Король Гризлі

Розділ чотирнадцятий

идячи у своєму сховку, Мусква чув останні звуки сутички на кам’яному карнизі. Ущелина — звичайна тріщина у кам’янистій породі — скидалася формою на літеру V, і Мусква забився у неї на всю глибину. Він бачив Тора, який проходив по карнизу уже після того, як здолав четвертого ерделя. Чув, як проклацали по каменю ведмежі кігті, і зрозумів, що гризлі пішов далі, а за ним побігли і його переслідувачі.

Однак виходити він ще боявся. Ці дивні звірі, вихопившися сюди з долу, нагнали на нього смертельного жаху. От Піпунаскуса він не боявся взагалі. І навіть величезний барибал, якого переміг недавно Тор, не викликав у Мускви такого жаху, що його вселяли у нього незнайомі створіння з червоними пащами й білими іклами. Тож він не поспішав вилазити зі свого сховку і сидів, загнаний в ущелину, наче пиж у рушничний ствол.

Однак ще не вщух удалині собачий лемент, як Мусква почув інші, ближчі звуки, і затремтів ще дужче. Це стрімко вибігли із-за кам’яної брили Ленгдон і Брюс. Побачивши мертвих ерделів, вони різко зупинилися, а Ленгдон від несподіванки навіть скрикнув.

Люди стояли за якихось двадцять футів від малого ведмежати. Він уперше в житті чув людські голоси. Уперше запах їхнього поту лоскотав його ніздрі, і він був ні живий ні мертвий від не знаного досі страху. Потім хтось із мисливців зупинився просто навпроти виходу з ущелини, і Мусква вперше у житті побачив, як виглядає людина. А вже за мить людина щезла.

Трохи згодом Мусква почув звуки пострілів. Собачий лемент помалу стихав, віддаляючись, поки зовсім не ущух. Доходила третя година дня, а оскільки в горах о цій порі усе відпочиває, то всюди панувала тиша.

Мусква довго сидів, зачаївшись і постійно прислухаючись. Однак нічого не чув. Тепер його почав діймати інший страх — страх залишитися без Тора. Проте він не втрачав надії, що гризлі повернеться до нього. Ще годину він провів в ущелині, усім своїм тільцем втискаючись у камінь. Згодом почувся легенький тупіт, і на карнизі показався малий бурундук. Він сторожко розглядав розтерзаного пса. Мусква трохи посміливішав. Він підняв вуха і тонесенько пхинькнув, немов прохаючи в бурундука, єдиного живого створіння поблизу, співчуття та підтримки у цю непросту годину страху та самотності.

Дюйм за дюймом, крок за кроком, Мусква почав вилазити зі схованки. Аж ось мала кошлата голова виткнулася з ущелини, роззирнулась навкруги. На карнизі було порожньо, і він рушив до бурундука. Той пронизливо завищав і дременув у свій сховок, а Мусква знову залишився сам. Постояв декілька секунд, не знаючи, куди податися. У повітрі чути було важкий запах крові та людського поту. Нарешті ведмежа розвернулося і посунуло на гору.

Він знав, що Тор пішов туди, куди прямує він, і якби вмів думати й сподіватися, то всі його теперішні думки та сподівання були б про те, як найшвидше наздогнати гризлі — його заступника і друга. Страх втратити Тора був настільки сильним, що перед ним тьмянів навіть жах, якого нагнали сьогодні на Мускву собаки і люди.

З його нюхом він міг іти слідами Тора, навіть заплющивши очі. Ще не охололий слід теплим шлейфом висів над землею, і Мусква, петляючи, швидко підіймався схилом. Час від часу траплялися місця, заважкі для його куцих лапок, але він не здавався, уперто просувався далі. Надія і свіжий запах Торового сліду неначе додавали йому сил.

Аж за годину він дістався сланцевого поясу гори, що залягав до лінії снігу, до неба, і коли до вершини гори залишалося триста ярдів, була вже четверта година. Тут, угорі, він уже не сумнівався, що зможе відшукати Тора. Та страх не полишав його, і він, заганяючи кігті у піддатливий сланець, і досі тихенько пхинькав.

Відколи Мусква розпочав це сходження, він ще жодного разу не підводив очей до гребеня гори. Щоб зробити це, він мав би зупинитися і повернутися боком, бо схил був таки крутий. І коли ведмежа подолало половину шляху до вершини, то воно не бачило ані Ленгдона, ані Брюса, коли ті вийшли на вершину з протилежного боку і почали спускатися назустріч.

Запаху людей воно теж не відчуло, бо вітер віяв на вершину, а не з неї. Отож, навіть гадки не маючи, що він тут не сам, Мусква ступив на снігову поверхню. Він радо обнюхав величезні відбитки Торових лап і пішов далі туди, куди вони вели. А вище на схилі чекали, затаївши подих, Ленгдон і Брюс. Вони поскладали рушниці на землю і тримали в руках похапцем здерті сорочки з грубої фланелі. Коли відстань між ними та Мусквою скоротилася менш як до двох десятків футів, вони зі стрімкістю снігової лавини накинулись на ведмежа.

