Корпорація ідіотів

viii)

От скажіть мені, це нормально — бути присутнім на церемонії відкриття алеї героїв о сьомій годині ранку? Сюрреалізм. Алея героїв. XXI сторіччя. Сьома година ранку. Урядова делегація з вашим покірним слугою в’їжджає на територію Запоріжжя. З мигалками, як дорослі. З виттям сирен, як належить. Можу собі уявити, як нас матюкали мешканці цього чудового міста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнім на відкритті алеї героїв у Запоріжжі? Що, язика проковтнули? А я подумав про війну. Бо в мого покоління коли й були герої, то це — Віктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вітчизняної війни, їх більше.

Я думав: які молодці запорожці. Заклали цілу алею героїв (як воно звучить, відчуваєте?), навіть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь річниці перемоги наших над німецько-фашистськими загарбниками! Супер! Пам’ять поколінь і таке інше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенір, блін. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський ніж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарілку, завбільшки як телевізійна супутникова антена з зображенням столиці? А от і ні. Не вгадали. Я розмірковував так. Відкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!

Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансі нашої установи, потім поговорив із черговим, який сказав, щоб я пішов за відомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керівника. Тут було простіше, тому що я назвав ім’я нашого «Лаура Балаура». «Валерій Леонідович!» — ось що я йому сказав. Іноді добре мати за керівника таке відоме страховисько. Мене зустрів черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нічної появи. Ім’я Валерія Леонідовича йому ні про що не казало. Правильно, такі імена більш відомі дрібним керівничкам, ніж рядовим робітникам. Але тут я отримав, що хотів. Чудовий маленький каштанчик. Мені здається, то була геніальна ідея. Від Києва — алеї героїв Запоріжжя — каштанчик. Втілення символізму.

Ще в машині мене запитав заступник міністра (якого міністерства — невідомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не відчував себе холопом настільки, щоб усіх знати): «Ти від Валерія? Ти щось придбав від нас алеї героїв?» Дожилися. Кожен заступник міністра тепер буде мені тикати. Ох. «Купив», — сказав я, показуючи на пакунок, що лежить під моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофіка. «Що це?» Мабуть, не одному мені пакунок на це схожий. «Каштанчик». «Каштанчик? — посміхається заступник міністра. — Чудово. Просто чудово. Каштанчик». Заступник міністра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пізніше, на годинку-другу, ніж сьома година ранку, життя б мене цілком влаштовувало.

Аж ось ми вилазимо з машин. І відразу наші носи тикають в запашні хлібини, такі тверді, що відразу зрозуміло: ці хлібини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дівчатка в червоних черевичках та квітучих віночках — мрія схибнутої бджоли — щиро посміхаються, вклоняються. Аякже — тримайсь, село, столиця припхалася. Дівчатам довелося фарбуватися о шостій ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми — козли. Інакше кажучи: «Козли зі столиці — уклін вам та паляниця!» Хтось із них розсипав сіль. Довклонялася. От довіриш щось робити незграбній дурепі, матимеш потім сварку. Розсипана сіль — до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втім, сказати: «Куди сіль — туди сварки й біль». Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гірше не буде.

Маю ще чим із вами поділитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетені з тіста колоски. Так от. Ніколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму житті з тестем, ми поперлись як видатні бізнесмени у складі урядової делегації до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й ті самі) паляниці. Я тоді не знав, що колоски роблять підступні люди, тому вп’явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.

Після дівчат, солі та паляниць під закостюмлені руки нас хапає місцеве керівництво (борони Боже, і ти, дідьку, ґав не хапай).

Це справжнє випробування. Від керівництва смердить учорашньою горілкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спілкування? Керівництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успіхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалік можна помітити плиту. Могильну, чи що воно? «Це — алея героїв», — гордо проголошує місцеве керівництво. І я розумію, що садити мій каштанчик нема куди. Поки що це розумію тільки я. Та ще особа з протокольного відділу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок відповідали не вони. Протокольна особа теж міжнародник.

І мені її, особу, шкода. Бо я вже обізнаний із клятими умовами праці міжнародників.

Місцеве керівництво тягне нас до плити. Ми стоїмо біля неї, мнемося. Багато хто зрозумів, що ми пролітаємо зі столичним подарунком. Не цього від нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрічку, в руки заступника міністра якась спритна дівчина вкладає ножиці. Заступник міністра трохи розгублений, але наближається до стрічки. Він розрізає її, і відразу, наче оркестр, якому диригент відмахує, починає говорити пузате головне місцеве керівництво.

