Корпорація ідіотів

x)

Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лікарняному. Прокинувся я рано, відразу пішов до ванної кімнати, і там за всі роки свого вимушеного мовчання наспівався так голосно, так відчайдушно, що голос мій сів буквально через півгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повірити в те, що в мене болить горло, могла тільки параноїдальна людина, котра, як відомо, нікому й ніколи не вірить. А параноїків, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушні хробаки.

Очікуючи дільничного лікаря, якого я теж мав вразити своїм голосом, вірніше, його раптовою відсутністю, я ввімкнув телевізор, і що я там почув? Марина Кухарчук, здоров’я їй на довгі роки, говорила про те, що на Кубі здійнявся офігенний смерч, здатний скинути в океан усі тамтешні готелі. «Смерч такої сили налетів на Кубу вперше за три десятиріччя». Я потирав рученята. В моїй уяві Васятко тонув, йому не було від кого чекати порятунку. «Це саме… — тону!» — кричав Васятко. «Сос!» — волав він. «А сам себе тепер сос, панська твоя пика», — промовляє до нього кубинський мачо (до дружини якого Васятко вчора підкочувався та ще й нажухав на один долар), із пихою, притаманною вродливим смаглявцям, і пропливає повз нього на човні. «Бульк», — каже Васятчин рот перед тим, як перетворитися на вирву. The End.

Дзвінок. Це — сучидло Варвара, питається, як я. «Більш-менш, — брешу я, всім своїм хрипом натякаючи їй, як мені зле. — Але, мабуть, почуваюся краще за Василя Васильовича». «Чого б це?» — перепитує ця нишпорка, бо телефонує вона дізнатися, чого це я залишився вдома, чого це мене немає на нараді, а не тому, що хвилюється — може, мене вбило цеглиною чи я зламав ногу, поспішаючи на роботу? «Злива й смерч в Кубі.

Такі страшні, такі небезпечні. Не чули? — співчутливо кажу я. — Є навіть жертви». «А, — каже Варвара, — Стасику, не хвилюйтесь і спокійно лікуйтеся. Все вже минулося. Правда, вода була навіть у вітальні, сягала Василеві до щиколотки». Обізнана наволоч із поганою новиною. Але — нічого, нічого. Ще є фактор — СНІД, та в терористів щось обов’язково має спрацювати.

О! Вчора Васятко підійшов до однієї красуні з метою попіпчитися під пальмами. А в неї СНІД. І завтра він умре-е-е-е-е. Ні!

Не так. Він підійшов до одного здорованя з моїм іспанським словником, і попросив, щоб той його добряче відтрахкав. А той і радий старатися. А ще до купи взяли Вікусю, ага, дорогенька, тому що Вася любить груповуху. Піпчилися ви всю ніч, як ти верещала, люба, бо цей мулат знав свою справу. От лише в нього виявися СНІД. Ага. І завтра всі ви помрете-е-е-е-е. Чи ні. Вирішив Васятко трахнути Віку, чого б то задарма по Кубах її тягати? Прийшов до неї, а в неї вже був кавалер. Чорний м’язистий коханець. Жозе. А в нього, як уже неважко здогадатися, СНІД, і завтра всі вони помру-у-у-у-уть.

Дзвінок. Це — Віка. «Ой, — зойкнула. — Варвара телефонувала, сказала, що ти захворів, а нам терміново треба, щоб ти дещо переклав, то зараз до тебе прямує водій». «Слухай, тут так фірмово-о-о-о-о, така чиста блакитна водичка, такий дешевий тютюн, погода — просто казка. Ми зараз беремо гелікоптер і вирушаємо на переговори. Ой, усе, па-па, то ми чекаємо на твій переклад. Цьомики!» А геморой тобі в дупу, сверблячка на піхву.

