Корпорація ідіотів

i)

Сучасний світ влаштовано так, що швидше за інших у ньому помічають тих, хто, перепрошую, псує повітря, ніж тих, хто виглядає класично-книжковим взірцем для маленьких хомо-сапієнсів, котрі час від часу приходять до батьків із філософічним запитанням-задовбанням: що є поганим, а що — навпаки. Бідні малюки, ще не відомо, кого їм доля послала за батьків, і що ці скажені люди можуть їм напатякати. Взяти, наприклад, моїх. Усе життя вони намагалися вкласти в мене все краще, тобто те, що вони вважали за краще, але водночас зовсім не зважали на ту важливу обставину, що деякі інгредієнти змішувати не рекомендується, інакше вийде якась отрута. Не завжди хороше є стовідсотково хорошим, і не завжди погане є стовідсотково поганим. Однак завжди негативне діставало незмірно більше уваги, ніж позитивне. Воно яскравіше, драматургічніше. Що там казати: воно просто набагато цікавіше!

Тому, повертаючись до моєї першої тези, я кажу абсолютно щиро й без зайвого кокетування: коли ти влучно смердиш, шансів залишитися без уваги в тебе обмаль. Бо на сморід не можна не звернути уваги. Сморід може не відчути лише та людина, у якої проблеми з носом чи щось напхано в ніс. Я таких проблемоносих людей не дуже багато бачив. От спробуйте: випустіть із дупи пару — відразу хтось відгукнеться. Можна не ворожити на каві, щоб дізнатися, що вам скажуть, але вже непоміченим ви не залишитеся.

На тих, хто завмер із таємничою і, в принципі, ні на що не здатною посмішкою Мони Лізи, навряд чи звернуть увагу. Хіба, може, подивляться вздовж зі здивуванням: «Чого б то так щиритися?» У теперішньому світі немає сенсу так усміхатися, а якщо вже тобі так кортить, аж до сверблячки, саме посміхатися, то посміхайся нахабно й самовпевнено. Хоча не варто таке робити — зовсім малий ефект впливу. Даремна трата часу. Ми не настільки багаті, що можемо дозволити собі даремно витрачати час, навіть задля експерименту. Отже, тренуйтеся, пийте сиру воду та вживайте сирі помідори на ніч, горох теж підійде, а також тушкована капуста, потім розривайте власне тіло вибухом, чужі ніздрі та вуха влучним бздінням, і непоміченими ви не залишитеся. Бзднути у вічність, харкнути у вічність, залишити свій власний слід! Хай ненадовго, але власний, неповторний, помітний. Стривай, вічність, розсунь свої колоноподібні ноги, і я увійду в тебе!

Це думаю я, тим часом ворожачи на ксероксі. Якщо він зламається й засмокче папірець на парній сторінці, я піду додому вчасно, а якщо на непарній, то, вірогідно, буду стирчати тут до скону. «О, привіт. Знаєш, цей задовгий светр наближеного до рожевого кольору тобі дуже пасує», — кажу я Вікторії, котра проносить свої божественні ноги повз мене. Взагалі-то я сподівався, як тільки прийшов працювати в це забуте Богом, але завжди контрольоване Дияволом місце, що в нас із нею народяться ніжні стосунки. Але вони не народилися. Хтось відмовився їх зачати. Втім, мудрий Ігорко, один із найперспективніших сучих синів із моїх тутешніх колег, ще тоді, коли в мене виникла думка причарувати Вікторію, сказав мені: «Пупа надірвеш. Ти що думаєш, таким прагматичним жінкам, як вона, потрібні такі собі просто симпатичні хлопці, як ти? Симпатичні, але без посади і бабла? У неї там зволожується лише на босів, керівників та інших керманичів, а на таких, як ти, сухо, ніби в пустелі». Звісно, зливи я не дочекався.

Іноді, коли її бачу, думаю, що мені пощастило. Відверто кажучи, Вікторія — рідкісне стерво. Та часом, коли переді мною пропливають шикарні, безмежні ноги, думати можу лише про неї, про мене і про простирадло, що лежить і чекає на ці ноги на софі в моїй хаті. Яка різниця, стерво в твоєму ліжку чи ні? Ліжко — це ще не все життя, чи не так? Ех. «Нічого не буде», — каже мій шлунок, він завжди лізе в мої думки. «Нічого тобі не світить, тому працюй мовчки, чого висунувся із цим дебілкуватим компліментом? Вона не поведеться». Я проводжу рукою по шлунку, щоб він не бовкав, набридло. «Чорти. Сорочка ще вранці була біла, тепер на ній відбитки моїх пальців, клятий ксероксний порошок».

