Корпорація ідіотів

iv)

Я сиджу в туалеті й дивлюся на власну тінь. Вона, коли я отак сиджу, трохи нахилившись і піднявши плечі, нагадує птаха-фенікса або сову, ні, краще Фенікса. Я ворушу плечима, Фенікс ворушить крилами. Я притискую обличчя до плеча. Фенікс ховає голівку під крило. Який я зворушливий.

Воно сидить у кімнаті, судячи з того, що я чую чоловічий бридкий голос, який чіпляється до людей, воно дивиться якесь шоу, кіт часом голосно волає, його замкнули на кухні. Воно не товаришує з котами. Я забрав Мартіні від «кицюні», яка спитала: «А що ти мені привіз?» Простота, як відомо, є щастям. Я віддаю їй маленький кальян, я сам не розумію, для чого чи для кого я його привіз. Може, для кота? Люди, не замовчуйте своїх бажань, кому вона потрібна, ота ваша інтелігентність? От «кицюня» — змовчала б щодо подарунку, то й не отримала б його ніколи. А тепер вона має кальян. У принципі, тут палиця з традиційними двома кінцями. Я міг би послати її в дупу, але не зробив цього, знаєте чому? Тому що з двох людей, зайнятих у сцені, один майже завжди переймається своєю поведінкою. Прагне гідності чи досконалості. Тут я згадую про те, що не люблю людство. «Ні. Тобі буде інше, а це потрібно мені». Все. Вона стоїть з відвислою щелепою, кальян у моїй кишені. Я не даю їй оговтатися, бо ще вчепиться чи дасть отрути, киваю, беру з полиці сумку з Мартіні й ушиваюся геть. «Дрочило тупе!» — чути вереск уже за дверима. На кого це вона, га? Хай собі репетує, це корисно для голосових зв’язок. Кому, як не мені, про це знати?

Я виходжу з убиральні. Гратися з Феніксом було весело, але й це мені набридло. «Привіт», — кажу я. Воно стежить за Андрєєм Малаховим, якого цього разу вдягнули у светр, певно, зшитий із різних светрів, що належали іграшковим ведмедикам. «Що ти так довго робив у туалеті?» «Грався з Феніксом». «Марнування часу. Краще давай викличемо тобі повію», — сказало воно. Я закахикався. «Чого ти на мене вирячився?» — питається воно. «Чекаю, коли ти мені щось запропонуєш. Я міг би поводитися з тобою, як гостинний господар, іще довго, але в мене відчутний брак коштів. Залишилося баксів 500 за все про все». «Перуанський селянин міг би жити на цю суму довго і щасливо», — повчально каже воно. Я вирішив, що бовкати щось про колумбійських наркобаронів у даному випадку недоречно.

«План у мене є. І дуже простий. Зараз буде загадка. Чи є серед твоїх знайомих люди, котрих ти був би щасливий не бачити ніколи у своєму житті?» О, тут у мене ве-еликий вибір. «Бачу, що їх у тебе забагато. Добре. А чи є такі, в яких от-от має відбутися святкова подія?» Я замислився. «Ні», — тільки-но встиг промовити, як пам’ять нагадала мені про Олексія та Поліну. «Щось інше!» — заволав я, побачивши його криву посмішку, що означала: «який ти здогадливий хлопець». А наляканий я був тому, що в моїй голові зринули спогади, пов’язані з…

Олексій та Поліна — надзвичайно вибагливі люди, про своїх знайомих вони кажуть: «це люди нашого кола». Щоб потрапити до кола Олексія та Поліни, треба мати (або щоб вони були переконані в тому, що ви маєте) такі показники:

а) вищу освіту, але не просто вищу освіту, а тільки тих вузів, що котируються, користуються довірою Олексія та Поліни;

б) повчитися за кордоном, байдуже за чий кошт, але тільки в тих країнах, що котируються, тобто вважаються розвинутими та демократичними — звісно, в очах Олексія та Поліни;

