Корпорація ідіотів

ii)

Як розповісти про себе, щоб співрозмовник не занудьгував відразу після того, як почув твоє ім’я та прізвище? Чим можна зачепити людину? Порівняннями. Якщо ти будеш вести розповідь про себе, постійно порівнюючи себе з тим, хто тебе слухає, то він дослухає майже до кінця. Люди цікавляться своїми славетними постатями. Звісно, тут треба поводитися дуже обережно, бо не встигнеш отямитися від своїх слів, як отримаєш ляпаса. Люди переважно серйозно ставляться до себе. І до своїх вад. І до своїх переваг. До всього свого світлого образу. Але як тільки ти намацаєш риси та вчинки, якими людина пишається, чи, ще краще, хоче побачити в собі (або щоб побачив хтось інший), людина буде здатна слухати тебе годинами. Звісно, якщо це не жінка, котра хоче від тебе всього-на-всього одного: сексу, а не твого, навіть лестивого для неї, патякання.

Мені завжди було чим пишатися. Так, авжеж — а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Ні. Я, до речі, гарний білявець із виразними карими очима, щоправда, в біології це називається — біологічний виродок, тому що в нормальних людей — темне волосся й карі (горіхові) очі або світле волосся та блакитні (сірі) очі, а якщо щось не збігається, то є відхиленням від норми, свого роду збоченням. О’кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але — гарним. Додайте, що колись я був дуже успішним бізнесменом (не варто згадувати, який у мене був бізнес, це все в минулому, минуле, може, й цікавить слухачів, але набагато більше чомусь цікавить податкові органи). Я завжди відрізнявся міцним здоров’ям, був зручним і досить престижним чоловіком (у мене була дружина, ага), був чудовим батьком (у мене є дочка, угу), а ще ходили чутки, що я — чудовий коханець. З останньою тезою, якби я навіть хотів — не буду сперечатися, бо на відміну від усього іншого, тут ти мусиш більше довіряти стороннім людям, аніж собі. Бо хоч як приноровлюйся, але із собою — не спробуєш. Сподіваюся, що ви вірно витлумачите мої слова.

Але знаєте що? Пишався я не тим усім. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мільярдів представників людства (чи скільки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подібних до мене. Я пишався тільки одним. Тим, що в дитинстві я був солістом Українського республіканського хору телебачення і радіо. Отакої. З’їли? От чи багато, скажіть мені, серед ваших знайомих людей, які б дерли свої дитячі горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорі? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. І цілком можливо, що цей самий один я і є. Звісно, я не міг втримувати в собі ці гордощі: щоразу, коли я випивав чи просто хтів причарувати людей, особливо жінок, я відразу казав, що був солістом цього хору. Моя дружина, до речі, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорі наволоч не тримали. Теж мені, жіноча логіка, а якщо у наволочі непоганий голос?

Утім, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхідно, щоб я заспівав. «Стасе, сонце, заспівай нам про „сигнальщиков-горнистов“». «Стасе, давай затягнемо: „На медведя я, друзья, на медведя я, друзья“». Потім обов’язково наближалась якась упевнена в собі сирена й пристрасно шепотіла: «Стасе, слухай, ну заспівай мені хоча б „Товарищ па-а-мять“» і притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розуміли простої, як на мене, речі. Професіонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Він не повинен ліворуч та праворуч розкидатися своїми здібностями. Якщо мені не довелося стати професійним співаком, то немає сенсу розважати цей п’янючий натовп. Я був над усім цим.

Люди по-різному реагували на підставу для моїх гордощів, деякі мої приятелі, як тільки мене бачили, починали наспівувати: «Спой мне песню, перепелка-перепелочка, раз иголка, два иголка будет елочка, раз дощечка, два дощечка, будет лесенка, раз словечко, два — словечко, будет пе-сен-ка!» А ще один мій приятель зізнався, що тільки-но бачив мене, в його голові одразу починали лунати пісні нашого піонерсько-комсомольського минулого, і це настільки складно було зупинити й не заспівати вголос, що він почав втрачати уважність до моїх розповідей, тому що думав тільки про одне: аби це не вирвалося на простір. Він боявся мене образити, і за це я люблю свого друга. Можу собі уявити, як це складно — водночас намагатися зрозуміти, в чому проблема, яку ми порушували під час бесіди, не верзти дурниць у відповідь, якщо в голові твоїй тим часом надривається Йосип Кобзон: «Эту песню запевает молодежь, молодежь, молодежь, эту песню не задушишь, не убьешь, не убьешь, не убьешь». От зараз спробував зробити таке, і мені схотілося одного, — голосно заволати: А-А-А-А-А-А-А-А.

У принципі я сам усвідомив, як ця моя гордість могла дістати людей, тільки після того, як стрів Олега Галька. Галько теж мав привід для гордощів, у дитинстві він займався художнім читанням. Тому коли він розмовляв, у мене було таке відчуття, що хтось поруч увімкнув приймач. Історію про злякану бабусю та грецькі горіхи в його роті я чув узагалі неймовірну кількість разів. А ще в нього була настільки рівна спина, що її можна було успішно використовувати як лінійку. От якби вам конче потрібно було виміряти щось із приблизною довжиною до 170 сантиметрів, а під рукою нема нічого придатного, крім Олега Галька, ви могли спокійно зробити всі потрібні заміри за допомогою цієї світлої постаті. Я вже не кажу про те, що Галько завжди нас правив, шпиняв за невірні наголоси та корчив пику щоразу, як хтось помилявся у вживанні слів.

