Король Гризлі

Розділ восьмий

ерші промені сонця осяяли терасу, де ночували Тор і Мусква. Сонце сходило над землею, зігріваючи каміння. Тор прокинувся, потягнувся, але вставати не поспішав. Рани вже не дошкуляли, а після сапусавіну та ситної вчорашньої вечері він взагалі розкошував, от і не дуже поспішав покинути цей залитий сонячним світлом кам’яний закутень. Тор лежав і з цікавістю роздивлявся малого Мускву. А той, сховавшись від нічної холоднечі, умостився йому між передніми лапами, де було затишно і тепло, і досі спав, додивляючись свої дитячі сни та час від часу зворушливо схлипуючи.

А по деякім часі Тор зробив те, чого досі за ним не водилося: він обнюхав пухнастий клубочок, що сопів межи лапами, й лизнув червоним язиком мордочку ведмежати. Мусква, якому, мабуть, досі снилася ведмедиця, лише тісніше пригорнувся до гризлі. Як біле дитинча, котре спочатку не викликає в дикунів нічого, крім бажання убити його, мало-помалу завойовує серця червоношкірих, так і Мусква якимось дивовижним чином увійшов у Торове життя.

Отой здоровезний бурмило і досі був як не в собі! Мало того, що він пішов на зближення із цим ведмежам, зовсім зневаживши те почуття відрази, яке він відчував до всіх ведмежат, так ще й доводилося відмовлятися від звичок, які з’явилися за десять років самітницького життя. Крім того, Тор почав відчувати, що в спілкуванні з Мусквою є позитивні, напрочуд приємні хвилини. Коли в його життя увірвалися люди, у ньому зародилося нове почуття; ну, може, ще не почуття, а так, лише його прообраз, одначе це було дуже серйозно. Поки в тебе нема ворогів, поки ти не стикався із загрозою для життя, ти ще не можеш повною мірою оцінити чиюсь дружбу; тож цілком могло статися так, що Тор, зустрівшися із сильним ворогом та смертельною небезпекою, починав розуміти ціну чужої приязні. Крім того, наближався сезон парування, а з Мускви й досі ще не вивітрився запах матері-ведмедиці. Він спав під лагідним сонцем, і вигляд сплячого ведмежати наповнював Тора дивною втіхою.

Тор оглянув долину внизу, що мерехтіла під сонцем мокрим блиском, але не помітив у ній нічого підозрілого. Вдихнув повітря, напоєне чистими пахощами молодої трави, квітів, канадських бальзамів і недавнього дощу.

Він почав зализувати рану, і від його рухів нарешті прокинувся Мусква. Ведмежа підвело голову, потерло мордочку лапою і, сонно кліпаючи, зиркнуло на сонце. Як і будь-який малюк, він був готовий до пригод нового дня, дарма, що день попередній був щедрий на різні випробування.

Тор ще лежав, оглядаючи згори свої володіння, коли непосидючий Мусква почав вивчати розломи у прямовисній скелі та сновигати між камінням, розкиданим на кам’яній терасі.

Нарешті гризлі відірвав погляд від долини і перевів його на ведмежа. Він з непідробною цікавістю стежив за вихилясами клишоногого маляти. Надивившись удосталь, Тор важко підвівся, обтрусився усім тілом.

Ще хвилин зо п’ять стояв, вдивляючись у видолинок і нюхаючи вітер, знерухомілий, наче камінна статуя. Мусква й собі став коло нього, нашорошив маленькі вушка і зиркав гострими очицями то на Тора, то на сонячну долину. Він неначе запитував гризлі: а що буде тепер?

І величезний ведмідь відповів на його запитання. Він розвернувся, зійшов з кам’яної тераси і рушив униз, прямуючи до видолинка. Мусква подався за ним, точнісінько як учора, коли цілий день ходив за Тором, мов прив’язаний. Сьогодні ведмежа почувалося удвічі дужчим та більшим, йому вже зовсім не хотілося материнського молока. Напередодні Мусква показав себе тямущим учнем, і, як наслідок, у горах стало на одного м’ясоїда більше. Тепер ведмеді поверталися туди, де їх чекали залишки вчорашнього бенкету; Мусква зрозумів це одразу.