Так. О’кей. А де ж терористи? Терористи ненавидять американців, і хтось їм каже, що в такому-то готелі оселилися українці, котрі цілком підтримують політику Буша-молодшого, більше того, завчасно відрядили до США колишнього прем’єр-міністра П. Л. з грошвою понад двісті мільйонів для виборчого фонду… Ось вони входять у лобі. Суворі, з автоматами Калашникова. Частина сідає у швидкісний ліфт, частина йде сходами. Вони входять до кімнати, і що таке — цих зрадників уже немає? То де вони? А, полетіли в гелікоптері на підступні переговори? Це навіть простіше. Всі терористи криво посміхаються і прилизують вуса. І от уже палає гелікоптер, зривається частинами в океан, який усе ненажерливо поглинає. Останніми падають дупа Васятка й піхва Вікторії, «бульк», це останнє, що можна від них почути перед тим, як ці дірки перетворяться на суцільну величезну вирву.

Дзвінок. Це — водій. Приніс купу паперів. Сідає у крісло, просить води. «Як це ти спромігся занедужати в таку спеку?» Я бухикаю, треба, щоб він нічого не запідозрив. Тримаюся за голову, наче вона в мене так болить, що от-от лусне. «Слухай, може накамстролиш мені канапку? Хочу жерти, весь день від самого рання наче скажений. Туди, сюди, знову туди, я що їм, карусель?» Дохворілися, я на побігеньках у водія. Відчуваю, що мій терпець от-от урветься, але агресія повісельником гепається на вкриту килимом підлогу. Бемц. «Іди на хер, мені зле», — пошепки кажу я. «Холодильник у тебе там? Я сам собі зроблю. А ти перекладай, перекладай, бо зараз уже будуть телефонувати». Болт хто буде телефонувати. Немає їх уже. І тебе звільнено. Я байдикую. Дзвінок. Немає щастя без кулемета. Вони живі. Вікторія наче захекана, з ким це вона піпчилася, може, все-таки пройде сценарій номер два із хворим на СНІД негром? «Ні, я ще не переклав, бо в мене підвищилася температу… Розумію, справа — державної ваги. Ага-ага. Зроблю». Водій повертається з кухні. «Якось ти голодно живеш, ні картопельки в тебе, ні котлетки, ні бананчика, ти що, проти нормальної їжі?» У його руках канапка з чорною ікрою та бляшанка з рибками зеленого кольору. «Слухай, це печиво взагалі хто готував?» — питає водій. «Мамця», — щасливо кажу я. Бо я є свідком єдиної приємної події: ця нахабна наволоч їсть вітамінне печиво Мартіні, з висівками та риб’ячим жиром. «Молодець твоя мамця. Оригінально, солоне печиво, чудово піде з пивом». І тут на мене чекає облом. Та що ж це таке?

Знову телефонує Вікторія. «Слухай, я не хочу тебе лякати, але Васятко аж підстрибує від обурення. Не ганьби себе, ми вже на переговорах, а текстів іще немає». Я зітхаю, мене ґвалтують у власній хаті, я перекладаю з аркуша. «До зв’язку», — каже ця хвойда. Мабуть, повернеться з казковою засмагою. «До побачення. Робота, я все розумію, всім — привіт, ага», — кажу я водієві. «Слухай, а в тебе є пиво?» — запитує він. Здається, в нього зовсім інші плани на цей робочий день.

Паскудство. «А що вміє твій кіт? — питає водій. — Уміє просити на задніх лапках? А співати під музику? Я бачив таке американське шоу, де коти співали, можна живота надірвати, так смішно». Дзвінок. Припхався лікар. Дивиться на канапку з чорною ікрою в руках водія, ковтає слину. «Слухай, може, поїмо?» — питає в лікаря водій. «Із задоволенням», — каже лікар. «Де в вас тут ванна кімната?» «Ходімо, покажу», — пропонує свої послуги водій. Я сиджу в кріслі, в мене підіймається тиск. Терористи не допомогли. В мене жевріє одна надія, одненька! Надія на влучні українські ПВО. «І щоб твоїй дружині компенсації довічно не дочекатися», — бурчу я.

