Корпорація ідіотів

vi)

Коли я йшов до першого класу, мене супроводжувала мамця. Вона несла бордові троянди («Я розумію, що воно дорого, але треба відразу дати їм усім зрозуміти, що ми — не проста родина!»), мені квіти вона не довірила. До того ж вони набагато більше пасували до її нової чорної сукні, ніж до моєї синьої шкільної форми. Батько теж хотів піти, але мамця йому заборонила, бо чітко усвідомила, скільки там може бути цікавих персон жіночої статі. А батько був іще той гульвіса.

Коли я одружувався, зі мною були і мамця, і тато. Насамперед тому, що мій майбутній-колишній тесть над усе ставив родинні цінності, родичів свого зятя обрати можна, але трапляються випадки (і це був якраз мій), коли ти втрачаєш контроль і треба набратися сили, щоб гідно зустріти поразку. Тесть хотів подивитися в очі небезпеці. Моя мамця справила на нього неабияке враження. Він оцінив, як вона поблажливо поглинала фуа-гра та шардоне і яку вона скривила мармизу, коли на стіл поставили яблука, що їх вона щодня купувала на ринку. Звичайні яблука — сором для багатих родин! Мамця була переконана, що майбутні родичі зобов’язані здивувати її цього визначного дня. «Якщо ти вдався в неї, маєш необхідний потенціал», — зауважив тесть.

Коли я отримав ключі від власного бізнесу, на робоче місце мене супроводжував тесть, він постійно поплескував мене по правому плечу, так що коли він припинив, мені чогось деякий час навіть бракувало. А робив він це не для того, щоб підтримати, а для заспокоєння своїх нервів. «Чи правильно я роблю?» — вибивав він на мені. «Чи не влізаю в якусь халепу?» Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навіть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.

На нове робоче місце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про нові огидні відчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помітив ніякої різниці.

Мене заводять у непоганий кабінет. Тут відчувається простір. На стіні висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, і є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб ніхто не переплутав. Біля стіни стоїть симпатичний диванчик. І хто ж на ньому вже повалявся? «Василю Васильовичу, це — Стас Коваленко». Василь Васильович дивиться у вікно. Не відчувається, що цей ранок для нього добрий. «Це від Петра Андрійовича», — витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфівна, поки що для мене вона — непогана жінка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Мені не подобається, що я — це «це», але я мовчу.

«Ви показали товаришу його робоче місце?» — питає Василь Васильович. У профіль (утім, анфас також) він дуже схожий на голову чоловіка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонів «Містер Ікс» та «Саша», а також на ті чоловічі голови, що прикрашали вітрини фотоательє за радянських часів. Такий собі заштатний красунчик. «Ні», — каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на ім’я кротон, яка стоїть на спеціальній підставці, задубне. «Мені здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися». Брови Василя Васильовича зараз дуже подібні до волохатої чайки. «Нащо мені на нього дивитися? Хай працює людина».

Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. «Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лібре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонімічне». Я розумію, що я нічого не розумію (що, цікаво, зробила б Аліса, якби ото таке промовив до неї окіст під час їхнього першого знайомства?). «Лібрес? Це хіба не жіночі прокладки? Про що він?» — питаю Варвару Адольфівну. З усього видно, що відповідати мені не збираються. Може, прокладки в її віці вже не актуальні? «Це — ваш кабінет. Це — зв’язок. На столі інструкції, вивчаючи їх ретельно, ви будете обізнані про нашу роботу не гірше, ніж я». З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от-от лусне синій німецький піджак.

Дзвоник. Я прибираю з обличчя інструкцію номер 3, вона допомагала мені створити ілюзію ночі, я не виспався. А жалюзі тут немає. Я кажу: «Алло». «Треба представлятися, а не „алло“. Алло-хуйло. Зайдіть до мене». «Алло-хуйло. Пральня-фігальня. Культура-мультура. Віслюк — купка сук». Я виходжу до приймальні. Бачу на секретарському столі записку: «Вийшла у справах на п’ятнадцять хвилин». Хитра мавпа. От я їй влаштую. Секретарки немає — один.

Заходжу до приймальні шефа, там бачу карколомну дівчину, вірніше, очима спотикаюсь об її ноги. Втім, це не просто ноги. Це справжній витвір мистецтва. «Дуже приємно», — кажу я ногам. Їхня володарка дивиться на мене без будь-якої зацікавленості. Її байдужість чомусь підказує мені, що з нас двох тільки я не знаю, хто вона, а їй дещо про мене відомо. «Я сплю з іншим козлом», — каже вона. Що ж, дівчина не звикла гаяти часу й відразу ставить усі крапки над «і». Я не знаю, чи співчувати їй, чи радіти, тому вирішую змінити тему. «Ви часом не знаєте, хто тут може говорити голосом найпотворнішої з потвор?» «Чоловічим?» — уточнює володарка ніг. «Еге», — відповідаю, хоч сам не дуже впевнений.

«Мені так здалося», — додаю, щоб вона потім не підняла мене на сміх. «Якщо чоловічим, то це якраз і є той козел, із яким я сплю». Я розмірковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю її ремарку без коментаря. «Це — заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч».

Цікаво, чого це всі вони мені тикають? Знову футболка?

Вдячності моїй немає меж. Які ж ноги! «Викликали?» — питаю в суб’єкта на ім’я Величко В. Л. Треба віддати йому належне, він, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тільки надзвичайно ввічлива людина, тому тренує тіло. Він має атлетичну статуру. І набагато більше смаку, ніж «Васятко». «Ти хто? Чому без доповіді?» Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на місці. «А помічник мій де?» Мені здається, що коли стосунки тільки-но починають створюватися, відповідати в риму на питання «де» не дуже доречно, навіть коли він почав першим зі своїм «алло». «Я від Петра Андрійовича». Про всяк випадок кажу ім’я цього чарівника.

