Король Гризлі

Розділ одинадцятий

op був у тому стані, який індіанці називають пімутао. Його тваринний розум одразу зрозумів, що два і два — це все-таки щось, і хоча він не знав, що два й два — це чотири, його життєва математика була по-своєму наукою точною, і вона стверджувала: треба йти прямо на північ.

Тої миті, коли Ленгдон і Брюс дійшли туди, де бараняча стежка йшла гірським пасмом, і слухали далекий гавкіт псів, маленький Мусква був на грані відчаю. Здавалося, блуканню за Тором уже не буде кінця-краю.

Через годину після того, як вони зійшли з баранячої стежки, двоє ведмедів дочвалали до невеликого узвишшя, де проходила лінія вододілу. Звідси один струмок ніс свої води до озера Такла, а другий прямував на північ, до річки Бебін, що впадала у Скіну. Швидко спустилися у якесь пониззя, і Мусква вперше у житті ступив на болотистий ґрунт. Подекуди трава була така густа й буйна, що він не бачив Тора, й орієнтуватися доводилося на звук.

Струмок ставав дедалі ширшим і глибшим, подеколи траплялося обминати чорні застояні водойми, що здавалися Мускві бездонними. І завдяки цим водоймам час од часу йому вдавалося трохи відпочити. Досягши чергового озерця, Top зупинявся біля водяної крайки і принюхувався. Схоже, він щось шукав, але поки що не знаходив. І щоразу, рушаючи далі, Мусква напружував останні сили, плентаючись за гризлі.

Коли до того місця, звідки Ленгдон і Брюс озирали долини, було добрих сім миль, Тор нарешті знайшов відповідне озерце. Мускві, якому дотепер траплялися лиш неглибокі прозорі водойми у сонячних видолинках, воно здалося темним і похмурим. Ліс упритул підступав до нього, і його води здавалися чорними. У густому очереті не замовкало незнайоме птаство. Над озером здіймався густий, ще не звіданий Мусквою дух, настільки принадний, що ведмежаті засмоктало під ложечкою. Мусква не втримався і лизнув ледь стривожене плесо.

Тор постояв хвилину-другу, вдихаючи пахощі, що линули над водою. Тут водилася риба.

Постоявши, гризлі тихо побрів берегом озерця і незабаром дійшов до потічка, що впадав у нього. Він мав завширшки щонайбільше двадцять футів, а його темні води здавалися нерухомими і такими ж глибокими, як товща озерної води. Тор пройшов ще сотню ярдів проти течії й опинився біля греблі — кількох повалених дерев, які лежали упоперек струмка. Воду перед греблею вкрила зелена ряска. Тор, добре знаючи, що можна знайти під ряскою, обережно видерся на греблю і вийшов на середину струмка. Правою лапою легко відгорнув ряску, і перед ним утворилося віконце чистої води.

Маленькі блискучі очі Мускви пильно стежили з берега. Ведмежа розуміло, що Тор шукає тут якийсь прокорм, воно не розуміло іншого: як гризлі добуватиме його з води. Це спантеличувало, але водночас бентежило і загострювало увагу, навіть утома не могла цьому завадити.

Тор долічерева розпростерся на греблі, а голову і правицю звісив над загатою. Зануривши лапу приблизно на фут у воду, закляк непорушно. Він чітко бачив усе крізь водну товщу аж до самого дна. Перші миті було видно лише дно, кілька гілок і випростану лапу. Аж ось на глибині стрімко майнула довга тінь форелі, футів п’ятнадцять завдовжки. Відстань до неї була чимала, і Тор даремно не каламутив воду.

Гризлі терпляче чекав, і дуже скоро його терпець було винагороджено. Чудова, з червоними цятками рибина кулею вилетіла з-попід ряски, аж Мусква вискнув з несподіванки і переляку. Дужа Торова лапа здійняла фонтан майже на дюжину футів заввишки, і форель глухо гепнулася на землю за лічені фути від Мускви. Той, мов шуліка, налетів на рибу і вп’явся своїми гострющими зубками у блискуче в’юнке тіло.

