Король Гризлі

Розділ п’ятнадцятий

а превелику втіху Мускви, усі троє невдовзі забули про нього, і кожен займався чимось біля багаття. Вирішивши, що в нього з’явилась нагода для втечі, він смикав шворку доти, доки мало не задушився. Зрозумівши нарешті, що всі його спроби даремні, він сумно сперся на стовбур дерева й обвів поглядом мисливський табір.

Від вогню його відокремлювало не більш як три десятки футів. Брюс мив руки у брезентовій посудині, Ленгдон витирався рушником, а біля вогнища, припавши на коліно, стояв Метусин. Він тримав над жаром чималий бляшаний лист, на якому сичали та бризкали жиром кусні оленини. Від м’яса йшов принадний дух, і на Мусквиній пам’яті ніщо не пахло так смачно, як ці шматки оленячого м’яса. Й саме повітря довкіл нього було густо просочене різними смачними пахощами.

Тим часом Ленгдон витер обличчя і відкрив бляшанку із солодким згущеним молоком. Узявши миску, він наповнив її білою рідиною і підійшов до Мускви. Той метнувся був утікати, та сирицева шворка міцно тримала за шию. Тоді Мусква сховався на дерево. Він так швидко подерся по стовбуру, що Ленгдон не встиг навіть здивуватися. Він сидів там і клацав зубами на Ленгдона, а той поставив миску так, що, надумай Мусква злізти з дерева, обминути її він не зміг би жодним чином.

Мусква ще довго сидів на дереві, видершись так високо, як дозволяв туго напнутий повідець, і мисливці на деякий час ніби забули про нього. Він бачив, як вони вечеряють, чув їхню розмову, коли вони вирішували, що тепер робити з гризлі.

— Після всього, що сталося сьогодні, нам не залишається нічого іншого, як брати його хитрістю, — сказав Брюс. — Годі, Джиммі, ніхто більше не ловитиме його по сліду, як сьогодні. Так його можна ловити до Судного дня, і він завжди знатиме, звідки чекати на нас. — Він на хвильку замовк, прислухався. — Дивно, що собак досі немає. Дуже дивно...

Він поглянув на Ленгдона.

— Не може бути! — заперечив той, бо добре зрозумів, що означав цей погляд. — Брюсе, ти ж не думаєш, що цей ведмідь перебив їх усіх!

— Я вже стільки разів полював на гризлі, — спокійно відказав горянин, — але не пригадаю, щоб мені траплявся отакий хитрун, як цей. Знаєш, Джиммі, він не просто позабивав тих собак на карнизі, він спершу заманив їх у пастку, а вже потім... І того ерделя, якого порішив на вершині, він теж спочатку обдурив. До чого я веду: йому під силу обдурити їх усіх, тож якщо таке станеться...

І він стенув плечима, наче кажучи: здогадайся сам.

Ленгдон і собі прислухався.

— Якщо там хоч хтось уцілів, то незабаром вони повернуться, — сказав він. — Як-не-як, уже ніч. А знаєш, я вже шкодую, чесне слово, шкодую, що не залишив їх удома.

Брюс невесело засміявся.

— На війні як на війні, — сказав він. — Джиммі, коли йдеш полювати на гризлі, ти ж не братимеш із собою кімнатних собачок. Тож будь готовий, що рано чи пізно нам не уникнути втрат. Просто цього разу нам пощастило трохи менше. Гризлі нас переграв.

— Переграв?

— Я хочу сказати, що переграв, коли ми перли напролом. Ми діяли абияк, навмання, хоча, як на мене, собак не треба було вплутувати сюди взагалі. Отож, якщо тобі вже світ клином зійшовся на цьому гризлі, ти маєш слухатися мене. То як?

Ленгдон кивнув.

— І що ти пропонуєш?