Але пароль я не вгадав. «А, нишпорка від цього намащеного гівном бздуна?» Тут що б не відповів — матимеш проблеми.

«Давай, розповідай про себе. Що ти вмієш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений і чого тобі тут треба? Швидко давай, виплюнь член із рота, якщо заважатиме». Я починаю розповідати, хоч і не дуже звик представлятися таким суб’єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевізор, зацікавлено дивиться новини про ціни на аукціоні Сотбі й про те, як один німецький гомосексуаліст з’їв яйця іншого гомосексуаліста на його ж прохання. «Ось вона, демократія ваша! Каструвати!» Каже він на це.

Я ковтаю повітря. «Чого тобі ще?» — питає він. Одне мені точно зрозуміло: ця людина ніколи не вчилася в Суворовському училищі й не належить до кадетського корпусу. Цікаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина після такого випускника? «Іди й працюй!» — сказав, наче Мойсей своєму народові, наче рабин жінці, що прийшла запитати, чому ніяк не може кінчити.

Я думав, що це одоробло мене взагалі не чуло. Звісно, про німецьких людожерів нетрадиційної орієнтації набагато цікавіше слухати, ніж ознайомлюватися з чиєюсь біографією. Але я помилився.

По обіді на мій стіл ліг папірець, котрий після детального вивчення виявився інструкцією щодо догляду за дублянкою. Іспаномовна інструкція, яку мені пропонувалося терміново перекласти. Може, й не все, але про іспанську мову він почув добре. Наволоч.

Щойно я зібрався сісти за переклад, як до мене в кабінет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дізнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо відчуваю, що я маю всі підстави так і не побачити її аж до самого звільнення) ввійшла трійця: Ноги з Дівчиною, Хлопець із Нахабним Писком, Зріз Стіни. «Де пляшка?» — радісно поцікавився Хлопець із Нахабним Писком. «Ага. Коли ти будеш проставлятися?» — підхопили Ноги. Зріз Стіни, як ведеться у зрізів стін, мовчав.

«В обід», — сказав я. «Де тут у вас найближча крамниця?» «Ми не горді, ми згодні на буфет», — нарешті відгукнувся Зріз Стіни. «Віка», — посміхнулися до мене Ноги з Дівчиною. «Ігор», — привітно промовив Хлопець із Нахабним Писком. «А це — Степан». Зріз Стіни кивнув на підтвердження того, що Степан — це він. І тоді я вперше потрапив до культового місця — буфету.

«То як ти тут опинився?» Я вже зрозумів, що цій публіці слід брехати. Всі вони обіймали такі самі посади, що й я. Радники великих керівників, усі ми були радниками, але, як виявилося, відповідали за різні напрямки. Віка займалася паблік рілейшнс. Степан вважався аналітиком, а також правником. Ігор славився тим, що займався будь-якими організаційними питаннями. Тільки від них я дізнався, за яким напрямком закріплено мене. «Міжнародні стосунки з ухилом в економіку». Чудово. Звучить принаймні краще ніж, наприклад, «Той, що крутить хвости коровам».

«Не повірите, але я сюди потрапив абсолютно випадково». Це — вищий пілотаж — брехня в компанії людей, котрі давно призвичаїлися в ній і нею жити. «Повіримо», — оптимістично каже Віка. «Ми так само з’явилися тут випадково. Моя мама взагалі — проста вчителька». Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалі не буває мам, в абетковому розумінні цього слова. «У мене була невеличка протекція. А вже потім я вчасно спіймав Бога за бороду». Ігор мені підморгує, він мені більше подобається, ніж не подобається. «Або когось за член», — думаю я. Бо я — цинік. «А Степан дуже розумний», — каже мені дует у виконанні Вікторії та Ігоря. «О», — відповідаю я. Степан шаріється. «Добре, коли в тебе руде волосся й така світла шкіра, зашарітися — на раз», — думаю я. Степан сором’язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. «Зібралися разом чотири вовка, чекають — про котрого піде промовка…»

Перша до мене приходить вона. «Де твоя секретарка?» — питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотів би це знати. «О», — каже вона, прихоплює з мого столу роздруківку перекладу з іспанської. «Слухай, із мене пляшка. Намучилася, ніяк не могла збагнути, як її доглядати. У школі й інституті вчила англійську». «Доглядати дублянку?» — уточнюю я. «Іспанську», — уточнює Віка. Цим вона дає зрозуміти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрів, якщо він потребуватиме їхніх тигрових послуг. «Твоя секретарка — небога мого козлюсика», — це її вдячність. Вдячність у розумінні Віки. «Покуримо?» — питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.

Так воно і є. Після п’ятихвилинної бесіди про погоду (аякже!), стійку фарбу для волосся, після задоволення її цікавості з приводу того, де я дістав такі блискучі черевики, а також стислого нарікання на те, що моя секретарка Христина — рідкісна заздрісна падлюка, Вікторія, для порядку пом’явшись, розповідає мені…

Є такий собі Рейнхальд. Дивакуватий у припустимих межах чоловік, який приїхав в Україну з Голландії. Спочатку подивитися, що тут і як. Потім як бізнесмен, тоді як дипломат. Йому тут подобається.

«Тут гарна природа, вродливі жінки й чоловіки. Можна збирати гриби майже в межах міста. А ще є симпатичні будиночки, і ніхто не змушує прибирати гівно за Сотбі» (Сотбі — це собака Рейнхальда, золотавий ретривер).

