Король Гризлі

Розділ сьомий

енгдон із Брюсом перевалили через гірське пасмо і спустилися у західну долину по обіді того самого дня, коли Тор вийшов із грязьового озерця. О другій годині Брюс подався назад, щоб забрати решту коней, а Ленгдон залишився на узвишші. Озброївшись біноклем, він узявся вивчати довкільні місця. Коли повернувся Брюс із кіньми, мисливці вирушили далі.

Зо дві години вони повільно просувалися понад струмком, там, де ще зовсім недавно ходив Тор. Коли зупинилися на спочинок, до місця, де гризлі стрів Мускву, ще зоставалося милі дві-три. Сліди, залишені Тором на піщаному березі, теж були ще попереду. Та Брюса це анітрохи не бентежило. Він знав, що шлях їхнього гризлі пролягатиме через схили до гірських вершин.

— Знаєш, Джиммі, коли повернешся до себе і сядеш за книжку про ведмедів, не будь дурним, як оті велемудрі писаки, не всі, звичайно, але більшість, — звернувся він до товариша, коли вони сиділи, повечерявши, з люльками у зубах. — Пригадую, два роки тому я цілісінький місяць водив одного природознавця, він так радів, що обіцяв мені надіслати цілий стос книжок про ведмедів та іншого звіра. І надіслав-таки! Заходився я, отже, читати. Спочатку було смішно, а потім мені очі на лоба полізли. Словом, увесь той паперовий мотлох я спалив. Ведмеді набагато цікавіші. Про них такого можна написати!.. І зауваж, при цьому зовсім не обов’язково забивати людям голову усілякими дурницями. Зовсім не обов’язково!..

Ленгдон на знак згоди кивнув:

— Людині роками доводиться полювати — й убивати, убивати, убивати, поки до неї дійде: справжнє задоволення від полювання — не в тому, щоб вистежити й уполювати звіра, і то не просто звіра, а великого звіра. І от коли вона це починає розуміти, відчувати це і серцем, і душею, раптом з’ясовується, що найбільша втіха від полювання не в тому, щоб когось підстрелити, а в тому, щоб залишити його живим. Я хочу знайти того гризлі, і хай там що, а я його знайду! А з другого боку, сьогодні ми мали змогу підстрелити двох інших ведмедів, а я жодного навіть на мушку не взяв. Знаєш, Брюсе, я, схоже, тільки починаю відчувати смак полювання — те справжнє задоволення, яке воно дає. А коли людина полює за всіма правилами, вона вивчає те, що бачить. Тож не хвилюйся, Брюсе, коли я сяду за книжку, то писатиму лише про те, що бачив сам.

Раптом він різко обернувся до Брюса і поцікавився:

— А що то за дурниці такі ти вичитав у тих книжках?

Брюс замислено випустив дим і відповів:

— Що мене там найбільше обурило, так це те, що всі писаки як один стверджують, нібито ведмеді «мітять» територію. Пишуть, що ведмідь, аби позначити свої володіння, зводиться на задні лапи, скільки зможе, робить задирку на стовбурі дерева — і тоді вся округа його. А якщо якийсь зайда зробить позначку вище, то той вшивається геть. Це ж треба до такого додуматись! А якийсь мудрагель і взагалі написав, що один гризлі додумався притягти до дерева колоду і значив дерево, стоячи на ній, щоб його знак був найвищим. Скажи, чи міг би ти вигадати щось подібне?

— Жоден ведмідь не ставить позначок, які б щось означали. Я бачив, як гризлі одкушують шматки деревини чи точать кігті, як звичайні коти, та ще влітку, коли нападає свербіж і облазить хутро, вони можуть ставати на задні лапи і тертися об стовбури. Але ж роблять вони це тому, що їм треба почухатися, а не залишити візитну картку для іншого ведмедя. Карибу, лосі, олені роблять те саме рогами, щоб скинути з них оксамит[40].

