Корпорація ідіотів

vii)

Коли я виходив з убиральні, то наштовхнувся на Ігорка в трусах. «Воруши батонами, — не вельми люб’язно промовив він до мене. — Не сам удома». Вранці сперечатися мені не хотілося, втім, який це був ранок? Майже дванадцята година. День. «Збирайся хутчіш», — намагається перекричати зливний бачок Ігорко. Я збираюся. «В тебе праска є?» Я кажу, що мусить бути в шафі, Ігорко відкриває шафу й випускає Мартіні. «О! Хто тебе сюди запхнув?» — питається Ігорко в Мартіні. Але той уже подався до кухні полювати на харчі, залишені на столі, але там нічого немає, це я розумію з його ображеного нявчання. Я відчуваю голод.

«Будемо жерти на роботі, що там іще робити? Поїхали», — Ігорко дуже поквапливий. І злий. «Ти чого такий лютий?» — запитую. Він всідається в машину. «Я коли попиячу добряче, то на ранок завжди такий. Ти на мене не зважай. Не варто». О’кей. Не буду на нього звертати уваги, в машині ми так само мовчимо, як учора, і мені здається, що ми їдемо до мене, і що я ще не чув усіх цих примарних історій про своїх колег.

На секретарському столі лежить купка паперів із притороченими маленькими клаптиками з однаковим написом: «С. В. Коваленку. До виконання.

С. В. Коваленку. До відома. С. В. Коваленку. Тримати на контролі.» та візерунчастим підписом. Секретарки немає. (Секретарки Немає — сім). Я лізу в її шухляду й миттєво знаходжу коробку з чаєм у пакетиках. Добре. Електричний чайник також є.

Навіть із водою, не треба пертися до вбиральні. Чудово. Я натискаю кнопку й чекаю, завмерши в кутку з чорною чашкою в руках. Я спеціально обрав чорну, щоб не думати, що вона брудна. Чорна і є чорна.

Чай. Мій організм дуже хоче пити. Я роблю ковток і випльовую все на килим. Тому що ніколи не пив чай із присмаком ковбаси. Це рідкісна гидота, ох, і смаки в моєї сучки-секретарки. Я принюхуюся — ковбаса. Я роблю контрольний ковток — і знову все випльовую на підлогу. Тієї самої миті після одноразового постукування у двері до приймальні заходить суб’єкт, який тримає папери біля серця. Він представляється: «Едик, помічник Валерія Леонідовича», протягує руку з доглянутими нігтями і має надзвичайно спокійний вигляд, наче він постійно бачить людей, які харкають на килими. Втім, може, він мешкає в такому середовищі або в минулому житті був погоничем верблюдів.

«Дуже приємно, — кажу я, беру папери. — Це ж мені?» І показую йому на стілець. Але він підходить до чайника, принюхується: «Це Христина вчора ввечері варила, мабуть, сосиски. А може, й пельмені. Вона зустрічається з охоронцем. Миколою. Таким чорненьким, знаєте? Підгодовує хлопця», — каже він і тільки тоді сідає. «Христина?» — цікавлюсь я. «Так, Христина. Ваша секретарка». Мене зараз знудить від моєї секретарки, від Христини, від пельменної води, в якій я намагався заварити Христинин чай, та чорненького Христининого голодного охоронця Миколи. «Вам краще піти до буфету. А їй скажіть, що настукаєте дяді, якщо вона не вимиє чайника». «Дуже цінна порада», — риплю зубами я. «Прошу», — чемно відповідає він.

Я роздивляюся папери. У прозорій теці — сторінок десять тексту, на маленькому папірці надряпано: «Напишіть письмово переклад англійською. Терміново». Текст називається: «Україна — проблеми орієнтації». Я думаю, що коли вже в країни проблеми з орієнтацією, то що вже казати про її громадян? «Напишіть письмово». Це ж треба так висловлюватися. Усно я тобі напишу, ага. В іншій теці — один аркуш. На ньому олівцем написано таке: «Іноземні інвестиції — проблеми, перспективи, щось таке та ще щось таке». На клаптику синього кольору червона ручка вивела: «С. Коваленко, І. Маляр, В. Крига, С. Богданець. Підготувати доповідь. Доповісти». «Доповідь доповісти». Ай лав Валерій Леонідович.