Як ви могли помітити, в Рейнхальда безліч причин, з яких він жив і живе в Україні й не збирається вшиватися геть. Мешкає він у симпатичному будиночку сталінських часів.

Життя Рейнхальда було доволі рівним. Обов’язкове пиво щоп’ятниці в давно обраних пабах, суботні вечірки в будинку кого-небудь зі співробітників дипломатичного корпусу чи представників міжнародних організацій. Прості радощі простого іноземця. Усе змінилося, коли на вулиці, де він мешкав, побудували бізнес-центр. Високий, новий, сучасний. Рейнхальду він одразу не сподобався, бо з усього високого Рейнхальд схвалював лише чоловіків (можете собі уявити, що сказав Рейнхальд, коли почув новину про те, що великі американські Близнюки впали — він крикнув «йоу!»). Але не це його роздратувало. Роздратувало його те, що новий високий центр увесь світився крізь сучасне фасадне покриття ніжним блакитним сяйвом.

Воно било прямо в його вікна. Жалюзі не допомогли, бо Рейнхальд знав, що світло нікуди не поділося, що воно існує. Він трохи подумав і дійшов висновку: його просте, як половинка житнього хліба, життя перетворилося на жах. Блакитне пекло. Крім того, світло дратувало й Сотбі (собакам властиво мати ті ж самі звички та смаки, що й їхнім господарям). На відміну від Рейнхальда, котрий сприймав усе, наче суворий вікінг, ну, може, й не суворий, але — мовчав, Сотбі вив на це світло. Через виття Сотбі Рейнхальду телефонували сусіди, користуючись непарламентськими виразами, пояснювали, в якій саме труні вони бачили Сотбі та його господаря. Мова Рейнхальда збагатилася лайливими висловами різних країн світу, тому що в його будинку мешкало чимало працівників різних амбасад. Якщо лайка виконувалася різними мовами, то мат переважно був російським. Тільки російський мат є справжнім матом. Усе інше, хоч би що казали, — дешеві підробки.

Звиклий жити в умовах розвинутого громадянського суспільства, Рейнхальд пішов по інстанціях. Говорив російською мовою він непогано, акцент був ледь помітний, але писати він категорично не вмів. Від стандартної пропозиції: «Залишите письмову заяву. З вами розберуться», — Рейнхальду кортіло завити, як Сотбі. Дуже лякало й те, що розібратися обіцяли не з блакитним сяйвом, а з ним — Рейнхальдом. У всемогутність українських інстанцій та їхні можливості псувати життя власним громадянам та іноземцям повірив набагато щиріше, ніж у Бога. Час ішов, але інстанції не мали намірів розбиратися з блакитним світлом, вони передавали Рейнхальда, як естафетну паличку, від одного кабінету до іншого. Фінальної смуги при цьому він не бачив. Але естафетним паличкам і не властиво бачити ніяких смуг.

Тоді Рейнхальд обійшов сусідів і зібрав підписи під петицією, складеною англійською мовою, котру можна було б назвати: «Блакитне світло, геть!» Рейнхальд розіслав її всюди, куди тільки міг, у тому числі й в англомовну газету «КиївПост», утім, тільки там її й прочитали. Але полегшення від того, що хтось нарешті спромігся прочитати його петицію, Рейнхальд не відчув.

Якщо ви ще не помітили, то я скажу: Рейнхальд від природи був дуже впертий і наполегливий. Він згадав, що в нашій країні діє принцип: «Не шукай вирішення проблеми, шукай правильних людей». І таку людину він знайшов швидко. Дуже добре освічений бізнесмен і високий чиновник мав офіс у «блакитному будинку». Він чудово володів англійською, був елегантним, приємним зовні та ввічливим, за інших умов Рейнхальд був би радий такому приємному спілкуванню.

«Розумієте, Рені», — сказав він йому. «Цей будинок є приватною власністю однієї дуже впливової людини, російського співака. На зразок Паваротті. Але чоловік він мудрий, наскільки я знаю, він здатен вислухати скарги навіть простої людинки. Як то в нас в уряді кажуть? О! Маленького українця. А тим більше — не такого вже й маленького голландця, — вони посміялися. — Ти напиши йому листа. Тому що ці, наші, страйкуй — не страйкуй… ну, далі, я думаю, ти вже знаєш. Трохи ж тут пожив, еге?» О, в подібних римах Рейнхальд був обізнаний, навіть дуже. Можна було сміливо захищати дисертацію з філології.

Рейнхальд хотів подякувати й піти, але ж… «Проблеми?» — запитав ВІП. «Я не вмію писати російською», — зізнався Рейнхальд. Йому здалося, що якщо хтось і здатен тут зарадити, то саме цей упевнений чоловік. «А, це не питання. Зара гукну Ігорка, він тобі напише».

Ну що, друзі мої? Досі ви не могли дотумкати, до чого Вікторія веде й де тут історія про Ігорка? Ха! Але якщо ви вже виявилися такими терплячими, як я (а зважте, що у вас вона постійно не стріляла цигарку за цигаркою), то зараз мова піде й про нього.

Історична довідка: Ігорко. 32 роки. Розлучений. Лев. Про місце народження героя — відомості дуже плутані, що дає підставу підозрювати, що народився Ігорко в дуже глибокій дупі. Очі — переважно блакитні, джинси — переважно блакитні, сам — переважно не блакитний. Сам переконує громадськість, що не голубий. Громадськість точно нічого не знає, через те мучиться й прагне дізнатися, що там насправді. Працював на той час помічником дуже впливової людини. Нічого не робив, мінімальний річний дохід — 80 000 доларів. Живе вельми приємно. Не цурається травки. Кілька дівок мають одну й ту саму мрію: натягнути Ігорка на себе, а йому на пальця — обручку. Він про це нічогісінько не знає. Хоча, якби він про це знав, для дівчат це нічого б не змінило. Улюблена іграшка — мотоцикл. Улюблений одяг — джинси. Улюблена справа — тупі ідіотські жарти. Рейнхальд про все це не знав.