— Щоб ти забув про всякі нібито мисливські витребеньки, — мовив Брюс. — Коли йдеш на гризлі, а надто на такого, як цей наш м’ясоїд, пам’ятай, що віднині й до самої сплячки він щогодини знатиме, де ми. Як? Дуже просто: він триматиметься так, щоб вітер від нас дув на нього. Йому не важко зробити невеличкий гак. Готовий битись об заклад, що якби зараз випав сніг, ти побачив би навіч, як він щоразу, пройшовши миль зо шість, на дві милі повертається назад, щоб вивідати, чи не йде, бува, хтось за ним. Тепер він здебільшого йтиме уночі, а вдень залазитиме на верхні схили і відлежуватиметься там на скелях, на сланцях. Тож якщо ти хотів би ще трохи постріляти, вибір у тебе невеликий. Найперше, і, як на мене, це найкраще, піти далі, пошукати собі інших ведмедів.

— Ні, Брюсе, про це я навіть слухати не хочу. Може, маєш якісь міркування щодо нашого гризлі?

Трохи помовчавши, Брюс відповів:

— Ми вже знаємо його володіння як свої п’ять пальців. Початок — біля першого перевалу, який ми перейшли, а кінець десь отут, у цій долині. Від краю до краю — миль двадцять п’ять. Він не піде у гори ні на захід звідси, ні на схід, і скільки ми за ним бігатимемо, стільки він кружлятиме у цих місцях, це вже як пити дати. От зараз він чеше на південь із того боку хребта. Отже, ми залишаємося тут і нікуди не йдемо. Через кілька днів ми пошлемо туди Метусина разом із собаками — якщо з тих собак ще хоч котрась уціліла, а самі зробимо так: один залишиться на гірському схилі, а другий спуститься в долину. І повільно просуватимемося з місця до місця. Ну, зрозумів, до чого я веду? Гризлі не покине своїх володінь, і Метусин ганятиме його по всіх усюдах, поки не вижене на нас. Метусин виступає відкрито, а ми діятимемо із засідки. Утікаючи від нього, ведмідь рано чи пізно наскочить на когось із нас, і вже тоді заговорять наші рушниці.

— Резонно, — погодився Ленгдон. — А з огляду на те, що я травмував коліно, кілька днів відпочинку нам таки не завадять.

Щойно він це сказав, як на галявині, де паслися коні, забрязкали ланцюги і почулося налякане форкання. Усі троє схопилися на ноги.

— Ютім! — прошепотів Метусин. Багряні відблиски вогню вигравали на його смаглявому обличчі.

— А й справді собаки, — погодився Брюс і неголосно свиснув.

У чагарях поблизу щось зашерехтіло, а ще за мить у світляному колі з’явилося двоє ерделів. Вони тихо виповзли із заростей і на черевах поповзли до мисливців. Щойно вони розпростерлися перед ними, як вигулькнуло ще двоє.

То була бліда тінь тієї зграї, що залишила стійбище сьогодні вранці. Боки позападали, цупка шерсть на загривках позбивалася в ковтуни. Ганебна поразка, така сама втеча — ерделі прекрасно розуміли всю ницість свого становища. Від войовничого запалу не залишилося й сліду, тепер вони більше були схожі на побитих дворняг.

А вже зовсім уночі пришкандибав і п’ятий. Він біг на трьох лапах — одна передня була перебита. На голові та шиї одного з тих, що прибігли раніше, засохла кров. Усі собаки винувато полягали на землі, немов очікуючи прочухана.

«Ми програли, — промовляв їхній вигляд, — нас переможено, і це все, що залишилося від зграї».

Брюс і Ленгдон мовчки дивилися на собак. Прислухалися, ще чогось дожидаючи. Та більше ніхто не повернувся. Вони перезирнулися.

— Викреслюємо ще двох, — підбив підсумки Ленгдон.

Брюс відійшов до купи ящиків та парусинових мішків, дістав собачі шворки. Угорі, на своєму дереві, сидів і тремтів усім тілом Мусква. За лічені ярди від нього знову опинилися ті білозубі, що гналися за Тором, а його, Мускву, примусили забитися у кам’яну ущелину. Людей він боявся вже менше. Вони не чинили йому жодної шкоди, тож він вже не гарчав і не тремтів щоразу, як поруч проходив хтось із них. А от собаки — це було щось жахливе. Вони не побоялися самого Тора. І мабуть, таки дали йому добрячого чосу, бо чого б він від них утікав?