«Який це тобі светр? Це — сукня. Продери очі», — каже Вікторія, скептично зосереджуючи погляд на тому місці моєї сорочки, де темніють плями. «Сукня? Для сукні воно закоротке», — кажу я, вдаючи з себе розумника. «Любий, це член буває закороткий, а сукня закороткою не буває. А в тебе зажувало», — відказує вона. Я чомусь відразу подумав про краватку, хоча невідомо, як і чим краватку могло зажувати, начебто її ніхто не кидав собі в рота. «Ксерокс! Заспане ти опудало. Чого ти взагалі тут стирчиш?» — каже Віка у відповідь на мої німі розумові пологи і йде. Ксерокс. Падлюка. Ніякої солідарності не виказує з трудящим людом. 15-та сторінка. Чорти б його взяли. Тобто гибіти мені тут до скону. Звісно, у ксерокса взагалі паскудний режим роботи, неприємно, мабуть, коли хтось постійно щось у тебе вкладає, а потім виймає вдвічі, а то й удесятеро більше. Постійно цей папір у череві. Хтось брудними пальцями тицяє на кнопки, плутає режими та кількість копій. Стукає по твоїй спині, коли ти випадково схопив і вчасно не виплюнув аркуш паперу, гупає ногами, коли ти відразу ж цей жалюгідний папірчик не віддаси. «Ніколи, — кажу сам до себе, — ніколи в наступному житті я не хотів би бути ксероксом. Пішло воно, таке життя». Ксерокс загадково миготить лампочкам. Таке враження, що він мене про щось попереджає. «От чого б тобі не зжерти 14-ту сторінку, га? Гидотне ти створіння все-таки, — кажу я до нього. — Для тебе не було жодної різниці, а ти все одно: 15-ту». Та від стусана в його сірий бік усе ж таки утримуюсь. Бо жалію.

Втім, те, що я сьогодні працюватиму трохи довше, за сприятливих умов може бути корисним, для кар’єри. «Державна кар’єра», ви чули про таке? Деякі люди інколи заради кар’єри успішного державного високопосадовця віддають акції банків, що їм належали, віддають підприємства, монополію яких виплекали, дарують усе своє праведним трудом нажите майно, щоб ці матеріальні блага, віддані іншому, стали запорукою досягнення найвищих державних висот. Бо при відповідному збігу обставин вдала державна кар’єра дозволить отримати ще й не такі винагороди. Нині я перебуваю майже в такій ситуації. Крім одного «але». Коли я сюди припхався, щоб отримати королівську благодать, у мене ніякого майна не було, та про цю сумну історію — згодом. Кар’єра ж не поспішає мене радувати своїм прогресивним зростанням, вона, як млява зимова риба, завмерла на одному місці, ані руш.

Може, сьогоднішнє ксероксове ворожіння нарешті дало мені єдиний так довго очікуваний шанс? От як зайде, чи подзвонить, чи направить когось із дорученням-перевіркою «Васятко» (це мій керівник, Василь Васильович Гончаренко), у цілому офісі нікого немає, лише один я — невгамовна бджола — на місці. Сиджу і строчу папірці на благо рідної Батьківщини або окремих своїх співвітчизників. Тільки крильця шурхотять. Я і мій комп’ютер у пристрасному ритмі мчимо, щоб дарувати країні щасливе майбутнє. Подобається? Але — дзуськи, щось мені підказує, що в моєму випадку може трапитися тільки навпаки. От запізнюсь я, скажімо, хвилини на три, аж тут раз — і Васятко. Всі в офісі працюють як бджоли, а мене якраз і нема. Таке вже було? Здається, разів із десять, точно.