Дзвоник. «Станіслав Владиславович? О третій нарада у Василя Васильовича. Щодо інвестицій. Як пройшло в міністерстві?» Це — Варвара. Я кажу, що в міністерстві було, як завжди. Балаканина. Так мене навчив відповідати Ігорко, поки нас віз ліфт. «Зрозуміло». Вона поклала слухавку. Мабуть, треба рапортувати рапорт. А на нараді — радити. Я набираю номер Ігорка, відповідає його секретарка. «А де Ігор?» — питаю я. «Ви телефонуєте в обідню перерву», — каже ця сволота й кидає слухавку. Принаймні вона на місці. Ігорева секретарка.

В буфеті я щасливо знаходжу вільний стіл. Поруч зі мною сидять фарбовані дівчатка. Симпатичні, з короткими стильними зачісками. Схожі на солістів російської поп-групи «Смеш». Я сьорбаю грибну юшку. Смачно. Дівчатка розмовляли розмови. Тьху. Здається, я заразився від Валерика. Але мені бракувало часу, щоб замислитися над цим, бо я почув, про що говорять дівчиська.

— Радик твій — рідкісний козел.

— Вони всі козли, не треба його відокремлювати, люба.

— Ясна річ, всі. Але є рідкісні козли, типу як із Червоної книги, тільки навпаки. Так оце — твій Радик.

— А чому це він мій, га? Він — твій. Це ти нас познайомила, забулася? Ти ж його знала раніше, і що, не думала тоді, що він козел?

Чи ти знала, що він козел і навмисно мені його підсунула? Знаєш, якщо це правда, то виходить якось не по-дружньому, Таню.

Із цим я погоджувався на всі сто.

— А чого це ти обурюєшся? З хворої голови на здорову. Він — твій. Тому що ти з ним спиш. А я його просто знала. А коли чоловіка просто знаєш, а не спиш із ним, то можеш і не знати, що він — козел. Коли ти з чоловіком не спиш, він — абсолютно інший. Узагалі буває, що наче й зовсім не козел. — Ти сама второпала, що кажеш? У мене питаннячко, до речі, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти підозрювала, що він козел? От скажи мені зараз, сидячи тут, коли ти п’єш зелений чай за мій рахунок, скажи, ну ж бо, давай-давай.

— Чого це тебе розібрало? Добре. Я з ним не спала, тому що він смердить.

— ???

— Ну, чого вирячилася? Якщо він тобі не смердить, це не означає, що він нього не смердить. Від нього не смердить тільки по понеділках, до речі. Він, мабуть, у неділю тільки миється. Ти не помічала, ні? Мовчиш? Тобто — не помічала. Тоді в тебе притуплений нюх. Слухай, а навіщо взагалі ним, козлом, псувати наш із тобою вівторок? Пішов він.

— Ти чому мені не сказала, що він смердить?

— Слухай, якщо він мені, розумієш, ме-ні, смердить, це ще не означає, що він буде смердіти всім, що він тобі смердітиме.

І ти ж бачиш? Він же тобі не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.

— Я — не всі. Могла б мені сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала.

— А що б це змінило?

— Я б, може, не стала з ним спати.

— То й не спи. Хто тобі заважає?

— Ну, оце ти сказонула, Таню. Ми ж зустрічаємося з ним, то як це не спати? Зараз, коли ми зустрічаємося, не спати? Ти роби, як хочеш, люба. Ти ж дивачка в нас. А я так не можу. Коли вже зустрічаєшся з людиною — то спи!

Я настільки перейнявся їхньою розмовою, що дуже активно сьорбнув юшки, яка підступно прикрасила жирними плямами мою білу в тонку сіру смужку сорочку. Дівчатка дивилися на мене. «Дівчата, — промовив я до них. — Полюбіть мене заплямованого. Бо білого мене кожний зможе полюбити». «Пішов ти на хрін», — сказала принципова не-Таня, яка не може не спати з чоловіком, якщо з ним зустрічається. До речі, я схвалюю її принцип. Але які ж у наш час жінки стали язикаті.