в) неодмінно бути вихідцем із родин інтелігенції у третьому поколінні, а це означає, на думку Олексія та Поліни, що ваші дідусі та бабці повинні мати вищу освіту (в даному разі назва вузу втрачає свою актуальність, важливим є сам факт), ваші батьки теж повинні мати вищу освіту. Примітка: якщо ви будете стверджувати, що й ваш прадід мав вищу освіту, Поліна та Олексій нізащо вам не повірять;

г) народитися хоч би в обласному центрі — звісно, перевага надається столиці, а краще взагалі бути корінним мешканцем столиці (а це означає те саме, про що йдеться в пункті в), пам’ятаєте? Так-так. Про дідусів, бабусь та батьків);

д) займатися науковою, дослідницькою, викладацькою діяльністю або бути «адекватною й не жебрацькою богемою»;

е) бажано носити окуляри чи принаймні мати зір, нижчий за одиницю («тому що в серйозного викладача, дослідника чи вченого просто не може зберегтися нормальний стовідсотковий зір, а в кого зір зберігся, той — халтурник та інтриган» — так каже Поліна);

Вам іще не стало зле, може, води? Ну, ні — так ні. А я продовжую.

є) не матюкатися, випромінювати мудрість, але не зловживати цим, бо треба завжди пам’ятати, що Олексій та Поліна мусять виглядати мудрішими за вас;

ж) слід мати вигляд трохи змучений, але охайний, носити одяг чи світлий, чи темний, ніяких яскравих кольорів або картатих, строкатих малюнків, якщо ви вже ніяк не можете без золотих витребеньків, то тільки — фамільне золото або перли, хоча перевага надається якісному сріблу (це, мабуть, через те, що в Поліни немає фамільного золота);

з) відкривати рота тільки тоді, коли тобі надають слово Олексій чи Поліна; розмовляти тихо, щоб люди напружувалися, темник бесід розроблений і затверджений Олексієм та Поліною (є, до речі, вибір), ось такий:

— наука,

— викладацька діяльність,

— ректори вузів — ниці люди,

— дещо про шкідливих методистів,

— прекрасне минуле ваших родин (якщо воно справді прекрасне і взагалі є, але тут теж намагайтесь не забрехатися), — дворянське коріння — як його зберегти й передати, — дещо про домашніх тварин (але пильнуйте, якщо у вас за домашню тварину вважається павук чи змія, краще вам тримати язика за зубами, тут поважають традиційність і консервативність), — дещо про вихованих дітей,

— трохи про сусідів, тут можна розповісти якийсь невинний, навіть смішний випадок,

— анекдоти тільки про лікарів (без матюків. Не знаю, чим обґрунтовано цей вибір),

— загальна розповідь про дачу та дачників,

— нарешті, література: вульгарна сучасна література, зворушлива велич письменників XIX сторіччя.

Втім, можна класти з прибором на всі ці критерії, якщо ви раптом виявилися керівником Олексія або Поліни (сили вам і натхнення, відчайдушна та нещасна ви людино! Проте хто вас знає, може, ви — мазохіст чи людина, переконана у власному вмінні виховувати інших людей?), чи, наприклад — «ницим ректором», тоді тема про «ницих ректорів», як ви, певне, здогадалися, скасовується.

Олексій і Поліна не в захваті від того, що інколи їм доводиться влаштовувати вечірки, але є такі свята, я нарахував принаймні два, які вони традиційно святкують. Це — день народження Олексія, і — вірно, день народження Поліни. А все це влаштовується під гаслом: «Треба шанувати родинні традиції та підтримувати відчуття близькості». Таке патякає Поліна, яка не може зізнатися, що їй просто дуже подобається отримувати вишукані подарунки. Хіба вона не розуміє, що це природна людська риса: радіти подарункам? Втім, хтозна, може, вона — робот, а в роботів свої уявлення про природність.

Так каже Поліна, що протирає спеціальною ганчіркою від «Маркс енд Спенсер» (подарунок викладача Венедикта) свої окуляри від Гуччі (подарунок аспіранта Миколи). «Близькість» у розумінні Поліни — це стосунки Олексія та Поліни з людьми свого кола. Цікаво, може, в дитинстві маленька Поля, що завжди стрибала вище за всіх інших дівчаток, просто мріяла мати притулок для покинутих собак? На що тільки не перетворюються наші невинні дитячі мрії.