«Стасику, папери готові?» — це голос нашої каргусі — Варвари Великомучениці. Чому я мушу робити її папери? Адже я ж теж керівник, хай із меншою собівартістю, але ж керівник? А якщо відверто, сам на сам, — чому ти, Стасе, займаєшся розмножуванням цих паперів? Та тому, що твоя секретарка — рідкісне стерво. Але сумно не це, сумно те, що ти ніколи не зможеш її здихатися. Відомо, що правда завжди на боці керівника, але трапляється й таке, що правда може бути на боці секретарки, якщо вона рідна небога найвищого керівника. «Стасе?» Мені здається, що таким голосом має розмовляти заіржавіла скріпка, котра стискає і в такий спосіб береже від розпаду старі архівні матеріали. От знайшов ти матеріали, струсив пилюку, руки тремтять, бо цікаво, що можна віднайти в цій давнині, аж тут заіржавіла скріпка: «Чого мацаєш раритет, сволото навіжена. Руки хоч помив, мацапуро?» — Варварчиним голосом. Вона що, не знає, що я обраний? Не відчуває, старе опудало, що завтра вона миттєво згадає, як мене по батькові? Завтра, все це станеться завтра, бо завтра я нарешті отримаю ВСЕ! Я — Станіслав Владиславович назавжди, а от вона буде «Варкою» в ліпшому разі, а може, я її взагалі звільню? Навіщо мені це старе ганчір’я? Старому ганчір’ю не місце на моєму мармуровому ґанку. «Стасе?» Це стерво є лівою рукою нашого Васятка. А лівою рукою вона є тільки тому, що наразі не відхапала праву. Права рука також має ім’я, до того ж досить гармонійне — Валерій Леонідович. (Ви знаєте про таку собі штуку, як гармонія імені?

Щоб ім’я та по батькові були гармонійними, конче необхідний літерний збіг. Наприклад, Валерій Леонідович, — повторюється склад «ле», тобто цей збіг літер є і в одному, і в другому слові. Коли у ваших іменах ви знайдете подібний збіг, це означає, що й життя ваше буде гармонійним. Десь я таке чув, а чи працює воно, чи ні — брехати не буду, не знаю). До речі, моя секретарка, нероба і хвалько, — рідна небога цього шикарного пана. Чи треба щось пояснювати? Іноді здається, що відхапати праву руку Васятка зовсім неможливо, тому що вона металева, як у Капітана Крюка. Принаймні Варвара, людина з зубами, які можуть легко перекусити пароплав навпіл, у намаганнях розправитися з Валерієм Леонідовичем наражається здебільшого на прикрі поразки.

Звісно, Варвара закохана в нашого Васятка. До речі, саме вона так по-панібратськи його й називає, потім поясню чому. Таке її ставлення до нього можна, на мій погляд, визначити, як кохання. Якщо ні, то я більше нічим не можу пояснити її працьовите завзяття й намагання трудитися з ним у безпосередній близькості та його уважне до її істеричних балачок ставлення. Бо, відверто кажучи, я не забожуся, хто з цієї пари є більшим стервом. Жінкам її віку й такого, е-е-е-е, особливого складу характеру обов’язково потрібно бути в когось закоханими. Інакше працювати з ними буде взагалі нестерпно. А жити з такими може хіба що дуже нерозбещена людина. Ні, скажемо відверто, нічим не розбещена. Така, що не знає радощів життя, та й узагалі життя не знає. От, наприклад, собака жити з нею не зміг би, а немовля — змогло б. Бо немовля не знає, з чим таке життя можна порівняти, і може сприймати Варвару, як щось пересічне. Наприклад, як табуретку. О! Інша справа, що воно з цього приводу буде думати про цей світ та його мешканців. Нічого приємного. Загалом я хтів сказати, що та людина, яка вміє кохати чи робити щось інше, подібне до кохання, вона не втрачена людина. От.

Тому за умови, що вона все-таки закохана (я сподіваюсь на краще), така нестерпність виявляється через раз. Оце як зараз: «Папери готові?» Коза ти підірвана. «Варваро Адольфівно, ви розумієте, так невчасно зламався ксерокс. Нічого поки не можу вдіяти». Вона пильно дивиться на мене. Саме так вона дивиться на яблуко: відкусити чи спочатку вимити? Цікаво, а Гітлер ніяк не може бути її батьком? Якось дуже сильно виявляються в ній його гени, не може ж це бути простим збігом обставин! Не вірить мені, стара курва. Я намагаюся зробити вираз свого обличчя більш приязним, з уболіванням за справу. «Зламався? Мене не цікавить, що щось зламалося. Це ваші проблеми. Щоб за хвилин десять папери були на моєму столі». Зараз клацне іклами.

