Король Гризлі

Розділ тринадцятий

сквао з Піпунаскусом пішли своєю стежкою, а Тор та маленький барибал — своєю. Ніч застала Тора з Мусквою в дорозі. Зорі світили їм з неба, а вони ішли й ішли, ні на мить не зупиняючись ані для сну, ані для відпочинку. Тор не шукав собі здобичі. Ось він здерся нагору крутим схилом, тоді зійшов униз по сланцевому скосу, перебрів невеличке озерце, яке плюскотіло біля підніжжя гори, та вийшов на м’яку зелену луку, де густо ріс собачий зуб — тонкостебла рослина з рожевою квіткою з п’яти-шести пелюсток, двома листками біля самої землі та духмяною цибулиною. Тут він зупинився і аж до ранку ласував смачним корінням.

Мусква, який ще удень наївся коріння солодки, досі не зголоднів. День для нього минув спокійно (якщо не брати до уваги бійок із мазуном, звичайно), тож і зоряна ніч видавалася надзвичайно приємною. О десятій годині із-за гір виплив місяць, великий, багряний. Мусква на своєму куцому віку ще не бачив його таким. Місяць виринув із-за гірських вершин, немов заграва далекої пожежі, й залив усі Скелясті гори незрівнянним сяйвом. На увігнутій луці, що була з десять акрів завбільшки, стало видно, як удень. Озерце під горою мерехтіло тихим блиском, а струмочок, який брав початок на засніжених вершинах і біг сяйливими водоспадами униз, скидався на канал, наповнений міріадами шліфованих діамантів, що текли безперервним потоком, розливаючи лагідне сяйво.

Трохи вище над лукою купками росли кущі, бальзами та ялини, немов посаджені дбайливою рукою для оздоби, а обіч на третину милі підіймався вгору зелений схил. Там, на гребені, не помітне для Тора і Мускви, спало стадо баранів.

Мусква бродив за Тором, як припнутий, вивчаючи чагарники, чорні від тіні ялин та бальзамів, берег озерця. Тут йому трапилася латка рідкої грязі, і після того, як він побовтався у ній, розтерті подушечки лап пекли значно менше. Усього за ніч він забрідав сюди разів зо двадцять.

Розвиднілося, одначе Тор не поспішав покидати привітну луку. Він і далі блукав галявиною й понад крайкою озера, викопуючи корені та поїдаючи м’яку травичку. Мусква не ремствував: він чудово поснідав цибулинами собачого зуба. Єдине, що його бентежило, так це те, що Тор не поліз в озеро по форель. Він ще не знав, що риба водиться не у кожній водоймі.

Тоді він подався рибалити сам, упіймав темного краба у твердому панцирі, а коли той ущипнув його гострими клешнями, несамовито завищав од болю.

Коли доходила десята й ведмідь у теплій шубі почувався на осонні, як у напаленій лазні, Тор відійшов до водоспаду і знайшов серед тамтешніх скель місцину, де було прохолодно, як у старожитній келії. То була невеличка печерка. Пісковик і сланець, які її оточували, були темні від талої води, що безперервними цівками струменіла із засніжених вершин.

Тор полюбляв приходити сюди в липневу спеку, однак на Мускву ця місцина справила гнітюче враження, він набагато комфортніше почувався на сонці. Тож за годину-другу він покинув Тора в його фригідарії[44], а сам пішов оглядати не дуже надійні карнизи.

Спочатку все було гаразд, аж поки він не став на зеленаву сланцеву поверхню, якою стікала вода. Вода текла не одне століття, і сланцеві скоси блищали, неначе відполіровані перлини, й були такі слизькі, як стовп, намащений лоєм. Земля втекла з-під лап швидше, ніж Мусква встиг щось зрозуміти. Він і незчувся, як шугонув в озерце, що лежало на сто футів нижче. Мусква котився слизькою поверхнею, безперервно перекидаючись. Ось він шубовснув у заповнену водою виїмку, і його понесло далі. Як гумовий м’яч, злітав над крихітними водоспадами і летів далі так швидко, що аж дух перехопило. Він був осліплений, оглушений водою та падінням, а швидкість зростала з кожним ярдом. Ще на початку карколомного падіння Мусква спромігся кілька разів перелякано вискнути, і Тор стрепенувся, почувши знайомий голос.

У тому місці, де вода з вершин впадала в озеро, здіймався прямовисний каскад десяти футів заввишки, і Мусква з розгону ковзнув з кам’яного порога, пролетів двадцять футів повітрям і, з плюскотом шубовснувши у воду, зник у глибині. Він опускався все нижче й нижче, туди, де було чорно, зимно й не було чим дихати. На щастя, підшкірний жир спрацював як рятувальний пояс і не дав піти на дно, тож дуже скоро малюк виринув на поверхню води і почав гарячково гребти усіма чотирма лапами. Це було його найперше плавання. Коли ж нарешті він видерся на берег, то був такий зморений, що ледь стояв.

