Корпорація ідіотів

xi)

Що може бути гидкішим за ранковий дзвоник? Нічого. Те, що будильник розпочне своє стрекотіння, ти знаєш іще з ночі, але телефон? Від нього такої бридоти не чекаєш. Це — Валерій Леонідович. Клятий Лерик. «Мені казали, що ті, хто хворіє на серйозні хвороби, встають разом із сонцем, бо не хочуть втрачати хвилини свідомого життя». Я люблю своїх керівників. «Слухай, Стасе, якщо ти думаєш, що я повірив у цю твою маячню про рак, це означає, що ти тримаєш мене за бовдура. Як ти думаєш, мені подобається таке ставлення? Не будь мудилом, заходжуйся до роботи. Досить уже. Нахворівся».

«А що таке? Когось терміново треба поховати, вже так смердить, що й зачекати не може? Чого зрання телефонувати?» — відгавкуюсь я. Можу собі дозволити, як тяжко-важко хворий. «Треба летіти до Москви». Ага, так я й полетів. «До Москви? Тиць-гриць. Я щось не розумію, чому я, міжнародник, курсую шляхами Київ-Запоріжжя та Київ-Москва, це ви так собі уявляєте закордон, еге? Москва — це, по-вашому, що?» «По-моєму, питаєш? Як на мене, це — Запоріжжя, але набагато більше». «Валерію Леонідовичу, шановний. Ні, навіть вельмишановний. Я хочу у відпустку, відпочити хочу, а не летіти бозна-куди. Чого б це не запропонувати мені Іспанію? Я б туди залюбки злітав, ага».

«Відпочити? Ти при своєму розумі, хлопче? А лікарняний тобі що, не відпочинок? Ти сидиш на ньому вже понад два тижні, а люди тим часом працюють, тягнуть лямку, наче африканські воли, як азіатські мули, світу білого не бачать». Пес смердючий, працює воно, ага, і всі інші, аж запрацювалися по самі помідори, один на Кубі з кончітами гонсалес та хуанітами перес, інший — у Німеччині (дастіш фантастіш, о, майне кляйне, я-я-я), так напрацювалися, що аж сперма бризкала на всі боки. Гади. Які вони всі гади. «Мовчиш, може тобі навіть соромно? Так. Рак у тебе чи не рак, раком ти когось чи не раком, відверто кажучи, мене це не хвилює. Я навіть можу поклопотати, щоб тобі виписали матеріальну допомогу на хіміотерапію або на профілактику геморою, але зараз ти відриваєш свої батони і їдеш на роботу — оформлювати собі відрядження. Всі документи у секретарки». «Валерію Леонідовичу, а ви не боїтеся брати гріх на душу?» — запитую вкрадливо. «А я розцінюю це так, наче роблю добру справу для тебе, второпав? Люди, що перебувають у відчаї, - а ти ж наче перебуваєш, — мають трохи розважатися, змінювати обстановку. От якщо в тебе затягнулася депресія, то як кажуть у рекламі? „Геть, тоска — читай МК!“» «Емка? Це ви про що? Про страусів, німецькі авто чи німкень?» «МК — це „Московський комсомолець“. От ти й вирушаєш туди, де це пишуть, щоб почитати, так би мовити, мовою оригіналу». Більше він нічого додати не хотів.

На роботі панує тиша. До обідньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нікого не бачу. І серед тих, кого я не бачу, стовідсотковим лідером є моя секретарка (Секретарки Немає — тринадцять). На її столі однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В ній мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власність. Добре, хоч тема — пристойна, а не церемонія відкриття якогось човника, що має пливти Яузою-річкою з жовто-блакитним стягом і тризубом на боці, символізуючи вікову дружбу наших держав. Цікаво, а що в цьому разі купувати для подарунків? Я знаю що: «Ізбушкі? Щоб відповідати: це не „ізбушкі“, це — хатки! Палатєнца? Щоб відповідати: це не „палатєнца“, це — рушнички. І порцелянових кошечєк. Щоб відповідати: а це не „кошечка“, це — Тарас Григорович Шевченко».