«Та не так уже й довго ви чекали», — каже лікар. На губах у нього хлібні крихти, в руках пиво. «Я б міг узагалі ввечері прийти, спробуйте полазити по всіх, це-о, вас у таку спеку. А я на вас подивлюся. На мені десять будинків, і мені ніхто не платить за те, щоб я поквапився, між іншим». Я роблю таку пику, щоб він зрозумів, що я так само не збираюся йому платити. Заходить водій, каже, що закрив Мартіні у ванній. «Заважав жерти. Він щось має до того зеленого печива. Не могли спокійно пити каву, поки не вигнали його геть, а він якось уміє відчиняти двері, то закрили у ванній. Знаєш, треба вміти виховувати тварин, інакше навіщо їх тримати? Ще й під музику не співає».

«Одужуйте», — вичавлює з себе лікар, нормально говорити йому заважає салат із селери, моркви та тертого мигдалю. Салат, який водій назвав «Здоров’я». «А лікарняний?» — підхоплююсь я. «Ось». Він передає мені блакитного листка. «Будете їсти здорову їжу, і все буде добре». Остання ложка здорового салату щезає в його антисептичному від горілки роті. «Три дні? Ви що, знущаєтеся? Я ж ледь говорю». «Попустить. Пива з медом увечері — і попустить, обов’язково, будете, як огірок. Я б іще з вами охоче поговорив, але мені треба відлити».

Я притуляюся до дверей, чую, як весело він дзюрчить. «Гей, ти, ескулапе!» — гукаю. «Скільки хочеш, щоб було написано, днів десять?» Навкруги шахраї. За двадцять зелених доларів та пакунок зеленого печива він виписує мені лікарняний на десять днів. «Яку хворобу ти мені написав?» «Бактеріальну ангіну. Можу згодом написати — рак горлянки. Ти ж палиш? От і чудово.

Але двома червінцями ти не обійдешся». Страшні часи, ви подивіться тільки, як влаштувалися медики, якщо тільки за те, щоб тобі діагностували рак горла, треба платити сотню, можу собі уявити, скільки ця наволоч здере за лікування. Я помічаю, що на полиці причаїлося воно. Показує мені два великих пальці, радіє за мене. «Так тримати!»

«Давай я сходжу в генделик? Чим ми будемо вечеряти?» — питає водій Васятка. Блін, я навіть гадки не маю, як його звуть.

Зазвичай я знаю, як звати людей, повільної смерті яких я жадаю.

Але все буває вперше. Дзвінок. Це Варвара, вона питає, чи не бачив я водія? Вже шоста година вечора. Я кажу, що бачив, і не брешу. «Напевно, застряг у заторі», — невпевнено каже Варвара. Я ж кажу, що в мене дуже болить горло, і якщо вона нічого не хоче мені переказати, то я мушу покласти слухавку. Варвара цікавиться, коли мене виписують, бо назбирується купа паперів. Я кажу, що в мене підозрюють рак горлянки. Вона поспіхом прощається. Дурепа, рак через слухавку не передається. А шкода.

«Слухай, вибач, але я чув, що в тебе рак. Може, давай наберемося з цього приводу? Я зараз принесу все. Горілку, хліб, огірки. Тобі як, налигатися не хочеться? Ти ж не зараз збираєшся дати дуба?» У голосі Ігорка лунає така надія. Я набираюся з Васятковим водієм. Прірва.

Ми п’ємо три доби поспіль. О, цей чудовий стан блаженної напівпритомності. Не відповідаємо на дзвінки. Водія вже знають мої сусіди. Прибиральниця тітка Настя, двірничка тітка Зіна та три бомжі, котрі пообіцяли поставити за нас свічки, бо Вітя (водія звати Вітя) щодня дарує їм порожні пляшки. А вчора подарував мої італійські мешти й піджак кольору кави з молоком, котрий тесть привіз мені з Відня. «Він восени помре. То ви зараз ставте свічки мені за здравіє, аж потім йому за упокій. Це ж треба, такий гостинний, молодий хлопець, приязний, і мамця його таке смачне печиво пече… е-ех…»

Дзвінок. Це — Ігорко. «Слухай, між нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти мені пробачив цю підставу з заступником міністра? То пробач, якщо ще ні. У твоєму стані, як мені сказали, корисніше пробачати. Ти нічого такого не відчуваєш, га? Ніякої потреби у всепрощенні? Шкода. Ти подумай, час у принципі в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вітьок мені сказав, я спати не міг, крає щось мені серце, не повіриш, усе думаю, що ти відійдеш у ті світи з жабою на серці, а я з цим тягарем залишуся тут, на землі. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?» Поховав уже мене, скотиняка.