Мусква закляк від несподіванки, і лиш тоді, коли Брюс опинився майже поруч, до нього повернулася здатність рухатися. Лише в найостаннішу мить він побачив і усвідомив загрозу, і коли Брюс, розіп’явши сорочку, наче сітку, скочив до нього, Мусква метнувся вбік. Брюс, розпростершись на землі і нагорнувши повний оберемок снігу, притиснув сорочку до грудей, гадаючи, що спіймав ведмежа. У ту ж мить Ленгдон рвонувся вперед, але, перечепившись об довгі ноги Брюса, полетів сторчака засніженим схилом.

Щодуху, як тільки дозволяли куці лапки, Мусква погнав по схилу. Наступної миті Брюс уже мчав за ним, а за Брюсом, відстаючи на десяток футів, гнався Ленгдон.

Раптом Мусква різко повернув убік, і довготелесий Брюс, який вже добряче розігнався, пробіг ще футів тридцять-сорок униз по схилу, перш ніж зумів загальмувати, зігнувшись удвоє, мов складаний ножик, і впираючись руками, ногами, ліктями й навіть плечима у піддатливий сланець.

Ленгдон повернув на ходу й щодуху летів тепер за Мусквою. Наблизившись, він з розгону кинувся на землю, тримаючи сорочку, наче сітку, але в ту ж таки мить ведмежа примудрилося ухилитися вбік. Ленгдон схопився з роздертим обличчям, з присмаком глини у роті.

Однак, ухилившись від Ленгдона, Мусква вилетів просто на Брюса, і перш ніж він устиг повернути ще раз, його упіймала цупка фланелева сорочка. Ураз стало темно, задушливо, а над головою зловісно пролунало переможне:

— Упіймав!

Та навіть опинившись у пастці, Мусква відчайдушно дряпався, кусався і гарчав. Утримуючи ведмежа, Брюс ледве дочекався Ленгдона з його сорочкою. Удвох вони сповили Мускву, наче немовля. Він був замотаний так туго, що навіть лапами не міг поворухнути. Несповитою залишалася лише голова. Кругла, кошлата, з переляканим поглядом, вона смішно крутилася над фланелевим згортком. Видовище було настільки кумедним, що мисливці на мить забули про свої негаразди і зайшлися веселим сміхом.

Насміявшись досхочу, Ленгдон сів з одного боку Мускви, Брюс — із другого. Набивши тютюном люльки, закурили. Мусква ж не міг навіть лапою ворухнути.

— Он які ми мисливці! — мовив Ленгдон по деякім часі. — Пішли на гризлі, а вполювали оце!

І він зиркнув на ведмежа. Мусква дивився на нього такими серйозними очима, що Ленгдон на мить онімів. Тоді неквапно витяг люльку з рота і випростав руку.

— Ведмедику, ведмедику, гарний ведмедику, — почав він лагідно.

Мусква нахилив маленькі вушка вперед. Круглі оченята блищали, як дві намистини. Брюс непомітно для Ленгдона усміхався, очікуючи чогось іще.

— Ведмедик не кусається, ні... Ні-ні, ти гарне мале ведмежа... Не бійся, ми тебе не скривдимо...

За мить вершини гір здригнулися від нелюдського зойку, бо гострі, як голки, Мусквині зуби вчепилися у палець Ленгдона. А Брюс несамовитим реготом остаточно розлякав усе живе на милю навкруги.

— Ох ти ж мале бісеня! — лайнувся Ленгдон, а потім не витримав, і, посмоктуючи вкушений палець, теж засміявся. — Спритний, хоч куди! — додав він сміючись. — Брюсе, а назвімо його Кусачкою! Ти не повіриш, але відколи я в цих горах, мені завжди хотілося упіймати ведмежа! Я заберу його із собою, додому! Кумедне звірятко, правда?

Мусква крутнув головою — все решта було туго стягнуте сорочками, як мумія фараона, — та покосував на Брюса.

Ленгдон звівся на ноги й обернувся до вершини. Лице його стало твердим, наче камінь.

— Четверо собак! — озвався він, неначе розмовляючи із самим собою. — Три там внизу — і одна нагорі! — Хвильку помовчавши, додав: — Щось я, Брюсе, не можу цього зрозуміти. Ми вполювали з ними півсотні ведмедів — і всі залишилися живі-здорові!

Брюс саме вовтузився з Мусквою, лаштуючи до згортка щось схоже на ручку із ременя з оленячої шкури, щоб нести його, як звичайне цеберко. Підвівся, тримаючи згорток за «ручку».

— Ми маємо справу з ведмедем-убивцею, — пояснив він. — Коли доходить чи то до бійки, чи то до полювання, ти не знайдеш у світі лютішого звіра, ніж м’ясоїдний гризлі. Собакам, Джиммі, цей ведмідь не по зубах, і якщо ніч настане не скоро, то жоден твій ердель назад уже не повернеться. От як стемніє, тоді вони відчепляться від нього, якщо там ще хтось уцілів. Старий бурмило чув наш запах, і можеш битись об заклад, він достеменно знає, що збило його з ніг отам, на снігу. Тепер він дає драла, не зупиняючись, і швидкість у нього нівроку. Якщо хочемо зустрітися з ним знову, доведеться протупцяти миль зо двадцять, не менше.