Тор на греблі підвівся, але побачивши, що рибиною безроздільно володіє Мусква, знову розлігся на колодах. Мусква вже доїдав цей перший рибальський трофей, коли над плесом шугонув новий фонтан, і на берег, кружляючи в повітрі, полетіла друга форель. Тепер Тор не барився, одразу узявся до риби, бо таки зголоднів.

У той день біля тінистого струмка був справжній бенкет! Тор викинув з-під ряски п’ять рибин, та Мусква й однією так нашпигувався, що вже не приймала душа.

Після трапези вони на декілька годин забилися у прохолодний сховок поблизу водяної греблі. Мусква спав, але його сон став сторожкий, тривожний. Він уже розумів, що мусить сам про себе дбати, і вуха його потроху вчилися розпізнавати й читати різні звуки. Він щоразу прокидався, коли Тор ворушився чи глибоко зітхав уві сні. Після нинішнього переходу Мусква побоювався, що може втратити свого великого друга і годувальника. Він був рішуче налаштований на те, щоб не дати прийомному батькові вшитися так, щоб він, малий Мусква, того не чув і не бачив. Та Тор і не збирався утікати від маленького попутника. Мало того, він навіть привернувся до ведмежати.

Бажання попоїсти форелі та страх перед людьми — не лише ці дві причини привели Тора у пониззя, де брала свій початок річка Бебін. У ньому цілий тиждень наростало якесь бентежне почуття, а в ті останні два-три дні, коли відбулися зустріч із людьми і двобій із барибалом, воно досягло свого піку. Якесь дивне невдоволення, нездоланний потяг переповнювали Тора, і поки Мусква спав, зручно умостившись серед чагарів, гризлі весь час нашорошував вуха, сподіваючись щось почути, і раз у раз принюхувався. Він шукав свою подругу. Стояв пусковепесім — місяць линяння — і щороку в цей час або в кінці «місяця відкладання яєць», як тут іще називали червень, він вирушав на пошуки ведмедиці, яка приходила сюди із західних гір. Він майже в усьому тримався раз і назавжди вироблених звичок, й однією із них було щороку приходити сюди, до витоків Бебін. По дорозі Тор ніколи не гребував нагодою поласувати фореллю, й що більше він її з’їдав, то дужче пахнув. Навряд чи він робив це навмисно, щоб здаватися привабливішим своїй обраниці, але факт залишається фактом: після форельної дієти від нього відгонило так, що він міг скорити серця багатьох ведмедиць.

Коли до заходу сонця залишалося години дві, він підвівся, потягнувся всім тілом і вивудив ще дві форелі. Мусква з’їв голову однієї рибини, Тор — усю решту, і вони почалапали далі.

Той світ, до якого вступав зараз Мусква, був йому вдивовижу. Тут не було вже освоєних знайомих звуків. Тихий, притлумлений легіт залишився там, у горішній долині. Тут же не було ані ховрахів, ані білих куріпок, ані вгодованих гоферів, що сновигали б туди-сюди. Вода у цьому озері була тиха, глибока і темна, а ліс підступав так близько, що з води біля берега випирало коріння дерев. Тут не знайти було скель, по яких можна лазити, зате траплялися м’які від надміру вологи колоди, густий вітролом і купки чагарів. І навіть повітря було тут інакшим — спокійним, непорушним. Ведмежі лапи нечутно ступали чудовим килимом з моху, подеколи вони тонули в ньому аж по плечі. Незвичний морок лісу аж кишів дивовижними тінями, у повітрі терпко пахло прілістю і гниттям.

Тор пішов повільніше. Здавалося, тиша, морок і застояний дух розбудили його підозріливість. Він ішов тихо, часто зупинявся, оглядався і нюхав повітря. Він обнюхував крайки озер під корінням дерев. При кожному новому звуці уклякав, низько пригинав голову і нашорошував вуха.

Кілька разів Мусква бачив у мороці лісу летючу тінь. Це була велика сіра сова, що взимку одягається у біле. А коли сутеніло, на шляху йому трапився звір з великими очима, з вигляду ніби хижак. Побачивши Тора, він прудко, як копнутий м’яч, дременув геть. Це була рись.