Хутко підводжуся, щоб у неї склалося враження, нібито я пішов шукати іншого, більш покірного ксерокса. Такий собі Стас — спритний відшукувач слухняної копіювальної техніки. Я — парубок моторний, ги-ги. А сам плентаюся до їдальні. «Пішли ви всі, а особливо ти, стара кобро, — думаю я, — у мене обід».

У буфеті завжди натовп. Тут можна зустріти кого завгодно. І звісно, великих політиків, щоправда, з-поміж тих, котрі бідніші, а через це — менш впливові. Журналістів, ну, цим аби пожерти десь на дурняк, а зважаючи на тутешні ціни, наш буфет є знахідкою для людей, не розбещених тугими гаманцями. Крім того, тут завжди можна намацати якусь корисну людинку. О, інформація, богиня сучасних міжлюдських взаємин. На тебе моляться, тобі приносять жертви, ти стала справжньою релігією свідомих та несвідомих мас, ти всім потрібна в дедалі більшій кількості, і тебе необмежено використовують, утім, як усіх богів.

Інша публіка, що харчується курячими котлетами, хлібними шніцелями, гречаниками, картопляниками, оладками та ковбасами, привезеними зі спеціального комбінату (мабуть, на тому комбінаті дехто ще має совість або страх, тому не перевантажує ковбаси паперовими сумішами), надувається компотом та грибною юшкою за ціною, меншою за вартість буханки хліба, складається з помічників та спеціалістів будь-яких рівнів. Прошарок державних службовців. Хто в потертому одязі, хто вдягнутий, наче англійський денді, у всіх різні доходи, різні родини, різне минуле, але одна спільна мета: хапнути стільки, скільки можливо хапнути, і залишити свій слід в історії. Всі вони думають, що вони Причетні. Причетні до таємниці ухвалення державних рішень. Причетні до тих, кого матінка Історія знатиме хоч не на ім’я та по батькові, але за прізвищем. Будь-який пролетарій у цих стінах переконаний, що він належить до когорти Причетних, що надає йому більшої впевненості й натхненності у власному хамстві. А ще тут варять непогану каву, яка нічим не смердить, а також ніколи не розводять водою з-під крана спиртні напої та сік. Це й робить це місце надзвичайно приємним та неподібним на інші.

Я беру собі салатик «Козацький», а також дві бризолі. Цим гарним словом «бризоль», схожим на назву танцю, названо курячу котлету, начинену грибами. Смачно. Я помічаю кілька знайомих облич, але всі вони не викликають бажання приєднатися до трапез їхніх господарів. Натомість я спостерігаю за секретаркам, помічницями, керівницями, спеціалістками, дивлюся на їхні роти. Навіщо? О, коли я сюди потрапив, мій співробітник Ігор навчив мене ворожити на жіночих ротах. Це буває досить смішно. Ворожіння таке: яких розмірів рот у секретарки, таких розмірів член у її керівника. Зловтішаєшся, коли бачиш вузенький ротик, тендітні жіночі вуста, тобто у М. М., І. П. та навіть у В. В. — це такого розміру, що зайвий раз зі штанів не витягуватимеш. Брутально, кажете? Які ж ви чисті люди. Агнці божі. О, як казала Чорна Королева з казки про Алісу: «Бачила я такий бруд, порівняно з яким усе це — дитячий віршик про мамцю».

«Привіт, — каже хтось із того боку капронової скатертини. — Сидимо, жеремо, шкірою вбитого ще в минулому столітті лінолеуму поліруємо свій ледачий зад?» — продовжує це неввічливе створіння. Хоча, якщо воно привіталося, то не таке вже й безнадійне. «Давно не бачилися», — подумки відповідаю я. Подумки саме тому, що ніхто цього створіння не бачить. Воно — плід моєї уяви, але дуже активний плід, що розмовляє і виникає, коли йому заманеться. Діти вигадують собі чарівних друзів, коли вони самотні. Дорослі вигадують собі таких от співрозмовників, коли совість відмовляється з ними говорити. Коли власна совість забирається геть або оголошує бойкот. А балакати людям необхідно. «Забагато філософії, це не те, що тобі потрібно», — каже воно. Воно вміє читати мої думки чи навіть само складає мої думки, а потім критикує? «Чого тобі?», — нарешті відгукуюся я, витягуючи себе з дружніх обіймів власних думок та спогадів.

