Король Гризлі

Розділ дванадцятий

усква вже дві години героїчно плентався за Тором, а той все йшов та йшов на північ, мов заведений. Від того місця, де вони зійшли з баранячої стежки, їх відокремлювало добрих двадцять миль, та для малого рудомордого ведмедика вони були як навколосвітня подорож. За звичайних обставин ведмежа не покидає рідних місць аж до другого року життя, а подеколи — і до третього.

Досі, бредучи долиною, Тор старанно обминав гірські схили. Найлегше пересуватися було понад струмком, і він простував цим шляхом. За три-чотири милі від озерця, де вони залишили старого ведмедя, він раптом різко повернув ліворуч, а по деякім часі вже й Тор, і Мусква дерлися вгору схилом. Чверть милі довелося підійматися довгим зеленим пагорбом, який привів їх до ущелини з гладеньким дном (відчутне полегшення для стертих лап Мускви), а вже відтіля вони без клопотів перебралися до іншої долини. Це була долина, тільки на двадцять миль південніше, у якій Тор убив барибала.

Дійшовши до північних околиць своїх володінь, Тор почав змінюватися просто на очах. Весь його поспіх неначе вітром здуло. Хвилин п’ятнадцять він стояв нерухомо, озираючи долину і вдихаючи її запах. Тоді повагом спустився, прямуючи до зелених галявин та струмка в улоговині. Він ішов назустріч вітрові, який віяв з південного заходу. Та вітер не приніс ведмедю того, чого він жадав, — запаху подруги. І все-таки його інстинкт, який завжди упорувався чіткіше, ніж розум, підказував Торові, що вона вже десь поруч, слід лише трохи потерпіти... Нещасний випадок, недуга, зустріч із мисливцями — все це до уваги не бралося. Тут він щоразу починав полювати на неї, і рано чи пізно знаходив. Тор знав її запах. І він обходив уздовж і впоперек усі тутешні околиці, щоб не сталося так, що наречена була тут, а він її не спромігся знайти.

Коли на Тора нападала любовна лихоманка, його поведінка мало чим відрізнялася від поведінки закоханого чоловіка. Інакше кажучи, поводився він як несповна розуму. Все, що не мало стосунку до палких почуттів, утрачало для нього найменшу вагу. Усі його звички, що за інших обставин були не менш непорушними, ніж зміна дня і ночі, наче йшли у відпустку. Він навіть забував про те, що хоче їсти, і ховрахи та гофери були в повній безпеці. Не знаючи втоми, Тор міг блукати день і ніч у пошуках коханої.

Тому й не дивно, що в такі хвилюючі години він майже зовсім забував про Мускву. Поки сонце сховалося за гірським пасмом, він не менше десятка разів перетнув уздовж і впоперек струмковий діл, і ведмежа, що вже було на межі відчаю, весь час чвалало за ним, то перебрідаючи струмок, то перепливаючи, то ковзаючись так, що замалим не потонуло. Коли вже Тор попрямував через струмок удесяте, а може, й удванадцяте, Мусква збунтувався, не пішов убрід, а залишився на своєму березі, хоча й продовжував чалапати у тому напрямі, куди простував Тор. Невдовзі гризлі повернувся назад.

По деякім часі, коли сонце вже сіло за гори, нарешті сталось те, що мало статися. Раптовий легіт, долинувши із заходу, приніс із-за тамтешніх круч, які височіли за півмилі, жаданий запах, і зачувши його, Тор став, наче вкопаний. Постоявши так із півхвилини, він найнезграбнішою інохіддю, якою тільки можуть похвалитися чотирилапі тварини, рвонув на другий берег.

Мусква, завзято працюючи лапами, котився за ним, наче куля, та хай як він старався, відстань між ними безупинно зростала. На цьому відрізку шляху завдовжки з півмилі він зовсім загубив би Тора, якби той не спинився біля підніжжя найпершого схилу, охоплений новим передчуттям. Коли Тор пішов угору цим схилом, Мусква побачив його, голосно завищав, аби той зачекав хоч трошки, і знову побіг навздогін.

За двісті-триста ярдів схил вирівнявся, утворюючи пласку улоговинку, по якій блукала чудова ведмедиця гризлі із західних гір. Подібно до Тора, вона весь час винюхувала щось у повітрі, явно чогось шукаючи. Із нею був ведмідь-річняк із торішнього виводка. Коли Тор вихопився сюди, між ним та ведмедицею було не більш як півсотні ярдів. Побачивши її, Тор зупинився. Він дивився на неї. А Ісквао — так звали ведмедицю — дивилася на Тора.