О, Віка. Засмагла, худа. Пройшла повз, наче не побачила мою натхненну пику у приймальні. Не буду кидати привітальний клич, ще злякається, може, вона мене вже поховала? Шкода тільки, що не бачив її обличчя, суцільні засмаглі ноги. Так, тепер на порядку денному — Ігорко, бо після того випадку з кицюнею-Танюнею, в якої я майже з рук вирвав мною ж подарований кальян, мабуть, не варто знову звертатися до неї з проханням подивитися за Мартіні. «Привіт», — кажу я. «Агов. Це ти? Непогано виглядаєш. Очі принаймні здорові. Блиск! Чого тобі?» «Мені потрібно, щоб ти забрав мого кота до себе чи приїздив його годувати, тому що мене випхали у відрядження».

«Клас! Ти мусиш мені подякувати. Привезеш мені московської горілки та листівки з Путіним, знаєш, які є? „Путін-гончар“, „Путін-слюсар“, „Путін-маляр“. Я збираю. Це я сказав Валерію, що тобі конче необхідно рухатися та діяти. Це ж треба, чувак, він мене, виявляється, слухає!» Я одного не розумію: як Ігорко дожив до своїх років і уникнув більш-менш серйозних травм. «Привезу, блін, привезу я тобі коралове намисто, наволочуга ти така». Я навчився буркотіти подумки. «До кота я заїду. Тільки ти поклади в холодильник консерви для нього, і для мене щось пожерти, а то в тебе завжди — рідкісний голяк. Може, тобі вже воно непотрібно, харчуватися, але до тебе ходять люди, треба хоча б іноді про це пам’ятати». Скажіть мені, за що я маю любити людство?

У ліфт ми всілися разом, я з великою спортивною сумкою на плечі та Наталка зі своїми двома собаками. Так, Наталка — коханка чудового Олександра Олександровича, чуйної людини, що поздоровила мене з восьмим березня. На восьмому поверсі ліфт зупинився і прийняв у своє черево двох товстих тіточок. «Так. Є вірогідність, що ми застрягнемо», — подумалося мені. «Еге. Ти не помилився, козел. Я — є», — злостиво відповіла Вірогідність. І ми застрягли.

Жіночий голос, що мешкає в кнопці виклику допомоги, спочатку став на нас верещати, якого хріна ми вперлися в ліфт, наче ліфти в будинках існують просто для краси. Вона волала, що будинку вже понад двадцять років, а ви напхалися туди зі своїми сумками, тілами та собаками. Потім вона впізнала Наталку — коханку самі пам’ятаєте кого (добре мати блат навіть на рівні ліфта, що застряг) і сказала, що все розуміє, що це просто важкий ранок і для неї, і що аварійку вона вже викликала. Все це, втім, було сказано таким тоном, що не залишало ілюзій щодо змісту: «Наволочі ви всі». От що вона хотіла до нас донести. Не знаю, як хто, а я її зрозумів.

Я застрягав у ліфті кілька разів за своє життя. В різних будинках, приміщеннях, установах, а на кнопки виклику диспетчерів я тиснув іще частіше, бо помічав, як хтось застряг, а людиною я був колись чуйною (чи просто хотів бути хоча б поганеньким героєм-визволителем, хай хоч ліфтовим!), і що я помітив? Хоч би де ти застряг, у кнопці виклику живе один і той самий незадоволений життям жіночий голос, голос, наділений цікавою здатністю: ненавидіти тебе, людину, що застрягла в ліфті, усіма фібрами душі.