Як у Галька з художнім читанням, так і в мене з хором пов’язано багато спогадів. Принаймні про один із них, з вашого дозволу чи без, я розповім. Бо кортить. Може, й ви мене трохи краще зрозумієте, якщо вислухаєте мою…

У дитинстві мені дуже подобалася Софія Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусідку тітку Ганну, зовнішності якої заздрила мати, і з якою матір зраджував батько. Вона була красуня, вона співала, в неї було оригінальне, як на мене, ім’я. У неї не було жодного шансу мені не сподобатися. Варто сказати, що Софія, незважаючи на аспект у вигляді сусідки Ганни, була кумиром усієї нашої родини ще з часів «Червоної Рути», яку, як відомо, годі вже й шукати вечорами.

Тому, коли я дізнався, що мені доведеться співати в хорі, підспівуючи самій Ротару на концерті, а потім іще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозуміло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми білими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутність. Ні, нам обрали тільки одну пісню. «Дадим шар земной — детям!» Це була серйозна, дещо навіть патетична пісня. Я спочатку підспівував пані Софії разом із хором, а вже потім з іншими трьома дітьми, однією з яких була рідкісна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танці: «но-о-о-сок, п’ята-а-а-а-а-чка, хутко, веселіше, но-о-сок, п’я-а-та-а-а-а-чка, хутко, веселіше» тих самих порядних дітей, котрим дорослі прямо в руки скинуть від гріха подалі Земну кулю.

І от, коли чарівна Соня проспівала: «И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…», тоді кулька потрапила в мої шкідливі ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як «золоте» ситечко на Еллочку-Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулі сиділи посланці миру — білі голуби, але відразу, як тільки кулю передали дітям, голуби стрімко пурхнули у височінь, а в моїх руках залишилася тільки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвіті куля, прикрашена яблуневими гілками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвідомив, що цю кулю я не віддам нікому. Дірку вам від бублика, а не кулю, дорослі. Дадуть вони кулю на мить. Атракціон небаченої щедрості. Треба було виважено ставитися до того, кому і що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робіть. Дулю з маком. Скінчився ваш дорослий час, доросле панування.

Як у тумані, я чув оплески, пісня скінчилася, Соня посміхалася та притискувала до грудей оберемки квітів, а ми, танцюристи, виконували народні уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завіса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями — через те, що об неї часто гасили бички. І тут я помітив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звісно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дівочими хвостиками. Лариска-криска.

«Ну, дітки, давайте сюди кульку», — сказав якийсь лагідний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали відповзати з надією віднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали віддавати кулю, а коли залишилися на самоті у відносній безпеці, то почали висмикувати її одне в одного. «Ану, віддай кулю!» — верещала Лариска. Я відмовився, і ми почали чубитися, що, звісно, честі мені не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим іще стервом. Вона вдарила мене по коліну, мене скрутило, я звалив її на підлогу, святкова спідниця розлізлася по швах. «Усе життя зшивати будеш, гад», — сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, і сама вона в білих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика-побігайчика, котрим мені довелося двічі бути на святкових ранках у дитячому садку.

Вона опиралася, дряпала мені обличчя, типові жіночі прийоми. Мені вже значно більше років, ніж тоді, Ларисці — також, але мене б зовсім не здивувало те, що й зараз за відповідних умов вона б залюбки й вправно подряпала мені обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, і, що цілком зрозуміло, нарешті нас знайшли дорослі. «Ага», — сказали дорослі, це мало б перекладатися: «Ховалися-ховалися, а от тепер — упіймалися». «Ого», — обурювалися вони, що мало б перекладатися: «Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бійку! І це хлопчик — б’є дівчинку, а дівчинка поводить себе як скажений собака, ай-ай-ай». «Ану!», — це вони в такий спосіб вимагали миттєвого припинення нашої бійки.

«Ти ж хлопчик, як тобі не соромно бити дівчинку!» — почув я божественний голос Софії Ротару, засоромився, зашарівся та втратив пильність, чим скористалася ця навіжена дзиґа, яка відтяпала в мене кулю. «Так не дістанься ж ти нікому», — довільно процитував я тоді невідомого мені російського літературного класика і, як бик на тореро, рвонув у бік Лариски. І вона, ви не повірите, — вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролі бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом і завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, ні. Вона викинула вперед руки, в яких блакитніла куля. Як щит. «Хрусь», і моя голова з тріском пробиває гіпсокартон десь на рівні Африки. Якби я не був такий злий, то неодмінно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощі Земної кулі, й пошукав п’яти негрів, яких, за словами нашого вчителя географії, постійно експлуатують винятково багаті білі покидьки. Білим покидькам поталанило, через засліплення власною люттю я не став Мартіном Лютером Кінгом.

Сумний адміністратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, брудні блакитні клаптики Землі, понівечені тканинні яблуневі пелюстки, і сказав таке: «Кулю в руки дітям дали, кулю діти проїбали». Він був поет і філософ. Хтось гигикнув, Софія грізно зсунула брови. «Що ви таке кажете при дітях?» «При яких дітях? При оце-о? Ще хлопчик — зрозуміло, але як може так себе поводити дівчинка?» І тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ванній, то ми робили ремонти сусідам знизу, бо притопило їх добряче, але тоді, дивлячись на Лариску, я розумів, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все-таки була дівчинкою.