Я кажу, що мій організм хоче якісної горілки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату — з томатів, курки, грецьких горіхів, кримської цибульки, заправленого запашною олією, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Ігорко мовчить, мабуть, думає, що мій організм хоче невиправдано багато. Хіба я багато прошу за всепрощення? Він каже, що зараз усе привезе, але спочатку він мусить навідати одного астролога. «Кого-кого? Астролога? А це ще на який хрін?» — питаю я. Ігорко каже, що якщо мій мозок іще цікавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блін.

Він з’являється надвечір. З усього переліку замовлень він задовольнив лише одне. Приніс три пляшки горілки. А ще пакунок варених раків. «Тільки не кажи, що це зовсім не дотепно», — каже він. Невже я міг повірити в те, що він щиро вболіває за мене? «А на що ти ще сподівався, знаючи мою заробітну платню?» Він правий, друзяка Ігорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твій близький колега вмирає від раку і просить про невеличкі харчові послуги. Ігорко каже, що він не може залишатися в цій сповненій скорботи атмосфері. «Слухай, а давай підемо до мене? Щось мені тут не подобається, некомфортно мені, всюди тисне. Тобі ж треба вести нормальний спосіб життя, навідуватися до друзів, дивитися кіно, робити близьким послуги?» От уже крутій. Я хочу, щоб він упав іще нижче. «Ти збираєшся платити за таксі?» Ігорко вкрай здивований. «Це ще навіщо, в тебе ж є машина!» Скажіть мені, так, так, ви! Скажіть. Чи є у вас такі друзі, котрі, знаючи, що ви (не дай Бог) хворі на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водієм, га?

В Ігорка досить затишно. І стильно. Але я мовчу. «Ну, тобі що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є». Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що мені все подобається, лише є одна маленька дрібничка (Ігорко просить уточнити, яка саме), я — хвора й утомлена людина. «Зараз допоможеш мені відкрити пляшки, знайти чарки, нарізати ковбасу, мені здається, що я її ще не з’їв, а ще — хліб, у мене не виходить його різати, ніколи, уявляєш собі? Така дурниця, а ніяк не виходить. То ти це зробиш, я в тебе вірю, а от потім — сідай, насолоджуйся відпочинком». Ви таке чули?

Я про таке читав. У дитинстві. У казці про Попелюшку.

Я плентаюся до кухні. Ковбаси немає. Натомість є твердий сир, хліб, батон та огірки. Ігорко вносить свою частку до домашнього порання. Він натискає кнопку електрочайника. І сідає на зручну лавку. «Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухні», — каже він захоплено. Він плеще в долоні. «Не ляскай, у мене болять вуха», — суворо реагую я. Він мене злить. «Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?» Мені здається, що такі слова потерпілого — трупа — можна вважати пом’якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я відчуваю, що мені треба чимось зацікавитися, щоб відволіктися. «А чи не розповіси ти мені», — звертаюсь я до нього…

Перед своїм першим шлюбом Ігорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. «Але чому?» — спитав у циганки з розкішним ім’ям Інеса Діамантова. Він завжди був дуже допитливий. «Тому що вона, дівка твоя, бідна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагітніла, бо пропадеш». І тут Ігорко ніби прозрів. Його дружина справді не була багатійкою, але шлюбне щастя в Ігорковому розумінні не було пов’язане з тим, скільки грошиків дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.

Шлюб Ігорка був досить щасливим у його розумінні, бо наречена, дружина, зналася на сексі трохи більше за нього, завжди йому давала, як тільки в ньому прокидалося бажання, відповідала його смакам — була тендітною білявкою, не тягла з нього грошву, а гроші в нього водилися, і зовсім не хотіла розлучатися, бо була, схоже, всім задоволена. Але Ігорко через рік сам почав наполягати на розірванні шлюбу, бо відчув себе впевненіше і став набагато досвідченішим за неї у плані сексу, крім того, в нього черговий раз змінилися пріоритети. Він неодмінно хотів, щоб його дружина мала бюст третього розміру. І без силікону, тільки завдяки матінці-природі.

