Король Гризлі

Передмова

Пропонуючи вам другу книжку, де головним героєм є Природа, я почуваю певне каяття і водночас — надію. Каяття, бо я багато років полював на диких звірів, перш ніж збагнув, що дикі тварини створені зовсім не для того, щоб ми полювали па них; чи принаймні не лише для цього. Що ж до надії, то я сподіваюся, що написане мною змусить інших людей зрозуміти, що найвище задоволення від полювання — не в тому, щоб позбавляти тварину життя, а в тому, щоб не забирати його в неї.

Звісно, у цьому безкрайому світі життя невіддільне від смерті: комусь, щоб жити, треба їсти м’ясо, і смерть одних істот дарує життя іншим. Однак коли убивають задля виживання — це одне, коли ж умертвляють задля розваги — це вже зовсім інше.

Часом я згадую день, проведений у горах Британської Колумбії[1], коли упродовж неповних двох годин я убив аж чотирьох ведмедів гризлі[2], і повірте, я цим анітрохи не пишаюся. А це лише один із цілої низки епізодів, коли я був нічим не кращий за звичайного убивцю. Адже стріляти у звірів лише задля того, аби потішити свою гординю, — по суті, це те саме убивство, а убивство — один із найтяжчих гріхів.

Пишучи про звірів, я щиросердо намагаюся спокутувати бодай частину своєї провини. Крім того, мені дуже хотілося б, щоб описані мною пригоди приваблювали читача не лише романтичним ореолом, а й життєвою достовірністю. У сценах дикого буття, як і в житті людини, завжди можна побачити високе і нице, трагічне й смішне. Звірині життєписи рясніють напрочуд цікавими фактами й цілком реальними подіями, що сталися у житті справжнісіньких тварин; я вже не мав найменшої потреби вигадувати «щось своє».

У повісті «Казан» я намагався розповісти читачам про свої роки, які минули поруч із лютими їздовими собаками Півночі. У повісті «Гризлі» ретельно звіряв свою розповідь з фактами, що їх виявляв, коли досліджував життя тварин. Мусква провів зі мною літо й осінь серед Скелястих гір у Канаді. А Піпунаскуса поховано серед відрогів Файрнен-Рейндж, і в його узголів’ї, як на могилі білої людини, лежить надгробний камінь. Двоє маленьких гризлі, що трапилися нам на Атабасці[3], таки померли. А Тор і досі живий, бо для мисливців його угіддя лежать надто далеко, а в нас, коли ми полювали на цього чудового звіра, просто не здійнялася рука його застрелити. Тепер (я пишу ці рядки у липні 1916-го) знову збираюся до тих місць, якими володіють Тор і Мусква. Сподіваюся, що упізнаю Тора, як його побачу, адже тепер він став справжнісіньким чудовиськом. Та й Мусква за два роки, що минули, перетворився з ведмежати на дорослого ведмедя. Хотілося б вірити, що при зустрічі він ще упізнає мене. Мені стає тепліше на душі, коли я думаю, що він ще не забув смак цукру; що він ще пам’ятає, як іноді тулився до мене уночі; як ми відкопували з ним корінці та збирали ягоди, і як він залюбки борюкався із нами у таборі — просто так, для розваги. І все ж таки, попри все добре, що було між нами, боюся, він не пробачить мені той останній день, коли ми так підступно покинули його в горах, — нехай на волі, але ж самого, — та втекли світ за очі.

Джеймс Олівер Кервуд

Овоссо, Мічиган, травень 1916