Ви нікуди не поспішаєте? Бо я — поспішаю, але це ж дурниця — кудись поспішати, коли ти все одно сидиш у зіпсованому ліфті. Тому я маю трохи часу, поки їде аварійка, яка вже точно ніколи й нікуди не поспішає, щоб поділитися з вами своїми думками щодо пригод у ліфті. Так от. Коли люди застрягають (я можу дозволити собі узагальнення, бо маю певний досвід), вони спочатку пригадують, як хтось уже потрапляв у таку халепу, бо з кимось із них обов’язково це було. Розповіді спочатку ведуться невимушено, вільно, навіть весело, тому що людям притаманно вірити в чудо, тобто вони щиро сподіваються, що аварійка справді приїде рівно за десять хвилин. З іншого боку, люди, якщо вони не діти, вже знають, що такого не буває, аварійка ніколи не приїздить за десять хвилин, і тоді вони починають нервуватися.

Я лупцював по стінках ліфту. Собаки крутили від здивування мордами, маленький двічі гавкнув від захоплення. «Чи не могли б ви поводитися хоча б як собаки?» — спитала в мене Наталка. «Тобто всістися на брудну підлогу, виставити на показ член, висолопити язика й пустити слину? Можу, але тут бракує місця». «Я мала на увазі, щоб ви поводилися спокійніше, від того, що ви лупцюєте по стінах, нічого не зміниться, а собачки нервують, вони хочуть пісюняти, мої солоденькі». Слова «пісюняти, мої солоденькі», — явно промовлялися не до мене, тому що були сповнені солодких інтонацій, так зазвичай говорять до дітей, собачок, котиків чи квіточок.

З цього моменту почалася наступна стадія. Люди зайнялися тим, що вони дуже люблять: незалежно від статі, вони почали мірятися членами. Тобто ділитися подробицями, кому з них більше не пощастило через це застрягання. Жінки почали нудити, що запізнюються на роботу. Наталка цілувала песиків, заспокоювала їх і все бідкалася, як вони хочуть посцяти. А я мовчав, не розкривав своїх карт. Бо в мене на руках були козирі, а коли в тебе козирі, навіщо поспішати їх демонструвати, хай пониють іще більше, щоб потім їхні нийки порівняно з моїм горем здалися їм такими нікчемними, що аж сором.

Аварійки не було, я витяг мобільний телефон, зітхнув, аж потім подумав: а кого мені набирати? Хто може мені зарадити в такій ситуації? Телефонувати з єдиною метою — тільки попередити, що я швидше за все до Москви не потраплю, бо застряг у ліфті? На місці Валерія Леонідовича я б ніколи собі не повірив. Менш вірогідним могло бути тільки повідомлення, що я не встигаю на рейс, бо рятував дівчинку під час пожежі. «Я запізнююся на літак», — виклав я свій козир. Усі принишкли. Ось воно, усвідомлення дріб’язковості власних інтересів та проблем. Я так і знав.

Наші люди, втім, мають одну цікаву рису: на чужий біль відгукуються швидше, ніж на чужу радість. Тому після хвилинного мовчання вони почали висловлювати співчуття. «Ай-ай-ай». «А у вас є хоча б який запас часу?» «Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якій на літак?» «Давай телефон, будемо дзвонити Сашкові», — впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. «Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобілки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в ліфті, я — нічого. Але тут є хлопець, який запізнюється на літак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авіалініям, нас от-от мають визволити, тому якщо він і запізнюватиметься, то не більше, ніж на півгодини. Ага, вони ще й не стільки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па». З такою коханкою — секретарка, помічники, радники — на фіг не потрібні. «Все, він задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся». І мені трохи попустило.