Вони пройшли вже половину відстані, що відокремлювала їх од видолинка, коли ніс Тора зачув чужу присутність. Він зупинився, глухо загарчав, густе хутро на загривку наїжачилось. Дух чужинця линув якраз звідти, де Тор напередодні сховав рештки оленя. Якби цей запах стрівся Торові деінде, він не звернув би на нього уваги, але тут, де лежав його харч, це було вже занадто! Пахло ведмедем, у цьому не було жодних сумнівів. За інших обставин Тор сприйняв би його абсолютно спокійно. Він не розсердився б і тепер, якби це був запах ведмедиці. Однак усе свідчило про те, що зайда був самцем. І дух його густими хвилями клубочився ущелиною, котра пролягала до ліска бальзамів з оленячою тушею.

Утім, Тор зупинявся зовсім не для того, щоб розібратися у здогадах. Він знову глухо загарчав і з такою швидкістю рвонув униз по схилу, що Мусква ледве устигав за ним. Вони рухалися безупинно, поки не вийшли до краю невеличкого плато над плесом і ліском з бальзамів. Захеканий Мусква жадібно хапав повітря широко роззявленою пащею. Аж раптом його вуха нашорошились, він почав пильно вдивлятися удалечінь, і кожен м’яз його тільця напружився, став твердим.

Біля їхньої схованки, до якої залишалося не більше ста ярдів, хазяйнував великий барибал! То був по-справжньому розкішний звір! Важив він фунтів на триста менше, ніж Тор, зате майже не поступався йому зростом, а хутро його вилискувало під сонцем оксамитним соболевим блиском. Давно до Торових володінь не забрідав такий великий і зухвалий гість. Тор із Мусквою стояли нагорі й спостерігали, як безпардонний зайда зі смаком наминає витягнуту з ями тушу.

Мусква питально поглянув на Тора, неначе обурюючись: «Ну, і що тепер будемо робити? Він зжере наш сніданок!»

Повільно, обережно переставляючи лапи, Тор почав спускатися в долину, до бальзамового ліска. Тепер він начебто не поспішав.

Діставшися до краю галявини, звідки до непроханого гостя залишалось ярдів тридцять-сорок, Тор знову зупинився. У позі його ще не читалося жодної загрози, хіба що здибилося хутро на загривку. Мускві це було удивовижу.

Барибал на хвильку відірвався від бенкету, скинув оком на Тора та Мускву — і два ведмежі погляди схрестилися на добрих півхвилини. Величезна голова Тора повільно, мовби маятник, погойдувалася з боку в бік. Чорний стояв незворушно, як сфінкс.

Футів за чотири-п’ять від Тора стояв Мусква. Він нагадував малого хлопчика, який відчував, що зараз щось має статися, і так само, як маленький хлопчик, був готовий діяти заодно з дорослим. Якщо Тор вирішить, що краще вшитися звідси подалі, він підбере свій куций хвіст і рвоне разом з ним світ за очі. Якщо ж Тор захоче поставити на місце знахабнілого самозванця, то Мусква без вагань піде в атаку і битиметься з ним пліч-о-пліч. Він не зводив із Тора допитливих оченят, а той все хитав і хитав головою. Усі живі створіння добре розуміли, що означають ці похитування. Розуміла їх і людина. «Коли гризлі хитає головою — будь насторожі!» — це найперша заповідь мисливця на гірських ведмедів.

Бурмило-барибал теж усе зрозумів. Як і будь-який інший ведмідь, що забрідав до Торових угідь, він мав би трохи відступити, тоді розвернутися й забратися геть. Тор дав йому і можливість, і час. Та барибал був новачком у цих краях і ще, мабуть, не знав усіх тонкощів. Крім того, він таки був велетнем, а отже, у тих краях, з яких він завітав, не він боявся, а його боялися. Словом, оцей не ляканий досі зухвалець навіть гадки не мав відступати.

