Король Гризлі

Розділ дев’ятий

о закінченні двобою ані гризлі, ані ведмежа навіть не підійшли до туші карибу. Торові просто було не до їжі, а Мусква був настільки збуджений, так тремтів усім тілом, що навряд чи спромігся б з’їсти бодай шматочок м’яса. Він і далі шматував клапоть чорної шкури і по-малечому гарчав. Могло здатися, що ведмежа завершує справу, яку розпочав Тор.

Гризлі довгенько стояв, схиливши величезну голову, і кров калюжками збиралася навколо нього. Він не ворушився, озираючи долину перед собою. Стояла безвітряна погода. Точніше, вітер був, але такий слабкий, що годі було й зрозуміти, з якого боку він дме. В ущелині легіт завмирав цілковито, а там, де вище, на вершинах, перевалах, дужчав. Подеколи його слабенькі пориви ринули донизу, легкокрилим, безшумним подихом неслися долиною, ледь-ледь похитуючи вершини ялин та бальзамів.

Тор уже збирався рушати на схід, коли з гір у долину злетів черговий подих вітерцю. Він приніс із собою запах людини — нехай слабкий і ледь відчутний, проте від цього не менш страшний.

Тор грізно загарчав, і від хвилинної апатії не залишилося й сліду. Розслаблені м’язи знову напружилися, стали твердими. Він звів голову й нюхнув повітря.

Мусква облишив марне порання з клаптем шкури і теж принюхався. У повітрі вчувався теплий запах людини: Брюс із Ленгдоном пересувалися бігцем, це означало, що вони упріли, а запах людського поту завжди густий і сильний. Тор, зачувши цей дух, знову розлютився. Уже вдруге цей запах долинав саме тоді, коли він був поранений і з тіла юшила кров. Тепер у його уяві людський дух намертво поєднався з болючими ранами й діяв на нього з подвійною силою. Тор обернувся до понівеченої туші барибала і глухо загарчав. Тоді зиркнув туди, звідки вітер приніс людський запах, і грізно заревів. Йому не хотілося втікати з цього місця. І якби в цю хвилину Брюс із Ленгдоном опинилися перед ним, він, не лякаючись мисливських куль, без вагань вилив би на них усю свою смертельну лють, через яку ведмеді гризлі дістали свою видову назву.

Та легіт ущух, і в долині знову запанувала мирна тиша. Дзюркотів струмок, висвистували ховрахи на скелях, а трохи далі, на зеленому плато, зчинили гармидер куріпки, білокрилими зграями піднімаючись над землею. Ця ідилія подіяла на Тора так, як діє на розгнівану людину лагідний доторк дружньої руки. Ще хвилин п’ять він гарчав, шаленіючи, шукаючи в повітрі людський дух, та що запаху не було, то лють його помалу вщухла, він врешті-решт розвернувся й повагом спустився у виярок, яким прийшов сюди. Мусква невідступно дріботів за ним.

Не видимі з рівнини, вони підіймалися виярком догори, ступаючи по кам’янисто-сланцевому дну. Рани, завдані барибалом, на відміну від ран кульових, перестали кривавити майже одразу після сутички, і якщо після зустрічі з Брюсом та Ленгдоном за ним стелився червоний слід, то тепер і знаку не було. Коли Тор із Мусквою здолали півшляху до гірського підніжжя, почалися кам’яні розсипища. Тепер вистежити ведмедів, ідучи за ними, стало важче.

Біля ямки з талою водою, що стікала сюди з вершин, вони ненадовго затрималися і, втамувавши спрагу, рушили далі. Тор не зупинявся доти, поки не дійшов до тераси, на якій вони провели ніч.

На цей раз Мусква з честю здійснив перехід. Ведмежа анітрохи не втомилося. Два дні, проведені без матері, до невпізнання змінили рудоморде ведмежа. Воно було уже не таке пухнасте й кругле, як спочатку, зате набагато сильніше й міцніше. Тісне спілкування з дорослим ведмедем не минуло даром: воно швидко перетворювалося з крихітного ведмежати хай на малого, але справжнього ведмедя.

Тор уже не раз бував на цій гірській терасі. Він прямував до неї, точно знаючи, куди й чого йде. Його шлях вів усе вище й вище, поки врешті не уткнувся у прямовисну кам’яну стіну. По власних слідах Тор дістався до глибокої ущелини, заледве ширшої за нього, і пройшовши її, опинився на краю схилу, крутішого за який Мускві ще не доводилося бачити. Він нагадував велетенський кар’єр, який врізався у ліс далеко внизу при підніжжі й доходив майже до вершини, яка бовваніла вгорі.

Продертися крізь хаотичне нагромадження каміння, де на кожному кроці чигав якийсь підступ, було для ведмежати не під силу, і коли Тор почав підійматися кам’янистим схилом, Мусква безпорадно став і заскімлив. Це уперше в житті він спасував перед труднощами. Коли ж він побачив, що Тор, мов нічого не сталося, йде собі далі, його пойняв жах. Мусква розпачливо заволав, благаючи допомоги, і почав гарячково шукати вихід з кам’яного мішка.

