риблизно за милю від Тора, у нижньому видолинку, Джим Ленгдон виїхав із заростей ялини та канадського бальзаму[14] і зупинив свого коня у рідколіссі перед яром. Затамувавши подих, він оглянув краєвид перед собою, задоволено хекнув, зігнув праву ногу в коліні, уперся нею у луку сідла, відпочиваючи в очікуванні попутника.
У лісі, відставши від Ленгдона на двісті-триста ярдів[15], забарився Отто, який щосили намагався дати собі раду з в’ючною кобилою на кличку Черепаха. Ленгдон весело усміхався, коли до нього долітали люті вигуки. Його напарник безустанно погрожував норовистій коняці усілякими карами та бузувірствами: то він збирався розтрощити їй череп, то просто обіцяв переламати ноги. Ленгдон стояв і всміхався: йому завжди подобалося слухати барвисту мову Отто, коли той насилав прокльони на своїх підопічних — ледачих лискучих коняк чи змальовував жахіття, що спіткають непокірних шкап. Він знав, що Черепаха жвавенько рвоне вперед якраз тоді, коли добросердий вайло Брюс Отто щосили наляже плечем на в’юк на її спині, щоб допомогти коняці, а коли він беркицьнеться долілиць, то вибухне такою добірною лайкою, що небо здригнеться від неї, а у венах захолоне кров.
Із лісу, один за одним, вигулькнули шестеро коней — увесь їхній караван. Замикав процесію горянин Брюс верхи на каюсі[16]. Він сидів у сідлі, неначе стиснута пружина. Ця звичка виробилася у нього за роки, прожиті в горах, коли доводилося їздити здебільшого на індіанських поні, а якщо ти маєш шість футів і два дюйми зросту, то це неабияке випробування.
Як тільки з’явився Отто, Ленгдон спішився і знов окинув поглядом долину. Шорстка білява борода, яка обрамляла його обличчя, була не в змозі приховати темну бронзову засмагу — наслідок кількатижневого життя у горах просто неба. З-під розстебнутого коміра сорочки видно було шию, таку ж потемнілу від сонця та вітру. Його чіпкі сіро-блакитні очі дивилися пильно, повільно та уважно нишпорячи довкола, і в них світилося радісне завзяття, притаманне мандрівникам та мисливцям.
Ленгдон мав тридцять п’ять років. Поживши трохи серед дикої природи, він сідав за письмовий стіл і змальовував те, що побачив. Потім знову вирушав на природу і, збагачений новими враженнями, брався за перо.
Напарник Ленгдона хоча й був на п’ять років молодший, проте зростом переважав його на цілих шість дюймів. Щоправда, питання у тому, чи було це перевагою в гірських умовах. Сам Брюс, наприклад, так не думав.
— Уже грець із тими дюймами, — часом бідкався він, — але вся річ у тому, що я й досі росту!..
Порівнявшись із Ленгдоном, він також спішився.
Той кивнув на краєвид, що відкрився перед ними:
— Ти коли-небудь бачив щось красивіше?
— Гарна місцинка, — погодився Брюс. — І для табору цілком придатна. У тутешніх горах водяться карибу, ну й ведмеді, ясна річ. А трохи свіжого м’ясця нам не завадило б. Дай-но мені сірника...
У них віддавна повелося розкурювати свої люльки від одного сірника. Ось і тепер, освоюючись на новому місці, вони вже укотре виконали звичний ритуал. Ленгдон затягнувся тютюновим димом, пустив у повітря розкішну хмаринку і, кивнувши у бік лісу, з якого вони щойно вийшли, сказав:
— Гарне місце, тут можна поставити тіпі[17]. У лісі сухо, струмок он під боком, а бальзами які!.. Це вперше за тиждень дороги нам трапилися такі дерева, що можна з гілок мостити постіль. А коней стриножимо — і хай собі пасуться на терасці, яка лишилася позаду за чверть милі. Там повно бізонки[18] і дикої тимофіївки[19].
Він поглянув на годинник.
— Зараз лише третя година. Можна було б іще трохи проїхати, але... А ти що скажеш? Давай залишимося тут на кілька днів, подивимось, як воно буде?
— А що, як на мене, тут добре, — озвався Брюс.
Із цими словами він сів, упершися спиною у скелю, витягнув довгу мідну підзорну трубу, спер її на коліно й почав оглядати місцевість.