— А ще ті писаки вважають, що кожен гризлі має власну територію, але ж це не так — навіть близько не так! Я бачив, як на одному гірському схилі знаходили собі корм вісім здоровенних гризлі! Пригадуєш, два роки тому в невеличкому видолинку — там і милі не було завдовжки — ми підстрелили аж чотирьох ведмедів. Серед гризлі з’являється час од часу отакий верховода, як наш, та це зовсім не означає, що він єдиний володар усієї місцини. Готовий битись об заклад, що у двох долинах знайдеться ще штук зо двадцять отаких ведмедів! А той мудрець, якого я водив два роки тому, не міг сказати, де слід гризлі, а де барибала. А чого варті його теревені про бурих ведмедів!..

Брюс витягнув із рота люльку і розлючено плюнув у вогнище. Отже, це ще не все, подумав Ленгдон. Над усе йому подобалися ці години, коли Брюса, зазвичай мовчазного, проривало, і він балакав, балакав без угаву.

— Бурі ведмеді! — пробурчав він сердито. — Ні, ти тільки вдумайся, Джиммі, він щиро вірив, що бурий — це окремий вид ведмедів[41]! Нема, кажу, на світі такого звіра, а той бурий ведмідь, про якого ти вичитав із книжок, це просто барибал чи гризлі з буруватим хутром. Так він підняв мене на глум — мене, який народився й виріс серед ведмедів! Бачив би ти, які він робив круглі очі, коли я розповідав, якого кольору буває хутро у ведмедів! Він, напевне, гадав, що я маю його за невігласа, й хотів довести мені власну правоту.

Знаєш, Джиммі, навряд чи ще хтось на землі має стільки забарвлень, як ведмідь! Я бачив білосніжних барибалів і гризлі, чорних, як смола, далеко барибалам до них! Я бачив ведмедів бурих, рудих, золотавих, жовтавих — і тих, і других. Повір, забарвленням вони відрізняються не менше, аніж вдачею чи раціоном.

Мені взагалі здається, що більшість тих дослідників приходять до лісу, зустрічають одного-єдиного гризлі, а потім починають підганяти під його портрет увесь ведмежий рід. Але ж дідько б їх ухопив, не можна міряти усіх гризлі на один аршин! Візьми будь-яку з їхніх книг, тобі у будь-якій напишуть, що гризлі — найлютіший хижак і з усього живого чи не найбільший душогуб. А лютий він тільки тоді, коли його загнати в глухий кут. Насправді ж він цікавий, мов дитя, і добра душа, якщо, звісно, йому не допікати. Здебільшого гризлі харчуються всякою зеленню, але трапляються і м’ясоїди. Я бачив гризлі, які полювали на кіз, баранів, на карибу. І бачив інших, вони здобували собі корм на одному схилі зі своєю здобиччю, але їм було байдуже до неї. Джиммі, це дуже цікаві тварини! Про них можна стільки всього розповісти, і зовсім не конче приплітати сюди усілякі нісенітниці!

Брюс вибив із люльки попіл, неначе наголошував на цій останній фразі. Поки він наново набивав її тютюном, Ленгдон запитав:

— Як думаєш, Брюсе, а наш ведмедище — він же, напевне, неабиякий мисливець, правда?

— Не факт, — відповів йому Брюс. — Те, що він здоровило, ще нічого не означає. Колись я знав одного гризлі, ледь більшого за собаку, але він полював на тварин. У тутешніх горах щозими гине чимало всякого звіра, і коли настає весна, ведмеді пожирають їхні рештки. Та поїдання стерва ще не перетворює його на мисливця. В одних ведмедів убивство вже з народження в крові, інші стають убивцями через обставини. Варто вбити один раз — і він робитиме це вже постійно.

Якось у горах я бачив, як коза ніс у ніс зіткнулася з гризлі. Тому не було жодного діла до недолугої кози, але вона так одуріла з переляку, що просто врізалася у нього, ну то він її й порішив. Для ведмедя все сталося настільки зненацька, що він, мабуть, ще з десять хвилин не знав, що з нею робити. Потім ще півгодини обнюхував теплу тушу, а тоді врешті розірвав її. Ось так він уперше скуштував упольованої здобичі. Я його не вбив, і думаю, що відтоді він став великим любителем полювання.

— І все-таки, — не погодився Ленгдон, — я думаю, що це залежить від розміру звіра. Якщо ведмідь їсть м’ясо, то він має бути і дужчим, і більшим, ніж той, який харчується всякою зеленню, чи не так?

