Корпорація ідіотів

xii)

На дверях я помітив маленький клаптик паперу. Бемц. Це гупнулася моя валізка на коліщатках. Розгортаємо папірець. «Синку, не зроби хибного вчинку, не стріляй у чолов’ягу, що зараз ходить голяка у твоїй хаті. Бо станеш сиротою. Тато». Мій тато завжди думав, що якщо Бог комусь дав почуття гумору, то тільки йому. Найдотепніший тато у Всесвіті. Вдома був саме він, сидів у моєму кріслі, вдягнутий у мою улюблену смугасту майку, їв мої крекери з маком, на його колінах розтягнувся мій кіт, який відкрив одне жовте око, щоб переконатися в тому, що це я. Повна узурпація «могості» батьком.

«Здоров», — сказав батько. «Привіт», — сказав я. «Як це ти мене знайшов?» «Використав базу даних податкової інспекції, купив диск на Петрівці, там майже все про всіх є. Дізнався, наприклад, що ти працюєш. Можна сказати, пишаюся тобою, синку, ніколи б не подумав, що ти підеш на государеву службу після буржуйських харчів». «Ага», — сказав я і нарешті поставив валізу. «Ти надовго?»

«Як тобі сказати. По-перше, я не сам. Мене вигнала мати через одну банальну, але чарівну причину. Вона зараз у ванній, потім познайомитеся». Яке щастя. «По-друге, синку. Я вже казав, що пишаюся тобою, як будь-який нормальний батько сином, котрий працює на користь держави. Але я встиг і засмутитися. Чого ж ти не сказав нам, своїм батькам, ближче за яких у тебе немає нікого в цілому світі, що ти хворий на невиліковну хворобу? Чому я мушу дізнаватися про це від сторонньої людини? Це дуже жорстоко, синку». Батько мав дуже сумний вигляд. Мене тіпало. «Це, мабуть, тобі сказав Ігорко, так?»

«Хлопець, із яким ти живеш, — тихо сказав батько. — Він відчинив нам двері. Тільки не треба його сварити. Він узагалі був здивований тим, що в тебе є родичі. Як це Ірка його назвала? Щось таке англійське. А, згадав, — бойфренд». «Це — Ігорко. Він годує кота». Батько сказав, що не хоче знати, чим тут іще займається Ігорко. Так він і не дізнався про останнє «вгинання» Ігорка, який для зустрічі з австрійськими колегами приготував квіткову композицію з білих хризантем і викладених хрестом червоних троянд, чим вразив австріяків більше, ніж якби пробздів їм по нотах віденський вальс. «Ти — дорослий чоловік, ти розчарувався в родинному житті, тому маєш право на власний вибір. Ми живемо не в кам’яному віці. Я тільки прошу, поки я тут, то, будь ласка ви не цей… Навіть у ванній, дуже тебе прошу, в мене все-таки консервативні погляди».

Я пішов на роботу, хоча наміру такого не мав. Але мені необхідно було побачити Ігорка, віддалити процес знайомства з «Іркою» й відтягнути якнайдалі необхідність спілкуватися з батьком. Вигляд у мене був кепський. Про це можна було прочитати в очах людей, яких я зустрічав.

Секретарки немає — чотирнадцять. Я побачив її шарф. Широкий, чорний у вишукані тонку сіру та широку вишневу смуги. Його було накинуто на її крісло. Я взяв маленьку липучку, написав на ній: «Привіт! Я — Христина, я у всіх беру в рота» (на більше моя змучена віскі, Жоржем, Москвою, батьком, необхідністю знайомитися з «Іркою», усвідомленням батькової переконаності, що я — хлопчик-гей — фантазія була не здатна) і причепив до шарфа.

Нікого не було. Ні Віки, ні Ігорка. Приймальна Валерія була зачинена. Сіроока Степанова секретарка повідомила мене, що «пан Степан перебуває на нараді». Я подався до буфету. Там я побачив Варвару, яка сухо мені кивнула і знову повернулася до своєї подруги, Валентини, вдягнутої наче дідько, що зібрався по ягоди. Сукня кольору полуниці в цьому віці й такій кремезній статурі?

Чим вона сама собі пояснює такий вибір? Чи в неї немає потреби його пояснювати, бо він для неї є природним?

Вони розмовляли, я замовив капустяного салату за звичкою прислухався до розмови — і не пошкодував.