Ще не зовсім споночіло, коли Тор швидко вийшов на прогалину, і Мусква побачив спочатку струмок, а трохи оддалік — чималу загату. У повітрі густо пахло не відомими йому створіннями. Цей запах належав не рибам, але линув від води. Посеред водойми, просто з-під плеса, здіймалися три-чотири чималі купини, які скидалися на круглі курені, укриті ззовні шаром глини.

Щоразу, буваючи в цих краях, Тор забрідав до цієї колонії і, траплялося, добував на сніданок або на вечерю молодого гладкого бобра. Та цього разу Торові було не до бобрів: по-перше, він не зголоднів, а по-друге, він поспішав. Утім, Тор затримався біля озера, сховався у затінку і простояв на березі кілька хвилин.

У бобрів уже повним ходом кипіла нічна робота. Мусква швидко збагнув, що означають мерехтливі смуги, які раз у раз розтинали озерну поверхню. На початку кожного такого сліду виднілася плеската чорна голова, і Мусква побачив, що смуги ті здебільшого беруть початок біля далекого берега і простягаються навпрямки до не високої, але довгенької загати, яка перекривала плин води на сто ярдів на схід.

Тор уперше бачив цю загату, але він добре знав боброві звичаї, тож розумів, що ці лісові трударі, на яких він полював лише вряди-годи, споруджують нову греблю, розширюючи власні володіння. Ведмеді бачили, як двійко угодованих бобрів зі сплеском скинули у воду дерев’яну колоду завдовжки футів на чотири, після чого один із них поплив до загати, штовхаючи її поперед себе, а другий повернувся у ліс. По деякім часі там із тріском упало чергове підгризене дерево: інші бобри теж не справляли посиденьки.

Тор нарешті розвернувся і рушив до греблі.

І щойно він ступив кілька кроків, як посеред загати щось страшенно затріщало, а потім із силою ляснуло по воді. Старий бобер помітив Тора — і лупонув широченним хвостом по застояному плесу, попереджаючи про загрозу. Звук виляску рушничним пострілом розлігся у німотній тиші. Тієї ж миті то тут, то там почулися такі самі виляски, сплески пірнальників-бобрів, водойма ожила, завирувала, і зо два десятки бобрів, похапцем покинувши роботу, поквапилися сховатися у своїх цитаделях-мазанках. Мускву настільки захопила ця сцена всезагального збурення, що він ледь не забув про те, що має чимчикувати за Тором.

Він наздогнав його біля загати. Той трохи постояв, придивляючись до нової споруди, тоді ступив на неї, випробовуючи на міцність. Загата була зроблена на совість, і нею, як містком, Тор із Мусквою дісталися другого берега, трохи вищого, ніж протилежний. Зійшовши на берег і здолавши ще кількасот ярдів, вони вийшли на глуху оленячу стежину і після півгодинного чалапання берегом лісового озера дісталися струмка, що брав тут початок і поспішав на північ.

Мусква плентався і не міг дочекатися, коли ж це Тор нарешті зволить зупинитися. Так, він поспав після обіду, однак це не зменшило його кульгавості, і стерті об каміння подушечки лап ще не встигли загоїтися. Ця остання мандрівка виснажила його, висотала з нього все, що тільки можна було висотати, і якби його воля, то весь наступний місяць він прожив би так, що загалом не нагуляв би й милі. Якби ж уся річ була лише в пересуванні, так ні — йому доводилось не просто йти, а трюхикати весь час за Тором, підлаштовуючись до його іноході; так дріботить за дорослою людиною, що йде сягнистим кроком, чотирирічне дитя, відчайдушно вхопившись за його палець. А Тор із Мусквою були ведмедями, ходили на чотирьох лапах і не мали пальців чи долонь, за які можна триматися. П’яти Мускві пекли, як у вогні, його малечий ніс був закривавлений від колючих чагарів і гострої, як лезо, осоки. Він навіть спинку вже не міг тримати прямо, але з останніх сил уперто намагався не відставати від Тора. Незабаром берег струмка став піщаним, упереміш із галькою, і йти стало легше.