Поки він лежав, одсапуючись, ледь живий з переляку, до нього з гори спустився Тор. Коли Мусква загнав собі в лапу голку дикобраза, мати влаштувала йому гарну прочуханку. Ведмедиця робила так щоразу, коли Мусква встрявав у халепу, вона вважала, що це дуже гарний спосіб виховання. Здебільшого знання вганяють у ведмежат твердою лапою, тож і тепер, якби вона була жива, Мускві добряче перепало б на горіхи. Та Тор лише обнюхав ведмежа й, упевнившись, що все минулося, знов узявся за випорпування собачого кореня.

Аж ось у самісінький розпал роботи він раптово завмер. Постояв півхвилини, знерухомілий, наче статуя. Мусква саме стрибав і обтрушувався. А потім і той щось почув. Вони обидва виразно чули якийсь звук. Повільним, граціозним рухом гризлі встав на задні лапи, випростався на весь зріст. Він розвернувся мордою на північ, пригнув вуха вперед. Легенько засмикались м’язи чутливого носа. Ні, запахів не було. Зате був звук!

Із-за круч, які вони не так давно перейшли, долинав дивний шум, з яким він ще жодного разу не стикався. Це був собачий гавкіт.

Ще зо дві хвилини Тор стояв на задніх лапах, і за цей час не ворухнувся жоден м’яз величезного тіла, тільки дрібно тремтів ніс. Сюди, в цю улоговину, що притулилася під горою, було важко дістатися навіть звукам. Тор швидко став на всі чотири і схилом, де ночувало бараняче стадо, поквапився на південь. Мусква метнувся за ним.

Пройшовши сто ярдів, Тор спинився, розвернувся і знову встав на задні лапи. Мусква й собі обернувся туди. Повів вітру, злетівши в долину, доніс до них валування псів.

За якихось півмилі, а може й ще менше, узяла свіжий слід зграя Ленгдонових ердельтер’єрів, що були навчені полювати на ведмедя. За ними, відстаючи на чверть милі, бігли Ленгдон і Брюс. Несамовите валування свідчило про те, що пси добре відчувають слід, а відстань між ними та звіром невпинно скорочується.

Тор, зачувши цей гавкіт, відчув азарт ще більший, ніж мисливці. Непомильний звіриний інстинкт підказував гризлі, що у його світ безцеремонно увірвався новий ворог. Він його не боявся. Однак той-таки інстинкт підказував, що треба вшиватися звідси, і він знову подерся кручею, аж поки не доліз до кам’янистої западини. Тут він укотре зупинився і завмер в очікуванні. Незнайомі галасливі створіння летіли сюди, мов на крилах. Тор чув, як вони вже видираються схилом, ще трохи — і вихопляться до нього...

Край западини був на рівні ведмежих очей, і Тор одразу уздрів вожака, коли той опинився на видноті й на мить зупинився, чітко вимальовуючись проти неба. Інші ерделі швидко його наздогнали. З півхвилини собаки нерухомо стояли на краю, оглядали западину і вдихали густий дух ведмедя, що ширяв у повітрі.

Тор, нерухомий, як камінь, і собі роздивлявся нападників. Із глибини широких ведмежих грудей вже рвалося на волю страшне загрозливе гарчання. І лиш тоді, коли зграя, несамовито валуючи, ринула вниз улоговиною, він продовжив свою ретираду. Наївно було б думати, що він утікав, злякавшися псів. Гризлі просто пішов собі далі, адже ходити було для нього так само природно, як і дихати. Він не шукав бійки і навіть не збирався доводити свої права на галявину та озерце під горою. Хіба мало на світі галявин і озерець? Він був не з тих, що лізуть у бійку коли треба і не треба. Проте він був завжди готовий дати відсіч знахабнілим чужинцям.

Обминаючи тут і там кам’яні брили, Тор грізно гарчав і лютився дедалі більше. Разом із нерозлучним Мусквою він виліз на скелю, видерся на масивний стрімчак і запетляв між кам’яними брилами завбільшки з невеличкий дім. Щоразу Тор обирав такий маршрут, щоб його міг пройти не тільки він, а й Мусква. Якось він переліз із скелі на шар пісковику, що лежав трохи вище, а Мусква залишився внизу, не здатний повторити його шлях. Тоді, не довго думаючи, гризлі зліз і обрав іншу стежку.

Тепер собаче гавкання долітало із дна западини. А коли, немов на крилах, почало стрімко наближатися, Тор збагнув, що зграя вже видряпується угору зеленим схилом. Він знову зупинився, і цього разу вітер доніс собачий запах, сильний, насичений.

Від цього запаху він напружився усім тілом, а лють у ньому почала наростати з новою силою. Собаки принесли із собою запах людини!