— Ну, Валюшо, ти до мене ввечері зайдеш?

— А на який біс, Варю? Ти що, запрошувала мене чи ми щось планували, а я — дурепа пустоголова — забулася?

— Забулася. Сьогодні день народження мого Петра.

— Я пам’ятаю, Варю. Але ж Петро помер!

— Ну, то й що? Визнай, чого вже тепер соромитися чи боятися, він завжди був тобі не до вподоби, але погодься, що годували в нашій хаті завжди пристойно. Ти роками терпіла в цей день поруч із нами Петра, його недолугі жарти, руки на твоїх сідницях, це й я вимушена була терпіти, але зараз така необхідність зникла, і ми можемо спокійно насолоджуватися їжею. То я чекаю на тебе?

— Дякую, люба.

Варя плаче. Вони тримаються за ручки, як дошкільнята. Якби не співчуття до бідного померлого Петра, я б щиро за них порадів. Справжня жіноча дружба. Коли я помру, що скажуть мої близькі? Що вони пригадають?

Як смерділи мої шкарпетки, коли я знімав мешти? Як я міг за столом почухати собі муда? Як я напивався і що при цьому робив? Як я ґвалтував іграшкову кудлату собачку, бо був п’яний, і нам із друзями було весело, аж тоді до нас завітала моя теща? Краще б цього не знати.

Що вони будуть про мене згадувати… Ага. Я втомлений сиджу в кабінеті. Я не хочу додому. Дзвінок. «Це саме… Стас? Зайди». Це — Васятко. «Це саме, це саме, мучусь…»

Васятко нервується. Нас запросив найбільший керівник. Васятко не знає навіщо. Ми — тим більш. Бойова наша команда. Віка, Степан, Ігорко та я. Васятко телефонує до приймальні, йому кажуть, що достатньо буде, якщо він прийде з двома співробітниками. Я чую (і всі це також чують), що називається моє ім’я. Тобто я маю бути присутнім обов’язково. Працює фактор «краснодарського авторитета Володимира». Швидко він. Авжеж, у тих колах не заведено патякати, лякати пуканням повітря. Вони, козаки, чітко знають свою справу. І за друзів пащі порвуть. А я — їхній друг, ага, Васятку. Мафія безсмертна. Особливо — російська. Васятко кидає на мене косяка й каже: «Безперечно. Це саме. Безперечно. Я його вже викликав». Губи Вікторії схожі на спущені труси, її не візьмуть — це вже точно. Ігорко всміхається, він завжди в собі впевнений. По Степанові важко здогадатися, що в нього на душі, та й узагалі, чи є вона в нього.

Цей кабінет неосяжний. Як і стіл. Як і мапа, що висить за спиною найбільшого керманича. Він виголошує промову. Дивиться на нас. «Я можу знати ваше ім’я?» — питає він мене. «Так, якщо уважно читаєте колонтитули», — хочу сказати я, але мені бракує нахабства. Моє ім’я справді зазначено внизу на кожній сторінці кожного документа, до створення якого я буваю причетним. «Це — це саме, Станіслав Владиславович е-е-е-е Коваленко, кращий, це саме, фахівець департаменту з міжнародних питань. Тільки-но сьогодні повернувся з Москви, з е-е-е-е переговорів, які відбулися успішно». Васятко рапортує. Він узяв нас двох. Мене і Степана. Степан робить вдумливий вигляд. Я почуваюся доволі впевнено, бо знаю, хто за мене просив.

Найбільший керманич висловлює ідею, він дає певний час на те, щоб ми її добряче продумали, понад місяць. Він каже, що за ним не заіржавіє, якщо ми переймемося складнощами питання, знайдемо оптимальний вихід і шлях реалізації. Ми кажемо, що вже надзвичайно перейнялися. Наприкінці він каже загадкову фразу: «Я розумію, що, щоб мене зрозуміти, Василю Васильовичу, вам потрібно замість мозку мати хоча б прищ. Але ви його якраз не маєте. Може, хоча б хлопці? Через два місяці доповісти». Аудієнцію завершено, ми виходимо. Хлопці з прищами замість мозку. Сумне, я хочу вам сказати, видовище. «Будемо працювати окремо», — каже Степан. Наволоч.