Нарешті почулося й перше люте гарчання: це гарчав чорний ведмідь.

Тор пішов далі — повільно, сторожко. Він прошкував прямісінько на самозванця. Мусква рушив за ним, а здолавши половину відстані між ними й барибалом, зупинився й розпростерся на землі. Коли до туші карибу залишалося кроків із десять, Тор, уже вкотре, зупинився. Його масивна голова зарухалась ще швидше, з напівроззявленої пащі вихопилося громове ревище. Зблиснули жовтуваті барибалові ікла. Мусква заскімлив.

Тор знову рушив уперед, долаючи за крок по футу, тепер його роззявлена паща майже торкалася землі, голова була низько нахилена.

Коли відстань між ними скоротилася до ярда, запанувала тиша. З півхвилини ведмеді не кліпаючи дивилися у вічі один одному, нагадуючи двох розлючених чоловіків, і кожен намагався нагнати страху на супротивника.

Мусква тремтів, мов у лихоманці, весь час тихенько скиглив, і те його пхинькання долітало до Торових вух. А потім усе відбулося так швидко, що оніміле від страху ведмежа щосили втиснулося в землю й завмерло, наче неживе.

Грізно загарчавши, так, як гарчать лише гризлі, Тор накинувся на чорного ведмедя. Той поступився назад, щоб пружиною шугонути на суперника, і двоє ведмедів зійшлись у двобої. Барибал упав на спину, одначе Тор, що був досвідченим бійцем, розгадав його хитрість. Накинешся на нібито поваленого ворога, — а він ударить задньою лапою, розпанахає кігтями черево й випустить із тебе всі тельбухи. Гострі Торові ікла уп’ялися у передпліччя барибала, прокусивши його аж до кістки. У відповідь той зі страшенною силою ударив гризлі навідліг лівою лапою.

Тор часто длубався в землі, тому кігті передніх лап мав затуплені. Барибал, на відміну від гризлі, більше лазив по деревах, тож кігті в нього були гострі, як ножі. Вони наче леза пройшлися по рані, і з неї знову цівкою заструмувала кров.

Ревнувши так, що затремтіло все навколо, гризлі відступив назад і звівся на всі свої дев’ять футів. Він неначе попереджав барибала: якщо відступиш зараз, я дам тобі втекти, дарма що ми уже погризлися. Та схоже, заколотилося не на жарт, бо чорний зухвалець, що зазіхнув на Торові припаси та розпанахав рану, завдану людиною, відмовлявся вшиватися геть!

Ще хвилину тому Тор бився тільки через те, що цього вимагала справедливість і закон природи. Він не мав неприязні до ворога, не збирався його вбивати. Тепер же це було розлючене страховисько. Паща широко роззявлена, білі зуби вишкірені так, що виднілися ясна, ніздрі роздуті, а між очима пролягла похмура зморшка, наче слід від сокири на сосновому стовбурі. Його очі палали гранатовим блиском, таким яскравим, що він затопив навіть чорно-зелені зіниці. Якби поблизу раптом опинилася людина, вона одразу зрозуміла б: живим залишиться лише один.

Тор не мав звички битися навстоячки. Простоявши у цій позі секунд сім, він знову став на всі чотири лапи, щойно чорний суперник рушив на нього.

Розпочалася боротьба. Мусква спостерігав за нею, не відводячи палаючих оченят та з кожною хвилиною тісніше притискаючись до землі. Гамір від цього бою поширився на всю долину. Побачити подібні сутички можна лише у джунглях або в горах.

Ведмеді вимахували передніми лапами, наче люди руками, однак не забували й про ікла та кігті на задніх лапах, якими люто шматували один одного. Зчепившись у страшних обіймах, вони зо дві хвилини качалися по землі, по черзі опиняючись то знизу, то згори. Чорний більше розмахував передніми лапами, Тор віддавав перевагу зубам і час від часу намагався зачепити суперника кігтями задньої лапи. Передніми лапами він не стільки духопелив неприятеля, скільки просто тримав його, не підпускаючи до себе ближче. Він щосили борюкався, намагаючись опинитися знизу, як учора в боротьбі з карибу, якого порішив задньою лапою.