А ще я подумав, скільки разів на день мене і тих, хто поруч, і тих, хто далеко, шлють на цей хрін? Як цей орган узагалі витримує такий наплив люду. Це ж кожного дня: ідуть, ідуть, ідуть. Нескінченна черга. Більша, ніж на сповідь до канадійської церкви напередодні Великодня. Ніякого спокою. Хто це здатний витримати? А ще дуже цікаво: чий він? Чий він, цей хрін?

Свої великі думи я продовжував думати («Думи думати» — все правильно!), прямуючи на нараду. Я прийшов туди першим. Хоча біля конференційної зали крутились якісь сумнівні та похапливі типчики. Як виявилося, то були банкіри. Частіш їх треба по телебаченню показувати, я хочу сказати, щоб люди бачили, КОМУ вони віддають свою грошву.

Усе розпочалося, щойно зайшов Василь Васильович. Обличчя всіх присутніх водночас перетворилися на обличчя людей, котрі думають щоками. Вася розпочав нудний спіч. Якщо ви хочете, щоб я переказав вам, про що воно було, навіть не сподівайтеся. Я спостерігав за тим, наскільки швидко люди вип’ють усю мінеральну та солодку воду. Дуже швидко. Треба іншим разом знайти собі напарника і влаштувати тоталізатор. Я б поставив на Варвару, вона — спритна жіночка. Набурмосена така. Індичка з блокнотом, ручка напоготові. Слухає свого Васятка. Я взагалі-то так думаю: «Коли ім’я тобі — Вася, на фіг прізвисько тобі?»

Озираюся на банкірів, одне обличчя мені здається знайомим, я починаю порпатись у спогадах, і нарешті згадую, що бачу нікого іншого, як Стерна Геральда Генріховича. Рідкісного козла. Моя колишня секретарка, не та, яка «Секретарки Немає — вісім», що варить ковбаси в моєму чайнику, а секретарка з того, ситого життя, колись працювала в цього монструозного монстра, і це саме вона розповідала мені

Квітень запалював бузкові пуп’янки. Стерн уже тоді був монстром. Іноді (а може, й завжди?) монстри очолюють правління банків. Щоранку він стояв у вузькому проході коридору й зустрічав співробітників важким поглядом. «Щось ви мене дратуєте», — замріяно, навіть украдливо казав він і різко бумкав по відремонтованій під Європу стінці своєю великою рукою, на пальцях якої зійшли невідомо ким посіяні руді звивисті прорості. Після того, як ви почули на свою адресу таке вишукане зауваження, наступного ранку на роботу можна було не виходити. Вас було звільнено. Бачите, як просто? Простіше навіть, ніж оформити розлучення в країнах арабського світу.

Там хоч тричі проголошують: «Ти мені не дружина», а тут і одного разу цілком досить.

Найулюбленішим висловом пана Стерна було таке: «Як я ненавиджу людей. Тупі виродки. Хто заслуговує на повагу? Біл Гейтс та кілька моїх однодумців». Однодумцями Стерна були люди, котрі навернулись у віру зцілення за допомогою уринотерапії. Знаєте, у принципі, що це? Це коли ти задля здоров’я і бадьорості щодня вживаєш власну сечу. П’єш, наприклад, втираєш у волосся, використовуєш замість пекінського соусу й таке інше. Ще можна вживати сечу малюка, звертатися по допомогу до молодих мамусь-сусідок.

Якщо хтось із співробітників Стерна хворів, той починав хвилюватися, звісно, не за людину, цього ще бракувало, а за показники. Людина захворіла, а раптом показники знизяться? Якщо ти вже мусиш утримувати ледарів, платити їм заробітну платню, то треба, щоб це були здорові ледарі. Тобі не поталанило, ти захворів. Про це ти мусив повідомити Стерна особисто. Інакше й бути не могло. Він давав хворому турботливо відксерокопійований матеріал «Уринотерапія. Забудь про хвороби!» і тихо додавав: «Потім поговоримо докладніше. І не забувайте вести щоденник, як проходить лікування». У деяких людей траплялися зриви прямо на розділі «Випаровування».

З людьми Стерн спілкувався приблизно так. «Що? Йди геть звідси.

Щоб я тебе не бачив». «Так. Сварка у вас? Сваритесь цілими днями або іржете. Нічого більше не робите. А показники? Чого я маю вам обом платити? Банк вас обох не витримає. Шуруй звідсіля».