— Оце і є одна з тих загадок природи, про яку ти напишеш, — зі сміхом відповів йому Брюс. — Чим можна пояснити те, що ведмідь у вересні нагулює стільки сала, що ледве ходить, тоді як основний його харч — ягоди, мурахи і дрібна звірина? Ти від дикої смородини дуже погладшаєш? Чому він виростає за чотири чи п’ять місяців у сплячці, коли весь цей час і не їсть, і не п’є? А чим поясниш, що ведмедиця місяць, а часом і два годує ведмежат своїм молоком, навіть не прокидаючись? Адже вони з’являються на світ, коли сплячка лише на дві третини позаду. І чому ведмежата такі малі? Той дослідник ледь не луснув од сміху, коли я розповів йому, що при народженні маля гризлі лиш трохи більше, ніж кошеня простої домашньої кішки.

— Є на світі такі дурні, які не хочуть помічати навіть очевидних фактів, їх мало, але вони є, — сказав Ленгдон. — А зрештою, вони в цьому не винні. Ти не повіриш, Брюсе, але років чотири-п’ять тому я б і сам у таке нізащо не повірив. Я б і зараз не вірив, якби ми не надибали тих ведмежат в Атабасці, пригадуєш? Одне заважило одинадцять унцій, а друге аж дев’ять!

— А їм, Джиммі, уже був тиждень від народження. Та й мати була нівроку — вісімсот фунтів.

На якийсь час обидва замовкли і тільки мовчки пахкали люльками.

— Сказати кому — не повірить, — озвався нарешті Ленгдон. — Але це чиста правда. І зовсім не примха природи, а навпаки, — її завбачливість. Якби ведмежата були менші за ведмедицю у стільки разів, у скільки кошенята менші за кішку, вона б їх просто не змогла вигодувати, адже до закінчення сплячки ще не один тиждень, а вона весь цей час і не їсть, і не п’є. Хоча одне тут не збігається: у середньому барибал удвічі дрібніший, ніж гризлі, а малята барибалів при народженні набагато більші, ніж маленькі гризлі. І хто б мені це розтлумачив?

Раптом Брюс аж зайшовся веселим сміхом.

— Джиммі, це ж простіше простого! — вигукнув він крізь сміх. — Пригадуєш, як ми торік у долині збирали суниці, а вже за дві години, зійшовши у гори, грали у сніжки? Чим вище ти сходиш, тим холодніше там повітря, так? Ось і тепер, першого липня, вилізь на будь-яку вершину — ураз закоцюбнеш! Так от, Джиммі, гризлі залягають у сплячку там, де високо і зимно, а барлоги барибалів набагато нижче. Коли на висоті, де спить гризлі, вже випало чотири фути снігу, барибал ще гуляє долинами, лісами, запасаючи жирок. Його сплячка починається на тиждень, а часом і на два пізніше, ніж у гризлі, а навесні він прокидається на тиждень-два раніше. Під час залягання він товщий, ніж гризлі, а коли прокидається, то не такий худий. Ось чому малята барибала більші, ніж у гризлі. Просто в їхньої матері більше молока. Я думаю, причину слід шукати тут.

— Ти поцілив просто в яблучко! — захоплено вигукнув Ленгдон. — Мені це, Брюсе, і на думку не спадало!

— О, на світі чимало такого, про що ти навіть не замислюєшся, поки з ним не зіткнешся, — мовив горянин. — Ось ти щойно сказав: найбільше задоволення від полювання дістаєш тоді, коли починаєш розуміти, що можна не тільки убивати, а й залишати живим. Коли ти міг убити, але не вбив. Якось я сім годин пролежав на чубку гори, дивився, як басують барани, і дістав задоволення більше, аніж якби перестріляв усю отару.

Брюс підвівся й потягнувся. Після вечері це завжди означало: пора вже пізня, тож час лягати спати.

— Завтра буде гарна днина, — сказав Брюс, позіхнувши. — Дивись-но, як сніг на вершинах біліє.

— Брюсе...

— Що?

— Як думаєш, скільки важить наш бурмило?