У небі дедалі яскравішими ставали зорі, міріади іскристих блискучих зірок, а Тор, схоже, й гадки не мав зупинятися. Слідопити з індіанського племені крі називають такі нічні походеньки куппатіпск пімутао. І хтозна, чим би закінчилися вони для Мускви, якби не стрілися у небі дух дощу, дух грози і дух блискавки, які й дали йому можливість відпочити.

З годину зорі в небі мінились яскравим світлом, і Тор не зупиняючись ішов далі. Його мало бентежило, що маленький попутник уже валиться з ніг від утоми. Аж ось із заходу долинув приглушений гуркіт грому. Гриміло чимраз ближче й гучніше: з боку Тихого океану насувалася буря. Тор затривожився, раз у раз поводив носом, передчуваючи наближення грози. Земля поволі загорталася у непроглядне чорне запинало, зорі одна за одною ховалися у хмарах. Небо розтинали фіолетові спалахи, зчинився вітер... А тоді пішов дощ.

Тор надибав величезну скелю з глибокою виїмкою при самій землі, і перш ніж дощ линув по-справжньому, вони з Мусквою устигли втиснутися у цей природний сховок. А злива все періщила й періщила, немов хтось велетенською долонею черпав воду просто з Тихого океану та виливав на землю. І за якісь півгодини струмок перетворився на бурхливий потік.

Грім і сполохи блискавок налякали Мускву. Яскраві, аж сліпучі, спалахи вихоплювали постать Тора, й за мить усе ховала безпросвітна мла. Здавалося, вершини гір от-от попадають у діл. Від грому двигтіла земля, і Мусква підповзав чимраз ближче до Тора, поки врешті не опинився між його передніми лапами й напівзарився у густе кошлате хутро на грудях. Того не дуже бентежили буря та гуркіт, йому хотілося лише одного — висохнути. Купіль завжди приємніша тоді, коли у небі світить тепле сонце, а десь неподалік є тепла скеля, на якій можна поніжитися після ванни.

Дощ сік, не вщухаючи ні на мить, сила його ледь ослабла, але й тепер це радше була злива, ніж просто дощ. Мусква під захистом скелі заспокоївся, поряд із Тором йому було зручно та затишно, і він швидко заснув. А Тор залишився сам на сам із негодою. Час від часу його огортала дрімота; проте заснути міцним сном не давало те збентеження, що й привело його сюди.

Після опівночі дощ нарешті ущух, та було дуже темно, а тут ще вийшов з берегів струмок, і Тор вирішив не вилазити з-під скелі.

Мусква спав як убитий. Коли він прокинувся від Торового порання, стояв уже білий день. Вони вийшли з печери. Мускві було вже набагато краще, ніж учора, дарма що ломило все тіло, а стерті подушечки лап ще не встигли загоїтись.

Тор знову прошкував уздовж струмка, який вирував рівниною, де було повно таких самих потічків, густе різнотрав’я та чимало смачного коріння. Росли там тонкі довгостеблі лілеї, що ними полюбляв ласувати Тор. Але гризлі, що мав тисячу фунтів ваги, щоб насититись, мав не одну годину прокопирсатися в землі, а часу в нього було обмаль. Тор був завзятим залицяльником, коли доходило до любощів, а що бували вони лиш упродовж кількох днів на рік, то решта справ, що становили сенс його життя, — такі-от, наприклад, як чимось поласувати, нагуляти жиру, — ставали другорядними. На цей короткий час він забував, що живе задля того, щоб їсти, і їв для того, щоб жити. Тож поки настав час наступної трапези, бідолашному Мускві вже кишки злипалися від голоду.

Якось опівдні Тор ішов повз озерце, проминути яке просто так не зміг. Озерце було вузьке — якась дюжина футів, не більше — зате вода у ньому аж кипіла від форелі. Вона потрапила сюди під час весняних повеней, а коли вода зійшла, то риба залишилася відрізаною від глибших приток річок Бебін і Скіни. І порятунку із цієї пастки можна було очікувати лише від наступної повені.