Слід зауважити, що списки гостей на всі свята, які відбуваються у квартирі Олексія та Поліни, складаються ретельно, кожний новий гість мусить мати кілька рекомендацій та пройти всебічну перевірку. Вас можуть вилучити зі списку тільки тому, що якась подруга Поліни сказала, що ви обсмоктуєте курячі кістки за святковим столом, чи ваша бабця робила аборти, або ваш собака настільки забруднює ваш одяг, що ви можете принести на собі цей бруд у квартиру Олексія та Поліни. Або коли ви смієтесь, то здається, наче когось укусила бджола. Або у вас постійно скуйовджене волосся. Або у вас нігті не квадратної форми. Або ваш улюблений колір — насичено-бузковий, а це ви прикидаєтесь, вдягаючись кожного дня в тоскно-сірий. За цих умов навряд ви сподобаєтесь Олексію, вже не кажучи про Поліну. А от якщо ви — визнана всім офісом красуня, тоді у вас можуть з’явитися шанси, даровані Олексієм, але не поспішайте тішитися, тому що всі важливі рішення в цьому домі приймає Поліна.

Проте, незважаючи на такий серйозний підхід, навіть в Олексія та Поліни трапляються невдачі. Остання, яку я пам’ятаю, спіткала їх тоді, коли сіра миша Людмила, особистий консультант одного академіка, завжди вдягнена в білу блузку, застібнуту на всі ґудзики, чорну спідницю завдовжки на сім сантиметрів нижче колін та в такі мешти, що їх тільки знавець мештів міг би відрізнити від валянок, і яку вже ніяк не можна було запідозрити ні в яких сумнівних витівках, приперла з собою свого нареченого. Хто б міг подумати, що її наречений, по-перше, виявиться атлетичним красенем, по-друге, буде вставляти «бляха-муха», розриваючи навпіл кожну свою фразу, по-третє, вузом, який він закінчив, буде інститут фізкультури, і по-четверте, він не тільки нап’ється принесеною ним же пляшкою горілки, змішавши її з Поліниним вишуканим червоним вином (о, а що він сказав про вино: «Який кисляк, такий і тусняк»), а під кінець іще й наблював на чисті сірі килими, спеціально замовлені Олексієм у магазині тканин, промовивши в обличчя Поліні: «Хто ця дупа??? Хто їй радий???»

Ви уявляєте собі людину, здатну в тверезому стані й при пам’яті охоче зібратися й піти до них у гості? Щодо мене, то я краще завітаю до Мінотавра, там принаймні мені не буде сумно.

«Не думаю, що в тебе є вибір. Сам сказав, що гроші от-от скінчаться». «Розумієш, якби навіть питання стояло так: або ти помреш, Стасе, або підеш до Поліни та Олексія, я б і тоді завагався». «Я обіцяю, що тобі буде весело. Слухай сюди».

І воно повідало мені, що цього разу на день народження Поліни запрошено дуже важливу людину — одного чоловіка на ім’я Петро Андрійович, з яким, подейкують, буде працювати Олексій. Петро Андрійович, окрім того, що є заслуженим ученим (чим він це заслужив, цікаво?), так само є державним службовцем дуже високого рангу, а крім усього цього, має приватний офіс, куди йдуть великі кошти, і де за кошти трохи менші рвуть жили його співробітники. І от саме зараз він шукає перспективну людину, яка раніше мала свій бізнес, училася за кордоном і була б досвідчена в менеджменті. Тобто воно змалювало майже мій портрет. Доведеться пертися?

Але це ще не все. Воно розуміє, що зазвичай в оселі Олексія та Поліни може миша повіситися від нудьги, тому хоче влаштувати веселощі. «Хочу трохи розважитися, згадую, як мені було смішно домовлятися про це з Людкою, — і заплющує очі від приємних спогадів. — Погодься, то була незабутня вечірка!» Я киваю. Воно встигає всюди.