— Фунтів тисячу двісті, а може трохи більше. Це не мені, а тобі пощастило зустрітися з ним ніс у ніс. Якби там був я, Джиммі, ми вже сушили б його шкуру!

— І в яких він кондиціях?

— Судячи з того, як він лазить по горах, я дав би йому років десять-дванадцять. Можна сказати, він у розквіті сил.

— Брюсе, а дуже старі ведмеді тобі траплялися?

— Авжеж, причому деякі були такі старі, що їм уже й костури не завадили б, — озвався Брюс, розв’язуючи шнурівки на черевиках. — Доводилося й таких підстрілювати, що вже й зубів не мали.

— І по скільки ж їм було років?

— Ну, мабуть, тридцять — тридцять п’ять. А може, й усі сорок. Ну, Джиммі, все, на добраніч.

— Добраніч, Брюсе!

Ленгдон прокинувся через кілька годин від зливи. Лаючись, він вискочив з постелі й кинувся до Брюса.

Звечора вони не напинали тіпі, і вже за мить Ленгдон слухав, як Брюс проклинає останніми словами свою та його легковажність. Навколо все оповив чорнильний морок, час від часу пронизуваний спалахами блискавиць, і майже одночасно з цими спалахами лунав грім, від якого здригалися гори. Ленгдон скинув змоклу наскрізь ковдру. Черговий спалах вихопив з темряви Брюса, що сидів, закутавшись у ковдри, з пасмами мокрого волосся на худорлявому довговидому обличчі. Побачивши напарника в такому вигляді, Ленгдон не стримався і голосно розреготався.

— «Завтра буде гарна днина!» — передражнив він Брюса. — «Дивись-но, як сніг на вершинах біліє!».

Брюс огризнувся, однак його слова потонули у гуркоті громовиці.

Ленгдон діждався чергового спалаху блискавки і перебіг у сховок — під кремезний канадський бальзам. Там він просидів, рятуючись від зливи, хвилин п’ять-десять, а потім дощ ущух так само несподівано, як і розпочався. Гроза перемістилася на південь, прихопивши із собою блискавки та громи. У пітьмі він почув, як десь поруч вовтузиться Брюс. Чиркнув сірник, і Ленгдон побачив, що той дивиться на годинник.

— Третя доходить, — повідомив Брюс. — Гарно промочило, еге ж?

— А я знав, що піде дощ, — недбало кинув Ленгдон. — Знаєш, Брюсе, коли сніг на вершині стає такий білий...

— Дався тобі той сніг — краще вогонь допоможи розпалити! Добре, хоч вистачило розуму накрити ковдрами їжу. Ти не змок?

Ленгдон саме витирав волосся. Він почувався так, як почувається пацюк, пожбурений у воду.

— Ні!.. Я був готовий до грози і сховався під крислатим бальзамом. Коли ти звернув мою увагу на білизну снігу, я одразу зрозумів...

— Та дай ти спокій тому снігові! — буркнув Брюс, і Ленгдон у пітьмі почув, як тріщать у Брюсових руках сухі ялинові галузки.

Він узявся йому допомагати, і вже за п’ять хвилин поруч палало багаття. Полум’я освітило їхні обличчя, і видно було, що негода анітрохи не зіпсувала їм настрою. Брюс теліпав мокрим чубом і шкірився на всі кутні.

— Дощ періщив, а я спав як убитий, — пояснював він. — Мені наснилось, ніби я беркицьнувся в озеро. А як прокинувся, то навіть намагався плисти.

Дощ у горах на півночі Британської Колумбії, у перших числах липня, а надто о третій годині ночі, важко назвати теплим, і Ленгдон із Брюсом ще добру годину збирали хмиз для вогнища та сушили одяг і ковдри. О п’ятій вони вже поснідали, а коли повернуло на сьому, подались у видолинок, прихопивши із собою мішок із харчами й сідла. Брюс уїдливо зауважив, що загалом його пророцтво збувається: після нічної громовиці справді день обіцяв бути ясним і погожим.