Воно говорить: «Шановні товариші, шановне панство! Сьогодні ми присутні е-е-е-е на значущій для всього міста події: е-е-е-е-е відкритті нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановні столичні гості, е-е-е-е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е-е-е-е після робітника, бл, який, бл, не спав протягом всієї темної ночі, намагаючись…»

Почалося. І всі ми будемо говорити належні фрази, завдовжки як стрічка на похоронному вінку. Я відлетів у інші світи. Я став думати про плиту, що ще не охолонула після робітника. А робітник? Він іще не охолов? Захотілося плакати. Я справді дуже сентиментальний. Але вже говорить хтось інший. Каже, що час піти до центральної композиції. Це він має на увазі величезну плиту, яку можна побачити в кінці алеї героїв. Наближаємося. Бачу: справді, плита. Могильна каменюка. Точно така, як на Байковому цвинтарі поруч із могилою мого дідуся. Нею причавили останки якогось партійного бонзи. Родичі та близькі грошви не пожаліли, встановили таку величезну каменюку, щоб не встав небіжчик.

На запорізькій плиті написано: «Слава героям міста, директору „Моторсіч“ (праворуч) та директору „Запорізького алюмінієвого заводу“ (ліворуч).» Як це зворушливо. Я не знаю, хто і як, але я, грішним ділом, подумав, що пацанів мочканули. А що? Я вже подумки склав промову. Щось таке-о: «На кого залишили місто, соколенята? Яка ж тварюка пред’яву вам пред’явила (пред’явити пред’яву — все нормально!)? Чому мовчить місцева преса? Про чеченських та палестинських терористів вони пишуть, про те, як мочать російських губернаторів, вони пишуть, а про своїх замовчують? Що, в нас нікого не вбивають? І на це ми не здатні, своїх героїв замочити? Чого не пишуть про синів Вітчизни, наче їх немає»? Ось тут я погарячкував. Їх же й справді немає. У фізіологічному сенсі.

Дозвольте продовжувати, подумки. «У смерті всі рівні! Всі! Навіть горбунів — і тих виправляє могила…» На цьому місці я уявив, як було б доречно презентувати каштанчика. Якось знайшли б йому належне місце. У головах геройських небіжчиків. Аж тут лунає тихий, сумний голос заступника міністра, котрий повірити не може, кілька разів перечитує ім’я героїв. «Сашок, Толян», — шепоче він. «Разом полювали», — тихо відгукається хтось невідомий позаду мене. «Коли це трапилося?» — розпачливо питає він. Добре, що це промовив не я. Правильно, не треба поспішати, лізти поперед керівництва. Як казала моя бабуся, розповідаючи мені казочку: «Не треба „ку-ку“, поки не „гав-гав“». Тобто спочатку думай, а потім лізь із дебілкуватими запитаннями, може, хтось знайдеться більш нетерплячий, вилізе. А ми цього разу в дамках. Хо-хо.

Головне місцеве керівництво з усіх боків смердить цибулею, мабуть, нервується. І обережно починає зондувати ґрунт. Добре бути місцевим керівництвом, легко прикидатися тупуватим провінційним дядьком, ми, мовляв, маленькі люди, «університетів не канчалі», ага. «Вибачте, не зрозуміли ми. Що коли? Коли алею заклали?» Заступник міністра мовчить, полірує верхньою губою нижню. Його помічник, який, на відміну від шефа, мені представився, Єгор — відразу просік, що подумав шеф. Він пролізає до головного місцевого керівництва, кривить носа, але пояснює йому, що пан заступник міністра зрозумів усе це так, що директори — померли. «Що з ними сталося»? — питає Єгор. Його запитання в тиші прорізає повітря.

«А що? — запитує головне місцеве керівництво. — Десь є. Працюють. Або сплять. А що? Мають право! Множать славу регіону! Аякже! Хто ж іще? Хто ж це отут? Це ж і алея — їм, нашим героям! Щоб увічнити! Щоб знали! Щоб молилися на тих, хто роботу дає! ВВП зроста тільки завдяки їм». На цій помпезній ноті головне місцеве керівництво завершує свою промову. Незважаючи на його простецький вигляд та слова, головне місцеве керівництво зрозуміло, що десь дало маху. Тому швидко змінило тему. «А це-о, треба, ресторан, щоб це-о, щоб як в людей, те-о…» «Це-о, те-о. Тьху-о». «Китайоза», — це знову був Єгор.