«Ну, що там у тебе?» — млосно протягнув Ігорко, вивчаючи тканину Рейнхальдових джинсів. Рейнхальд був у захваті. «Нічого такі джинси. Гарний колір», — продовжив Ігорко. «В мене проблеми зі світлом». «Та ну? Світишся? Може, ти інопланетянин? Чи, може, забагато жереш риби? Мені казали, що норвеги постійно жеруть рибу. А там суцільний фосфор». «Я — датч», — виправив Ігорка Рейнхальд. «Був у Копенгагені вашому. Село». «Я — датч. Це — голландець», — іще раз вніс ясність Рейнхальд. «Нічого-нічого. Не треба мене ні в чому переконувати. Головне, щоб ти сам знав, хто ти, і тобі це подобалося».

Рейнхальд мовчав. Він ніколи не бачив таких балакучих молодих чоловіків. «Поруч із моїм будинком стоїть цей центр. А ввечері й усю ніч він сяє блакитним світом». Ігорко слухав його з таким виразом, наче йому розповідають казкову історію. Не міг збагнути, до чого тут він. «Гарно, мабуть, еге ж?» Ігорка ніколи б не можна було звинуватити в делікатності.

«Ет. Не можу спати. Ще й виє Сотбі. Сусіди злі, погрожують». Рейнхальд не знав, як із ним себе поводити. Після того, як Ігорко почув, що виє Сотбі, він про всяк випадок відсунувся від Рейнхальда разом зі стільцем. Подумки він уже послав дуже впливову людину на три літери. «Аукціон, що виє в нього вдома. Що коїться в голові цього хлопця?» На відміну від Ігорка, Рейнхальд був чутливим та делікатним, тому, побачивши вираз обличчя Ігорка й пов’язавши його зі своїми останніми словами, пояснив: «Сотбі — це мій собака. Так його звуть». Ігорка трохи попустило.

«Ну, то й що з усього цього? Подарувати тобі окуляри з ганчірки? Я якраз нещодавно прихопив їх із літака. Мені вони ні до чого. То ти не соромся». Ігоркові стало нудно. «Твій бос казав мені, що ти можеш допомогти написати листа власнику будинку, відомому російському співакові, щоб він припинив це блакитне сяйво». «А. Не питання. Як його звати?» Рейнхальду стало соромно, ім’я співака він не спитав. «Не рюмсай. Надішлемо всім чоловікам, що в нас співають», — сказав Ігорко підозріло-енергійним голосом.

Ось що вийшло з-під його ручок:

«Шановні Мусліме, Йосифе, Філіпе, Сергію, Анатолю, Едуарде, Юрію, Ігоре, Ігоре, Дмитре, Михайле, Олексію, Олександре, В’ячеславе, Володимире, Володимире, Валерію, Валерію, Миколо, особливо ви — Миколо, раднику ВВП з питань культури, Андрію та ви, Андрію. Мене звуть Рейнхальд. Я — простий датч, що народився в Копенгагені. Ви чудово знаєте про наших лижників-чемпіонів. Але ви не думайте, що я такий простий. У мене є зв’язки з кримінальним світом, але я шаную вашу країну, тому поки що ними не користуюся. Поряд із моїм будинком хтось із вас побудував висотку, яка ночами сяє блакитним світлом. Я не можу спати. Світло б’є мені в очі, до того ж виє Сотбі (це мій пес, дуже дорогий, переможець виставок; якщо він захрипне, ви матимете великі неприємності). Через виття Сотбі в мене неприємності з сусідами. А це дуже впливові люди, вони з кримінального світу. В мене дуже мало часу, але я сів і написав цього листа, тому що тільки ви здатні розібратися у цьому свавіллі. Тобто — хтось із вас. Я мешкаю в Києві за адресою. А ваш будинок знаходиться за адресою. Хоча ви краще від мене знаєте, за якою адресою знаходиться ваш будинок. Цим листом я прошу вжити всіх необхідних та рішучих заходів. А якщо ні, то я буду змушений звернутися в міжнародні правозахисні організації, а також — до представників кримінального світу. З повагою, ваш щирий прихильник, колекціонер ваших дисків — Рейнхальд. Підпис. Місце. Дата».

Рейнхальд сказав, що вважає листа дещо екстравагантським. Але Ігорко навідріз відмовився вносити правки. Він сказав, що чудово обізнаний із життям естрадних співаків, із тим, як вони живуть, де й із ким, а також якою мовою з ними слід говорити, а чи знає про це Рейнхальд? Знає? Рейнхальду крити було нічим. Він не знав, як живуть нідерландські співаки, що там казати про російських. А далі Ігорко запустив «Google» і віднайшов майже всі електронні адреси, як не самих співаків, то їхніх менеджерів, директорів та (у більшості випадків) підтримувачів веб-сайтів.

Це дуже смішно, але на спам Рейнхальда відповіла одна людина. І саме власник будинку. Історія замовчує, що було в листі. Але відтоді блакитним світлом сяяв тільки дах висотки. Це якщо й заважало комусь спати, то хіба тільки супутникам-шпигунам. Рейнхальд зрозумів, що закохався. Він молився на Ігорка. Обіцяв йому квартиру в Роттердамі, відпочинок в Амстердамі, нарешті ключі від свого серця. Якби не останнє, Ігорко черговий раз виправдав би своє прізвисько «фартовий хлопчик». Але не судилося.