Мокро блищала трава на галявинах. Повноводі струмки у долинах жебоніли гучніше, ніж зазвичай. Після нічної зливи снігу на кручах поменшало чи не удвічі, а квіти стали вищими й гарнішими (принаймні так здавалося Ленгдонові). Повітря було напоєне духмяним ароматом трав і вранішньою свіжістю, а долину починало заливати чудове, золотаве сонячне сяйво.

Мисливці вирушили уздовж струмка вгору. Біля кожної піщаної смуги вони нахилялися і шукали очима ведмежих слідів. Не проїхавши й чверті милі, Брюс несподівано скрикнув і зупинився біля округлої піщаної латки з відбитком величезної Торової лапи. Ленгдон спритно зіскочив з коня і зняв мірку.

— Він! — вигукнув Ленгдон. Голос його від хвилювання аж тремтів. — Послухай, Брюсе, може, нам гайнути так, як є, без коней?

Горянин похитав головою. Перш ніж відповісти, він зіскочив з коня, взяв підзорну трубу й уважно оглянув схили гір попереду. Ленгдон також узявся за бінокль. Одначе на схилах було тихо і спокійно.

— Він далі бреде уздовж джерела, — сказав Брюс. — Від нас до нього милі три-чотири. Отже, кілька миль ми проїдемо верхи, поки не знайдемо придатного місця для коней. Якраз роса до того часу спаде.

Тепер іти слідами Тора було легко, адже вони весь час тяглися уздовж струмка. Не далі як за три-чотири сотні ярдів від купи каміння, де Тор зустрівся з рудомордим Мусквою, посередині трав’янистої улоговини ріс хвойний лісок. Там мисливці розсідлали своїх коней, стриножили їх і пустили пастися. Через двадцять хвилин, обережно ступаючи, вони вийшли до м’якого піщаного ложа, де відбулося знайомство величезного гризлі і маленького барибала. Злива змила маленькі сліди ведмежати, але не відбитки лап здоровезного Тора. Брюс, блиснувши зубами, поглянув на Ленгдона й пошепки проказав:

— Гризлі десь поруч. Не здивуюсь, якщо раптом з’ясується, що він ночував у сусідстві з нами, а тепер вештається неподалік.

Він послинив палець, підняв його, визначаючи, звідки дме вітер, тоді велемудро кивнув і сказав:

— Гадаю, краще перебратися на схил.

Тримаючи напоготів рушниці, вони обійшли купу каміння і рушили до невеличкого видолинка, сподіваючись зійти його дном на найближче узвишшя. Дійшовши до початку видолинка, вони знову зупинилися. На його піщаному дні чітко видно було сліди ще одного ведмедя. Брюс припав на коліно, вивчаючи відбиток ведмежої лапи.

— Ще один гризлі, — озвався Ленгдон.

— Ні, це не гризлі — барибал, — виправив його Брюс. — Джиммі, ну скільки ще тобі товкмачити, що слід у гризлі зовсім не такий, як у чорних ведмедів! Оце слід від задньої лапи, бачиш, п’ятка заокруглена. А якби це був гризлі, то п’ята була б загострена. Для гризлі цей слід заширокий і занадто клишоногий, і кігті в нього не такі довжелезні щодо п’ятки. Я бачу це так само добре, як і ніс на твоєму обличчі!

— Нам із ним по дорозі, — сказав Ленгдон. — Ходімо далі!

Пройшовши ярдів двісті, вони дісталися до місця, де ведмідь покинув виярок і видерся на схил гори. Мисливці й собі піднялися на гору. У густій траві та на твердому сланці першого хребта ведмежі сліди загубилися, але тепер вони їх не цікавили. Їхню увагу привернув пречудовий краєвид, що відкривався з тієї місцини, де вони стояли.

Погляд Брюса раз у раз повертався до видолинка, де дзюрчав струмок. Він знав, що саме там вони надибали слід гризлі, а решта його не цікавила. Тоді як Ленгдона цікавило геть усе, що бачили його очі, що чули його вуха. Будь-яка гола скеля, будь-який терновий кущ, здавалося, приховували купу загадок, і він озирав вершини та схили з таким самим завзяттям, з яким шукав слід звіра. І саме завдяки цьому він побачив те, від чого міцно схопив Брюса за руку і рвонув до себе.

— Дивися! — прошепотів він, випростуючи руку.