А Тор, зовсім не зважаючи на ведмежа, простував собі далі, і лиш подолавши ярдів тридцять, зупинився, вайлувато обернувся і таки вирішив дочекатися малого.

Мускві це стало сигналом до дії і він заходився пробиватися до Тора, відчайдушно працюючи лапами, кігтями, підборіддям і навіть зубами. І коли через десять хвилин він таки наздогнав свого супутника, то так засапався, що ледве дихав. Зате причин для страху більше не було: Тор стояв на білій і вузькій стежині, твердій, як долівка.

Стежка мала футів вісімнадцять завширшки. Отут, серед гір, вона здавалася дивною і загадковою. Немов нею колись пройшла армія молотобійців з кувалдами, подрібнюючи тонни сланцю та пісковику і насипаючи жорстви між брилами, щоб усе зарівняти. Подекуди жорства перетерлась на порох і була тверда, як панцир. Та утрамбували цю доріжку не кувалди, а копита сотень, якщо не тисяч, поколінь гірських баранів. Бо це була бараняча стежина. Перше стадо пройшлося тут, мабуть, ще задовго до того, як Колумб відкрив Америку, і не одне століття знадобилося, щоб копита уторували тут рівненький шлях.

Для Тора ця стежка служила містком, що вів з однієї долини у другу. Ще частіше, ніж гризлі, ходили тут інші звірі. Ось і тепер, поки він стояв, чекаючи, щоб одсапався Мусква, із-за кам’яної брили при стежці, футів за сорок-п’ятдесят від них, спершу почулося дивне кудкудакання, а потім вигулькнув чималенький дикобраз.

Неписане правило мешканців Півночі: не можна убивати дикобраза! Це рятівник людини, і тільки тим, хто заблукав у лісі й гине з голоду, можна полювати на нього. Знайти дикобраза у лісі нескладно, а вбити його може навіть дитина. Це такий собі звір-веселун, що ніколи не свариться і нікого не кривдить, словом, наймиролюбніше створіння на землі. Він без упину щось лопоче та хихоче, а в русі нагадує велику подушку для шпильок, яка раптом ожила й пішла собі. Хода у дикобраза вайлувата, ніби він щойно прокинувся і ще навіть очей як слід не продер.

Цей вайло-дикобраз тупцяв ведмедям назустріч і сам до себе щось весело лопотів. Він то бубонів, то хихотів, то белькотав щось нерозбірливе — ну чисто людське немовля! Був белькотун надзвичайно гладкий, стежкою дрипцяв перевальцем, не поспішаючи, торохтів об тверду поверхню боковими колючками та цупким хвостом. Він сунув, ані на мить не відриваючи очей від стежки, і лиш коли до Тора залишалося футів зо п’ять, він нарешті помітив ведмедя. Блискавично скрутившись у кулю, дикобраз прогугнявив щось сердито й завмер, наче сфінкс, не зводячи з гризлі маленьких червоних очей.

Тор не мав наміру убивати тварину, але стежка вузька, і треба було йти далі. Він трохи ступнув уперед — на фут чи два — і, дикобраз, повернувшись до нього спиною, погрозливо наставив дужий хвіст, озброєний сотнями голок. Тор, який уже не раз мав справу з дикобразовими шпичаками, нерішуче завмер.

Мусква з цікавістю стежив за ними. У його житті ще не траплялося чогось подібного, а та шпилька, що проткнула лапу, дісталась не від дикобраза, а потрапила із землі, коли він незумисне наступив на неї. Зустрівши наїжаченого звіра, Тор начебто збентежився, і Мусква, помітивши цю зміну, про всяк випадок розвернувся, щоб було легше дременути. Тор підступив до дикобраза ще на фут. Той раптом запищав — це був найстрашніший із доступних йому звуків, — і задки попер на ведмедя. Хвіст його — грубий, широкий — гойднувся із силою, цілком достатньою, щоб голки на чверть дюйма увігналися у стовбур дерева. Не поціливши в гризлі, він знову скрутився в клубок, тож Торові не залишалося нічого іншого, як зійти з уторованої стежки та обійти його поміж каменями. Там він зупинився, дожидаючи Мускву.

А дикобраз, узявши в суперечці гору, неабияк утішився. Клубок з колючок розгорнувся, знову почулося кумедне кудкудакання, і він пішов прямісінько на Мускву. Той, інстинктивно відступивши на край доріжки, втратив рівновагу і покотився вниз. Поки він видирався назад, дикобраз уже віддалився на чотири-п’ять футів і йшов собі далі, втупившись очима в землю поперед себе.

Однак пригода на баранячій стежці ще не закінчилася. Щойно шпичкастий веселун живий-здоровий рушив далі, як із-за брили виткнувся борсук, приваблений гарячим, свіжим, принадним духом ласої здобичі — дикобраза. Цей гірський розбишака без честі та совісті був утричі більший, ніж Мусква. Пружні м’язи, міцний кістяк, гострі зуби та пазурі, білі смуги на морді та лобі. Борсук мав грубі куці ноги та пухнастий хвіст, а пазурі передніх лап були замалим не такі, як у ведмедя. Тор одразу загарчав, застерігаючи волоцюгу, і той, подалі від гріха, забрався геть.