Тоді він згадав про циганку. Коли Ігорко познайомився з Оксанкою, він почував себе щасливим чоловіком, у неї були такі цицьки, що постійно хотілося їх мацати, бо повірити в те, що така краса існує не тільки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дівчат, без мацання було важкувато. Інеси він не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсниці, знайшов Марію-ворожку, в якої мати була Марією-ворожкою, а до того баба була Марією-ворожкою і, ви не повірите, ще й прабаба була Марією, відповідно, так само — ворожкою.

Вона розклала карти, висмикнула волосину з Ігоркової шевелюри, почаклувала на попелі й сказала, що щасливим із Оксанкою його не бачить. «Чому?» — поцікавився Ігорко. «Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в ліжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по рестораціях, купувати їй одяг та возити на дорогі курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все». Ігорко ж був не проти смоктання в усіх значеннях цього процесу.

Незабаром він зрозумів, що Марія-ворожка його не обманула. Оксанка, з якою він почав жити у цивільному шлюбі, була рідкісна нечупара. І справді постійно тягла з нього гроші, скільки б не давав — усе їй мало. Але Ігорко в той світлий час не був жадібним чоловіком, у плані бізнесу в нього все складалося, і грошей вистачало на всі її забаганки, й навіть більше того, бавити її він дуже любив. І тут Ігорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дівках, але помилялися в головному? Тому, що в них і в нього поняття про щастя були зовсім різними.

Після цього Ігорко став постійним клієнтом усіх більш-менш знаних провидців, ясновидців, ворожок, бабок, гіпнотизерів та астрологів. Шахраїв він нищив усіма придатними засобами, а от із тими, хто непогано орієнтувався в людських долях, він працював. І не було для нього цікавішого захоплення. Це стало його хобі, він не уявляв свого життя без влаштувань астрологічних перевірок. «Тест на щастя». Всі шаманські газетки, всі телефони, що називалися по телебаченню та радіо, оголошення будь-яких наближених до астрології чи ворожіння координат він занотовував у спеціальний щоденник, зберігав у спеціальних папках. А ще в нього була картотека, де всі вони, провісники майбутнього та знавці минулого, були зібрані й розставлені в абетковому порядку.

Він питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотів признаватися: «А навіщо це вам?

Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?» Але він змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свій підхід. І виявилося, що більшість їхніх понять про щастя та його, Ігоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.

«І розумієш, що виходить? Виходить щось страшне. Ніколи ніхто тобі нічого слушного не порадить. Тому що так, вони здатні бачити більше за тебе, вони, можливо, будуть розповідати тобі, яка в неї була мати хвойда, що її батько — пиячить, що вона ніколи не користується туалетним папером, їсть днями сирі томати і бздить, тому засмердить тобі всю хату, і все це буде правдою. Але їм ніколи не спаде на думку, що саме така поведінка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздінням це я перестарався, так собі бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумів? У кожного з нас — своє щастя, і часто воно зовсім не збігається із загальновизнаним, із книжним, міщанським, із тим, яке називають жіночим, із тим, на яке молиться твій сусіда, з тим, про яке мріє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очі твоїм дітям… Бо в кожного з нас воно — своє. І хоч би що вони бачили, відчували, хоч би що тобі радили, вони ніколи не зможуть побачити людину твоїми очима, відчути її твоїм серцем, пізнати її твоїм мозком, зрозуміти, в чому полягає твоє власне щастя. Ніколи цього не станеться».

Поки Ігорко розповідав мені цю історію, він випив першу пляшку горілки і з’їв майже увесь сир. Ще й дорікнув мені: «Навіщо ти нарізав стільки хліба? Ти що, так його любиш? Бо я, відверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається ніч, ось, наприклад, огірка зжую чи сирку. І тобі не раджу налягати на хліб».

Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потім за це ще й гнобити. «Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвіт, мушу тобі сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?