А потім почалися залицяння, сповнені суто ведмежої грації. Від поспіху, завзяття, пристрасті, з якими Тор шукав обраницю, не залишилось і сліду. Ісквао, що не менше за нього знемагала від жадання зустрічі, трималася так, наче це її не обходило. Хвилини дві-три Тор стояв нерухомо, час од часу озираючись. За цей час Мусква наздогнав його і примостився поруч у передчутті нового ведмежого бойовиська.

Тим часом Ісквао, ніби залицяльника й близько не було, перекинула плаский камінь і почала визбирувати з-під нього гусінь та мурах. Тор відповів не менш стоїчно: він зірвав жмут трави і ковтнув. Ісквао ступила два кроки — те саме зробив Тор. Те, що кроки ці були назустріч одне одному, здавалося чистою випадковістю.

Мускву це геть спантеличило. Не знав, що робити, й річняк. Вони посідали на задні лапи, мов пси, один менший, другий — більший утричі, і з цікавістю дивилися, що ж буде далі.

Ще через п’ять хвилин між Тором та Ісквао було менше п’яти футів. Вони зблизилися і повели носами, як усякі порядні ведмеді.

Річняк вирішив і собі долучитися до родинного кола. Індіанці називали його Піпунаскусом, тобто «річняком», адже він був якраз у тому віці, коли вже можна мати довгі назвиська. Він без остраху наблизився до Тора й матері. Якусь часину Тор його наче й не помічав, тоді махнув довжелезною правицею, немов боксер на рингу, і Піпунаскус, відірвавшись від землі й перекрутившись у повітрі, беркицьнувся долі, здолавши більше половини відстані між ним і Мусквою.

На матір це «тепле» привітання її чада не справило жодного враження, і ніжне обнюхування з Тором тривало далі, мов нічого не сталося. Мусква ж розцінив це як заклик до нової великої битви. Він зухвало ревнув, покотився по схилу й шулікою накинувся на річняка.

Піпунаскус був мазунчиком. Він належав до тих ведмежат, що й на другому році життя мов прив’язані ходять за матір’ю і вперто відмовллються починати самостійне життя. Вгодований, м’який, лискучий — такий собі пестунчик гір.

Натомість Мусква за дні, прожиті із Тором, помітно змужнів, і попри те, що був утричі менший, попри стерті подушечки й змучену спину, кулею врізався у пестуна.

Піпунаскус, який не відійшов іще від «пестощів» могутньої правиці, несамовито заволав, благаючи матір захистити синочка від нежданого нападу. Йому ще не доводилося битися з іншими ведмедями, і він, борсаючись то на спині, то на боці, репетував, як недорізаний, щоразу, коли Мусквині зуби, гострющі, як голки, встромлялися у його ніжну шкуру.

Мусква кусав його скрізь, куди міг дістати. Гризнувши вже не знати вкотре, він прокусив йому ніс. Якби Піпунаскус був набитий піском, весь той пісок давно вже висипався б на землю. Мусква мертвою хваткою учепився зубами за ніс мазуна і шарпав його, мов ганчірку, а той лиш несамовито верещав, мабуть, скаржився матері, що його убивають. Ісквао ж, байдужа до синового вереску, захоплено обнюхувала Тора, а Тор обнюхував її.

Нарешті Піпунаскус вирвав із Мусквиних зубів свій закривавлений ніс, струсив із себе й Мускву, не стільки силою, скільки утричі більшою вагою, і мляво подріботів геть. Мусква завзято метнувся навздогін. Вони двічі оббігли невеличке озерце, і барибал, дарма що мав коротші лапи, ані на крок не відставав від Піпунаскуса. До смерті перестрашений мазун невчасно озирнувся, наскочив зосліпу на камінь і розпростерся на землі. Не встиг він і оком змигнути, як Мусква вже сидів на ньому. Він і далі гарчав би й кусався, доки вистачило б сил, та раптом, озирнувшись, побачив, як щезають з-перед очей Тор з Ісквао, неквапно простуючи в діл.

Куди й подівся весь Мусквин запал! Побачивши замість батальної сцени цю ідилічну картину, він здивовано вкляк. Піпунаскус, трохи оговтавшись, і собі отетеріло витріщався на ведмедів. Мусква скинув оком на Піпунаскуса, той — на Мускву. Рудомордий забіяка лизнув щоки зсередини, немов вагався, що ж його робити: далі духопелити мазуна чи таки йти за Тором? Кінець його ваганням поклав Піпунаскус, який жалібно завищав і побіг наздоганяти матір.