Одного разу до Стерна прийшли важливі партнери, серед яких був мій тесть, котрий був начуваний про Геральда Генріховича. Він багато чого знав, мій тесть, бо надавав перевагу розгорнутим відомостям про людину. Нічим не гребував. Отже, йому було відомо про уринотерапію. Ішла нарада, у Стерна була звичка низько схилятися до того, з ким він розмовляв. Майбутні партнери сахалися від нього, як від прокаженого. Мій тесть навіть притримував Стерна рукою, що страшенно тому не подобалося. А один невідривно дивився йому в рота і кривив мармизу. «Та що це в біса таке? Чого вони так поводяться, якого дідька така напруга?»

Непомітно, але настав час для апофеозу. Стерн викликав секретарку, яку попросив принести вина: «Візьми в моєму барі». Секретарку він вважав менш корисною за килимок під комп’ютерною мишею. «Килимку я не зобов’язаний платити», — мабуть, так розмірковував Стерн. «Якому надаєте перевагу, — він був сама ввічливість. — Червоному чи білому?» «Червоному!» — нервово й рішуче промовили майбутні партнери. «Іч який, старий хрін. Нема дурних пити твоє біле. Може, там у тебе оздоровча сеча? Слухай, доцю, а ти мила склянки з „Фері“? Бо невідомо, що він туди ллє», — гигикнув Ігор Григорович, це був перший казус. Іще два подібних, і для Ігора Григоровича тестем було накладено зась на проведення переговорів і присутність на них.

Стерн подумав, що в усьому винна секретарка, в якої мовне нетримання.

Світ наповнений усілякими напівдурками, які не розуміються на медицині.

Як можна розповідати цим непідготовленим ідіотам про такі святі речі?

Де їм зрозуміти, телепням, що вони вбивають власну печінку антибіотиками та провокують собі виразку підступним аспірином, що постійно вживають ліки-вбивці? Ця публіка приречена на вимирання. «Умреш, старий паскуднику, від ношпи», — сказав Стерн на адресу Ігоря Григоровича. Відтак переговори було зірвано, Стерн перебував у не найкращому настрої. Секретарку було звільнено. Того ж дня її було влаштовано моєю секретаркою. «Треба захищати своїх», — так любить говорити мій тесть. Як там вона, солодкоголоса Маринка?..

Цікавий жарт — життя. От Стерн мене не знає. Тобто якщо нагадати йому про тестя, а особливо про Ігоря Григоровича, то він зрозуміє, хто я є. А я знаю навіть про його вподобання. Смішно, еге ж? А чого вони тут усі зібралися, банкіри? Вичікують на вигідні контракти та забезпечення державних кредитів? О, ти, пане Стерн, у прольоті.

Це я тобі обіцяю, мерзотник ти й гад. Бо поводься чемно. Земля кругла, в цьому легко можна переконатися: той, за ким ти щосили женешся, щоб навішати йому пенделів, раптом опиняється за твоєю спиною, і вже тобі слід пришвидшити ходу, змитися від його влучних ніг.

Васятко завершує свою промову. Ніхто, крім нього, не говорив, а воду тим часом випито. «Щось у горлі деренчить, треба горло промочить». Яка була нарада — моноспектакль, блін. Васятко п’є воду, тоді каже: «Щоб ніхто потім не дорікав, бо не варто. До чого тут міліція, коли грім порося вбив». Це був жарт. Я це зрозумів, бо побачив, що Варвара сміється. Васятко на неї дивиться, як на королеву Шантеклера. Почуття, блін.

До Варвари схиляється банкір. «А що тут смішного?» — питає цей приємний хлопець. Вона повторює фразу Василя про порося та грім, не забуває й про міліцію, яка тут ні до чого. Банкір здвигає плечима: «А що тут смішного?» Варвара двома вказівними пальцями притискує собі рота, який мабуть, округлює в такий спосіб, витирає помаду, що збилась на краях вуст. Вона повертається до банкіра й каже: «Не смішно? Тоді, мабуть, у вас немає почуття гумору. Або моє почуття гумору занадто вишукане. Зрозуміло?» Браво, Варваро! Так його, так! Нічого подібного я ще не чув.