Ви часто жерете горілку о 8:30 ранку, га? Отож бо й воно. Нас завели та всадовили. Тоді ж до мене продерся Єгор. «Слухай, Сам сказав, щоб саме ти дарував їм нашого каштана, і хай вони роблять із ним, що хочуть. На дрова, на що завгодно. Ти ж розумієш, сам він із таким подарунком вилазити не буде. Недоречно якось. Крім того, він почувається зараз, як після похорону друзів. Які ж козли навкруги. Про все треба дбати самому». Скаржиться він мені. Наче я про це не знаю.

Почалися тости. Про нас, про столицю, про регіон, про крайову славу, про героїв, про керівництво держави (стійма, наче проголошено: «За жінок». Утім, на мій неупереджений погляд, керівництво держави — ті ще суки). Дехто вже наблизив обличчя до салатів. Єгор почав робити знаки. Ага. Треба проголошувати тост із подарунком. Вони ж, мабуть, дивуються, всі ці люди, де ж це наш подаруночок?

Я поліз під стіл. Майже знудило. Дістав каштанчик із пакунка. Випростався. Став в агітаційно-плакатну позу видатного трибуна Володі Маяковського й виголосив таке:

Одного разу я вирішив поговорити з воронням. Воно сиділо при дорозі. Я на нього каркнув, воно на мене. Я на нього ще гучніше. А воно на мене. Я руки розвів у боки і знову каркнув. І воно робить те саме. Я його вилаяв, і воно мене вилаяло. А потім я побачив, як на мене дивиться жіночка, що вигулювала абрикосового пуделя, чоловік, що валявся п’яний на траві, та хлопчики, які йшли до школи, а їхні рюкзаки тягнули їх додому, — всі вони офігіли. Як зараз офігіли ті, хто сидів за цим столом. Бурхливі оплески? Так навіть Каденюка, першого космонавта України (якщо хто не в курсі), не вітали!

На прохання головного місцевого керівництва, від якого смерділо цибулею та горілкою ще відчутніше, ніж уранці, але мені було все одно, бо коли в голові — горілка, а в роті побувала салатова цибулька, нюх притуплюється, я написав цього вірша на серветці. Я пишався собою. Це ж треба все так ув’язати. І каштан тобі, і Київ, і мрії, і листя, і обеліск! Мене почали цілувати. Цілувати, уявляєте? Мене, запоріжці, о дев’ятій годині ранку. П’яного. Це ж слайди мрій дитинства мого. Правда, в дитинстві, ще й о дев’ятій ранку, я не пиячив. Заступник міністра скривив губи вбік. Мабуть, так вони посміхаються.

Був день, дехто переглядав салатові сни, дехто зустрів своїх друзів, справжніх героїв Запорізького епосу, і згадував минулі часи, а я гуляв алеєю героїв. Чи відчував я тоді героєм себе? Мабуть, так. Я думаю, що й ви відчували б. Мій млявий від сонця та спиртного стан спрямовував мої думки на ліричну тему, на галявині піпчилися два коти, голуб застиг із гілкою в дзьобі, повітря несло весняні пахощі, в носі щось дряпало, нив пах, дуже кортіло сексу. Так, і хто дасть трохи сексу героєві? Зрозуміло. Ушиваюся геть.

На роботі мене зустрічали таємничі погляди, з чого я зробив висновок, що багатьом людям відомо про мою запорізьку пригоду. На столі в приймальні лежав аркуш паперу формату А-4 з величезним відбитком чоловічої ноги. От іще одна невеличка деталька про Миколу — Охоронця, що Має Мою Секретарку (Секретарки Немає — одинадцять), розмір ноги — 44. Суко, чого ти тупцюєш на моєму столі? Що ти тут охороняєш, вурдалако у формі? Над столом загадково блимала лампа. Підморгувала мені, наче жінка, якій є що приховувати. «Знаю я твою таємницю, дурепо, тебе вкрутив цей козел, замацав оно все твоє крихке тільце…»

«Приємно спілкуємося?» — почув я голос від дверей. З них стирчала сива доглянута голова Геннадія Євгеновича, радника з міжнародних питань когось із тутешнього крутого керівництва. Як мені сказав Ігорко: «Цей схибнутий на французьких винах довб у білому шарфику в будь-який сезон, хоч як це паскудно, — твій куратор». Віка відгукувалася про Геннадія Євгеновича наступним чином: «Геннадій? Ну, не знаю, такий причесаний, доглянутий, гладенький. Здається, що навіть член у нього солодкий як льодяник, і що він сам його собі смокче, бо жлобиться з кимось ділитися». Добре, що в той момент, коли вона промовляла свою тезу, я нічого не пив і не їв.

«Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!» Геннадій Євгенович уліз до приймальні. Високий худорлявий красень. «Кажуть, ти далеко підеш, хлопче. Ще пару таких вчинків, і матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепність — важливий чинник для успіху». «А з ким це ти тут розмовляв? Я, грішним ділом, подумав, що з секретаркою, але…» Він вочевидь чекав на мою реакцію. «Це я розмірковував уголос. Про, ну, знаєте, про… інвестиційний клімат». «Юначе, на роботі говорити про роботу — величезна вульгарщина. Пропоную піти до буфету, там завезли нові інкерманські вина, не можу сказати, що смак неповторний, але, як на обід, згодиться».

І ми пішли до буфету. Геннадій Євгенович щось натхненно розповідав, притримував двері жінкам, щасливо їм усміхався й навіть поцілував руку скаженій Наталі Петрівні (борони Боже торкатися цієї скорпіонші з відділу контролю). Він розповідав мені про свою поїздку до Франції й сам себе постійно перебивав нескінченними: «О, як я радий вас бачити», «Інно Василівно, з минулим святом, то я до вас сьогодні зайду? Яка ж ви шарманна жінка», «Катерино Іванівно, з днем янгола вас, дорогенька!», «Оленько, сподіваюся, що мені буде дозволено сказати вам, яка ви сьогодні гарнюня?» Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось інакше, якби мені не розповіли…

Нателла Кирилівна була легендою нашої установи. Звісно, для створення та поширення легенди потрібен неабиякий час. Тому в солідному віці Нателли Кирилівни сумніватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволі приємна дама. Ніхто взагалі не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилівна. Ніхто точно не знав, хто кого породив і хто був чиїм символом.

Педантична, зібрана, вічний редактор, котрій довіряли тексти найвидатніших керівників, керманичів, ватажків. Скільки лайна вона вичитала за своє життя, ви собі навіть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд і став аншлагівцем, академіком сміху, одеським джентльменом або навіть членом клубу сміху). Вона вивіряла кожен текст. Роками.

Жодна описка, помилка чи навіть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворі й вибагливі очі головного редактора. Очі, котрі такого набачилися за своє життя, що годі й помітити в них слабкість і поблажливе ставлення до людства.

«Ті, хто не вміє висловлюватися й писати рідною мовою, обов’язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати іноземну», — говорила Нателла Кирилівна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в одній газеті державного значення (не будемо тут ганьбити чесні імена співробітників цієї газети, як і всіх інших людей, причетних до появи періодичних видань, книжок, брошур, інструкцій, нормативних актів, некрологів та поздоровлень і всього такого іншого. Бо задовольнити вибагливість Нателли Кирилівни досі не вдавалося нікому).

«Редактор, який не носить окуляри — це безвідповідальна, безграмотна, ледача й незібрана особа, котрій не можна доручити перевіряти навіть напис на туалетному папері!» — так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилівна (до речі, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилівна мала б шалений успіх у гостях у Олексія та… Правильно! Поліни).

Що ж любила Нателла Кирилівна? О, вона любила трійцю. По-перше, — українську мову. І, як наслідок, — свою редакторську роботу, роботу санітара літератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине літературний ліс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, — ви, можливо, будете збентежені, дорогі друзі, — Геннадія Євгеновича.

Як їй були до вподоби вишукані манери Геннадія Євгеновича.

Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вміння опускати вії, а також широко розкривати свої сірі вдумливі очі. Ці сиві скроні, цей білий шарф, ця посмішка-натяк причаровували й не таких скутих пані, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилівна. За такими Геннадіями Євгеновичами завжди в усі часи вбиватимуться жінки, тримати й пестити їх у своїх жіночих мріях, колисати у спогадах і потроху вичавлювати разом із зітханнями, сльозами та нічними оргазмами.