Один кінець озерця мав два фути глибини, другий — кілька дюймів. Узявши це до уваги, гризлі рішуче посунув туди, де було глибше. Мусква, стоячи на березі, бачив, як шалено заметушилися на мілині блискучі рибини. Тор повільно брів по воді, й коли води під ним зосталося на вершок, риба в паніці рвонула назад, на глибину.

І знову замиготіла величезна лапа Тора, раз у раз здіймаючи фонтани бризок. Перший такий фонтан влучив у Мускву і збив його з ніг, але разом із водою на берег викинуло двофунтову рибину. Спритно хапнувши її, той відбіг від озерця подалі та заходився їсти. Вода кипіла від потужних ударів, і форель, остаточно очманівши, не знала, куди плисти. І лиш коли на березі лежало близько дюжини рибин, Тор нарешті вгомонився.

Тор так захоплено рибалив, а Мусква трощив свою форель, що ніхто й не помітив, коли і звідки взявся новий компаньйон. Коли ж вони його побачили, то з добрих півхвилини стояли — Тор в озерці, а Мусква на березі, з рибою, — і мовчки дивилися на зайду. Поява ця була настільки несподіваною, що обидва немов остовпіли.

Зайдою був старий гризлі. Він підійшов до Торової риби і спокійнісінько, наче це він її наловив, почав наминати одну рибину за другою. А для ведмедя немає більшої образи, ніж таке поводження з його трофеями. Це відчув навіть Мусква. Він очікувально поглянув на Тора. Пахло бійкою, і він, заздалегідь її смакуючи, лизнув щоки зсередини.

Тор повагом пішов до берега. Вийшов із озерця, зупинився. Два гризлі скинули один на одного оком, і зайда, навіть дивлячись на Тора, не облишив рибину. Ніхто не гарчав і не вишкірявся. Мусква не побачив жодного натяку на ворожнечу. На превеликий його подив, Тор зупинився за три фути від непроханого гостя і заходився й собі спокійно ласувати рибою!

Напевне, людина і справді вінець усіх Божих діянь, та якщо говорити про повагу до старших, то часто-густо поведінка гризлі шляхетніша, ніж людська. Тор не став відганяти старого ведмедя від риби, навіть кігтем його не зачепив. Він дозволив старому звірові їсти те, що тому не належало, а чи багато хто з людей учинив би так само? Той ведмідь був не тільки старий, а й недужий. Зростом він не поступався Торові, але у ширину був тонший аж удвічі. Тонка шия і вузька голова — ознаки ведмежої старості — сприймались як глузування зі звіра. Індіанці звали такого гризлі Куяс Вапуск, тобто «старий ведмідь, який от-от помре». Вони не зачіпали його, не чинили йому кривди. Інші ведмеді так само терпіли літнього родича, і якщо той опинявся поруч під час трапези, гостинно ділилися харчем. Білі ж люди таких ведмедів убивають.

Цей дідуган просто гинув від голоду. Кігті його від старості повипадали. Хутро поріділо, і де-не-де просвічувала гола шкіра, за зуби правили червоні затверділі ясна. Якщо він доживе до осені й заляже у зимову сплячку, вона буде для нього останньою. А може бути й так, що смерть завітає до гризлі набагато раніше. І тоді, передчуваючи її прихід, Куяс Вапуск знайде в горах якусь невідому печеру чи глибоку ущелину, й зустріне там свій кінець. Бо ані Брюс, ані Ленгдон не чули ще про жоден випадок, щоб у Скелястих горах хтось знайшов кістяк чи мертву тушу гризлі, померлого від старості!

І величезний Тор, гнаний мисливцями, змучений раною, здається, розумів, що для Куяса Вапуска цей бенкет, найімовірніше, останній у житті. Бо він уже надто старий, щоб рибалити чи полювати. Навіть викопувати ніжне коріння лілей йому вже не до снаги. Старий звір ласував до кінця, а коли не зосталося жодної рибини, Тор та його вірний Мусква рушили далі.