«Як тобі моя сьогоднішня робота? Непогано, еге ж?» «Яка?» — втомлено питаю я, сумно зауважуючи, як бризоль втрачає свій складний фарширований смак, який (і чи це не дивина?) навіть перебиває обов’язково доданий компонент — хліб. «Ксерокс!» «Це твоя робота? 15-й аркуш, так? То твоя?» — запитую я. «Авжеж». Яке воно пихате. «Що тут сказати. Ти вмієш працювати з речами. Підлий учинок, до речі. У мене були плани піти раніше додому, випити пляшку пива на самоті (можу я сподіватися, що хоча б сьогодні в мене не буде відвідувачів, хай їм грець!), подивитися кримінальний серіал по телебаченню, може, побавитися з котом. Просто повалятися на дивані, пожовуючи солоні кальмари, схожі на пластикову стружку. Щоб вибити з голови тижневе лайно. Думаєш, це так просто зробити? Вибити все це лайно, що вкладалося в мене протягом цього тижня. Щоб ти знав, у цю голову не срав тільки ледар. Хоча, гадаю, тебе мало хвилює моя думка, не кажучи вже про почуття». Воно кривить мармизу. «Кальмари? Такі, в жовтому пакетику? То вони тобі схожі на пластмасову стружку? Тут ти помиляєшся, я потім скажу, з чого їх роблять. Але, це не головне. А що головне?

Срання в голову. Може, ти ще скажеш, що тобі наклали в душу? Га? Скажеш таке? Скажи, ну ж бо!» — воно знову сміється.

Який легкий у нього норов. «Нісенітниця, — каже воно, — я ніколи не працюю з речами, це не так цікаво, їм байдуже, коли вони ламаються, вони не плачуть, не губляться, не зляться, зовсім не переймаються. Ти знав, що їм байдуже?»

Я цього не знав. «Звісно, ти не знав. Пам’ятаю, як ти в дитинстві черговий раз ридма ридав (хоча ти, відверто кажучи, взагалі був таким плаксієм — жах, гірше за дівчаток, не треба було докладати зусиль, щоб змусити тебе плакати), коли мати викинула на смітник твою улюблену іграшкову кицьку, набрехавши тобі, що вона десь поділась і її неможливо знайти. Аж потім, на другий день, ти побачив, як маленькі сусідські хлопчики на довгій мотузці тягнуть пластмасове зелене око твоєї улюблениці». Воно зайшлося в заливистому сміху. «Шкода було, так? Шкода?» Коли воно так захлинається власним сміхом, його маленькі очиська стають схожими на обгорілі пеньки. «Так от, мій дорогий. Я ніколи не працюю з речами. Проте завжди працюю з людьми. Вважай це моїм профілем». «Я думав, що люди є твоїм хобі». Воно сміється. «Знаєш, буває таке, що хобі й робота збігаються. Мені здається, що серед людей такий збіг переважно називається щастям, чи не так? Вважай, що мені поталанило».

«Якщо ти відмовляєшся від вдалої праці з ксероксом, то не приписуй собі мого випадкового невезіння, ніколи не знаєш, який саме аркуш він зажує». «Угум-с. Знаєш, чого ти досі не збагнув? А мав би. Справді, ти мав би це збагнути, дорогий. Дуже дивно, що людина, котра закінчила навчання, має вищу освіту, до того ж училася непогано, має практичний досвід і розуміється на теорії, так важко усвідомлює доволі прості речі. Я не працюю з ксероксом, я працюю з людьми. А це означає, що я працюю з тобою. І при цьому, мушу визнати, працюю залюбки». «От не треба брехати. Тільки твоїх побрехеньок мені бракувало». «Без брехні? Це, знаєш, любчику, зовсім не цікаво. Тебе правда так нічому й не навчила?» Так. Тепер ця наволоч мені підморгує. «Щось ти сьогодні зовсім тугий до жартів. Добре. Чи можу я без брехні? Звісно, можу. Мій любий, ти в нас типовий язичник. Не заперечуй». Це воно каже, бо бачить мою криву посмішку.