Нателла Кирилівна вважала Геннадія Євгеновича особою, наближеною до божества. Ідеалом! Ви помітили, як часто ми вважаємо ідеальними людей, самозакоханих до нестями? Які помічають нас тільки тоді, коли ми чи хтось інший скидаємо їх із п’єдесталу, на який самі раніше ставили? В очах Нателли Кирилівни Геннадій Євгенович був єдиним чоловіком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди і за будь-яких умов захищати Честь та Гідність Жінки. «Це — єдиний чоловік, котрий ПІДВОДИТЬСЯ зі стільця! Коли до кабінету заходить жінка!»

Одного разу Геннадій Євгенович сидів у своєму кабінеті й розповідав щось кумедне двом симпатичним жіночкам із Міністерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й сміялися його вишуканим жартам. Він був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Він мружив очі, як кіт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тоді, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самиці його цікавили тільки як естетське задоволення. Але навіщо всім про це знати, чи не так?

Аж тут постукали у двері. Зайшла чарівна Ганнуся, секретарка Геннадія Євгеновича, як більшість секретарок, вона вже втратила всі надії та ілюзії, пов’язані зі своїм шефом, але, як усі мудрі секретарки, тримала свої думки та язика при собі. Ганнуся принесла дуже важливий папір.

Геннадій Євгенович пробіг його очима, це був папір, ним особисто складений, ним же завізований, тобто це був бездоганний папір. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутність двох чарівних панянок і скористався селекторним зв’язком: «Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папір? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив „і“ та „и“ (з кожним словом голос його підвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? І ці мерзенні виноски на полях? А що означає ця манірна закарлючка? Це яке таке зарозуміле, Ганю, зіпсувало мій текст»?

Ганя чемно із тремтінням у голосі відповідає. «Хто-хто?» — обурюється Геннадій Євгенович. «Нателла Кирилівна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!» Коли він схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: «Боже мій, які нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирішувати самому» — до чарівних панянок, в них були такі пики, наче запашний морс із журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу віслюка.

Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зі мною насолоджувався кабачками-цукіні та власним товариством і активно запивав усе це інкерманським портвейном Геннадій Євгенович. Він розповідав мені, як чудово було в Італії, і як йому здається, що в минулому житті він був аристократом із Венеції.

Поруч із нами розмовляли дві жінки. Якби не гомін зухвалого півня-Геннадія, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли відпочинку ні очам, ні мозку. Одна — коротко стрижена білявка з пісним виразом обличчя. Інша — Марія Василівна, про яку Васятко казав тільки таке: «Маріє Василівно, вам завжди було чим думати та на чому сидіти». Я хочу сказати, що субтильною цю жінку назвати було не можна. Пухка брюнетка з піднятим волоссям, закріпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, які стирчали в різні боки. Не шпилька, а товста волохата квітка.

— Ти вже надумала, що подаруєш Борисові? — питає Марія Василівна у білявки.

— Краватку. Він носить краватки, але всі такі нудні, ніякі, ленінські…

— А які краватки вдягав Ленін?

— Ти що, не пам’ятаєш, Машо? В таку дрібну крапку чи маленький квадратик. Нуднющі візерунки на чорному чи синьому тлі. Ні, коли він конспірувався від царського нагляду, від жандармів, тоді все це було нормально. Непомітні такі краватки. Але навіщо було продовжувати таке носити, коли він опинився при владі? І за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавії, там люди зі смаком. Людську краватку вже б можна було собі придбати? Щось таке веселіше, яскравіше, у якісь гвоздички. Куди ці Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна — фригідна, ідейна, краватки — не її рівень, інша — істеричка, таким узагалі не до краваток. Не везло йому на бабів.

— А, щось таке пам’ятаю. Було. З фільмів. Але якби ти не сказала, які в нього були краватки, я б нізащо не згадала. Ти така спостережлива, і пам’ять у тебе хвацька, Людко.

— Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (сміються).

А все інше пам’ятаю дуже добре. Особливо — одяг. У мавзолеї ж ти московському була?

— Ну, була. Та давно вже.

— Він і в мавзолеї лежить у такій от нудній краватці. І міняють йому одну нудну краватку на іншу, ще нуднішу. Синю на чорну, чорну на синю, майже непомітно, це як нахилятися треба, щоб цю різницю помітити!

