильник у ремонт. Потім трохи посиділи в кафе.

— Прізвище доктора?

— Циркуль… е-е… не знаю.

Касьянов здивовано втупився у мене.

— Справді, не знаю. Це Вадим Миколайович. З приймального відділення.

— Ну добре, Василю Васильовичу, а за що на Вас так розсердився Віктор Тихонович?

— Я ж і кажу, що запізнився на роботу і прийшов у такому вигляді.

— Але у Вас була сварка. Якби він Вас просто відчитував, чути було б лише його голос. А кричали ви обоє.

Я похнюпився. Ну зануда! Ну проноза!

— Він мені нам'яв вуха, а це для мене образливо.

Напевно, це було сказано дуже щиро, тому що Касьянов змінив напрям нашої бесіди.

— Гаразд, Василю Васильовичу. А Вам не здається дивним, що до всіх подій, що відбуваються у Вашому відділенні, Ви обов'язково маєте якесь відношення?

— А у мене це з дитинства, — простодушно відповів я. — Завжди потрапляю в якусь халепу.

— То, може, Ви хочете щось повідомити слідству? — з надією запитав мій співбесідник.

— Ні, нічого не хочу, — не виправдав я його сподівань.

Капітан трохи помовчав.

— На сьогодні досить, ідіть, — вирішив він. — Але не забувайте про відповідальність перед законом за умисне приховування фактів від слідства.

«Дякую, не забуду! Тільки відтепер жодних фактів не буде. Досить! Кесареві — кесарево… Ось так-то, капловухий детективе», — обізвав я сам себе, але, дивна річ, мені стало від цього набагато легше!

Увечері того ж дня я спустився в хол гуртожитку, аби позбавити Михайлівну вантажу відповідальності. Вахтерка, побачивши мене, зраділа:

— Докторе, Ви ще не від'їхали?

Я усміхнувся.

— Ще ні. І, напевно, не поїду. Отже, дякую, Михайлівно, давайте назад мою секретну документацію.

Вона з готовністю дістала конверт із сумки й віддала мені.

А я подумав: чи не поспішив я з цим рішенням? Адже у шефа могли тут залишитися спільники, і небезпека зовсім не минула. Але — справу зроблено. І хай уже переживатиму я, а не бідна жінка.

Хоча я дуже сподівався, що на цьому моя детективна історія закінчиться і особливо хвилюватися не варто.