Проблема полягала в тому, що Ігорко не був голубим, хоч би які небилиці про нього плели. І Рейнхальд був змушений відступитися з розбитим серцем і забрати з собою обіцянки щодо квартир. У Голландії не заведено розкидатися хатами тільки тому, що хтось написав за тебе вдалого листа. Впливова людина теж була розчарована, бо повірила в те, що Ігорко — голубий. Ще тільки цього бракувало, щоб люди патякали казна-що про те, яке лайно кружляє коло нього й жирує собі, ні в чому собі не відмовляючи, на його утриманні. Тому Ігорко вмить втратив усе. Довіру, гроші, безбідне життя. Втім, впливова людина не була останньою наволоччю, тому заангажувала Ігорка до знаменитої установи, де тепер працюємо ми всі.

«Щось я з тобою розбазікалася», — каже Вікторія. Вона скурила півпачки привезеного з-за кордону «Мальборо». У наш час приязне ставлення, так само, як і потреби в інформації, вимірюється будь-чим, зокрема якісними цигарками. «Ой, а вже й час іти. Слухай, усе це — суворо між нами. Взагалі-то я не базікаю, слово честі. Я просто помітила, що ти — людина надійна, тому я, така само надійна людина, маю ввести тебе в курс справ. Надійні ж люди мають триматися разом? Навіть якщо сплять вони окремо, так?» Я сказав, що це, безперечно, вірно. Про «разом». «Може, подумаємо щодо „сплять“?» Вона зробила вигляд, що недочуває. Схопила ще кілька цигарок. «Ну, до завтра. Па-па!» Мій погляд пішов проводжати її сідниці. А я тим часом подумав: «Раніше були такі труси, що під ними треба було шукати дупу, а зараз такі труси, які треба шукати в дупі. Як змінився світ, як же змінився!»

У приймальні за столом секретарки, котрої немає (Секретарки немає — чотири), я бачу Ігорка. «Агов, друже, де тебе носило?» — питає він. «Мене що, хтось шукав?» — відповідаю запитанням. Не те, щоб мене дуже хвилювало, шукав мене хтось чи ні, мені конче необхідний час, щоб подумати, що б йому таке збрехати, яку напівправду? Не можна ж розповідати йому про те, що я зараз почув од Вікторії? В Ігоркових очах граються бісенята. «Віддавав переклад», — кажу я. «Був у Валерія. До речі, стрів там Віку. Трохи покурили. Вона на нього скаржилася.

Які в неї ноги…» «Майже такі самі довгі, як її язик», — каже Ігорко. Позіхає. «Ти сам живеш?» — запитує, але я відчуваю: він знає, що я живу сам. «Так», — кажу я обережно. «Давай поїдемо до тебе. Дещо треба обговорити, ти так не вважаєш?»

Взагалі-то я так зовсім не вважаю, але розумію, що якщо це відбудеться не сьогодні, то неодмінно завтра, хоч так, хоч сяк Ігорко все одно навідається до мене в гості. Краще вже розплюватися з ним сьогодні. Сподіваюся, що вночі мене не навідає зі сповіддю Степан. Зрізи Стін мають проводити ночі вдома, інакше будинок буде зруйновано. Ми їдемо службовим ліфтом. Ігорко має стомлений вигляд. Я розумію, що і йому не дуже посміхається пертися до мене в гості, але служба є служба.

Він оглядає мою машину з усіх боків, наче дівчину, щодо котрої хоче вирішити: знімати її чи ні? «Так-так. Застаріла модель», — каже Ігор. Перед моїми очима миттю з’являється тесть. Він танцює лезгинку на моїх мощах. Через це в мене псується настрій. У машині ми мовчимо. Кожен, мабуть, поринув у свою ненависть.

У моєму під’їзді, щоб чимось заповнити ніякову паузу, я лізу в свою поштову скриню (востаннє я її перевіряв на день народження). Не можу змусити себе говорити, до скрині залізти простіше. Адже це — екшен. Екшен мусить вмикатися в ситуаціях, коли слова блукають у пошуках рота. У моїх руках листівка. Біла в золоті конвалії. Ігорко притискує підборіддям моє плече, відводить його вбік і заглядає прямо в текст. Може, притиснути його ніс листівкою? «Шановний мешканцю! Поздоровляю вас з 8 березня, святом краси та натхнення! Бажаю, щоб незважаючи на те, що наша країна перебуває в кризі, вам було що поставити на стіл, було для кого бути найвродливішими на світі! Терпіння, мудрості, вічної краси. Що завжди було притаманно нашим жінкам. Цілую. Хай вам щастить! Олександр Олександрович». Ігорко ворушить губами. Він шокований. Це мене вже таким не пробереш. Знаємо. Читали. «Це хто?» — питає Ігорко. «Голова районної державної адміністрації, - відповідаю я. — Олександр Олександрович». «А чого це він тебе цілує?» «Це така в нього метода взаємин із виборцями», — кажу я. «Куди не повернися — всюди вони». «Він кожному таке пише», — наче виправдовую я Олександра Олександровича. «Та невже?» — питає Ігорко. Ущиплива він людина. Я тим часом відчиняю вхідні двері. Нас зустрічає кіт, котрий не дуже радіє: кінчик хвоста тремтить, очі жовті. Кіт на місці, а от воно десь поділося.