Та я роблю тобі послугу, слухай, тобі ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влітку, і все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобі випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити ці руки здоровою фізичною працею? І потім, я ж не змушую тебе мити, наприклад, підлогу, чи вичищати вбиральню?

Я що — дід, ти що — салага? Ми що, в армії?»

Я вливаю в себе чарку горілки. Цікаво, яким зараз бачить своє щастя Ігорко? І хто в цьому світі, та й у всій галактиці може бачити його своїм щастям? Мабуть, тільки хтось зовсім недолугий, той, хто вважатиме Ігорка своїм останнім, хай жалюгідним, але все-таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво «Привіт» як кращий кондитерський виріб, котрий вдалося покуштувати у своєму житті.

«Слухай, — раптом термосить мене за плече Ігорко. — От учора й сьогодні, відтоді, як я дізнався про це, я стільки передумав про твій паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене». Я давлюся огірком. Він спокійно постукує мені по спині. «Між іншим, треба якось охайніше їсти, друже, не слід у такий ганебний спосіб скорочувати собі життя. Вмерти від того, що вдавився огірком, ти що, про таку смерть мріяв? Бог тобі дав шанс — відійти шляхетно, щоб усі хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зіпсувати. Де логіка?»

Ігорко бере кусень хліба, вискубує крихти з середини, наливає горілки, розмірковує. «Знаєш, — починає знову він. — Мене всі обговорюють. От і зараз, я відчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От». «Це на тобі джинси номер 35?» — цікавлюсь я. «Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вісім пар джинсів». У нього справді тридцять вісім пар джинсів, і всі вони однакові, дуже вузькі з низькою талією. «Прикинув, на яких із них може саме так провиснути зад і витягнутися коліна. Підрахував, вийшла приблизно тридцять п’ята пара». «Тьху, так неромантично». Теж мені, романтик.

«Слухай, може поговоримо?» О, а що ми досі робили? «Ігорку, а чому ти не одружений, га? От що тобі заважає одружитися, чим тобі ще займатися? Робота в тебе є, кар’єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобі ще зайнятися — крім ходіння по ворожках, звісно. Одружився б, може, чи пішов би купувати тридцять дев’яту пару джинсів». «На кому я мушу одружуватися, на твій погляд? На кому? На „барбі“?» Він лютує, а я трохи здивований такою реакцією. Звісно, на «барбі». Він западає на такий тип: високі, стрункі, з довгими худорлявими ногами білявки, прозорі очі, довге волосся. Що це, хіба не «барбі»? Він якщо зустрічається, то зустрічається тільки з такими.

«Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на „барбі“. Як цю останню звали, Алініус? Ні, щось схоже, але не так». В Ігорка дуже показовий ніс, по якому зразу видно, що йому ця бесіда не дуже подобається. Колись Ігорко задзвонив мені і сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), і я ще подумав: це ж треба, не з порожніми руками пацан іде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут він приходить із худорлявою білявкою: губи сяють, очі сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. «Це — Анчоус», — каже Ігорко з гордістю. Насправді її звали Ганною.

«Мені нема про що розмовляти з Анчоусом». «А що таке? Вона не вміє чи не хоче днями патякати про тебе?» Ігорко, як не хоче, не помічає іронії. «Вона вміє говорити тільки про одяг. Що, де, за скільки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, і таке інше». «Ще про те, кого вона бачила і з ким. Про моду. І що всі заздрять її вроді. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душі у її виховання». «О, це ж сила-силенна тем для розмов. Тобі все це здається нудним?»

«А про що б ти хотів поговорити?» — підтримую нашу розмову я. «Ти все іронізуєш, чи не так? У мене, між іншим, дві вищі освіти. Ага? І я себе не на показах Версаче та Дорожкіної знайшов». Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те місце, де народився Ігорко, Версаче не приїхав би ні за які гроші, та й Дорожкіна — також.

«От сказати тобі чесно? Я ж не збрешу людині, яка має незабаром померти». От-от урветься мій терпець. Залишилося ще трохи. «Кажи». «Я тобі нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я ніколи не одружуся з „барбі“. Мені потрібна зовсім інша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар’єристка. Щоб книжки читала, а не літери на етикетках та цифри на цінниках. Щоб розумілася на митцях, на картинах, а не на позначках „Обережно, скло“ чи „Тільки суха чистка“, „Прасувати не можна“, „Тільки ручне прання“».