Всі двадцять хвилин, які ми провели в ліфті після цього дзвоника (до речі, Сашко віддзвонився і сказав мені, щоб я переказав «Натусику», що він усе зробив, як слід, а ще поцікавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварійників і робили припущення, чим вони там займаються. «Це ж набрехали, що вже виїхали, а самі сидять, грають в очко та пиячать». «От самі заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне». «Вже напилися так, що дороги не бачать». «Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Дніпро пішли». «А куди їм поспішати? Робочий день іде, все нормально, люди нікуди не подінуться. Куди їм подітися? Вони ж у ліфті сидять». А потім пішли суцільні мати, я б із задоволенням тут їх навів, але не почув нічого оригінального, стандартні матюки, ви їх точно знаєте. Нарешті вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубійка. З однією тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волі, ми розбіглися кожен у своїх справах, навіть не полаявшися з аварійниками з приводу їхньої повільної праці, тому що як не крути, а сварити власних визволителів було таки незручно.

Дзвоник. Валерій. «Ти де?» Кажу, що заповнюю митну декларацію. «Поквапся. Чого ти зволікаєш, я не розумію? Де ти був? Чого? Хутчіш давай. Бо Жорж хвилюється». До літака я потрапив останнім, навіть відчув себе членом уряду: останній, один, той самий, на якого нарешті сидять і слухняно чекають семеро! Літак, який не злітає, схожий на ліфт, що застряг. Ти сидиш і нічого не можеш із цим вдіяти. А я — сам, кум королю, у супроводі дівчинки та хлопчика з раціями, в які вони постійно щось шепотіли, сам у маленькій біленькій машині, на задньому сидінні, розкинувши монтанівським орлом руки.

Краса. Втім, коли я зайшов, усі пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собі змінити маршрут.

Мені все життя бракувало уваги, але ви знаєте, іноді від уваги дуже плющить. Злі, знервовані обличчя. Як мені знайти обличчя Жоржа Юрійовича, людини, що розумілася на власності й мала повноваження очолювати делегацію та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку XXI сторіччя). Ще мене попередили, що до Києва він прилітає із Франкфурта і відразу відлітає до Москви. А мені треба з ним познайомитися й виробити спільну позицію.

Я сидів у літаку в білому костюмі з коноплі (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк «Клінков ВІП» із фляжки. Отже, ми летимо. Тому треба пошукати Жоржа. Я почав уважно роздивлятися публіку, яка миттєво втратила інтерес до мене (як і я сьогодні до аварійників), щойно літак затупотів коліщатками по смузі. Я проводив оглядини. Ось. Судячи з квадратоподібної голови та плечей, що стирчать по боках від крісла, цей чоловік не цуратиметься питань власності, особливо чужої власності, і, цілком можливо, походить із модного міста Донецька. Я наблизився, на його шиї помітив Пашу Картьє, який впився в усі його пори. «Доброго дня. Жорж Юрійович, якщо не помиляюся?» На мене дивилися добрі, каламутно-зелені очі. «Ага! Стецько! Слухай, а ти — спритний. Я все думаю, як ти мене… а ти… і костюмчик такий — нічого собі… молодець. Цілком наша людина». Я не знав, радіти цьому чи ні, бо не знав, який зміст вкладав життєрадісний Жорж у поняття «наша людина». Я ввічливо всміхнувся.

«Сідай! Тут — порожньо». Він кинув оком на крісло поряд. Я сів. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постійним гигиканням Жорж Юрійович нагадував мені Лікаря Лівсі з мульта Данила Черкаського «Острів скарбів». Коли я сів, він одразу розповів мені анекдот. «Це щоб ти збагнув, яка в нас спільна, ги-гик, позиція!» анекдот Жоржа Юрійовича, розповідається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги-гик, золота людина Жорж Юрійович.

«Відсидів браток у тюрязі від дзвінка до дзвінка. Нікого з корешів не здав, поводився гідно, ні на кого не стукав, а коли відкинувся з зони, то друзі його стріли як слід, усім забезпечили з голови до ніг. Бо — заслужив, правильний чувак тому що. І от десь через рік телефонує йому пахан один, щоб розпитати, що й як, яке життя-буття. Питає: „Ну, кореш, як ти там, не бідуєш? Той відповідає: Я в повному шоколаді. Хаза в мене шикарна, тачила така, що ДАІ зупиняти боїться. В леве купаюся, все таке зашибись, в дружини дали таку дівку — білявка з сідницями, цицьками, ротом, очима, суцільні заздрощі, а не дівка. Що й казати — вільне життя, замкнувся у ванній, дрочу собі, ніяка сука не заважає“. Той питає з непоняткою повною в голосі: „Слухай, якщо в тебе така гарна дружина, то чого ж ти її не нахиляєш, не трахкаєш?“ Йому цей відповідає: „Нахиляти? Трахкати? Дружину? За що? Вона ж зі столу не тирить, ніколи мене не закладає…“»