«Язичник, угум-с. Із такими, як ти, працювати дуже легко. Трохи марудно, але що поробиш, не завжди можна знайти собі гідний об’єкт. А не працювати я не можу. Вважай, що я трудоголік. Горю на роботі». Воно коротко гигикає і знову підморгує. «Я продовжу, о’кей? Хто б іще, крім язичника, ворожив на парне й непарне? Це по-християнському, га? Ворожити на ксероксі? Тьху. А, крім цього, хто задивляється на бабів? Іде собі дівчина, так, повз тебе проходить, але тебе не чіпає, то ти й роззявив рота. Заслинив усі свої думки. Може, нагадати, про що саме ти думав, ти, мерзенне та слабке чоловіче створіння? Ти думав про постіль. Де ж тобі було доглядіти за своєчасним вкладанням аркушів та роботою апарата. Ти собі дозволяв грішні думки та грішні вчинки». Я мовчав. «І, як сам, мабуть, розумієш, з мого боку було б гріхом не скористатися цією ситуацією. Ти, дорогий, наче створений для моїх праведних маніпулювань».

Я думаю: може, сказати йому «відчепися», тричі, й воно щезне. «А ще можна перехреститися, тричі, люди кажуть, що допомага, — знову підморгує воно. — А ще є часник, срібні кулі й осиковий кілок». Рохкає від сміху. «Мені здається що все це ми вже проходили, чи не так, любчику?» Воно мене злить. «Зад не прилипнув до клейонки?» — суворо питаю я. «Ні. Не турбуйся так, це негативно впливає на колір обличчя. Нічого до мене не приліпилося. А знаєш чому? Можу розповісти. Ти ж нікуди не поспішаєш? Давай гратися в загадки? Ось дивись. Як ти гадаєш, щось реальне не липне до нереального або щось нереальне не може прилипнути до реального? Як тобі таке, га? Віриш у матеріалізацію думок? Звісно, можна уявити собі все, навіть більше, але що тут буде справжнім? Бо щось із нас справді існує, а щось — навпаки. Як ти думаєш, що є реальнішим, мій хлопчику, га? Я чи ця скатертина? А може, ти?»

Я заплющив очі. «Досить балачок», — сказало воно, добряче нареготавшись. «Тобі пригадалося, що сьогодні ти затримуєшся на роботі. То чому твій кар’єрний годинник не подає тобі сигналів? Чи сьогодні в тебе щось із вухами? Ти стережися, на вулиці лютує грип. На щастя, в тебе є я, і я тобі допоможу. Треба діяти, вже настав час, звісно, якщо ти не хочеш волочитися позаду. В декого в комп’ютері є матеріали, які тобі конче необхідні для швидкісного підйому службовою драбиною. І цей дехто піде з роботи вчасно, а пароль на вхід до комп’ютера можна легко дізнатися, зважаючи на той факт, який самозакоханий цей дехто. Як тобі мої підказки? Мені здається, що це віртуозно. Великі світу цього не цуралися бачити мене своїм радником. Вони змагалися за право отримувати від мене влучні поради. А тобі це далося тільки тому, що ти мені сподобався, у тобі я побачив таке, що дуже мене зацікавило. Перспективу! Чи ти взагалі здатен зрозуміти, яке тобі привалило щастя? Ти — обраний, любчику, тобі поталанило».