Брюс, який стояв, припавши на коліно, здригнувся і від несподіванки аж онімів. Не вище, ніж за тридцять футів над ними, здіймалася велика скеля, яка формою нагадувала величезну скриню, і на тій «скрині», звісивши лапи, лежав чорний ведмідь-барибал. На лискучому хутрі весело вигравали сонячні промені.

Брюс добрих півхвилини роздивлявся, а тоді широко усміхнувся:

— Спить без задніх ніг! Джиммі, хочеш розважитися?

Він поклав на землю рушницю і витяг довгого мисливського ножа. Провівши пальцем по гострому лезу, приглушено реготнув.

— Джиммі, тобі ще не доводилося бачити, як ведмідь дає драла? Зараз я тобі покажу! Ти залишайся тут...

І він повільно й тихесенько подерся пагорбом до скелі. А Ленгдон, тамуючи подих, чекав, що буде далі. Двічі Брюс озирався, й щоразу на його обличчі грала широченна усмішка. Мине якась хвилина-друга — і Ленгдон стане свідком незабутнього видовища: здоровезний ведмідь тікатиме до вершин Скелястих гір, неначе полохливий заєць. Розважаючи себе цією думкою, він не зводив очей з довготелесої фігури Брюса, що долав дюйм за дюймом, і вже заздалегідь смакував кумедне видовище.

Нарешті Брюс дістався скелі. Блиснуло на сонці довгасте лезо ножа, і гостра сталь на півдюйма уп’ялася у ведмежу лапу... Те, що сталося потім, назавжди врізалося в пам’ять Ленгдона. Ведмідь далі лежав нерухомо. Брюс удруге штрикнув його — і знову жодної реакції. Штрикаючи ведмедя вдруге, Брюс майже не ворушився, зливаючись зі скелею, до якої притискався. Потім він знову поглянув на Ленгдона, і той зрозумів, що тут щось не так.

— Хай йому лихо! Ти таке бачив? — озвався він, повільно зводячись на ноги. — Наш ведмедик не спить — він просто мертвий!

Ленгдон швидко піднявся до нього, і вони удвох обігнули скелю. Брюс і далі тримав ніж у руці, а на його обличчя набігло збентеження, від чого воно видавалося трохи кумедним. Якийсь час він заніміло дивився на мертву тварину.

— Скільки живу, такого ще не бачив, — сказав він нарешті, повільно ховаючи ніж у піхви. — Це ведмедиця, у неї були ведмежата, і судячи з усього, ще зовсім малі.

— Вона полізла, щоб дістати гофера, й зірвалася зі скелі, так? — поцікавився Ленгдон. — І розбилась на смерть.

Брюс кивнув.

— Скільки живу, такого ще не бачив, — повторив він. — Я ніколи не міг зрозуміти, як це вони так підривають схили, але такого ще не бачив. Цікаво, де її ведмежата? От нещасні чортенята!

Брюс опустився навколішки й уважно оглянув соски загиблої ведмедиці.

— Малят було не більше двох, а може, й взагалі одне, — підсумував він і підвівся з землі. — Вік — близько трьох місяців.

— І що тепер, вони помруть з голоду?

— Якщо маля одне, то, мабуть, так. Воно одне, молока хоч залийся, добувати додатковий харч потреби не було. Ведмежата — як людські дитинчата: їх можна рано перевести на звичайну їжу, а можна доти годувати молоком, поки воно вже матір не почне наздоганяти зростом. От що буває, коли піти з дому, залишивши дітей самих, — підсумував повчально Брюс. — Якщо колись одружишся, Джиммі, не дозволяй своїй дружині так робити. Трохи за тими дітьми не доглянеш, — і вже маєш мороку: як не хату спалять, то руки-ноги собі поламають.

З цими словами Брюс повернувся і пішов собі далі гірським схилом, уважно оглядаючи долину. Ленгдон пішов за ним, міркуючи про те, яка доля могла спіткати ведмежа чорної ведмедиці. Тим часом Мусква спав на кам’яній терасі, притиснувшись до Тора. Йому снилася мати, яка лежала мертва на горі, але снилась вона живою, і, дивлячись на неї, він тихо пхинькав уві сні.