Ігор озирається. Знаходить стіл. Витягає три пляшки медової горілки. «А що, хтось іще буде?» «Звісно. Віка буде. Відразу після першої я тобі, друже мій, обіцяю Віку. А коли візьмемося до третьої, то прийде Степан. На нього й півпляшки цілком вистачить». Я розумію, що вечір сумним не буде. Кіт каже: «Мав». Потім додає: «Ма-а-а-ав. Мав!» Він хоче жерти. Я кажу Ігорю, щоб він не соромився, хоча бачу, що я марно стараюся, Ігорко й без моїх порад соромитися не збирається. Я йду годувати кота. Чую, як Ігорко говорить комусь по телефону: «Не знаю, не знаю. Телефонуйте протягом дня. У нас завтра вранці нарада. В Міністерстві». Кіт так працює щелепами, наче не їв кілька днів поспіль.

«Яка нарада? Де?» «Для нашої роботи не має ніякого значення, де в нас нарада. Пробач, не знаю, як твій організм, але мій, коли я заливаю його горілкою в таких обсягах, відмовляється вранці вставати». «То ти ночуватимеш тут?» — вихоплюється в мене. Цього ще бракувало. «Ага. Прикинь, як кльово?» Ігорко косить під недоумка. В нього виходить паскудно. Я відкорковую пляшку. Розумію, що краще почати пити якомога раніше.

Ми мовчки п’ємо, я не знаю, з чого почати розмову, про що питати людину, котра сама вирішила дещо про декого тобі розповісти. А що я сам можу йому повідати? Може, про хор? Чи про погоду? «Завтра, мабуть, дощитиме», — кажу я. Ігор наливає ще по одній. Судячи з його мовчання, проти дощу він нічого не має. «А я колись трахнув одну відому естрадну зірку», — продовжую світську бесіду я. Ігорко відкорковує другу пляшку. Розливає у склянки, підморгує мені й каже: «Невже? Сам трахнув? Справжню зірку? Якщо тобі до вподоби такі розваги, тобі неодмінно сподобається»…

Віка народилася в Донецькій області, в маленькому містечку, де всі нормальні хлопці ходили з піднятими плечима, в які наче було вшито круглу голову, і постійно сякалися в пилюку або калюжі. Хто не ходив і не сякався, був або хворий, або дебілкуватий, або не місцевий. Усіх хворих, дебілкуватих і немісцевих били.

Віку стали вважати гарною з класу восьмого, коли в неї сформувалася статура, і дівчинка-мотузка перетворилася на жінку з довгими ногами. Тонка талія, широкі стегна, груди відповідного розміру: «В неї такі цицьки — наче обхопити стовбур п’ятирічного дубка» (якийсь європейський невротик сказав би примітивно — 90B, куди йому, хробаку, до образного мислення донецьких пацанів). Тоді ж її помітив найнормальніший із нормальних пацанів — Григір Зубодер (сподіваюся, що ви зрозуміли, що Зубодером його звали не тому, що він був дантистом).

Усі дівки знали: як тільки виросли цицьки, треба лягти під когось найсильнішого, бо інакше все одно тебе трахнуть, ще й не раз, то краще вже завчасно потурбуватися про своє майбутнє. Віка це також знала, тому, щойно побачила, що Григір на неї зазіхає, відразу без зайвих охів-ахів віддалася йому вдень, влітку, в пилюці. А сталося так через те, що ніхто не розповідав Віці, як би то мало відбутися. Не було в її голові отієї маячні: про принців та білих коней. Про троянди, цукерки, кіно, вино, мереживне ліжко та зорі за вікном — теж не було.

Народжувала вона, коли закінчувала школу. Атестат їй дали, тому що в тих краях вагітні учениці — не така вже й дивина. А вчилася Віка, до речі, непогано. Батько її був шахтарем, мати ніде не працювала, поралася по господарству. Онукові вони не зраділи. «Ще один писок. Годуй його». Крім Віки, вони мали ще чотирьох дочок. «Принесла ото. Одного разу роззявиш ноги — всі в селі роти роззявлять. Про що ти тільки думала? Сором який, що про твоїх молодших сестер казатимуть? Що в нас у родині хвойд виховують?» Батько мовчки пив днями. Григір одружуватися не хотів. «Одружуся — і що? Годуй їх, блін! Та хто вони такі, блін?»

І Віка вирішила втекти. Хоч і не мріяла вона ніколи про принців на білих конях, але й жити з дитиною в родині, де й тебе, і її всі ненавидять, вона також не мріяла. Вона хотіла й білу сукню, і криків «гірко», і щоб усе селище гуляло за одним величезним столом, і подруги заздрили її вроді та хлопцю, якого вона підчепила. Але Григір її покинув, то будь-хто міг під спідницю залізти. Треба їй було таке? Ні, не треба. Малого вона залишила мамі на згадку про себе, а сама подалася в мандри. Зупинилась у якомусь містечку на Київщині. Знайшла порожню хатину, розхитану, стару. Оселилася. Ніхто її не гнав. Приїхала якась молодичка — то хай живе, щоб тільки їсти не просила. А вона не просила, самі стали приходити й давати.

Віка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася від нього, дечому від одного старого, який умів кістки вправляти, дещо прочитала у брошурці (про точки, про м’язи, про кістки, про защемлення нервів), що дав їй учитель фізкультури, він же — історик, він же — військовик. Обрала найязикатішу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе відчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м’ясо, хліб, домашнє вино, голодну не залишили.

Якщо є Київська область, з відносно прозорими річками та залишками лісів, а також, відповідно, карасями в озерах, вепрами в лісах, — то неодмінно коли-небудь, але обов’язково з’являться й кияни, а тут уже, дівчино, ґав не лови. Щастя свого Віка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником «по культурі». Він Віку й до інституту влаштував, культури, звісно. І з людьми потрібними звів. Жила вона з цим щастям майже як за кам’яною стіною, лише стіна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стіна там, де й була весь цей час — біля щастевої дружини, а Віка чергового разу лишилася сама.