Я гигикнув. За це мене було радісно вдарено по плечі. «Бачу, ти повністю наша людина. Прорвемося». Спільні позиції вироблялися з карколомною швидкістю. В кишені крісла, яке я періодично штурхав ногами і щоразу незадоволена пика вусатого дядька поверталася до мене з претензіями, я знайшов, так, — «Московський комсомолець». Чудово. Розгорнув. Цікава стаття про скінхедів. Лисих молодиків, котрі ненавидять грузинів, арабів, фанів київського «Динамо», і, я так думаю, несхвально ставляться до негрів. Як побачать — відразу лупцюють ногами. І пики у кров. Тільки так. І в мене з’являється мрія. Я уявляю собі, як я, чаклун, під час футбольного матчу «Спартак» (Москва) — «Динамо» (Київ) у центр стадіону обережно ставлю Валерія Леонідовича, завчасно перетворивши його на вузькоокого негра й одягнувши у вишиванку та чалму зеленого кольору з півмісяцем по центру. Цинкову труну з його тілом я б забрав особисто.

Варто зауважити, що в Жоржа Юрійовича була цікава звичка: мабуть, він думав, що я недочуваю, тому що постійно, звертаючись до мене, смикав за рукав мого білого костюма і в такий спосіб підтягував мене ближче до себе. Людина — небаченої сили, щоб отак мене підтягувати, я теж маю солідну вагу та зріст. Після цих його смикань я постав у всій красі перед російськими прикордонниками, правий рукав мого костюма виглядав так, наче всю ніч на ньому кублилися собаки з брудними лапами, або нагадував зім’яту серветку, яку залишили на столику в ресторації — заляпану кетчупом, прикрашену плямами від олії та чорнила.

Зустрічав нас працівник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зі скуйовдженим волоссям світлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрішкуваті від природи блакитні очі. А ще він був заїкою. «А що це у вас у пакунках?» — запитав Петрусь Жоржа Юрійовича. «Та таке», — весело відповів той. Я знав, що ніяких валіз чи багажу в Жоржа не було, окрім цих двох пакетів, які були набиті пляшками ірландського віскі та блоками цигарок «Мальборо», придбаними у Франкфуртському дюті-фрі.

Коли ми вичавилися з машини, я з задоволенням помітив, що цього разу сидів біля Жоржа з іншого боку, тому лівий рукав мого піджака виглядав так само, як правий. Наче їх корови пожували. Жовані й брудні рукава — модна деталь костюма. Радник посла, який чекав на нас, зміряв очима і промовив: «То це ви? Угу. Зрозуміло. О, Боже. Так-так. Ну, добрий вечір».

Спочатку нас оселили в готелі при амбасаді, радник посла дуже переймався переговорами, але Жорж Юрійович швидко його вгамував своїм оптимістичним: «Прорвемося, ги-гик!» Жоржу хотілося вірити, бо він був світлою постаттю, але радник посла за своє життя набачився таких світлих постатей, і, судячи з виразу його обличчя, заборонив собі вірити в будь-що і будь-кому, тим більше таким файним пацанам, якими були ми з Жоржем. Утім, це саме життя довірило радникові посла таємницю того, що все якось, та буде, головне — не намагатися в усе влазити. Тому він обмежився легким зауваженням, кинутим у мій бік: «Тут, до речі, є праски. Звісно, якщо вам потрібно». Попередив, що за годину буде вечеря, й пішов собі. «Вечеря відбудеться, ги-гик, за будь-якої погоди, ги-гик!» — жбурнув у спину радника Жорж. Радник здригнувся.