«Та чого ти?» Все ж таки пані Софія Ротару була доброю жінкою. «Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповіси мені про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?» «Ні-і-і-і-і», — ще голосніше зайшлася Лариска. «Чому?» — щиро здивувалася пані Софія, блискітки на її нафарбованих очах так таємничо мерехтіли. «Куля, куля», — невпинно повторювала Лариска. «Та нічого, дитино, кулю полагодять, нічого страшного не трапилося». Лариска була невтішна. «Я не відвоювала кулю, а-а-а-а, через нього. Та ще й ви відтепер будете думати, що якщо дітям щось даси, то вони його проїбуть». Дорослі мовчали. Хтось кудись потупотів, тому що, на відміну від інших, не був шокований, а намагався стримати сміх.

Мовчання дорослих змусило Лариску пригледітися до них уважніше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсім іншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у білих брудних панчохах і з такими сірими, наче мокре каміння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, і я закохався.

Дитинство повністю нас обробляє, от як Данило-майстер каміння. «Що, не виходить, Данило-майстре, кам’яна квітка?» Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бігла до мого приятеля в квітчастому сарафані, босоніж, із двома смішними хвостиками, стягнутими стрічками, оздобленими дерев’яними кульками, я усвідомив, що ось до мене наближається жінка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тоді так подумав? Що затьмарило мій мозок? Одне я пам’ятаю, наче все це відбулося вчора: ось вона з нами вітається, а в моїй голові посміхається мені двохвоста смішна сіроока Лариска всім своїм ротом без двох молочних зубів, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квітом…

Утім, усе вищевикладене є розповіддю про мій перший привід для гордощів, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього підходимо. Одного разу мене занесло до міста-героя Москви — на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його ім’я немає ніякого сенсу згадувати на цих сторінках, тому що герой це прохідний. Щось на кшталт: «Їсти подано». Почув би він це — ніколи б не зрозумів, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, і не тому, що її забули запросити, такі люди, як мій приятель, мають кілька спеціально навчених помічників, які турбуються про те, що нагадують їм про урочистості, а також складають вичерпні списки запрошених. Річ у тому, що моя дружина ненавиділа подорожувати зі мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналів — утім, я сприймав це дуже спокійно, бували часи, що я радів можливості подорожувати наодинці з собою. До чого він це веде? — спитаєте ви. Будьте терплячими, і вам воздасться. Отже, на цьому дні народження, який святкували саме так, як уміють святкувати на Русі люди, котрі ретельно рахують не тільки свої гроші, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблі, я здибав другий привід пишатися собою.

Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошені найсучасніші (мабуть, від слова «сука», бо більшість із них були бабами та, перепрошую, — рідкісними стервами) естрадні митці. Це така російська мода: три обов’язкові компоненти будь-якого пристойного дня народження: цигани, ведмеді й естрадні співаки. Питва там було також досхочу. А вони вміли пити, ці естрадні баби, ще б пак! Якісне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вміщувати в себе все більше й більше літрів. Мені здається, що я вже розповідав, який я нівроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило мені народитися гарним, розумним (а куди подінешся? Від правди очей не сховаєш!), а вже потім, завдяки моєму вельмишановному тестеві, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового віскі?

А як я міг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках підцокотіла мрія всіх чоловіків із східним розрізом очей та ногами неймовірної довжини, з такою саме посмішкою, як у її численних кліпах, майже гола, і почала клеїтися, то ви що, віддали б їй свого піджака, щоб вона не застудилася, і зателефонували її мамі з повідомленням, що ви вже викликали таксі її шикарній дочці? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б інший розповів — не повірив би, сталева ви людина. Мені здавалося, що від неї мають випромінюватися пахощі фруктових щербетів, баклави, рахат-лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що від неї тнуло сумішшю ірландського віскі та стійкого парфуму Паломи Пікассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицій, чи не свідчить це про певну консервативність при всій цій показовій екстравагантності?

Я, у принципі, ненавиджу, коли від когось тхне віскі, але хіба в даній ситуації це могло мене зупинити? Я ж віддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двічі. Але й це якось негарно, зовсім не відображає урочистості моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каюті. До речі, вона була заздрісною персоною, я роблю такий висновок тому, що у відповідь на моє повідомлення щодо мого співу в хорі республіканського телебачення та радіо (кінець кінців це не п’янючий вереск на галявині, а місце, де вчать професійного співу), вона зробила таку пику, наче з’їла лимон. Нездара, мабуть, ніякої музичної освіти вона не має. Тільки-но я помітив, що вона не здатна розділити зі мною мою радість, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозі, стосовно мого хорового минулого, я відразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом — можна, але жити — це вже ні.

Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночі твої руки мнуть такі відомі на весь колишній СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночі такі довгі ноги соваються по твоїй спині. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумієш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я міг бачити тільки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в інший, ніж зараз демонструвала мені, спосіб! Ці тугі стеблини, що ростуть з-під квітки-спідниці, коли вона кружляє сценою, далекі, чарівні, а от зараз я можу взяти й наставити на них синців. Я мацнув її по сідницях, вона щось замуркотіла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о-ла-ла! Я — обраний. Бо не до обраної людини в постіль міг застрибнути лише тарган, та й то — коли послизнувся і скотився з стіни.

Усе це відбувалося вночі. І мене переповнювали гордощі. «Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блін. На мені такі ноги. Ох, блін. Це — звіздець, який же все це — звіздець». Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордість і не поспішали відкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордість — це не мій стиль життя. Мені конче потрібно було поділитися такими радощами з близькими людьми. І я розпочав телефонування. От заплющте очі й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож-бо. «Малувато буде! Малувато!»

Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготіли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральні карти в руках пройдисвіта, ніщо не чіпляло. Я їм не вірив. Не вірив у їхню щирість. Агов, друзі, ви ж у мене є? Нарешті я зробив свій вибір. Вірних друзів у мене було двоє. Сергій та Сергій. «Раз — Сергій, два — Сєргєй, один — сер, другий — гей». Це була наша пісенька.

Коли я почув п’яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадіють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величність, попхались ото в Москву на пиятику замість того, щоб піти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Інший мій приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповідати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущенні. Почав говорити про гордощі, а мої гордощі асоціювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. «Ти що, хочеш заспівати мені якесь недосяжне „ля“ клятої сьомої, чи які в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п’яту ранку, я розумію, що деякі сп’янілі хористи тільки починають свої веселощі: бздіти сопрано й таке інше.

Але є, чувак, порядні люди, котрим завтра вставати вранці, щоб нормально провести переговори. Пішов ти. Сам знаєш куди». Звісно, я знав. Вибачте, метре.

Це була чорна зрада. И-и-их. Що робити? Я зітхнув і мовчки дивився на свій мобільний телефон. Аж потім мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жіночому журналі, які так припадали до душі моїй жінці. В цій статті якийсь розумник патякав про те, що в справжній родині чоловік і дружина повинні бути друзями, котрі мають ділитися одне з одним усім: радощами, гордощами, щастям. «Адже хто буде більше радіти за вас, ніж ваша власна половинка? Хто буде щирішим і по-справжньому здатним розділити з вами вашу радість?» Усе це запитував у читача автор статті, якого було записано як професійного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваності, родини, родинних стосунків. Як це казав батько моєї дружини? «Довірся професіоналам, синку, навіть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усі підстави обібрати їх у суді й знищити їхню репутацію».

«О!» — промовив я до неба, відчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на ім’я Еврика. І посміхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На відміну від моїх так званих друзів, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розуміє, вона поруч зі мною, вона — мій друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей світ, що подарував мені два приводи для гордощів, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розуміє.

Але солодка млість, що опанувала мене, не була вічною. Тому що тільки-но я завершив свою блискучу розповідь, прикрашену деталями, фантазуванням, порівняннями та деякими гіперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навіть не буду наводити тут усі її слова, бо різноманітністю вони не відзначалися, а суть, пропускаючи епітети та дієслова, можна було звести до одного слова: «Довбак». Насамкінець вона додала: «Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не відкривай двері клозету, щоб на весь Всесвіт бзділо. Знаєш що? Щоб тобі від триперу все життя лікуватися».

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене ніхто не чекає, навіть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змінила всі замки. Ми навіть намагалися помиритися, не тому, що вона хтіла мене пробачити, ні, вона й бачити мене не могла, я діяв на неї, як варене м’ясо та сира риба на жінок на другому місяці вагітності.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, він сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що він поки що не підшукав відповідного хлопця на моє місце. «Родинний бізнес» був для нього рідним сином, інтереси цього сина були вищими за образу його доці.

Я тримався, хоча мене тіпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постійно вибачався: квіти, подарунки, ласкаві слова — аж потім зрозумів, що вона не вірить жодному моєму вибаченню, їй не потрібні всі ці квіти, якщо дарую їх я. Вона в мені зневірилася, а чи вірила вона в мене, мені коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тоді думав. Але згодом усвідомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрібно, мене як чоловіка вже не було в її житті, і вона не розуміла, що робить поруч із нею цей активний поганючий привид.

Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресії не виказував, хоча я чудово бачив, як він хотів мене стерти коли не з цієї землі, то з долі власної доньки — так точно. Я почувався винним, тому мій мозок був увімкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бізнесмен, і скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому дивані у квартирі своїх батьків з чітким розумінням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи і дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рівня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дівчинка з сірими очима, в яких ховається дощ?

Я не можу сказати, що батьки були дуже раді моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квітів, іспанського вина та італійських солодощів, без кубинської люльки в подарунок батькові, котру ти привіз із Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жінками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом після гоління обличчя, батьки, які теж звикли до відповідного рівня життя, почуваються розгубленими, зневіреними та обведеними круг пальця.

Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальні батьки, які радо стрінуть вас, із якої б халепи і в якому б стані ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай і буде довго дивитися на вас, підпираючи щоку. Бо це найщасливіше у світі явище: дитина, яка п’є чай на мамчиній маленький кухні. І серце мами заходиться, коли дитинка обпікається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинстві, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпік дитинку. І поцілувати в маківку. Дитинку, якій виповнилося понад 30 років. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконі, час від часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловічу розмову, впродовж якої він потисне вам руку і скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатні, просто не здатні вчинити ніякого паскудства. І ви будете чубаритися лобами, точно так, як тоді в дитинстві, а потім він вас обійме, і на якийсь час міцніше, ніж завжди, притисне до своїх грудей.

Я сам зробив їх такими, своїх батьків, сам, власноруч. Зараз можна кусати власні лікті. На кого мені нарікати? Я привчив їх до матеріального, я звів наші стосунки до отримання подарунків, я на питання: «То що там у вас?» — відмахувався, кажучи: «Та все о’кей, мамо». Якби вона запитала щось інше, я все одно механічно б відповів: та все о’кей, мамо. Я її не чув. І щоразу я казав це «все о’кей» настільки формально, що і її питання, котре вона не припиняла ставити через свою вихованість, втратило свій сенс. Наші слова зовсім утратили сенс, вам не страшно?