— Слухай, а чого він там у краватці лежить?

— Як чого? Без краватки в труну таку людину нізащо не поклали б. Ти що? Несолідно. Я ж тобі кажу, що їх, мабуть, замінюють майже щодня. Спеціально шиють чи купують. Помер він коли? А вони все шиють. Усе купують. От якби мій Борис заповів себе забальзамувати, я б так само морочилася з краватками. Купуй, вибирай, щоб сучасні були. Лайно ж не повісиш на шию рідній людині? Сторонні, друзі ходити будуть. Навіщо щоб про мене казали: «От у Бориса жінка — нечупара, стерво жадібне, економить на ньому». — Ох, добре що мій Юрасик краваток не носить.

— Тобі й мороки менше. Але чоловіки без краваток… Знаєш, це щось не те. Ти б навчала його культурі. Свого. Що ж він? Швендриком живе, швендриком і помре. В нього ж робота, посада, стежити за зовнішнім виглядом треба.

— Ой, не хочу я. До нього полізеш — потім відмиватися день. То яку краватку ти Борисові вибрала?

— Я знайшла таку, щоб його трохи розворушити. Бо ходить із таким виразом обличчя, наче підкову тримає у роті, краєчками донизу.

— Кумцю, може, то він на щастя? — жінки знову сміються.

— Так от. Від краватки залежить рівень розкутості. Йому ж іще п’ятдесяти немає, а він поводиться так, наче готує себе до найближчих років нерухомості, про імпотенцію мріє, але то вже — ні! От якщо хтось носить постійно тільки сірі краватки — знай. Або службист, або імпотент. Чи жінка дуже ревнива. Закомплексованість так і пре. А я Борисові знайшла оригінальну краватку. Уяви собі: оливкового кольору, а по ній розкидані величезні доларові купюри.

Краса, аж шлунок пече! Такий собі пришпил, але й коштує недешево. Не лайно ж дарувати рідній людині!

Я сякаюся в серветку. Мене розпирає від сміху. Не розумію, щоправда, хто займається тим, що нарізає серветки такого розміру, як презервативи для карликів. Професія — серветкозменшувач. Серветкорозмножувач шостого розряду. З однієї може зробити щонайменше десять. Шмарклі на долонях. Геннадій Євгенович відразливо дивиться на мене: «Якщо людина почувається недобре, не варто ходити на роботу. Сякатися, шмарклі розпускати. Вдома треба посидіти. Всіх дуп не повилизуєш». О, цікаво. А в бізнесі кажуть, що всієї грошви не заробиш. «Інфлуенца», — продовжує нудити Геннадій. З викликом, прихованою загрозою та обуренням. Він так каже це слово «інфлуенца», наче старигань-король кличе свою доньку, цноту якої він оберігав усе життя, щоб віддати її до буцегарні за те, що вона віддалася блазневі. Бідна, бідна принцеса Інфлуенца.

Я їду додому. До себе додому. «Дудому», — як співає Славко Вакарчук. Весна. Весною з жінок вилупляються ноги, і, відчуваючи цю появу, у чоловіків прокльовуються члени. Весна. Весняний спермотоксикоз. Тягне дрочити. Кермо-член-кермо-член. Слава тобі, тому, хто вигадав автоматичну коробку передач. От і будинок. От і попустило. Хух.

До величезного контейнера зі сміттям підходить якесь створіння. Судячи з хустки, це жінка, вона вдягнута в щось, що нагадує хутряну шубу, пошиту з брудних пацюків. Вона залазить туди, шурхотить, тупоче старезними чоботами, голонога, пилюка замінює їй панчохи, вона витягає звідти курточку, що колись була жовтого кольору. Витягує її, трусить. Знімає шубу, вдягає куртку. Чобітком намагається прибрати папірці, корінці та дощових хробаків, схожих на шнурки від сандалет бісенят, що попадали в калюжу. Вона оглядає себе з усіх боків. Їй пасує. Шубу вона викидає в контейнер зі сміттям, запинає хустку інакше, прийшла весна.

З боку фургона, який залишили будівельники, з’являється миршавий чоловік у шапочці, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголів. Він кричить: «Гей, Марусько, ти що, багатійка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?» Жінка зітхнула, полізла у смітник, витягла шубу, схопила її за рукав і потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму місті.