А дикобраз ішов собі, не поспішаючи, шукаючи нових пасовищ, і на ходу то розмовляв із самим собою, то співав, геть забувши пригоду хвилину тому. Він і гадки не мав, що Тор урятував його від смерті, не менш неминучої, аніж якби він упав на глибину тисячі футів.

Близько милі Тор із Мусквою просувалися зміїстою баранячою стежкою, перш ніж вона вивела їх на самісінький гребінь хребта. Тепер вони були на висоті трьох чвертей милі над струмком. Гребінь під ними часом вужчав настільки, що обидві долини — і та, що ліворуч, і та, що праворуч, — лежали перед ними, немов на долоні.

Усе, що бачив під собою Мусква, здавалося йому сповитим у зеленаво-золотистий серпанок. Видолинки виглядали безоднями, ліс, що супроводжував струмок, був вузенькою чорною смугою, а невеличкі скупчення бальзамів та кедрів здаля скидалися на тернові зарості чи купки бізонових верб. А ще тут, нагорі, гуляли вітри, вони шмагали ведмежа з якимсь лютим завзяттям. Лапи Мускви вже не раз відчували незбагненний і не надто приємний холодний дотик снігу. У небі над ним двічі проплив величезний птах. Це був найбільший з усіх бачених ним птахів — орел. Пролітаючи удруге, він наблизився настільки, що Мусква навіть почув шерех крил, розгледів велику лихооку голову, кігті на розчепірених лапах...

Тор різко повернувся у бік орла і загарчав. Був би Мусква сам — полетів би геть, міцно стиснутий смертоносними кігтями. А тепер третє коло орел описував уже нижче, над схилом, прицілюючись до іншої здобичі. До Тора з Мусквою долинув її запах — і вони зупинилися.

Нижче від них на сотню ярдів лежав пологий схил з м’якого сланцю, де після ситного пасовища на нижніх луках ніжилось на сонечку стадо баранів, голів двадцять чи тридцять, здебільшого матки з ягнятами. Східніше, на латці снігу, лежало троє великих старих самців.

Орел віялами розпростав свої крила, по шість футів кожне, і німотно, немов пір’їнка на вітрі, кружляв над тваринами. Ані матки, ані круторогі патріархи ні бачили, ні відчували, що над ними ширяє хижак. Ягнята майже всі лежали біля матерів, і тільки троє непосидьків блукали сланцевим схилом та час од часу бешкетно підстрибували.

Орел уже накинув хижим оком на пустотливу малечу. Він різко розвернувся назустріч вітру і полинув геть. Відлетівши на відстань рушничного пострілу, описав дугу, ліг на вітер і шугонув назад. Він летів, не махаючи крильми, все швидше й швидше — і наче камінь, упав на ягнят... Птах прилетів тихесенько і так само відлетів, ніби й зовсім не птах, а просто величезна тінь, і тільки агонічне бекання, жалісне та коротке, супроводжувало його. А замість трьох ягнят на сланці залишилося двоє.

На схилі одразу зчинилася метушня. Матки схвильовано бекали і сновигали по горі. Троє баранів схопилися на ноги, поставали, як ті скелі, та, задерши важкі голови з бойовим опорядженням, оглядали долину внизу та вершини вгорі, шукаючи нових загроз.

Один баран побачив Тора, і з горла його вихопилося низьке скреготливе бекання, котре було чути за милю. Подавши сигнал небезпеки, він чкурнув схилом униз, а за мить уже ціла лавина копит із гуркотом мчала сланцевим скосом, збиваючи великі й малі каменюки, що котилися, прихоплюючи із собою інше каміняччя, і грюкіт від них все наростав.

Мускві це було вдивовижу, і він би ще довго стовбичив, зазираючи вниз, де відбувалися такі цікаві події, але Тор пішов далі. Згодом бараняча стежка спустилася в долину, оту саму долину, з верхніх околиць якої був змушений утікати Тор після пострілів Ленгдона. До лісу, де стали табором мисливці, звідси було миль шість а може й усі вісім. Вони йшли до нижніх приток Скіни.

Ще година дороги — і знову над ними були голі сланці й сірі скелі, а їхній шлях стелився зеленим схилом. Після скель, пронизливого вітру та страхітливого погляду орлиних очей тепла приємна долина, у яку вони спускалися дедалі нижче, здалася Мускві справжнім раєм.

Тор явно йшов із конкретним наміром. Це не скидалося ні на прогулянку, ні на вештання без мети. Він обходив кам’яні виступи та пагорби на схилах. Низенько нахиливши голову, тримав чітко на північ, і жоден компас не вказав би шлях до пониззя Скіни точніше, аніж його чутливий ніс. Тор прошкував, не помічаючи нічого іншого, і Мусква, який мужньо волочився за ним, уже й не сподівався, що ці мандри коли-небудь закінчаться. А хіба ж на всьому світі знайдеться щось краще для величезного гризлі та маленького рудомордого ведмежати, ніж ці прекрасні, осяяні сонцем горби, які (принаймні Мускві так здавалося) Тор так поквапливо збирався покинути!