Те дерево, до якого прив’язали Мускву, було невисоким молодим деревцем. Мусква саме лежав там, умостившись між гілками на висоті п’яти футів від землі, коли неподалік проходив Метусин, тримаючи на шворці пса. Побачивши Мускву, ердель різко смикнувся і, вирвавши повідець із рук індіанця, підстрибнув. Він трохи не дістав до ведмежати. Пес хотів уже скочити вдруге, коли це Ленгдон із несамовитим криком підскочив до нього, ухопив за нашийник і добряче відшмагав мотузкою. Провчивши собаку, він повів його геть.

Цей випадок здивував ведмежа ще більше, ніж усі попередні. Людина, можна сказати, вирвала його з лап чудовиська з червоною пащею та білими зубами. І то не лише вирвала, а ще й покарала того. Решту також поприв’язували шворками, і теж кудись повели.

Ленгдон повернувся, зупинився біля Мускви і заговорив до нього. Потім Мусква дозволив людській руці наблизитися на шість дюймів. Він не хапав її ні зубами, ні пазурами. А згодом усе його тіло здригнулося від незнайомого відчуття. Поки ведмежа повернуло голову убік, Ленгдон рішуче доторкнувся рукою до волохатої спинки. І дивна річ — Мусква не відчув жодного болю! Навіть мати не торкалася його так ніжно, як оця рука!

За наступних десять хвилин Ленгдон устиг погладити Мускву ще п’ять чи шість разів. До четвертого разу ведмежа погрозливо шкірилось, показуючи два ряди блискучих гостреньких зубів, а потім заспокоїлось і вже навіть не гарчало.

Ленгдон ненадовго залишив його, а коли підійшов знову, в руках у нього був шматок оленини, він тицьнув його ведмежаті під ніс. Мусква зачув знайомий запах м’яса, однак з рук не взяв. Ленгдон поклав його біля миски під деревом, а сам повернувся до Брюса, що сидів біля вогнища і курив.

— Не мине й двох днів, як він їстиме з рук, — пообіцяв йому Ленгдон.

Невдовзі в таборі запанувала цілковита тиша. Ленгдон, Брюс та індіанець загорнулися в ковдри і швидко поснули. Дотлівало багаття, і невдовзі лиш дим від самотнього поліна свідчив про те, що тут горів вогонь. У хащі ухала сова. Невиразний гомін долини та гір заполонив спокійну ніч. Пояскравішали зорі у небі. До Мускви долетів гуркіт брили, що покотилася зі схилу десь далеко в горах.

Причин для страху більше не було. Усе тихо спало, крім малого Мускви. Він обережно зліз із дерева — і в темряві утрапив просто у миску зі згущеним молоком. Мимохіть облизнувся, і коли язичок торкнувся липкої субстанції, він раптом відчув незвідану насолоду. Ще чверть години він сидів і завзято облизувався. А потім як прозрів: він зрозумів, що смак цієї незрівнянної їжі має стосунок до металевої посудини біля дерева. Прикипівши до неї очима, він почав помалу, як досвідчений стратег, підступати до неї. Спочатку обійшов з одного боку, потім — з другого. Кожен м’яз його тіла напружився. Мусква був ладен будь-якої миті стрімко відскочити вбік, якби миска раптом ожила і плигнула на нього. Нарешті він умочив ніс у густу, з розкішним смаком рідину — і вже не відривався доти, поки на дні не залишилося ані найменшої краплини молока.

Згущене молоко відіграло, мабуть, вирішальну роль у справі виховання Мускви. Воно стало місточком, яким його малечий розум міг швидко рухатися від речей простих і доступних — до реалій складніших і менш зрозумілих. Мусква вже усвідомив, що та сама рука, яка так лагідно торкалася його спинки, поставила сюди й цю страву, таку смачну та принадну. І та сама рука давала йому м’ясо. М’яса він не їв, а миску вилизав так, що на дні, мов у дзеркалі, відбивалися сяючі зорі.