Після цього в обох ведмежат почалася бентежна пора. Тор та Ісквао всю ніч провели разом у заростях бізонової верби та бальзамів, що росли біля струмка. Ще коли вечоріло, Піпунаскус, уже вдруге, поткнувся було до матері, але Тор так приклався до нього правицею, що той летів аж до середини струмка. Мусква збагнув, що поки що краще не мозолити очі дорослим, відтак йому не залишалося нічого іншого, крім як укласти мир із Піпунаскусом. Нехай непевний, хиткий, але все-таки мир.

Увесь наступний день Тор та Ісквао не відходили одне від одного. А вранці, тільки-но розвиднілось, Мусква заходився вивчати місцевість у пошуках їжі. Йому припала до смаку м’яка травичка, але наїстися нею було марно й мріяти. Кілька разів він бачив, як Піпунаскус щось видобуває з м’якого ґрунту біля струмка. Відігнавши його від чергової ямки, Мусква уважно вивчив її вміст, тоді ще трохи попорпався і роздобув м’який м’ясистий корінь білого кольору. Коли ж він його скуштував, той корінь виявився найсмачнішим з усього, що досі траплялося їсти Мускві (крім форелі, звичайно). То був корінь солодки, або лакриці[42], чи не найбільша смакота з усього, що росло у тутешній землі. Єдине, що могло посперечатися з солодкою, був кандик, або собачий зуб[43]. Солодка густо росла на березі струмка, й Мусква рив та рив, аж натер собі лапи. Зате тепер, сповна відвівши душу, він почувався як ніколи добре.

Уже ближче до вечора Тор, сам того не бажаючи, став винуватцем бійки Мускви з Піпунаскусом. Вони з Ісквао саме спочивали в заростях, коли це раптом Тор, без жодних видимих причин, роззявив величезну пащу і заревів — низько, протяжно, загрозливо; достоту так, як тоді, коли бився з величезним барибалом.

Ісквао теж задерла голову й підтримала його. Звірі співали, вони були в гарному гуморі. Чому ведмеді під час гону дають концерти, від яких холоне кров? Мабуть, ніхто крім самих клишоногих не в змозі розв’язати цю головоломку. Близько хвилини тривала ця ведмежа арія, і Мусква, котрий не бачив, що діється в заростях, вирішив, що нарешті настала довгождана хвилина, коли Тор узявся надавати стусанів під боки Піпунаскусовій матері. І він негайно вирушив на пошуки мазунчика.

А той, як навмисне, саме нипав край заростей. Мусква, не вдаючись до зайвих церемоній, чорним спалахом накинувся на Піпунаскуса, і вони покотилися по землі. Кілька хвилин ведмежата билися, дряпалися, кусалися та волали, причому бився, дряпався й кусався переважно Мусква, а вся енергія мазунчика пішла здебільшого на крик.

Нарешті Піпунаскус викрутився і вже не знати укотре дременув геть. Мусква — за ним. Переслідуючи мазуна, він то влітав у чагарі, то вилітав із них, то гнав у бік струмка, то біг нагору крутосхилом, а добігши до середини, жваво повертав назад. Набігавшися досхочу, він зупинився і розпростерся долічерева, щоб відпочити.

Аж тут із заростей з’явився Тор. Він був сам. Тепер, уперше після вчорашнього вечора, він, схоже, бачив Мускву. Тор понюхав, чим пахне повітря в долині, крутнувся спочатку в навітряний бік, тоді у підвітряний, потому розвернувся й попростував до далеких крутосхилів, з яких вони придибали сюди учора вдень. Мусква водночас був утішений і спантеличений. Йому хотілося забігти в зарості, загарчати і вчепитися у шкуру мертвого ведмедя, який там, безперечно, лежав, і дерти, дерти, дерти... А ще хотілося раз і назавжди показати мазунові, хто тут господар. Одначе, трохи провагавшись, він чкурнув услід за Тором і біг за ним назирці, як прив’язаний.

Трохи згодом із заростей вийшла Ісквао. Так само, як Тор, вона потягнула носом і повернула зовсім в інший бік. Ісквао повільно йшла схилом, прямуючи туди, де падало до вершин вечірнє сонце. За нею дріботів Піпунаскус.

Пора женихання минула. Тор повертався на схід, а разом з ним повертався і вірний Мусква, збагачений досвідом перших боїв. Там, куди вони йшли, їх очікувала загроза, найстрашніша з усіх, які знали ці гори. Вона була нещадною, і зустріч із нею означала неминучу смерть.