Птахи ніколи не спілкуються між собою так, як це роблять люди. Птахи співають, птахи розповідають, птахи попереджають, кличуть, сповіщають про біди, радощі, небезпеку, їжу тощо. Птахи прислуховуються одне до одного, до них прислуховуються й люди. А що роблять люди зі своїм умінням говорити? Пусті слова. Формальність. Ви бачили птаха, що співає формальності? Люди спрощують слова, наповнюють їх іншим смислом, крадуть, перекручують, недбало ставляться, кидаються ними, жонглюють, використовують, усе роблять для того, щоб заплутати собі подібних, аж потім дивуються, чому їх ніхто не розуміє? Люди говорять кожен на своїй мові, і байдуже, розуміє тебе інший чи ні, бо йому теж байдуже, чи почув ти, що він намагався тобі донести.

Батькам не до вподоби була моя поведінка, тому що мати з власного досвіду знала, як боляче, коли тобі зраджують, а батько, як усі чоловіки, що зраджують своїм жінкам, зовсім не шаленів від того, що так само роблять інші чоловіки, тим більше його власний син. Вони чекали. Знаєте, як утомлений господар чекає, коли нарешті гості розійдуться по домівках. У своїх мріях він бачить чистий посуд і себе, коли поринає у відпочинок на рідному ліжечку. А гості все не йдуть, і «на коня» їм уже не наливають, бо цього прозорого натяку вони не зрозуміли вже тричі. Мовчки чекає, бо знає: коли-небудь вони підуть, коли-небудь посуд буде вимито, коли-небудь господарі вкладуться в свої ліжечка, і все буде добре.

До того ж, так чи інакше, але вони пам’ятали, що я — їхня дитина, що про мене треба піклуватися, принаймні годувати й питати «як ти?» Я не заслуговував, на їхній погляд, на розуміння, але я міг розраховувати на батьківське співчуття. Як казала сусідка Ганна тій самій Ларисці, котра відкрила мамчині очі на теплі стосунки Ганнусі й мамчиного чоловіка: «Я не розумію, ти хто — дівчинка чи вовк?» Вони розуміли, що вони батьки, а не вовки.

А я перебував у снах. Скажіть, що означає, коли людині сняться чужі сни? Хтось натиснув на гальма, сховані в моєму організмі, і ноги з них не прибирав. Спочатку я вирішив, що треба скористатися нагодою і трохи відпочити, але це «трохи» затягувалося, мені ніхто не телефонував, я нікому не телефонував, я жив серед близьких мені людей, але тільки дратував їх. Порушник спокою, як це жахливо, ви були коли-небудь порушником спокою? Коли це не говориться вам у вічі, то це відчувається щоразу, коли ви доповзаєте до кухні, щоб залізти до холодильника, чи вмикаєте телевізор, чи шелестите сторінками книги. Ви це відчуваєте з мовчазних спин матері та батька, з того, як мати здригається, коли ви берете улюблену кицьку на руки.

Потім я почав телефонувати сам. Мені потрібна була робота, грошви на рахунках залишалося несказанно мало. Більшість партнерів тестя говорили мені, що я дуже вправний керівник, що вдало керувати бізнесом закладено в моїй крові. Дивно, але одночасно з кінцем мого шлюбу з моєї крові наче хтось висмоктав цей бізнесовий хист. Усі ті, хто називав мене «синку», плескав по спині, посміхався та пригощав дорогими сигарами або з повагою звертався до мене «Станіславе Владиславовичу», вклоняючись майже до персіянських килимів на підлозі мого офісу, раптом не могли пригадати, хто я. Куди ж їм було згадати про хист до бізнесу в моїй крові? Де там.

«Стасику», — Ігор Григорович завжди був занадто прямий, такий прямий, що його ніколи не брали на переговори після кількох казусів. «Насере в найбільш невідповідний момент», — так зауважував мій інтелігентний тесть. «Стасику, ти що, не розумієш, що для тебе в цьому бізнесі місця вже не існує?

Ти, до речі, не дуже шкодуй і вбивайся, відверто кажучи, ти й тоді займав чуже». «Тобто на роботу я можу не розраховувати, взагалі ні на яку?»

«На якусь — можеш. Але на таку, на якій ти звик просиджувати свої „кавалійські“ штанята? Боже ж мій, Стасе, хіба можна бути таким наївним бовдуром? Мені здається, що твоє знайомство з цією чудовою родиною сприяло лише тому, що в тебе повністю атрофувався мозок. Знаєш, що? Коли за твоєю спиною є тільки солодка пика та вправний член, а більше нічого, і ти раптом одружуєшся на доньці людини, котра володіє величезними ресурсами, то треба велосипедити лапкою, як цуцик, якого чухають, скавчати та метляти хвостом, а не трахкати на днях народженнях розбещених шльондр». «Член і пика не за спиною, Ігоре Григоровичу.

Коли член і пика у вас за спиною, треба хвилюватися за цноту своєї дупи, шкода, що ви в своєму віці цього не знаєте». «Шкода, любий, що ти в своєму віці знаєш тільки це».

Всі інші не подарували мені так багато слів, навіть секретарки, ті, що кожного разу намагалися влізти до мене в штанці, зараз, наче скажені, жбурляли слухавки.