Ленгдон забрав рушниці, і вони рушили схилом униз. Першим, тримаючи згорток із Мусквою, ішов Брюс. Дійшовши до забризканої кров’ю скелі, де тривала запекла сутичка гризлі із собаками, Ленгдон схилився над ерделем, якого Тор позбавив голови.

— Це Бісквітна, — сказав він. — А ми вважали, що вона єдина боягузка в усій зграї. Ще двоє — Джейн і Тобер. А старий Фріц залишився там, на вершині. Послухай, Брюсе, це ж найкращі з наших псів!

Брюс зазирнув за край карниза і показав униз:

— Там ще один, його просто жбурнули з гори! — тихо промовив він. — Це, Джиммі, вже п’ять!

Ленгдон подивився за край урвища, щосили стиснув кулаки, і з його грудей вихопився здушений зойк. Брюс добре зрозумів, що він означав. З карниза добре було видно чорну пляму на грудях собаки, яка лежала навзнак на дні стофутового провалля. Лише одна собака з усієї зграї мала таку мітку. То була улюблениця Ленгдона, та й, зрештою, всього табору.

— Діксі! — вигукнув він. Лиш тепер він відчув, що таке справжня лють. Нарешті відвівши очі, обернувся до Брюса й додав: — Ось тобі іще одна причина, чому я маю вполювати гризлі. Поки він ходить тут живий, мене жодні коні від цих гір не відтягнуть. Присягаюсь, якщо він тільки звідси не втече, я його порішу.

— Не втече, — коротко запевнив Брюс. Тримаючи Мускву в руці, він пішов униз.

Досі Мусква був настільки приголомшений своїм становищем, яке здавалося йому безвихідним, що вже цілком із ним змирився. Він дотепер напружував усі свої м’язи, намагаючись поворухнути хоч задньою, хоч передньою лапою, але ведмеже тільце було сповите туго, наче мумія Рамзеса. Тоді, облишивши даремні спроби, він зауважив, що коли його й далі так нестимуть і він буде гойдатися вперед-назад, раз у раз тручись мордочкою об ногу свого ворога, то можна скористатися зубами. Він очікував слушної нагоди, і вона не забарилася: спускаючись із каменя, Брюс зробив широкий крок, згорток із Мусквою на мить затримався на камені, і той блискавично уп’явся зубами у ногу.

Це був гарний, глибокий укус, і якщо Ленгдонів галас сколихнув довкільну тишу в радіусі милі, то Брюсів лемент був гучніший чи не удвічі. Такого дикого моторошного волання Мускві ще не доводилося чути, навіть гавкіт собак був не до порівняння з ним. Мусква так злякався, що вмить відпустив свою жертву.

Усе подальше страх як здивувало Мускву. У тих дивних двоногих створінь, здається, і в думках не було мститися Мускві. Укушений добру хвилину витанцьовував на одній нозі, а другий присів на камінь і, тримаючись руками за живіт, почав розхитуватися вперед-назад; з його широко роззявленого рота з шумом вивергалися звуки. Той, кого вгриз Мусква, переставши стрибати, і собі приєднався до нього.

У Мусквиному розумінні це було що завгодно, тільки не сміх. А втім, така поведінка промовисто свідчила, що ті химерні двоногі не чіпають його або тому, що просто бояться, або ж тому, що й гадки не мають кривдити. Та хай там як, але надалі вони поводилися обережніше. Зійшовши в долину, почепили згорток із Мусквою на рушницю і понесли його, як на палиці.

Була вже майже ніч, коли вони дійшли до скупчення бальзамів, червоних від відблисків вогню. Це був перший вогонь, який бачило ведмежа. Уперше ж воно бачило й коней, страшних і високих чудовиськ, вищих навіть за Тора.

Назустріч мисливцям вийшов ще один чоловік, індіанець Метусин, і Мускву негайно передали під його опіку. Він лежав на боці, у його очицях відбивалося полум’я, і поки один поневолювач міцно й боляче тримав за вуха, другий чіпляв йому на шию ремінь для стриноження коней — замість повідця. Тоді взяли міцний мотуз, один кінець просилили у залізне кільце на ремені, а другий прив’язали до ялини.

Мусква ж тим часом гарчав і щосили пручався. За півхвилини він був звільнений від пут і, хитаючись, підвівся на чотири лапи. Не те що тікати — він і ходити не міг, і, мабуть, відчуваючи цю неміч, вищирив свої маленькі ікла та загарчав, вкладаючи у гарчання всю лють, на яку тільки був здатний.

На превеликий Мусквин подив, це не справило жодного враження на двоногих; навіть більше, усі троє, разом з індіанцем, пороззявляли роти, вивергаючи оглушливий малозрозумілий шум, який він уже чув на горі від одного, коли гризнув за ногу другого. От цього Мусква аж ніяк не розумів.