У власній приймальні я знаходжу Вікторію та Ігорка, вони вчитуються в доповідь про проблеми України з орієнтацію, яку я не переклав. У змучених алкоголем руках Ігоря тремтить маленький папірець «Іноземні інвестиції: проблеми, перешкоди, щось таке та ще щось таке». «О! Нарешті! — радіє мені Ігорко. — Що було корисного на нараді?» «Балаканина», — шаблонно відповідаю я. Ігорко впізнає власний штамп. «Це гівно нам на всіх розписано. Чого ти не попросив секретарку, щоб вона зробила копії та рознесла нам?» (Ха! Секретарки Немає — дев’ять). «Її десь немає, а я був на нараді», — кажу я Вікторії, котра примружилась, тому нагадує якогось хижака. Буде ще мене ця стриптизерка недороблена страхати.

«Краще скажіть мені, що малося на увазі під „щось таке“, я вже не говорю про „ще щось таке“. Ти ж у нас, дорогенька, експерт, знавець ідей Валерія Леонідовича, то поясни нам, що воно хоче. Може, знову простата?» Я злий. Ігорко кривить рота. Віка незворушна, поглядає на Ігорка. «Ага. Хлопчики попили вчора горілочки, так? Чоловіча дружба й усе таке інше? Ой, я не можу». Вона сидить на столі, ворушить ногами, і дивиться на нас, як на побитих собак. Дзвінок. «Станіславе?» Це — Степан. «Я можу до вас зайти, телефонував Валерій Леонідович, питається про якусь доповідь. Вам є що сказати з цього приводу?» Степан до всіх звертається на «ви». Про всяк випадок. Ми ж пам’ятаємо, що земля — кругла.

Він читає папірець хвилин п’ять. От він гальмуватий. Потім відкладає на край столу. «Так. Ясно. Про проблеми писатиме Станіслав, про перспективи, мабуть, Ігор. Тому робимо так. Про правове забезпечення писатиму я. А Вікторія буде писати про громадську думку. Він переписує назву собі в блокнотик. Хто, цікаво, його, такого розумника, вдарив дзьобом по голові, коли він зібрався фотографувати швейцарських повій? Неймовірно. „Чекай, то що буде „щось таке“, а що — „ще щось таке?““ „Потім підставимо. Головне, щоб було видно тіло. Вдягати будемо потім“. „Фельбанки з мене“, — каже Вікторія. „А з мене, як завжди, модні запозичення та тенденції“, — каже Ігорко. Вони говорять однією мовою. Я ж думаю, де поділося моє кляте воно. Поставило мене на випробувальний термін, а саме кудись утекло. А доглядати мене хто буде? Навіть на чортів не можна покластися. „Проблеми. Угу. Чудово“, — кажу я і йду до свого кабінету.

До кінця робочого дня займаюся перекладом. Я що, москалик? Наймався їм за таку мізерну заробітну платню гарувати тут зранку до вечора перекладачем? В України проблеми з орієнтацією, а в мене — з мовою Валерія. Не розумію, як може людина, котра все ж таки закінчила вуз, так висловлюватися? Я хочу кави, але секретарки немає. Може, надряпати про неї доповідну? На ім’я її недолугого дядечка. Ненавиджу всіх. Гуртом. Ненавиджу.

Входить Ігорко. „В’язнеш, братан? У великих і дуже великих проблемах малих і дуже малих іноземних інвестицій?“ „Я ще не брався до проблем іноземних інвестицій. Пишу тут про проблеми орієнтації України. Я що, взагалі, фахівець із проблем?“ „Та, ні, заспокойся. Ти — міжнародник. Крутелик! Ми це знаємо, ага. Але що це означає в наших умовах? Це означає постійно працювати перекладачем, а також писати лайно на загальні теми“. „Ти чого припхався? — огризаюсь я. — Не займай мене, Ігоре“. „У принципі я прийшов тобі допомогти. Тобі, жертві великого бізнесу та родинних інтересів“. Я напружуюся: „Давай. Спробуй“. Намагаюся відкинутися на спинку свого офісного стільця, та б’юся головою об стелаж. „Ти знаєш, я хочу, щоб ти на мене реагував трохи спокійніше. Всі ми в одному човні, і треба щоб хтось був капітаном. Відомо, що всі ми чекаємо на підвищення. Різке підвищення, інакше навіщо нам просирати тут свої молоді роки? Тепер — що нам треба? Цей човен довго не пливтиме, тому нам треба все встигнути зробити. Хто першим тікає з пошкодженого човна? Пацючки. І ми з тобою маємо обрати пацючків, зрозуміло? І я пропоную, щоб пацючками були Вікуся-ногуся та Степан-баран.