А де були мої друзі? Агов, друзяки, то ви де? На мій галас прийшов Сергій. Авжеж, бо він був «сером». Він прийшов із пляшкою португальського вина. «Ти, мабуть, страждаєш від неякісного питва?» — запитав він, метнувши очима по батьківський не такій уже старій, але ніяк не ультрамодній оселі. «Кепсько тобі, га?» — це було його друге запитання. Я підвівся, приніс склянки. Він незадоволено повів носом: аякже, яка гидота, то був простий скляний посуд.

«Ти знаєш, що вона вийшла заміж?» «Щось дуже багато запитань», — сказав я. Я не знав, що вона вийшла заміж, але не можу сказати, щоб я був шокований чи здивований. Вийшла — то й вийшла. Буде інший батько у моєї дитинки. Хоча чому інший? Я що, був їй батьком? Нарешті дитина отримає батька. Ось що подумав я, а ще я подумав, що починаю ненавидіти людство. Людство з його спорожнілими думками, людство з його фальшивими словами, людство, котре мене перекроїло так, як йому було зручно. «А я піддався, вона ж була така рада», — проспівав я. «Тільки не треба про хор», — попередив Сергій. «О’кей», — згодився я. І подумав: «Коли ж ти підеш?» І відповів сам собі: «Він не піде, поки ми не вип’ємо цю кляту пляшку вина, бо залишити мені такий дарунок життя — на це він не здатний». І налив нам по повній.

«І за кого вона вийшла?» — спитав я, бо далі мовчати було незручно. «За Костика». «О», — тільки й міг вичавити я. «О!» Костя був другом дитинства моєї дружини, його батьки товаришували з її батьками, і для всіх було набагато простіше, приємніше й корисніше, якби вони побралися, їхні ніжні дітки. Але тут з’явився я. Такий собі Коваленко. Стас Коваленко. І всі їхні плани полетіли шкереберть, можу собі уявити, як гарчав її татусь, коли дізнався, що вона вагітна, закохана й не збирається «щось вирішувати з плодом».

Костя — небезпечна потвора. Хлопці, стережіться друзів дитинства ваших коханих, тому що ці чоловіки були першими, хто бачив дитячі круглі сіднички ваших жінок, а таке ніколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лікарів, але факт залишається фактом, він бачить її дитячий задок, він першим лізе в її трусики, хай усе це невинно, дитячі забавки, але і вона, і він поєднані таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємниці. Спільні таємниці.

На наше весілля він, незважаючи на те, що був парубком небідним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий — навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому житті? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем-павуком посередині у своєму змереженому павутинні. Павучок — ситий і вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камінець, який грає роль його павучачого живота, зроблений із напівкоштовного камінця червоного кольору. Напився крівоньки, потворонько.

Карлсон назвав би цю картинку на обкладинці весільного подарунка — альбому для фотокарток — «Моя улюблена муха». А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха і хіба це не павук, Карлсон би пояснював: «Авжеж, це — павук, а муха всередині, бо він її з’їв». Я тицьнув пальцем у павука після обов’язкового рукостискання і спитав: «О, друже, то цей симпатичний павучок — я?» Це було жартівливе запитання, дружина пирснула, смішно їй, ти ба. Костя дивився мені в очі, хижо примружившись, і вичавлював із себе: «Ні, але чому ти так подумав?» «Так, нічого. Щось навіяло», — збрехав я. Усі ми втрьох, вона в білому, ніжна, наче весняний нарцис, я в костюмі кольору беж та краватці, що коштувала, як уживаний форд, і він, за дивним збігом обставин теж у білому — чудово розуміли, що оце зараз відбувається між нами. «Не подобається», — сказав Костя, зробивши удаючи жаль. «Та що ти», — сказала дружина, яка зайнялася застібуванням ґудзика на його сорочці. «Та що ти», — відлунив я, цілуючи її неслухняні схолоднілі пальці, яким усе ніяк не вдавалося впоратися з ґудзиком. Тепер уже вона йому назастібується, і він їй нарозстібується. Суки.

«Суки», — якось замріяно сказав я. «Е-е-е-еп?» — відгукнувся Сергій. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весіллі, він сидів поруч і доганявся принесеним вином. «У мене є одна мрія», — сказав я. «О, друже, то ти став скромнягою», — посміхнувся Сергій. «Усього лише одна мрія?» «Ага. Точно. Скромнягою», — мені було гидко на нього дивитися: чому він не вшивається, вино ж геть висмоктав?

«У мене вдома немає ніякого питва», — я вирішив прояснити перспективи. «Давай вип’ємо кави?» Я помітив, що він вліз у мої капці. «Ненавиджу, коли хтось лізе в мої мешти. Козел», — подумав я. «Буде тобі кава». І пішов її варити. «У вас що, ніхто не прибирає на кухні?» — раптом почув я, він стояв за моєю спиною.

Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишній друг Сергій, що нажлуктився португальським вином. «Ти шукаєш роботу?» — відповів я запитанням, він захихотів. Дуже смішно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навіть згадувати в його товаристві.

«То яка вона, твоя мрія?» Я мовчки на нього дивився. «Мрія, ти ж казав про мрію?» Він думає, що я його не чую. «Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи».

«Та я не верещу наче», — він знову посміхався. Кожна його посмішка відгукувалася в мені отруйною слиною. «Мрія дуже проста, чувак. Віднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналів, як поводитися подружжю, а потім трахнути його лижною палицею. Разів п’ять. А знайти його дуже просто через редакцію.