Торові ікла запекло шматували барибалове тіло, проте зуби ворога працювали ще завзятіше, й невдовзі на ушкодженому передпліччі гризлі вже не залишилося живого місця. Аж ось у шалі бою одна роззявлена пащека зіткнулася з іншою, клацнули, заскреготіли зуби, щось хруснуло...

Несподівано барибал завалився на бік, немов йому скрутили в’язи, і Тор ухопив його за горлянку. І хоч той ще борсався, пручався, його роззявлена закривавлена паща не могла вже завадити потужним Торовим щелепам, які мертво учепилися в горлянку ворога.

Мусква підвівся з землі. Його досі бив дрож, але тепер це було не від страху, а від якогось іншого, нового почуття. Те, що діялось на галявині, аж ніяк не скидалось на ігри, у які він грався зі своєю матір’ю. Він уперше в житті бачив двобій дорослих ведмедів, і від цього видовища кров закипіла у малому тільці. Тонко, по-малечому загарчавши, він метнувся у самісінький вир бою, учепився зубами в густе хутро і твердющу шкуру на задній лапі барибала, хоча той навіть не відчув цього. Не тямлячись від сліпої, непідвладної люті, Мусква сердито гарчав, шарпав зубами і смикав лапками ненависну ворожу кінцівку, його пащу забила чорна шерсть.

Перекрутившись, барибал опинився на землі горічерева, і його задня лапа пройшлася по Торовому тулубу від грудей аж до хвоста. Якби на місці гризлі був карибу, цей удар розпоров би йому черево. На Торові ж залишився лише довгий, футів зо три, закривавлений слід.

Барибал замахнувся удруге, Тор відхилився убік, і замість нього перепало Мускві.

Від удару п’ятою ведмежа, наче камінь з рогатки, відскочило на добрих двадцять футів. Воно було оглушене, хоча, на щастя, обійшлося без травми.

У ту ж мить Тор відпустив горлянку супротивника і трохи відступив набік. Той спливав кров’ю. Спина, груди і шия — все було заюшене, шкура звисала з нього клаптями. Він спробував підвестися — і Тор знову напосівся на нього.

Залишалося добити суперника. Величезні щелепи з розмаху уп’ялися у перенісся барибала. Сухо хруснула кістка — і двобій закінчився. Барибал сконав. Тор, не знаючи, що суперник вже мертвий, скористався нагодою й пустив у хід свої гострющі, мов кинджали, кігті задніх лап. І ще хвилин десять, не менше, люто шарпав тушу мертвого ведмедя.

Коли ж нарешті він угамувався, на місце бою було страшно дивитися. По червоній від крові землі неначе хтось пройшовся плугом. Усюди виднілися клапті чорної шкури та кусні видертого м’яса. А сам переможений перетворився на безладну купу хутра, м’яса та кісток.

А за дві милі звідси, пополотнівши і схвильовано затамувавши подих, повклякали на схилі гори Брюс і Ленгдон з підзорною трубою та біноклем. Вони уважно стежили за битвою двох велетів. Третій учасник цієї баталії, Мусква, був надто малий, щоб упасти в око з такої далекої відстані. Коли вже Тор, засапаний і закривавлений, звівся над своїм мертвим суперником, Ленгдон опустив бінокль і мимоволі вигукнув:

— Боже ж ти мій!

Брюс схопився на ноги.

— Ходімо! — крикнув він. — Чорний уже сконав! Якщо поквапимося, гризлі буде наш!

А внизу, на галявині, Мусква підбіг до Тора, тримаючи в зубах клапоть ще теплої чорної шкури, і Тор нахилив закривавлену голову та пройшовся яскраво-червоним язиком по Мусквиній мордочці. Що не кажи, а рудоморде ведмежа проявило бійцівський характер, і гризлі це, напевне, оцінив.