Ленгдон відв’язав приторочений до сідла бінокль, придбаний у Парижі. Підзорна труба була давня, ще часів Громадянської війни[20]. Ленгдон і Отто сиділи пліч-о-пліч, підпираючи спинами скелю, й уважно оглядали горбкуваті крутосхили та зелені скоси гір, що височіли перед ними.
Нарешті вони опинилися у Країні великого полювання чи, як висловлювався Ленгдон, у Краю Непізнаного. Скидалося на те, що досі ще жодна людина не забрідала в ці місця. Оцей гірський закут був надійно відгороджений лісистими гірськими пасмами, недарма вони аж двадцять днів торували свій шлях. Він був важкий, тому й не дивно, що за весь цей час їм удалося пройти лише сто миль.
Сьогодні по обіді вони подолали хребет Великого материкового вододілу[21], який розтинає все небо на північ і південь, а ось тепер через своє оптичне причандалля вивчали перші, порослі зеленню, схили та величні вершини Файрпен-Рейндж. Трохи далі на північ — а вони прямували на північ — несла свої води річка Скіна; західніше і південніше від них розкинувся Бебін-Рейндж із його численними річками; на сході, за Великим вододілом, стояв Сплавний ліс, а за ним, іще далі на схід, починалися гори, де несли свої води річка Омінека та притоки Фінлею. Вони подалися з обжитих місць на десятий день травня, а сьогодні календар показував уже тридцяте червня.
Ленгдон дивився у бінокль, і йому вже здавалося, що вони досягай усього, чого бажали. Адже замалим не два місяці вони були в дорозі, аби потрапити туди, де людьми і не пахло, і врешті-решт їм це вдалося. Жодного натяку на мисливців. Жодного натяку на золотошукачів. Долина, що лежала перед ними, обіцяла шукачам пригод золоті гори, й тепер, коли Ленгдон спробував знайти її таємниці й дива, його серце ущерть наповнило глибоке тихе зворушення, що його можуть осягнути повною мірою лише такі, як він сам. Для його друга й вірного супутника Брюса Отто, з яким він устиг побувати у північних широтах уже п’ять разів, усі гори та долини були, як кажуть, на один кшталт. Він серед них народився, серед них минуло все його життя, тож, напевне, й померти йому також судилося серед них.
Раптом Брюс штурхонув Ленгдона ліктем і, не відриваючи очей від окуляра, сповістив:
— Ондечки три карибу, я бачу їхні голови... Йдуть схилом гори. Приблизно милі півтори за долиною.
— А я бачу козу з козеням, отам, на глинистому сланці[22]; перша гора праворуч, бачиш? — мовив у відповідь Ленгдон. — Овва! А ще там козел, виліз на скелю — добра тисяча футів над сланцем! — стоїть і дивиться на них. А борода яка у нього — з фут завдовжки, не менше! Богом клянуся, Брюсе, ми потрапили в Едемський сад!
— Твоя правда, — озвався Брюс, ще більше підгинаючи довжелезні ноги, аби зручніше примостити на них підзорну трубу. — Або ми знайдемо тут силу-силенну баранів і ведмедів, або я нічого не тямлю у горах.
Ще хвилин зо п’ять вони оглядали навколишню місцевість, не зронивши ні звуку. Коні, які залишилися позаду, жадібно паслися у густій соковитій траві. Шамотіння рік та річечок, яких у цих горах було без ліку, весь час відлунювало у вухах, і створювалося враження, що ця сонна долина лежить на дні безкрайого світляного моря. Жодних інших думок не виникало у голові Ленгдона, окрім думок про сон та дрімоту. Уся тутешня місцина була наче сонний, вдоволений велетенський кіт, а всі принадні розмаїті звуки, що ними вона бриніла, скидалися на муркіт цього величезного котиська. Він перевів бінокль на козла, що височів на стрімчаку, як раптом почув голос Отто:
— Бачу гризлі... Величезний, як дім.
Зазвичай пробудити у Брюса хвилювання чи бодай якісь емоції було нереально, за винятком хіба що тих випадків, коли йому доводилося мати справу з в’ючними кіньми. Такі новини, як-от зараз, він подавав таким буденним тоном, неначе йшлося не про гризлі, а про звичайний букетик фіалок.
Ленгдон різко підвівся.
— Де?!
Він нахилився до товариша, щоб роздивитися, у який бік спрямована його труба. Його нерви умить напружились.