Тобі, до речі, не спадало на думку, що якщо поведінка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разів п’ять, спадало тобі таке не думку?» Я не помітив, як підвищив голос. Він хутко забрався геть. Я більше його не бачив, і знаєте що? Я зовсім за ним не сумую. Ба-ай.

Утім, він, мій колишній друг, послугував мені штовхачкою. Того ж дня я встав із ліжка, вдягнувся, пішов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв гроші й пішов до агенції нерухомості, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родинні позови та робочі злидні, тому люб’язно зголосилася мені допомогти. «Чого так терміново?» «Коханку треба оселити», — відповів я. «Шикарно?» — Леся виглядала дуже по-діловому і, як я встиг помітити, відразу брала вола за роги. «Ні, абияк. Знаєш, вона абияка коханка». Леся здивовано підняла брови. «Тю, теж мені проблема. То знайди собі іншу!» От пішли жінки, власне кажучи, я давно з ними не спілкувався, остання молода жінка, з якою я спілкувався (якщо таке взагалі можна вважати спілкування), була східна діва, і спогади про неї на даний момент світлими не назвеш, але я не міг припустити, що в жінок зникло почуття солідарності.

Леся знає, що я одружений, навіть бачила мою дружину, і що — їй зовсім її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? «Слухай, — питаю її. — А ти зовсім не співчуваєш моїй дружині? Ну, так, по-жіночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокійна, навіть не збираєшся виховувати мене? Або навіть прочитати мені мораль, щоб мені стало соромно?» «А що, твоя дружина платить мені комісійні?» — питає своєю чергою Леся, її музичні пальці пурхають по клавіатурі, наче вона виконує скерцо, натомість вона набирає договір житлового найму. Сучасні скерцо — договори. «Та й узагалі, - відривається від монітора. — Я ж із тобою вчилася, а не з нею». «Це абсолютна правда», — кажу я.

Квартирка така собі, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед заміським будинком мого коханого тестя. «Знаєш, любий, я знайшла тобі найліпше, що можна було віднайти на ринку за такі кошти». Леся сувора й агресивна в червоному костюмі, її спідниця дуже рухлива і схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесі, а через мить — повисне на тому стільці. Але це вже я сповнився марних сподівань, Леся виконала свою роботу, отримала свої комісійні, а тепер я випав зі сфери її інтересів і заважаю їй жити.

«Дякую», — ввічливо кажу я, мені здається, що моя ввічливість вельми доречна, кінець кінцем вона перша людина за цей млявий період часу, яка приділила мені увагу — так, за гроші — але не відмахнулася від мене, як від серпневої мухи. «Повечеряємо разом?» «Кращеланчтількиресторанобираюянацьомутижнідорогийчао». Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однією рукою набирає номер на мобілці, іншою намагається відчепити від зв’язки мого ключа, нарешті простягає його мені. Я ледь уторопав, що вона мені говорить. «Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як ваші справи? О, так, так, Каринці хатка дуже сподобалася». О, то вона вміє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де і йому, бідоласі, скрутять яйця. Леся рвучко підводиться, щоб якомога скоріше вшитися звідси, її спідниця — мулета, сповнена обіцянок, наче дає мені ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.

«Так, мамо, це я і тільки я, і ніхто крім мене, забрав кота. Він у мене». Мама питає, де це — у мене. Дивно, коли я повідомив, що з’їхав з хати, почув тільки подих полегшення, ніякої зацікавленості, стурбованості, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долі: де він, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке інше. Я повідомив, за якою адресою мешкає кіт. «Синку, я не розумію, навіщо ти його забрав, твій спосіб життя буде його дратувати, він звик жити з нами, зі мною, з татом». Чули, ага? Не він буде мені заважати, а я, бачте, буду його дратувати. «Я буду поводитися бездоганно», — кажу я мамі. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумінні означає бездоганна поведінка. Нарешті вона знову зітхає й каже: «Ну, тоді добре. До зв’язку». Цікаво, як вона буде зі мною зв’язуватися, якщо навіть не поцікавилася номером мого телефону.

«Мамо». «Що?» — питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесіду. «А тобі хіба не потрібний номер мого телефону?» «А, ледь не забула», — каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. «Записала?» «Так, синку. Записала. Па-па, батько дзвонить, пішла відчиняти». О другій дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.

Я дивлюся на кота. Він вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мій кіт — онаніст і чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. «Алло?» Мама навіть не приховує свого роздратування: коли вона казала «до зв’язку», то сподівалася, що коли я й запрагну спілкування, це станеться хоча б через місяць-другий.

«Синку, що в тебе, я поспішаю». «В магазин? Він скоро зачиниться назавжди?» — питаю я. Вона мене ігнорує, я її дістав. «Я тільки хотів дізнатися, як звуть кота».

Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розуміє, як це можливо, стільки жити з котом в одній квартирі й зовсім не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спілкування з котом виглядає приблизно так: «А скажіть мені, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогодні на сніданок у миску?» Мати не хоче чути моїх жартів. Я їй набрид. Кота звати Мартіні. «О», — кажу я. «Можеш звати його Мартін», — поблажливо каже мати. Ага.