Та молоко не відбило у Мускви бажання вирватися на волю, щоправда, усі його подальші спроби були вже не настільки відчайдушні. З невеликого власного досвіду він знав, що коли просто рватися, натягуючи повідець, то це нічого не дасть, і цього разу заходився його гризти. Якби він гриз його в одному місці, то до ранку був би на волі, але щоразу, давши відпочинок стомленим щелепам, Мусква гриз в іншому місці, відтак усе починалося спочатку. До того ж, уже до півночі ясна йому розпухли, і він врешті-решт дав спокій непіддатливому ремінцеві.

Тоді Мусква притулився до дерева, готовий за найменшої загрози дременути на стовбур, і в цій позі застав його ранок. Ні на хвилину він не склепив очей. Страхів тепер поменшало, зате самотності було аж надто багато. Мусква скучив за Тором, йому було так тоскно, що він аж тихенько заскімлив — так тихо, що люди, до яких були лічені ярди, не почули б його, навіть якби не спали. З’явись тут зараз Піпунаскус — і Мусква навіть такому товаришеві зрадів би до нестями.

Уранці першим виліз із-під ковдр Метусин. Коли він розпалив багаття, прокинулися Брюс і Ленгдон. Одягнувшись, Ленгдон насамперед завітав до Мускви. Побачивши вилизану до блиску миску, він страшенно зрадів і гукнув інших, щоб і вони побачили, що сталося за ніч.

Мусква, який умостився у своєму сідалі на дереві, дозволив Ленгдонові погладити себе. Попестивши ведмежа, той дістав із кошика з волової шкіри банку згущеного молока і відкрив її, показуючи, як ллється у миску біла масна рідина. Спорожнивши банку, він підніс миску ведмежаті аж під ніс. Устояти перед такою спокусою було неможливо, і не минуло й п’яти хвилин, як Мусква вже їв з миски, яку Ленгдон тримав у руках! Коли ж наблизився Брюс, Мусква вишкірив зуби і сердито загарчав.

— Ведмеді приручаються навіть краще, ніж собаки, — сказав Брюс за сніданком. — Мине ще кілька днів, Джиммі, і він скрізь ходитиме за тобою, як цуцик.

— А мені цей малий халамидник уже починає подобатися, — озвався Ленгдон. — А що ти там казав про Джеймсона з ведмедями?

— Цей Джеймсон жив в окрузі Кутні, — почав Брюс. — Ти назвав би його невиправним відлюдьком. Він постійно жив у горах, спускався у долину тільки раз на рік, щоб запастися провіантом. А гризлі були у нього так, як у нас собаки. Багато років він тримав ведмедика — точнісінько таке саме бурмило, як оцей, за яким ми полюємо. Він упіймав його ще ведмежам. Коли я його побачив, цей ведмедик мав уже тисячу фунтів ваги і всюди ходив за Джеймсоном, як собака. Навіть на полювання ходив із ним, і вони спали одне коло одного біля вогнища. О, Джеймсон дуже любив ведмедів, за все життя він жодного не вбив.

Після короткої паузи Ленгдон сказав:

— А знаєш, Брюсе, я теж починаю любити ведмедів. Не знаю, в чому річ, але є в них щось таке привабливе. Більше не хочу на них полювати. Можливо, і не полюватиму, хай-но лише дістанемо цього згубника псів. Я чомусь переконаний, що це буде останній ведмідь, упольований мною. — Раптом він стиснув кулаки і сердито додав: — Подумати тільки: на весь Домініон немає жодного округу чи штату на південь від кордону, де хоча б на якийсь час забороняли полювати на ведмедів! Чи це не злочин, Брюсе?! Ми прирівняли ведмедів до шкідливих хробаків і дозволяємо винищувати їх у будь-яку пору року. У нас навіть можна підняти з барлогу ведмедицю з ведмежатами, і, сором зізнатись, я сам брав участь у такій «забаві». Та ми ж просто нелюди, Брюсе. Мені часом здається, що навіть просто взявши рушницю до рук, людина вже вчинила злочин. І я... і я продовжую вбивати звірів.