Удома нічого не змінилося, хіба що поруч із кріслом, де розмістився батько, сидить «Ірка», викапана Таїсія Повалій, тільки менша: півтори Ірки — одна Таїсія Повалій. «Привіт», — каже Ірка. Коли батько представив мені свою коханку як Ірку, я подумав, що їй приблизно тридцять років, і аж ніяк не сподівався побачити таку підстаркувату й худющу пані. То це заради таких зараз кидають міцні українські родини високі, трохи зап’ятдесятирічні чоловіки без натяків на пивний животик і з кількома сивими волосинами, що тільки додає пікантності їхній шляхетній зовнішності? Що коїться із цим світом? Ірка займається художнім куванням. Працює дизайнером по металу. Такий собі сучасний коваль. Смішно, можу собі уявити, як пліткували б про них у нашому трудовому колективі: «А ви чули, що Владислав Коваленко кохається з ковалем?» Ги-гик!

«Драстє», — відповідаю. «Які в тебе плани на вечір? — питає стара. — Треба щоб ти допоміг мені посунути меблі. Владик має хвору спину». Бач, яка кмітлива та спостережлива.

Я тільки подумав про те, що компанію їй може скласти батько, як вона мене — трісь по потилиці. «Іро, — бубонить батько з крісла. — У хлопчика — серйозна хвороба». «Так. Добре. Але зараз у нього нічого не болить, правда, Стасику? А ти завтра вранці не встанеш, якщо тягатимеш меблі».

«У мене був важкий день. До речі, ви мені так і не сказали, чи надовго ви тут оселилися?» «А де Ігор? — питає батько. Переводить тему: — Він нас соромиться?» «Чого б це він вас соромився, кажу я, — він живе в себе вдома, а не в мене. Він годував кота, тому що я був у відрядженні. Хтось мав би годувати кота, чи вам би було приємно знайти тут його голодний скелет? Я не розумію, як ви взагалі могли подумати, що… Тільки такі збоченці, як ти з Іркою, могли подумати, що я, твій рідний син, який до того ж був одружений, має дитину і не з валтував жодного сусідського хлопчика, на відміну від тебе, що трахкав усіх сусідських жінок, — педик! Ви вже поясніть, мені дуже цікаво, як ви дійшли такого висновку?»

«Ми б не дійшли, — каже батько. — Але що б ти подумав, синку, якби в мене вдома зустрів симпатичного хлопця, молодого, дуже доглянутого, в джинсах, що майже з’їхали з пружних (це все Ірка помітила) сідниць, який вихляє стегнами, як повія, мружиться, як цей кіт, і починає вивалювати на нас інформацію щодо твоєї роботи, твоєї хвороби, твоїх злиднів? І кидається звинуваченнями, мовляв, де ми були весь цей час, чому ми тебе залишили одного? Ще й нікуди не поспішає. Я був переконаний, що він тут живе. В нього є ключ від цієї хати, ключ, якого немає ні в мене, ні в твоєї мамці». «А ви що, цікавилися хоча б адресою, де я живу?» «Синку, в нас були обставини. Складний період, розумієш?» Ірка гризе нігтя. Рожевий лак. Баби з віком їдуть глуздом.

Я зникаю у ванній кімнаті. Там сидить воно. «О, з’явилося. Нарешті.

Мені б такий робочий розклад, постійно кудись зникає, розважається, а я сам мушу триматися, не зриватися, поводитися негідно, так?

Сам на сам із доброчинними спокусами Бога. Слухай, прибери їх звідси, я давно нічого в тебе не просив, але зараз прошу: прибери, бо я за себе не ручуся». «А чого це я маю таке робити? Твої родичі — розбирайся, вони ж твої родичі — не мої. Ненавиджу з’ясовувати стосунки з родичами, відразу псується настрій». Воно потягається. Паненя зманіжене.

«Усе це несуттєво. Не варто моїх фізичних зусиль і твоїх моральних тортур. Якось минеться. Давай поговоримо про справи». «Давай», — риплю зубами я. «Отже, тобі сьогодні зробили дуже слушну пропозицію. Ти ступив на вищу сходинку. Заніс ногу. Ще трохи — й ти скинеш кайдани, якими тебе закуто на цій посаді. Тебе чекає інша — впливова, дуже впливова. Це те, чого ти прагнув. Ти на підході до слави й необмежених можливостей. Пильнуй за собою. За кожним словом та рухом. Спостерігай за Степаном, він обов’язково знайде правильне рішення, а тобі залишатиметься його привласнити, все дуже просто. Ніякої напруги. А коли рішення буде в твоїх руках, ти його демонструєш, кому треба, і тоді нарешті ми підписуємо контракт, будемо вважати, що ти витримав умови випробувального терміну. І ти помстишся всім наволочам, котрі псували тобі настрій роками, і в тебе буде достатньо інструментів для цього, повір мені».