У мене розколювалася голова. Може, справді підхопив грип? Воно гойдає ніжкою. «В тебе сьогодні є всі шанси, можливості та права отримати належне місце під сонцем. Згадай, як ми йшли, скільки ти витримував, благав про щасливий кінець. Ось уже й він! І тільки тупа, обмежена істота, змучена моральними витребеньками та сироватками правди, котрі ніколи й нікому не давали душевного полегшення, може дозволити собі цим не скористатися. Життя — це як гра в лото. Ти маєш порожню картку із зазначеними на ній числами та бездонну бочку, куди час від часу встромляєш руку з надією на виграшне число, яке б збіглося з цифрами, намальованими на твоїй картці. Як вважаєш, чи часто випадає потрібна цифра? Скільки там іще може бути „9“, як оце випало сьогодні, га?» «А-а-а-а-а». «Чого волаєш, як кіт кастрований? Ото нажеруться зрання, і день весело в них іде. Працівнички, мать їх, вони тут волають, жеруть, пиячать, а народ через них і страждає». Я бачу, як велика червона рука смердючою ганчіркою витирає бруд на тому самому місці, де тільки-но сиділо воно. Воно щезло. Ганчірка примудряється пройтися моєю рукою, наче моя рука — продовження цієї скатертини. Огидно. «А може то не „9“, а „6“?» — питаю я сам у себе. «Вали звідси, всівся, наче буржуй, тільки про себе й думає, що йому — люди, люди йому — гниди. Вставай давай, у нас — перерва», — каже червона рука. І я слухняно вшиваюся геть. Все-таки, якщо хтось може щось зробити з цим життям, то це — робочий клас, гегемон, пролетаріат, правий був дідусь Маркс, ох і правий.

«Тебе шукала Гітлєрша, бігала тут, наче скажений собака, бовкала про якісь недороблені матеріали, руками книжки з полиць збивала», — каже Ігорко, коли я заходжу до нашого кабінету. «В тебе часом не розпочалася зіркова хвороба після оглядин у біг боса, га?»

Він упізнає мене за ходою, не відволікаючись від свого комп’ютера. «Дістав ти. Скажи краще, що ти робиш», — питаю я. «Звіт клепаю, мать його. Цікаво, чи є матір у звіту? Мабуть, є, мабуть, це довідка», — розмірковує Ігорко. «За цей та минулий тиждень. Розтягую от. Щоб було побільше. Може, потім допоможеш? Щось мені підказує, що я працював набагато більше, ніж пригадалося. З пам’яттю щось не те». Я посміхаюся. Авжеж, блін. Ігорко — роботоголік. Новий анекдот. Він не цим славетний. «А Степан чим там займається?» Степан сидить у своєму кабінеті, швидко працює за комп’ютером. Злився з роботою в екстазі, маестро. «А, мабуть, так. Звідки мені знати? Мені його турботи ні до чого, свого клопоту більш ніж потрібно», — каже Ігор. «А потім — так він нам і скаже, ага, наставляй вуха».

На моєму посту біля ксерокса нікого немає. Тому я спокійно роблю копії, вкладаю їх у теку, потім заношу до кабінету Варвари, її, на моє щастя, немає на місці. Наради. Не знаю, хто їх вигадав, але це порятунок підлеглих від керівників. Менших керівників від більших. Більших від найбільших. «Строче воно, строче, прогнутися хоче», — каже віршика Ігорко, показуючи на Степана. В них спільна приймальня. Двері відкриті. Щоб спілкуватися?

Ні, щоб пильнувати. «На обід не виходив, працює, аж із вух полум’я вилітає». Я дивлюся, як на столі з’являється число «9» або «6». Хутко озираюся, Ігор нічого не помічає, він розглядає свої нігті. «Ти бачиш, бруд? Таке враження, що ми в шахті працюємо». Зовнішність для Ігоря завжди мала велике значення. Я бачу, як Степан вимикає машину, збирає речі. «Ти куди це?» — питає Ігор, який завжди та про все мусить знати. «Відпросився», — кидає йому Степан і йде. Степан з Ігорем не товаришують. «Невже до баби?» — дивується Ігор. «Натрапив, мабуть, на якусь жалісливу, кому він такий іще треба? Або, може, їй жити нема де? Ліміта якась, ага. А в нього — хата, реєстрація, майже столичанин».

«От скажи мені, друже, ти ж був жонатий, ми ж обидва були одружені, тобто ти мусиш знати про бабів та про їхні цінності не з чуток. Який зиск із бабів? Суцільні витрати, як на мене. Замість того, щоб купити собі пару джинсів або дві пари, купуєш це саме їй, а до джинсів іще кофтинку, а до кофтинки якусь мотузку на шию.