Тор посунув швидше. Лютий і водночас радісний гавкіт собак уже лунав не далі, як за сотню ярдів, коли він ступив на вузенький, футів двадцять завширшки, карниз, утворений унаслідок зсуву порід. Один його край підпирав прямовисну скелю, а другий різко обривався вниз, закінчуючись урвищем, що мало футів сто завглибшки. Сам же карниз перегороджувала величезна брила, яка впала з гори, залишивши вузенький (заледве ширший за самого Тора) прохід. Велет-гризлі довів Мускву до цього проходу і різко обернувся назад, пропускаючи ведмежа. Тепер він стояв між собаками й Мусквою. Мати-ведмедиця за подібних обставин загнала б малого у якусь шпарину в кам’яній поверхні. Тор же учинив інакше. Він знову встав на задні лапи, готуючись грудьми зустріти близьку небезпеку.

Пройшовши футів зо двадцять по карнизу, Тор обігнув прямовисний скелястий виступ і страшними, налитими кров’ю очима оглянув підготовлену для нападників пастку.

Собача зграя валувала зовсім близько. Вона тісною купкою долетіла до виступу, і наступної миті перший із ерделів кулею вилетів на арену, яку обрав собі для оборони Тор. Решта ерделів так тісно збилася докупи, що ті, що бігли серед перших, не встигли зупинитися й під натиском задніх із розгону налетіли на ведмедя.

Грізно заревівши, Тор напустився на собак. Раз у раз мигтіла могутня правиця, то здіймаючись, то знову падаючи на ерделів. Мускві навіть здалося, що Тор уже втоптав у землю добру половину зграї. Страшно клацнули зуби: це Тор перекусив хребет найближчому з нападників. Могутній удар лапою — і ще один упав мертвий, а собача голова покотилася по землі, залишаючи густий кривавий слід.

Він рвонув уперед, і перш ніж ерделі отямились, так ушкварив одного з них, що той перелетів увесь карниз і розбився об кам’яне дно урвища. Все сталося блискавично, за якихось півхвилини, за цей час уцілілі пси устигли відступити від Тора.

Ерделі Ленгдона були не з тих, хто може здатися після першої невдачі. Усі собаки належали до бійцівського роду, а після вишколу, який пройшли у Брюса й Метусина, вони полізли б хоч до дідька в зуби. Тому жахлива смерть трьох ерделів уразила їх не більше, аніж вони самі — величезного гризлі.

Меткі, як блискавки, вони мигтіли біля Тора, припадаючи на передні лапи, готові будь-якої миті відскочити назад чи вбік, щоб уникнути раптового нападу, а їхній гавкіт перетворився на безперервне уривчасте дзявкання. Мисливцеві цей звук зазвичай підказує, що звіра загнали до глухого кута, і наступне слово — за ним. Власне, роль ерделів у тому й полягає, щоб дошкуляти загнаному звірові, набридати йому, раз у раз затримувати його доти, поки на сцені з’явиться мисливець і поставить крапку. Коли собаки б’ються з ведмедем, це виглядає все-таки як чесний, хоч і кривавий, двобій. Із втручанням же людини з рушницею все перетворюється на цинічне убивство.

Якщо в ерделів були свої хитрощі, то й Тор теж був не в тім’я битий. Після трьох-чотирьох нападів, які минулися безслідно для вертких собак, він почав повільно відступати до скелі, біля котрої причаївся Мусква, й собаки знову напосілися на нього.

Їхній гавкіт став помітно гучніший, і Тор, як не намагався, не міг ані відбитися від них, ані роздерти їх на клоччя. Усе це нагнало на Мускву такого страху, якого він ще у житті не знав. З переляку він крутонув хвостом і поліз в ущелину.

А Тор тим часом задкував, допоки не торкнувся брили, яка заступила карниз. Тоді він зупинився й повів головою, шукаючи Мускву. Того ніде не було. Він ще двічі оглядався і, пересвідчившись, що ведмежа втекло, позадкував знову і затулив вузенький боковий прохід — запасний вихід, що його він приберігав на випадок нагальної потреби.

Собаки гавкали, як навіжені. Вищирені пащі вкрилися піною, з них видно було не лише блискучі білі зуби, а й червоні ясна, цупка шерсть на загривках здибилася і нагадувала щітку. Ерделі чимраз лютіше напосідали на гризлі. Вони дражнили його, примушували тупцяти на місці та раз у раз робити випади і мовби насміхалися з його незграбності. Осліплені мисливським азартом, вони услід за ним заглибилися у вузький прохід ярдів на десять. Тор оцінив цю відстань, як тоді, у струмковому долі, коли полював на карибу. Він не ревів, попереджаючи собак про наступ, а просто кинувся на них, раптово, неждано, і ті безладною купою щодуху порснули навтіки.