— Он там, де другий виступ, — другий, якщо рахувати від нас, а біля нього схил, бачиш? — відказав Брюс, прикривши одне око й не відриваючи від окуляра друге. — Якраз на середині схилу, розкопує гоферів.
Ленгдон навів бінокль на схил — і одразу ж радісно скрикнув.
— Ну, побачив? — поцікавився Брюс.
— Якщо дивитися в бінокль, то здається, що він від твого носа за якісь чотири фути, — відказав йому Ленгдон. — Послухай, Брюсе, та це ж найбільший з усіх гризлі, які живуть у Склелястих горах!
— Або його брат-близнюк, — реготнув Отто спокійно, як завжди. — Пригадуєш, Джиммі, отого ведмедя, що мав вісім футів заввишки? Так-от, це бурмило більше за нього на добру дюжину дюймів. А він... — тут Отто, не відриваючи ока від труби, багатозначно замовк, витяг з кишені плитку чорного макдональда[23], відкусив від неї шматочок і лише тоді доказав:
— А він, мало що з навітряного боку, то ще й так захопився полюванням, що вже нічого іншого для нього не існує.
Отто випростав ноги й підвівся. Ленгдон спритно підхопився з землі. Щоразу, опинившись у подібній ситуації, вони розуміли один одного без слів. Коні були відведені на узлісся та прив’язані до дерев, рушниці розчохлені й завбачливо заряджені. Після цього вони ще дві хвилини, уже неозброєним оком, оглядали й сам схил, і підступи до нього.
— Якщо виярком, то він нас не зачує, — сказав Ленгдон.
Брюс на знак згоди кивнув, додавши:
— Думаю, з трьохсот ярдів можна було б і стріляти. Гадаю, так було б найкраще. Коли заходити до нього знизу, він неодмінно занюхає нас... І чому він не трапився нам на годинку раніше?
— Атож, тоді б ми здерлися на гору й звалилися б на нього, наче сніг на голову! — засміявся Ленгдон. — Знаєш, Брюсе, такого схибленого верхолаза, як оце ти, ще треба добре пошукати! Тобі дай волю, так ти полізеш хоч на Гардесті, хоч на Джикай, аби лиш вистрелити у козла, стоячи вище, ніж він, тоді як і знизу поцілити простіше простого. Щастя, що зараз не ранкова пора. Ми ж можемо дістатися до нього через виярок!..
— Можна й так, — стенув плечима Брюс. Вони вирушили.
Не криючись, шукачі пригод пішли через заквітчані зелені луки, що розкинулися перед ними. Поки відстань між ними та гризлі не скоротиться до півмилі, не було ані найменшої небезпеки, що він їх помітить. Вітер змінився, тепер він дув майже прямо їм в обличчя. Мандрівники прискорили крок, тоді побігли підтюпцем. Коли схил гори поближчав, ведмедя заступив великий пагорб, і хвилин із п’ятнадцять вони просувалися, не бачачи ані його, ані місцини, на якій він розташувався. Потім ще хвилин десять вони йшли до виярка — вузького рівчака з прямовисними стінками та устеленим камінням дном. Цей вибалок за кількадесят років промили талі води, щовесни струмуючи із засніжених гірських вершин. Діставшися виярка, вони сторожко роззирнулися.
Тепер від них до здорованя гризлі, мабуть, залишалося якихось шістсот ярдів, а від місця, де закінчувався рівчак, — ярдів зо триста.
Брюс перейшов на шепіт.
— Ти, Джиммі, зараз підіймешся виярком і спробуєш непомітно підкрастися до ведмедя. Якщо ти вистрелиш і промахнешся, або тільки пораниш його, він зробить одне з двох. Чи, може, з трьох. Перше: він намагатиметься дізнатися, хто ти такий. Друге: дремене ущелиною. Третє: спуститься в долину, і це станеться тут. Якщо він дремене в ущелину, зупинити його ми не зможемо. Якщо він займеться тобою, стрибай у виярок. Хоча, гадаю, ти поцілиш у нього. Якщо ж не влучиш, то він, найімовірніше, утікатиме сюди, і тоді я його тут зустріну. Ну, Джиммі, все, ні пуху тобі!
Сказавши це, він вийшов з виярка і причаївся за брилою, звідки можна було спостерігати за ведмедем, а Ленгдон почав нечутно підійматися по кам’янистому дну.