Як, нічого план?“ Він хоче, щоб я був спільником. „А потім?“ — питаюсь я. „Потім“ буде потім, якщо буде. Головне, щоб було, чи не так? Про „потім“ ми подумаємо завтра», — промовляє мудрий Ігорко, український Скарлет О’Хара.

«Ти знаєш щось про метод компіляції? Ним зазвичай користуються скороспечені кандидати наук». Ігорко підморгує. Мабуть, когось має на увазі. Я знаю про цей метод, я ж був студентом. «Тоді все просто. Залазиш на „Google“, що знає все про усіх. Задаєш слово для пошуку, от давай, друкуй: „іноземні інвестиції“. Так. Пішло діло. От бачиш, скільки представників людства цікавилося цією проблемою, ти тільки подиви! А скільки вони налабали. Скільки сторінок, скільки доповідей, скільки думок. Відкрий кілька з них та повитягуй свої проблеми. От і все». «Тут усі таке роблять?» «Як тобі сказати», — посміхається Ігорко. «Добре, з цим я впораюся. Що далі?» «А далі ще простіше. Віддаси секретарці». Це мені каже мій спільник Ігорко.

«З секретаркою в мене проблеми», — натомість кажу я (Секретарки немає — десять). «З Христинкою? Дивно. Я її взагалі днями не бачу, а в тебе вже з нею проблеми. Ти часом не суперконфліктна людина?» Я пояснюю, що теж її не бачу днями. І що це і є моя проблема. «Знаєш, іноді краще декого не бачити. Повір мені на слово», — заспокоює мене Ігорко. «Залишай матеріали на столі, Едик забере для Вікторії. Вона цього разу зводитиме. Хоча знай на майбутнє, що бути міжнародником у наших умовах означає, крім усього іншого, ще й зводити всі тупі папери та перетворювати їх, ахалай-махалай, на один величезний тупезний папір». Перед тим, як залишили мене в обіймах тяжкої праці, Ігорко проголошує: «В муках народжуватимеш ти папери свої». Він хрестить мене. «Амінь». Блазень. Хоча воно б посміялося.

Вдома я бачу його. Не минуло й року. «Де ти було?» — кидаюся левом на нього. «Чекай, чекай. Що за допит? Ми хіба одружені? — воно перебуває в грайливому настрої. — То як справи?» Я кажу, що втомився й мені не до балачок. «Спати хочу. В мене робоче отруєння». Воно гигоче. «То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твій голос». Я злюся. «Скооперувався з Ігорком? Непогано для першого етапу. Відразу тобі скажу, що похитнути позиції Вікторії вам буде важкувато. Ви ж не розумієтеся на масажі простати? А спробувати „зробити“ Степана можна. Схвалюю».

Дзвінок. «Стас? Завтра вирушаєш до Запоріжжя». «Це ще навіщо?» — нахабно питаю я, бо ліміт мого терпіння щодо Валерія Леонідовича (а це якраз він) на сьогодні вичерпано. Ліміт у Валерія щодо мене був необмежений. «Будеш брати участь у церемонії відкриття Алеї героїв». «Нісенітниця якась», — промайнуло в моїй стомленій голові. «Зараз відривай від крісла дупу, прямуй до бухгалтерії, поки вони там сидять, візьмеш гроші на представницькі витрати, купиш їм належний подарунок». «Кому? Героям?» — запитую. «Це не твоя справа, „кому“. Тим, кому треба», — відповідає Валерій. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його ліміту. «Слухайте, а чого ви мене, фахівця з міжнародних питань, пхаєте їхати до українського міста? Запоріжжя вам — це що, Західна чи Центральна Європа?» «Запоріжжя — це дупа, синку. І ти туди завтра вранці вирушаєш, чорт тебе забирай». Воно гигоче, підслуховує.