А ще годуй їх, а жеруть вони, ці сучасні дюймовочки, забагато, їх нагодувати складніше, ніж двох елітних вепрів. А їхні подруги, з якими треба час від часу спілкуватися. „Чому ти не підеш зі мною до Насті, ти мене не кохаєш?“ Їхні подруги, з яких одна розумна на трьох пришелепуватих та одна приваблива на п’ятьох балакучих віслючих. І абсолютно відомо, що все це так і буде, а може, ще й гірше. От скажи мені, на хера добровільно на себе брати такий клопіт? Тільки заради того, щоб твоєму члену дали пару хвилин потовктися в її піхві?» Ігорко також збирається, оно вже вкладає собі волосся. Кінець робочого дня. «Ти йдеш?» — питає він мене. «Ні. Маю дещо доробити». Він викидає в мій бік вказівного пальця. «Ну-ну. Не перетворися на такого ж козла, як Степан. Не встигнеш помітити, пару разів затримаєшся після робочого дня, і все. Козел». «Успіхів», — кажу я. «Я тебе попередив, брате», — каже Ігорко.

Темнішає. На вулиці, в моїй душі. В моїй душі темно, як у собачачій пащі. Мої руки стають вологими, я підходжу до Степанового комп’ютера. «Вологі руки — це велика перешкода для кар’єрного зростання», — так промовив Ігор через годину після мого представлення працівникам департаменту. «Вологі руки — це ознака хвилювання. Це наче в тобі усцявся твій страх. Лікуй вегето-судинну дистонію, Стасе. Такі руки можуть собі дозволити тільки керівники, а не ті, хто намагається ними стати». Ігор — мій тутешній гуру. «Ігорко з пригорбку». «0101» — впевнено набираю я, бо Степан народився 1 січня. «Ласкаво просимо», — каже мені його машина. Амбітні люди надають перевагу амбітним паролям. Вологі руки. Це плаче по мені моя неспокійна совість. Далі робиться все швидко, знайдено відповідний файл, перенесено на дискету, стерто на жорсткому диску. «Було ваше — стало наше». Але ж чому такі вологі руки? «Цуп-цуп та й гуп-гуп?» — так питала моя бабуся, коли я, малий, поцупив заборонені шоколадні цукерки, тихесенько, навшпиньках намагався втекти непоміченим. Свіже повітря не здається свіжим тому, хто його псує. Але він терпить. «Своє не смердить».

Я йшов і відчував сморід, що плівся за мною. Мій власний сморід. І мені було моторошно. Я почав вагатися. «Хочеш умерти в жебрацтві, в забутті?» — спитало мене воно. Воно було здатне матеріалізовуватися всюди та в будь-який момент. «Я не зможу цього зробити», — кажу я йому. «Отакої? Не вистачає сили волі, ти в нас зневолений хробак? Та ти вже це зробив. Пізно пити боржомі, мій любчику, пізно. Олію вже пролито». Воно плентається за мною, на його вустах жевріє посмішка, в очах стрибають вогники, як іскри, що відлітають від вогнища й танцюють у нічному повітрі легковажні польки. «Чого ти смієшся?» — питаю я. «Збуджуюся. Я завжди збуджуюся, коли відчуваю опір».

«Ти згадай, о’кей? Просто згадай про сотні тисяч людей, куди жалюгідніших за тебе, не таких вродливих, несповна розуму, тюхтіїв, людей, які клепки не мають, в яких так мало (на твій погляд, шановний) здібностей, але тих самих сотень тисяч людей, котрі попри все це мають набагато більше, ніж ти». Я ловлю машину, називаю водію свою адресу й відкидаюсь на крісло. «Мені щось пече», — кажу я. Воно кривиться: «Ну, знаєш, я не наймався до тебе в лікарі. Треба стежити за своїм здоров’ям. А в курячій бризолі було забагато олії. Забагато холестерину. А ти ще збирався пиво пити з такою слабкою печінкою». «Не діставай мене, га? Ти прибрав із дому незваних родичів? Мовчиш? Отож бо й воно. В мене болить голова». «Звісно, — хитрує воно. — Перепочинь, ага. Корону (а завтра ти вдягатимеш корону, ти ж у нас розумний хлопчик, і не хочеш, щоб її перехопив якийсь нездара, хитрий кнур) треба покладати на здорову, світлу голову». Я занурююся в свої спогади, спогади про моє життя, котре було сповнене чим завгодно, але не цим малим страховиськом.