Вечеря тішила різноманітністю: горілка, ром, коньяк, вино, пиво після горілки та лікер до кави. Це — питво. А от їжі було замало. Сирітками виглядали худесенькі шпроти на сухих хлібцях. Сумно на тих самих канапках застигла ікра, об яку можна було поранити язика, так довго вона на нас чекала. Зелень була втомлена надзвичайно спекотним московським літом 2002 року. Сморід торф’яних боліт, що линув із відкритої кватирки, нагадував про сера Генрі, інспектора Лейстрета, Шерлока Холмса та друга його, лікаря Ватсона, бідолашного Снуппі, а також про всесвітнє зло з обличчям Олега Янковського.

Судячи з усього, відсутність їжі хвилювала тільки мене. Інші, а нас було не так уже й багато: Жорж, Петрусь і два молодики, імен, прізвищ яких я не розчув, мабуть, вони були місцеві, — наливалися спиртним. Потім ми стали співати: «Душа болит, а сердце плачет, а тот кто любит — слез не прячет, ведь не напрасно душа болит». Це було свято моєї душі, я радо рвав горлянку. Вони, мої слухачі, захоплено дивилися на мене. Аякже! Так тримати, Стасе, гордість Українського республіканського хору радіо та телебачення! Коли вже й ця похнюплена їжа скінчилася, мене навідала думка щодо переговорів, спільних позицій та власності (яку, до речі, власність, чию, до речі, власність, ми будемо завтра захищати або віддавати, або відбирати чи як воно там… е-е-е? Відчужувати, о!). Вона постукала в мій мозок, там щось забулькотіло. Вона подумала, що всі втопилися, й пішла собі геть. «Як прийшла, ги-гик, так і підеш!» — булькнуло щось їй навздогін.

Потім ми перетягли свої тіла в готельний бар. Перший пакунок з дюті-фрі закінчився якось непомітно. Раз — і немає його. І Жорж тоді сказав: «Щось я про нас, ги-гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!» І всі ми, навіть п’яний у зюзю Петрусь, разом піднялися й пішли до номера Жоржа Юрійовича. Ви, звісно, можете поцікавитися, а чого б то було пертися туди всім гамузом? А того, рідненькі, що в нас була така стадія алкогольного сп’яніння, коли всі ті, хто п’є разом, починають і ходити разом, щойно один устав, за ним і всі інші потягнулися. Хіба у вас такого не буває? Отож-бо. Отже, треба йти — то треба. Ми пішли.

У номері Жоржа Петрусь вирішив із нами брататися, ліз цілуватися, просив мене заспівати і милувався моїм відкритим ротом. «Це ж соловейко», — зітхав він, а згодом почав ридати від туги за Батьківщиною. «Щось, ги-гик, людина попливла зовсім. Треба його вкласти, ги-гик, спати», — сказав Жорж, і одним щиглем відправив Петруся ночувати на диванчик. Тим часом ми добивали другий пакунок із віскі. Але за додатковим «аперитивом, ги-гик» спускатися до бару нікому не хотілося. Тоді Жорж ляснув себе по лобі, добре, що не мене, бо тоді я приліг би поруч із Петрусем, і сказав: «Який довбак!»

Як це часто буває з людьми, м’яко кажучи, не тверезими, я цей вислів сприйняв на свою адресу і поліз з’ясовувати стосунки. Я думав так: от зараз дотягнуся до його золотої ціпури, як потягну, як нахилю, а там — трава не рости. «Жоро, ти не правий», — чулося белькотіння безіменного молодика. «Жорочко, ти не правий. Який же він довбак? Він не довбак, нормальний хлопець, співає як Сашко Пономар…» І тут він отримав від мене, цей мерзенний хлоп, за таке ганебне порівняння! «Брати, та чого ви? Як ви могли подумати!». Хтось відводив мого лоба від лоба безіменного молодика. «Як ви могли таке подумати? Хіба ж я міг, ги-гик, на вас таке сказати? Ви ж мої друзі. Я ж це про себе. Я — довбак. Бо забув зателефонувати своїм тутешнім друзям».