Тор гнав ерделів, не зупиняючись. Біля брили ширина карниза не перевищувала п’яти футів, він оцінив її не гірше, аніж відстань до собак. Ухопивши найближчого пса, він підім’яв його важкою лапою. Ердель зайшовся передсмертним харчанням, і пронизливий звук досяг вух Ленгдона і Брюса, котрі, засапані, захекані, саме бігли схилом, що вів з улоговини.

Там, у вузькому проході, Тор усією тушею навалився на жертву, і там же, під шалене валування псів, шматував її доти, поки карниз не вкрився кров’ю, шерстю і собачими тельбухами. Порішивши ворога, він підвівся і знову повів головою, шукаючи Мускву. Той забився в ущелину, згорнувся тремтячим клубочком і сидів тихенько, як миша. Тор, мабуть, вирішив, що ведмежа чкурнуло далі вгору, рятуючись від собак, тож, не гаючи часу, залишив поле бою. Вітер знову повіяв на нього. Брюс із Ленгдоном швидко бігли до нього, і Тор відразу розпізнав запах їхнього поту.

Хвилин із десять він ішов, не зважаючи на собак, що із дзявканням крутилися поруч, і тільки час від часу зупинявся та крутив головою. Під час цієї ретиради ерделі сталі сміливіші, а один із них, відірвавшись від зграї, щосили уп’явся іклами в Торову лапу.

Чого не вдавалося добитися дзявканням, було досягнуте за допомогою зубів. Укотре вже люто заревівши, Тор розвернувся і добрих п’ять хвилин біг за зграєю, згаявши безцінний час. Але інакше він не зміг би продовжити своє сходження на вершину.

Собачі зусилля були б недаремні, якби вітер повернув в інший бік. Доносячи до Тора запахи спітнілих тіл, він вчасно попереджав його про наближення мисливців. А Тор уважно стежив, щоб не опинитися з підвітряного боку. Була й інша дорога до вершини, коротша і легша, але якщо піти нею, то вітер, а разом з ним і запахи, не долітатимуть до Тора, і тоді він не знатиме, де його вороги. А так він був у повній безпеці. Головне, щоб мисливці не пішли в обхід, навперейми, бо тоді він утратить свою перевагу.

За півгодини він досяг гребеня гори. Тепер, долаючи останні двісті-триста ярдів сланцевого схилу, щоб потрапити на головний хребет, він буде змушений викрити своє місцезнаходження.

Опинившись на голому схилі, Тор із такою швидкістю ушкварив угору, що собаки відстали від нього ярдів на тридцять або ж і всі сорок. Хвилини дві-три він чітко виділявся на гірському тлі, особливо тоді, коли вибіг на сніг, де не було ні кущика, ні каменя, за якими можна було сховатися від чужого ока.

Брюс і Ленгдон, що були за півтисячі ярдів, побачили Тора і негайно зчинили стрілянину. Куля зі свистом розітнула повітря над самісінькою його головою, а наступної миті сухий виляск пострілу досягнув його слуху.

Другий постріл здійняв фонтанчик снігу за п’ять ярдів перед ним. Тор різко взяв праворуч. Тепер він стояв боком до стрільців. Ляснув третій постріл — і все.

Звуки перших пострілів ще відлунювали поміж горами, коли щось зі страшною силою вдарило Тора у щелепу праворуч, на п’ять дюймів нижче від вуха. Удар був такий сильний, що оглушив і звалив його з ніг, як невидимий велетенський дубець.

Куля тільки ковзнула по кістці. Крові майже не було, але ведмідь був оглушений, немов людина після дужого удару в підборіддя.

Не встиг він і оком моргнути, як собаки напались на нього, кусаючи за горло, за шию, за боки... Тор із ревінням схопився, струсонув їх із себе. Він із люттю відбивався від ерделів, і Ленгдон із Брюсом добре чули його рик. Вони тримали пальці на курках рушниць, підстерігаючи, коли собаки відбіжать від гризлі та врешті з’явиться нагода для останніх вирішальних пострілів.

Тор, відбиваючись від собак, ярд за ярдом, продирався догори. Він люто гарчав на знавіснілих псів і вже зовсім не зважав ані на запахи людей, ані на дивні спалахи та виляски, ані навіть на смерть. А внизу, за півтисячі ярдів від нього несамовито лаявся Ленгдон. Ерделі взяли ведмедя в щільну облогу: щоб поцілити його, не могло бути й мови.

І поки Тор біг схилом, оскаженілі від крові ерделі ані на крок не відступали від нього, затуляючи собою. Нарешті він перевалив через гребінь. Але й за гребенем собаки вперто чіплялися до величезного гризлі, який утікав подалі від смертельної загрози, котру таїла у собі людська присутність. Для деяких собак ця тривала й азартна гонитва теж стала останньою у житті.