Стукіт у двері ванної. «Ти що там робиш?» Ірка. Блін.

От яка її собачача справа, що я тут роблю. «Блюю. Наслідки хіміотерапії», — ввічливо відповідаю. «Бачиш, що коїться? Прибери її геть. Вона мені заважає». «Твоя вигадка про рак — спрацьовує. Смішно, до речі. Пупа зараз надірву. Мені завжди подобалися люди, що спекулюють на вигаданих смертельних хворобах». Воно регоче. «Це не вигадка, це воно саме якось уклалося всім у вуха», — кажу я. Не потрібні мені чужі кмітливість та винахідливість.

Батько дивиться чергову серію «Сімнадцять миттєвостей весни», наспівує: «пумпум, пумпум-пумпум, пум-пум, пумпум». Голос Капеляна лунає на всю кімнату. «Батьку, — спокійно звертаюсь я до нього, беру пульт і роблю звук тихіше. Розвідник Ісаєв переходить на шепіт. — Ти можеш мені дещо пояснити? Як так сталося, що зі мною, твоєю хворою дитиною, коли вона, тобто я, дізнався про те, що невиліковно хворий, були не мамця, не татусь, не колишня дружина з моєю дитиною, не друзі, а знаєш хто? Водій мого керівника, який зжер усі мої продукти. В тебе є щось мені сказати з цього приводу?» Батько мовчить. «А ти впевнений у тому, що ти маєш право отак зараз гарчати на мене, синку, після того, як понад десять років тебе зовсім не хвилювало, чим живу я? Понад десять років ти не давав мені навіть тимчасової перепустки у своє життя?» Батько встає, висмикує з моєї руки пульт. Керманич гестапо Мюллер відчайдушно кричить на розвідника Ісаєва. «Слухай, допоможи Ірці з меблями, досить сварок, мені цілком вистачило й твоєї матері. Дай спокійно подивитися кіно». Ось тобі й маєш. Ага.

Я йду на кухню. Ірка вовтузиться там із паяльником. Я так думаю, що краще не чіпати жінку, яка здається нервовою і тримає в руках паяльника. Це не слушна нагода вправляти такій жінці мізки. Ви не згодні? Я помічаю, що на балконі за добу з’явилися чорні гори якогось мотлоху. «Це — мої інструменти», — посміхається мені Ірка. В неї немає двох зубів. Ще трохи, хай тільки покладе паяльник, в неї бракуватиме як мінімум трьох.

Так, де ж їх немає? Гостей столиці, де їх немає? Куди я можу сховатися в цій хатинці? Знову пертись у ванну — підозріло, Ірка за мною стежить. Залишилося одне — вбиральня. Там з’являється воно. «Слухай, ти не міг би дати мені спокій? Не вдиратись у вбиральню, кінець кінцем, мені ніяково. Я, знаєш, не звик срати при комусь. Раніше хоча б це мені вдавалося робити на самоті. Принаймні в цей момент у представників людства вистачає клепки, щоб мені не заважати». «Я думав, побачивши мене, ти трохи відкиснеш, угум-с». «Так. Якщо ти вже тут, скажи комусь із ваших, що б зістрибнув з батькових ребер! Тоді йому має попустити». «Що за нісенітницю ти верзеш?» — питає воно. На його пиці зацікавленість і здивування, як у цуцика-спанієля. «Сивина у бороду — біс у ребро. Давай домовимося із цим бісом, хай іде собі й дасть спокій батьковим ребрам, і тоді батько повернеться додому, а Ірка, я сподіваюся, кудись щезне теж». «Який ти примітивний», — пирхає воно. Ще зараз я бачу його скривлену мармизу, аж раз — воно кудись поділося. Всі мене зраджують і тримають за телепня. Але скоро, скоро настане час. Мій час. Тоді ми на вас подивимося.