Проте зараз було легше. По-перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з’явилося. У Віки були зв’язки, тому на вулиці вона не опинилася. Вчилася в інституті, влаштувалася працювати до масажного салону. Клієнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякі навіть одружитись обіцяли. Наречені. Один — козел, інший — з Росії. Але які там наречені, обидва — козли одружені. А ще був палкий італієць Паоло, про якого подруга Віки Наталя казала: «Прийде італієць палкий та дасть тобі три палки». На більше в даному разі можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадібний.

У салоні її й помітив Валерій Леонідович, у якого були проблеми з простатою (тут Ігорко сказав мені, помітивши мою сп’янілу, але щасливу посмішку, щоб я не дуже радів, бо з простатою у Валерія проблем уже немає). Яку ж він її побачив? У маленькій вузькій шкіряній спідничці з вирізом, із якого стирчали круглі сідниці-щічки, наче в ілюмінатор дивилися пухкі дитинчата, в маленькому шкіряному бюстгальтері, який ледь утримував міцні та гарні груди, та високих чоботах, що поглинали її ноги до середини стегна. Краса нелюдська. Валерій Леонідович запалав, але чоловіком він був обережним. Покликав Наталю й запитав: «А от дівчина, така, в шкірі. Вона, часом, не це-о?» «Що не це-о?» — не зрозуміла Наталя. «Ну, не той? Проституцією не займається?». Наталя дуже образилася за подругу: «А чого це ви всі думаєте, що коли людині фігура дозволяє носити сексуальні речі, то вона обов’язково шльондра?

Це ви просто таких ніг не маєте, то й заздрите». Такою була відповідь Наталі. «Це, щоб ви знали, наша найкраща масажистка, а не „це-о“, якщо у вас є будь-які проблеми, за кілька сеансів вони зникнуть, як не було!»

Валерій сказав, що вибачається, він не так усе зрозумів (хоча все він зрозумів так) і радо б із нею попрацював. «О’кей», — сказала Наталя і рвучко подалася до Віки, що відпочивала на канапі. «Слухай, тут прийшов дуже серйозний дядя. Дуже, розумієш? Зараз ти підеш і зробиш йому масаж. І будеш старанна. Тільки я тебе дуже прошу, Віко, мовчи. Краще мовчи та зітхай. Мовчи та залишайся загадкою». Наталя побоювалася, що Віка може щось видати мовою донецьких хлопців, з цим же дядечком краще поводитися делікатно. А яка делікатність у донецьких пацанів? Не було й немає. Не модна вона в них.

Наталя, досвідчена профура, була права. Валерій полюбляв делікатність. Бо саме її йому й бракувало (на цьому місці я крекнув). До того ж її джерелом була мовчазна дівчина з ногами, в які б відразу закохався будь-який нафтовий шейх. Спочатку їй було дуже важко, бо Віка вже тоді славилася балакучістю й гострим язиком. Аж потім вона зрозуміла, що поводитися мовчазно і пристойно вона мусить тільки з Валериком, а інших може крити, як хоче. Це лише додасть їй пікантності.

Їхній зв’язок триває вже понад три роки. Валерій вітав Вікторію із закінченням вузу, Валерій влаштував її на роботу — собі під бік, щоб не вешталася, дражнячи чужих чоловіків, і завжди була готовою зробити Валерику масаж, коли йому припече. «Провінційні зуби дуже міцні, друже, бо молоко там краще, ніж міське, та й у зуби там дають змалку, хочеш не хочеш — стануть, як вовчі ікла».

«То чого ти замовк?» — питає мене Ігорко, наче я все це йому розповідав, а не він мені. «Е», — тільки й вичавлюю з себе я. «Наливай давай.» «Е», — каже тепер Ігорко. «Слухай, але ж це не найнижча посада, як вона може її обіймати? На чому вона, блін, розуміється, крім масажу простати язиком?» «По-перше, друже, я знаю дуже небагато жінок, котрі б розумілися на масажі простати язиком, уже тільки це робить її майже неповторною й перетворює на цінного співробітника. А по-друге, вона має відповідний диплом, а її має відповідний чоловік. Ще є по-третє. Ти не повіриш, але вона непогано розуміється на цих клятих піарах. Чесне благородне слово. Звісно, на керівника вона не тягне, але я бачив іще й не таких бовдурів».

«Чудернацькі перевтілення. Масажистка простати — керівник величезного державного департаменту з питань піару», — муркочу я. Муркотить і Мартіні. Ігорко каже, що йому треба відлити. Я кажу: чи не час нам іти спати? Ігорко каже, що це буде неввічливо щодо Степана. «Буде він у нас якийсь занедбаний». «А», — згадую я про Зріз Стіни й бачу, що третю пляшку ми вже почали. «Може, піти до якоїсь крамниці купити щось пожерти?» «Ні, якщо воно спочатку було, може, й незайвим, то зараз — точно ні до чого», — доноситься голос Ігорка з убиральні.

«Слухай, а хто тобі вибрав такі грайливі фіранки на вікна? Жовті в біленькі квіточки, це ж треба таке. Тільки не кажи, що це твоя ідея». «Ні. Не моя. Я думав, що цю квартиру буде знято для моєї коханки, тому агент підбирав обставу хатки з урахуванням цього». «Вправний агент. Знав я одну жінку, агента, теж була досить вправною, особливо щодо анального сексу, то…» Я наливаю ще по одній стопці, мене хитає, я хочу спати, я кажу, що залюбки послухаю про вправного агента коли-небудь іще, на сьогодні мені вистачить масажу простати.