Я телефоную Поліні. «Полю, привіт, вітаю тебе з тим щастям, що незабаром тебе наздожене». Вона щось радісно попискує у відповідь. «Бажаю тобі, щоб усі твої плани здійснювалися, щоб чоловік поводив себе гідно, щоб ти завжди була такою ж привабливою, чудовою, чарівною, і самим лише своїм існуванням розбивала вщент поширену думку про те, що дівчина буває або гарною, або розумною!»

Люди, чи ви вірите в те, що вам говорять у слухавки на ваші дні народження? Як вас легко надурити. Як ото Поліну. Щирі слова нам говорять частіше в інші дні, а може, хтось хотів би, але не наважується, то, може, нам під силу сказати це першими? Давайте спробуємо, га, хоча б раз?

Поліна каже, що вони турбувалися про мене. Що вона особисто завжди дотримувалася принципу збереження родини за будь-яку ціну. Я так і відчуваю, як при цих словах вона наближається до мене. Коли Поля починає щось аргументувати, вона насувається на тебе, як танк. Думає, що це виглядає переконливіше. А людина думає, як би так зробити, щоб Поля не відтоптала їй ноги. Механічно відсуваю від себе слухавку. «А, так, алло, щось цей, зв’язок, так». Поліна запрошує мене. Не останню роль тут відіграє моє вміння обирати подарунки, жодного разу Поліна не залишилася незадоволеною, крім того, вона западає на білявців. Ви хочете щось запитати щодо цього? Ні, Олексій не блондин, він — шатен. Але часто буває, що немає жодного зв’язку між чоловіками, за яких жінки виходять заміж, і чоловіками, на яких вони западають. Це правило стосується й чоловіків.

Поліна настільки рада мене чути (їй тепер буде що обговорити з подругами), що навіть не питає мене, чи я прийду один. Необережно, люба Поліно. Бо я прийшов не сам.

Я прийшов із Сенею з Одеси. Його мені порадило воно. Я схвалив його вибір. Сеня народився на кордоні між Молдавією та Україною, він не закінчив навіть середньої школи, відразу почав шити рибальські черевики та продавати їх місцевим рибалкам, потім перейшов на плащі-намети, виявився вправним кравцем, а зараз бігає між своїм власним ательє з пошиття верхнього одягу для мешканців сільських місцевостей і корчмою молдавської та української кухні, яку відкрив на Одеській трасі. «Нормальна корчма в нормальній хатці, та що вам сказати, це — шедеурв. Раз зайдеш — рачки виповзеш. До речі, вам пальта не нада? А то в вас куце якесь. А я нормальне забацаю, всі уссуться. Ціни — нормальні, якість — фірма!»

Батька свого Сеня не знає, а коли про нього питають, відповідає зазвичай так: «Да в піхву його, щоб і не народжувався, падла куцехрінна». Мати Сені втекла від нього в невідомому напрямі. «Та й хер з нею». Бабуся Сені мешкає в молдавському селищі, онука впізнавати відмовляється, а коли він приїздить у гості з подарунками, каже: «Та що ж ти, закляка така, приїбавсі? Ходе, їзде, молоду собі знайти не мож? Все до старої бабці біга й біга, кнуряка триклята». Сеня думає, що бабця його гагаузка. Хто такі гагаузи, він не знає і знати не хоче. «Слово смішне таке, на бабку дуже схоже. Гагаузка, ги-ги!»

А ще Сеня вміє пальцювати, а як Сеня вміє танцювати на столах! Йому все одно, чи це надійний дубовий стіл у його корчмі, чи це тонконогий столик у вітальні Олексія та Поліни. А якщо змусити Сеню зняти мешти, то ви можете побачити такі шкарпетки, яких ви ніколи, якщо не бомжували на вокзалі, бачити не могли. А скільки Сеня може випити, ох, скільки Сеня може випити! І який він не ледачий не предмет «збігати»! «Ви розумієте, алкоголь скінчився, ми якось не розраховували, що…» «Все херня, крім мамалиги з вершками. Що ви кіпішуєте? Я зара’ збігаю, що, вже так труби горять?» З Сенею вечірка не мала шансів залишитися непомітною.