— Це в нас у крові, — засміявся Брюс, на якого ця сповідь не справила жодного враження. — А скажи-но мені, Джиммі, чи траплялися тобі люди, яким було б боляче чи огидно бачити чужу смерть? Чи хоч якась добропорядна матуся відмовиться подивитися, як вішають злочинця, коли з’явиться така нагода? Чи не злітаються вони, мов ті круки, щоб повитріщатися на людину, яку розчавило каменем чи переїхав поїзд? Знаєш, Джиммі, якби на світі не було законів, які ще так-сяк тримають нас у страху, ми, люди, нищили б одне одного просто так, для розваги! Їй-богу, нищили б. Жадоба до вбивства вже закладена в людській природі.

— Ага, і ми виливаємо її на диких звірів, — замислено промовив Ленгдон. — Скажи, про яку любов до ближнього можна говорити, якщо цілі покоління гинуть на війнах, га? Може, Брюсе, й твоя правда. Не можна ж просто так узяти і вбити сусіда, адже це буде незаконно. Можливо, Всевишній зумисне насилає на людство різні війни, щоб ми задовольнили свою хіть, звільнилися від неї, і тоді стали не такими кровожерами. Еге, а що там наш ведмідь?..

Поки вони балакали, Мусква, невдало поворухнувшись у своєму сідалі, випав із нього. Мотузка зачепилася за гілляку, і ведмежа повисло, не долетівши до землі. Ленгдон підбіг до нього, без остраху узяв його голіруч, перекинув через гілку й опустив на землю. Мусква не дряпався, не кусався і навіть не гарчав.

Брюс і Метусин на цілий день пішли з табору. Вони прочісували гірські схили на захід звідси, а Ленгдон залишився в таборі, чекаючи, коли загоїться коліно. Цей час він вирішив присвятити вихованню Мускви. Відкрив бляшанку з сиропом для млинців, і вже до полудня той тінню ходив за мисливцем і щосили натягував повідець, намагаючись добратися до миски, якою дражнив його Ленгдон. Подражнивши, він сідав навпочіпки, і Мусква, щоб дістати жадану посудину, ставав передніми лапами йому на коліна.

Коли маєш справу з малим ведмежам, таким, як Мусква та йому подібні, привчити їх до себе — річ проста. Дитинча барибала мало чим відрізняється від людського малюка: обидва люблять молоко, обидва ласі до солодкого, обидва горнуться до всіх, хто ставиться до них із ласкою. Малий ведмедик — чи не найсимпатичніший з усіх чотириногих малюків, манюній, кругленький, пухнастий — і настільки кумедний, що не любити його просто неможливо. Мало коли Ленгдон тішився так, як того дня, а надто тоді, коли Мусква уперто намагався лізти по його нозі, щоб дістати миску з сиропом. Бо, скуштувавши солодкої рідини, він взагалі втратив голову. Ані тоді, коли жив із матір’ю, ані тоді, коли зійшовся з Тором, він не їв такої смакоти.

Надвечір Ленгдон відв’язав Мускву від дерева, узяв повідець і повів його на прогулянку до струмка. Він прихопив із собою миску із сиропом і через кожних кілька ярдів зупинявся, пригощаючи малого ласуна. Поводивши його отак з півгодини, він врешті зовсім кинув повідець і повернув до стійбища. І Мусква пішов за ним! Ленгдон святкував перемогу. Він відчував небувале піднесення, мабуть, найбільше за весь час, який він жив тут просто неба.

Була уже пізня година, коли повернувся Метусин і неабияк здивувався, дізнавшися, що Брюса досі немає. Стемніло, вони розпалили багаття. Минула ще година. Коли закінчували вечерю, нарешті з’явився Брюс з ношею на плечах. Він скинув її коло дерева, за яким сховався Мусква, і сказав:

— Шкура — справжнісінький оксамит, ще буде й трохи м’яса для собак. Підстрелив із пістолета.

Сказавши це, він узявся до вечері. Перечекавши трохи, Мусква обережно підійшов до туші, що лежала, зігнута удвоє, за три-чотири фути від нього. Обнюхав її. І дивне хвилювання охопило його. Він тихесенько запхинькав, тицьнувся носом у м’яке хутро, з якого ще не вивітрилося живе тепло. І довго по тому сидів тихесенько.

Бо те, що Брюс кинув під деревом, було не що інше, як мертвий Піпунаскус!