«Знаєш, Степан у нас справді розумний, із цим уже нічого не поробиш. Але він розумний не розумом». «Що?» — перепитую я, бо не збагну, чи то горілка, чи то мій слух, чи Ігорко почав заговорюватися, хоч воно й не дивно. «Чим він розумний?» — переформульовую я, бо Ігорко мовчки п’є. «Дупою. Він розумний дупою. Всі знання він нею бере, своєю дупою залізною. Сидить, працює, днями, вечорами, ночами, навіть уранці. Увесь час біля свого компа. Навіть відливати виходить тільки по обіді».

У мене починається гикавка. «А він…» Я гикаю, Ігорко дубасить мене по спині. «Він був некрофілом і став керівником за квотою некрофілів? Чи був педофілом? Чи трахав тваринок?» «Гидота яка, — каже Ігорко. — Збоченець ти. Як тільки можна було до такого дотумкати. Жах». Він заливає жах горілкою. Я бачу, що розповідати про Степана йому дуже нудно. «Це ж Степан, воно ж мудило. Як ти міг подумати, що такі люди здатні взагалі трахатися, а тим більше трахати тваринок? Тут повинна бути фантазія. Однієї дупи замало».

Я погоджуюся. «І що, про нього немає ніяких історій?» «Та є. Дві. Одна така само нудна, як він». Виявляється, Степан — дуже економний, іншими словами — рідкісний жлобко. Коли він їхав будь-куди за кордон, обов’язково брав із собою ковбасу, згущене молоко, сухарики, які сам робив із батонів, та дешевий чай у пакетиках. Усім цим він харчувався, а гроші економив. «Не повіриш — ходить як жебрак, один і той самий костюм на всі випадки життя, дві сорочки, одна двобічна краватка, Валерик уже почав зауваження йому робити, не може так злиденно виглядати юрист і керівник середньої ланки, це ж сором для установи».

Після цього нападу, як здалося Ігоркові, та й не тільки йому, Степан перефарбував костюм. «У темно-зелений колір, став схожим на військового, ще б лампаси нашив, козел». Ігорко каже, що ця Степанова поведінка дуже всіх діставала, особливо страждали ті, хто їздив із ним у відрядження. Ні попоїсти в ресторанах, ні купити собі щось, постійно перед очима це обличчя в жалобі, що хрустить крихітним сухариком. «І уяви собі, це опудало, народжене десь там за обрієм, на ці гроші купило собі квартирку й авто в Києві. Звісно, все це не першокласне, але вбити його хочеться не менше».

Мені весело. Ігоркові, втім, також. «Ще є цікава історія. Я теж одного разу був із ним у Швейцарії. Тоді весело мені не було через усі ці сухарі та ремствування менеджерів готелю й служок, що „ваш колега знов куховарить у номері, а це є для нас неприйнятним“. Мене корчило щоразу, коли я бачив це насичене згущеним молоком тіло». Ігорко здригається. Спогади. В мене така сама реакція, коли я пригадую тестя.

«І от одного вечора ми вийшли пройтися. Йшли містом, роздивлялися вітрини, приміщення банків, бо це ж Швейцарія — там купа банків.

І тут ми помітили повій. Вони стояли при дорозі, майже біля міністерства закордонних справ. Я про це знав, бо я хлоп щодо бабів цікавий, а цей — ні. Вони стояли в коротких шубках, крутили крихітними сумочками. Доволі страшненькі. І цей стояв. Як причарований. І я подумав: о-па, Степанові закортіло продажної любові. Припекло хлопцеві, сперма вдарила в голову. Але, бачу, він дістає з сумки фотоапарат. Я відразу йому сказав: не треба, вони цього не люблять. А Степан аж зайшовся: „Ні, ти тільки подумай, стоять шльондри просто біля міністерства, я хочу це зняти“. „Хтось бабів хоче зняти, а хтось хоче зняти їх фотоапаратом. Пріоритети, блін“.»

Ігорко починає говорити голосом футбольного коментатора: «Степан вирушає на полювання, тримає фотоапарат напоготові. Повії помічають Степана, вони обертаються, Степан думає, що це вони позують, і налаштовує на них фотоапарат, і тут несподівано він отримує по голові крихітною сумочкою. Го-о-о-о-ол!!! Степан біжить вулицями Берна, за ним біжать, нестримно наближаючись, швейцарські повії, як фурії та гарпії на картинах великих митців, волосся їхнє скуйовджене, очі блищать, штучні нігті чекають на жертву, ось їм удається наблизитись, але Степан пришвидшує свій біг. А от він гепається, послизнувшись на винятково чистому асфальті, і тоді сумочки відходжують його по голові».

Уранці Степан мав подряпаний писок і втомлений вигляд. «А я тебе попереджав. Не лізь їх знімати, вони уникають публічності», — сказав мстивий Ігорко. Степан зітхнув, з’їв од хвилювання ресторанну булочку й запропонував Ігоркові половину коштів, виділених на відрядження, за те, щоб Ігорко про цю історію мовчав. Ги-гик. Якраз. «Цих коштів мені ледь вистачило на один день. Хіба міг я замовчувати таку чудову історію? Ховати її від людства?» Я кажу, що це було б злочином, якби Ігорко сховав таку історію від людства. «Па-па, Степане, до завтра», — абсолютно серйозно каже Ігорко, заливаючи в себе останні грами горілки. «Все. Спимо», — повідомляє він мені й миттєво засинає. Я ж дивлюся на будильник і розумію, що забув, як його заводити. «Знаєш, що? — питаюся в будильника. — Ти вже стільки в мене мешкаєш, що міг би й сам без моєї допомоги заводитися». Я дивлюся на свої руки. «А ви взагалі — зрадники, як можна забути такі прості речі — не розумію». З цими словами поринаю в сон.