Я ось що помітив: коли ти сидиш удома, сам чи разом із котом, то питання погоди зовсім втрачає для тебе свою актуальність. У тебе формується власна погода. А от у кота — ні, котяча поведінка залежить від примх погоди: то він розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Раніше, в моєму нещодавньому житті, я постійно патякав про погоду. Про вітер, про похолодання, про судини, про теплі мешти, про светр, про потепління, про «скоріше б прийшла весна», про те, що сьогодні ожеледь, про те, що завтра обіцяють дощ зі снігом, тому не можна вдягати світлої дублянки, про те, «що в мами вночі ломило ногу, завтра щось зміниться», про те, що навесні обіцяють повінь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати заміський будинок саме від цього стихійного лиха, про глобальне потепління, про те «що алабаї ховають носи попід лапи, тому буде похолодання», про взаємозв’язок: спекотне літо — додаткові кондиціонери, про парасольки: «Як забудеш, обов’язково вперіщить дощ», і таке інше.

І стільки, ви знаєте, звільняється часу на «подумати»! Хтось рахував, скільки годин під час нашого життя ми говоримо про погоду? І чуємо про погоду? Якби хтось підрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь-яких компаніях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволі часто, ми розпочинали теревені про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехні, а отже — всі можуть трохи розслабитися), аякже, в ній розбиралися абсолютно всі, кожен мав свою думку. «Веселку можуть фотографувати лише щасливі люди, тільки тоді вона вийде на плівці», — так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тоді подумав, що в мене ніколи не виходила райдуга, ніколи, всі кадри були без неї, а хіба я нещасливий? Але я всміхався, щоб ніхто й подумати не міг, що я — людина, на плівці якої ніколи не буває райдуги, я обіймав дружину та доньку, і всім своїм виглядом випромінював щастя і впевненість у майбутньому. І знаєте, мені зазвичай вірили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя інших здається тобі таким само справжнім, як власне.

«Весна, весна, а не піти б вам всім на…», — завзято репетує за вікном весняне хлопчисько. Хлопчисько — мій шпачок, він сповістив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мій день народження. «Хто народився в березні, вставай, наливай, хто народився в березні, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до-о-вгіє літа, довгіє літа». Так, і хто перший кидатиметься поздоровляти безробітного та розлученого чоловіка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.

Святкувати я вирішив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркеті, там роблять непогані салати й тістечка, а також холодні та гарячі закуски. Потім я накрию чудовий круглий стіл, який, якщо буцнути його з двох боків, наче й не розвалюється, поставлю відкорковані пляшки з вином, чарки і буду чекати.

Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирішив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жіночки, що прогулювала маленького собачку. «До мене!» — крикнула вона собачці, побачивши мою світлу постать. «Це ви мені?» — спитав я, наближаючись до неї з традиційними дурощами: «А він мене не вкусить? А чому воно без намордника?» «Зараз я буду вам служити!» — радісно пообіцяв я жіночці, зігнувши руки, наче заячі лапки та висунувши язика. В її очах промайнула паніка. Час від часу я виснув у неї на руці, собачка тихесенько дзявкотів. Жіночка голосно обурювалася та хльоскала повідком по моїх руках. Нарешті я почув цікаву новину, що намордники вигадали для таких довбаків, як я, а не для цуциків, і пішов собі додому, отримавши свою дозу святкового спілкування. Як ви гадаєте, все це додало мені любові до людства?

Я понишпорив рукою в поштовій скрині, і, о диво дивне, я намацав там листа! Навіть не листа: коли витяг, то побачив, що це — справжня величезна листівка. Я не міг повірити в те, що колись буду радіти страхітливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лікарської ковбаси польського виробництва, радісний такий штучний колір. Штучні харчові барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всі котячи матюки, які він знає, будете знати й ви. Листівку я обережно тримав у руці й сяяв. Отакої.

Я прочитав її ще в ліфті й додому повернувся сповнений конкретних планів на вечір. Листівка була від голови місцевої державної адміністрації. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров’я та успіхів у роботі й особистому житті голови ваших районних державних адміністрацій? І як, скажіть, тільки чесно, ви не фігієте з того? А я офігів. Мені таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всіх потенційних виборців. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то і їй не зле, а що може потішити пересічного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невідомого, але такого турботливого, який піклується про нього, маленького українця, про якого забули власні батьки, наче Господь, і радіє разом з ним, і сумує. Як можна не віддати свій голос за таку святу людину? Врешті-решт, чи не є це щастям, коли твій голос узагалі комусь конче необхідний?

Телефон адміністрації я отримав у «Довідковачекайтедовідкова». Отримати я отримав, але додзвонитися туди було нелегкою справою, хоча й із цим я впорався. «Алло, адміністрація? Вечір добрий, це приймальна Олександра Олександровича? Ага, чудово. А мені якраз і потрібен Сан Санич, уявляєте собі? (Судячи з залізної витримки секретарки, вона й не таке могла собі уявити.) Хто говорить, питаєте? О, ви мене, люба, на жаль, не знаєте, але я його знайомий, у мене сьогодні день народження і… о, дякую. Почекаю, так». «Він питає, який знайомий? Ну, невже сьогодні понароджувалося чортзна-скільки людви? А звати мене Станіслав Владиславович, а вас? Неважливо? Цікаве яке ім’я, фінське?» «О, то він мене не знає, ви кажете. Угу. І що, він часто надсилає незнайомим чоловікам жахливі листівки з жахливими трояндами? Голубець хрінів, та йдіть ви самі, панночко». Так, судячи з усього, в гості він не прийде. «Весна, весна, а не піти б усім вам на?..» Вранці здається, що в твоєму шлунку проходить несанкціонований з’їзд тещ. Бр-р-р, кажете? Отож.