Я потягнувся до полиці, щоб узяти заварник. «Там не запилючено?» Я кажу, що ні. «Слухай, якщо пилюка, то я тобі не раджу витирати руку об крісло, о’кей? І що ти все винюхуєш — що б його з’їсти, що б випити? Ти тільки про це й думаєш. Очі, он-о, полицями нишпорять. Не так уже й часто ти в мене в гостях, але зовсім не приділяєш мені уваги. Це неввічливо». Я ховаюся, щоб обтерти руку об крісло. Манячило нещасне, ось тобі.

«Слухай, а в мене є питання. Як, скажи мені, ти збираєшся одружитися не на „барбі“, якщо зустрічаєшся винятково з „барбі“?» «Це — важко. Але я, на відміну від декого, ніколи не шукав легких шляхів. До речі, ти не зовсім правий, бо не все знаєш. Колись я зустрічався, навіть прожив півроку не з „барбі“. Вона була агентом із нерухомості. Розумна, спритна, вродлива. Універсальна машина, а не жінка. Взірець. Коли ми зустрілися, на її плечах була хустка, на якій застигло зображення полотна Далі. Ти що, зовсім мене не слухаєш?» «Слухаю. Півроку — це термін. То й як ви розійшлися? Ви ж розійшлися?»

«Розійшлися. Тому що мені стало лячно». «Та ну?» «Так. Ми ланчувалися в ресторації. Я щось розповідав, щось дотепне, бо вона дивилася на мене, гріла теплими очима, все здавалося таким бездоганним і чудовим. Вона виглядала такою лагідною, ніжною. Свічки, мерло, ткані серветки на колінах. У мене — плани, в неї — плани. Спільні, еротичні. Я відчуваю шовк її панчіх, вона пестить ногою мій пах. О, брате, мене підносило до самих небес. Аж раптом дзвоник мобільного телефону. Її. Вона вибачається, продовжує мене пестити, слухає, що їй говорять, а потім верещить: „Що? Чому це досі не зроблено? Так, я зараз повертаюся до офісу й повідриваю вам усім яйця!“ Я кінчив собі в штани. А вона не прибирає ноги, така тремтлива. Я сиджу, розгублений, а вона питає: „Щось не те? Я ненадовго з’їжджу, ти перепочинь, випий, а потім ми продовжимо з того місця, на якому зупинилися“. А я розумію, що не зможу продовжити. Все, мені лячно». Більше він її не бачив. «Плакала? Ні, я не думаю, такі вміють змушувати плакати, але самі ніколи не плачуть».

Я сиджу вдома й доганяюся фісташками. Я нічого не став говорити

Ігоркові про те, що все вигадав про свої ракові пухлини. Хай помучиться, йому корисно, якщо він, звісно, мучиться. В мене з’явилася одна підозра, що змушує мене страждати. Я не можу спати. Я набираю номер Лесі. Вона відповідає відразу. «Ну? Народжуй швидше, не зволікай, у мене немає часу». «Але зараз ніч, що ти робиш?» «Чекаю на дзвінок із Канади, замовила там деякі меблі. Зайнялася своєю хатою. Не хочу, щоб на моїй могилі було написано: „Все життя вона знаходила людям житло, і от нарешті знайшла й власне“. Чого тобі треба?» Яка ж Леська здогадлива.

«Слухай, ти часом не перетиналася з таким собі Ігорем?» «Ну», — каже багатослівна Леся. «Так чи ні?» «Ну», — знову відповідає вона, її просто так не зіб’єш. «Бачиш, я зараз із ним працюю, ти можеш щось про нього сказати — ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власні долі?» «Можу. За півроку, що ми з ним жили, він жодного разу не назвав мене на ім’я. Ще він носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбіглися, тому що я можу вилизати дупу в ліжку, але ж морально? Це вже — ні». Леся поклала слухавку. На моїй пам’яті ще ніколи й ніхто так влучно не характеризував людину.