Петро Андрійович був приголомшений. Він здивовано поглядав, але не на Сеню чи на мене, а на Олексія та Поліну. А я все не міг забути, як Поліна дивилася на Сенині руки, якими він її всю облапав. Руки в нього були коричневого кольору, тому що понад усе любив чистити картоплю для кухні власного закладу, а ще заскорузлі, бо Сеня постійно колов їх кравецькими голками.

Звісно, мені треба було діяти, щоб він мене помітив. З Сенею в мене була домовленість: щойно він зайде в оселю, він має робити вигляд, що привів його хто завгодно, тільки не я. Отже, я почав діяти. Проходячи повз крісло, в якому сиділа ця персона, я зробив вигляд, що задзвонив мій мобільний, і трохи поговорив англійською. Тоді трохи поговорив іспанською, повертаючись на своє місце. Після цього почав розмову щодо новітніх підходів у менеджменті. Не можу сказати, що то була дуже вдала спроба, тому що Поліна поводилася так, наче нарешті побачила мавпу, яка три роки тому віртуозно наклала в її сумочку.

Але мені було плювати на Поліну, тому що кілька разів я перехопив зацікавлений погляд Петра Андрійовича. «Спрацювало». Петро Андрійович вийшов у коридор, цієї миті мені припекло мити руки. А Поліні — бігти до туалету. Спритна яка Полінка. Вона перехопила мене у вузькому коридорі біля клозету. «Чого ти хочеш?» — спитала глухо. «Полінко, люба, який чудовий вечір, якби не цей… до речі, звідки він узявся? Знову щось недогледіла, рибуню моя. Але за твої сині очі я тобі можу пробачити все, навіть те, що ти зовсім не вмієш господарювати й пускаєш до хати невідомо кого». «Які сині очі, що ти верзеш?» Поліна була все-таки жінкою, інакше нізащо не вчепилася б у єдину тезу, дотичну до її зовнішності.

Але я поспішав, тому спритно заштовхнув Поліну до туалету й наліг на дверцята. Вона почала гупати кулаками, тому довелося демонструвати всю силу свого голосу. «Я теж колись співав». Так починають нас зваблювати сильні світу цього. Не припиняючи співу, посміхаюсь: я маю показати, що надзвичайно ціную його увагу. Користуючись тим, що Поліна зливає воду, я швидко питаю: «Ви вже збираєтеся їхати? Чи не до центру?» Авжеж, йому саме туди, такі, як він, тільки в центрі й оселяються, а якщо й ні, то ніколи не зізнаються. Ми виходимо разом, я задоволений тим, що мою машину на родинній нараді було визнано застарілою моделлю, тому вона була єдиною з усього матеріального, що залишили мені у спадок. Поліна ще сидить у туалеті й лупцює кулаками двері, звідти її звільняє її кузина Таїсія. «Чого тебе проперло, люба?» — каже Тая. Вона, до речі, не вирізняється гарними манерами, нічого не поробиш, спадковість: їхні матері народилися в Житомирській області, Полінина тітка досі заробляє тим, що продає мешканцям Житомира турецький одяг. Буває, ага. Але, погодьтеся, Поліна вигадувала правила не для себе.

Вж-ж-ж-ж. У машині він розпитує про все, що його цікавить. Я готовий до цього. Моя розповідь така, як треба, все начебто є правдою, але це тільки перший шар. Щоб зняти його, треба лише легенько дмухнути. І що там? Там корчить мармизи брехня, але це хитра брехня, вона приправлена шматками правди. Він протягує мені візитівку (на золотому тлі золоті ж літери, сказитися можна). І каже, що завтра із задоволенням зі мною зустрінеться. Я кажу, що неодмінно буду, мені дуже приємно, що він, такий зайнятий чоловік, готовий приділити мені увагу. Він поблажливо посміхається. Типу: «Та, облиште, все це пусте». Насправді він переконаний, що за свою увагу він має право видушити з мене всі мої життєві соки. Вж-ж-ж. Я висаджую його біля старого відомчого будинку, такого ж сірого, як і саме відомство. Не думаю, що комусь із гостей столиці спаде на думку фотографуватися біля цієї похмурої будівлі. Вона вбиває в людях сонце. Вж-ж-ж.