Він зателефонував друзям. Було майже дві години ночі. «Так, давайте збиратися, ги-гик. Спати — ніякого сенсу. Їдемо в гості. Так, Стас, ги-гик, ти, як людина, відповідальна за міжнародні стосунки — збирай мотлох, треба вирушати, зараз за нами примчать „коні ворониє“.» Я заспівав: «Ты мой конь вороной, передай, дорогой, что я честно погиб за рабочих». Тут оговтався другий безіменний молодик і запитав: «Які воронки? Хто нагнав сюди воронків, яка сука здала?» «Здається мені, що воно — службист. Ги-гик», — сказав Жорж, обережно обійняв другого безіменного молодика за плечі, й ось уже вони заспівали «Чорний ворон».

«Збирайся», — кинув у мій бік Жорж.

І я почав збиратися. На це варто було подивитися, тому що я й гадки не мав, що слід туди брати, куди ми ото премося серед ночі. Я не знав, що мав брати, але знав, що саме я відповідав за ці збори. О’кей. Узяв пакунок, туди спочатку полетіла книжка, обтягнута дерматином, яка була готельним довідником, потім — Петрусева краватка, синя в сором’язливі півники (таку на Леніна б ніколи не начепили, ага), остання відкоркована пляшка віскі, яка потім залила все, готельний рушник, схожий на вафлі «Крижинка» і барсетку Жоржа на ім’я «Гуччі». «Я зібрався», — проголосив я добре поставленим голосом. «Ні, ну який же ти спритний пацан. Як блискавка», — радів за мене Жорж. «Ти — чисто, ги-гик, Рікі-тікі-таві, о!»

І ми почали сходити вниз сходами, зворушливо підтримуючи одне одного, про існування ліфта ми забули. Втім, наприклад, я б у нього нізащо не сів. Внизу стояли два чорних «Мерседеси». З одного виповз шикарний, п’янючий чоловік, його звали Анатоль. «Оце ви зателефонували, а ми якраз це-на. А тут ви, ну ващє, як казка, блін-на. Ващє. Ну, просто. Блін-на. А я кажу їм — це ж це! А вони: блін-на, це! Щастить-на. А я говорю: а вони ж. А ви ж! Це ж треба таке-на, Жорж, іди сюди-на, сивий баран-на». І вони почали обійматися.

Анатоль привіз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справді виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, «а третя-на, буде нас розважати, щоб не позасинали». І вона нас розважала — то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила різні «змійки», вихляла «стегнами», несподівано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. «З віскі, як мені, ги-гик, здається, не все гаразд», — нарешті сказав він. «Віскі розлилося», — сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потім устромив її собі до рота. Жорж узяв пакунок. «О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник — це добре, на нього віскі вилилося, ми його, ги-гик, потім викрутимо, і все — прорвемося!» «Гей, блін-на. Я це почув-на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блін-на, немає віскі?» — обурився Анатоль.

Віскі в них було. Та й не тільки віскі. В котеджі, до якого ми під’їхали, на нас чекали. «Володимир», — назвався чоловік похилого віку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Він дуже нагадував мені когось із чеховських персонажів. Лагідна, приємна людина. «Чи не бажаєте присісти?» — запитав він. Виправка в нього була біло-офіцерська. «Вітьок», — сказав білявець із обличчям обдовбаного наркомана. «Теж із козаків», — чомусь додав він. Виявилося, що всі вони, разом із Жоржем, належали до якоїсь козацької спілки, що не заважало їм займатися бізнесом і крутити державними коштами. Усміхнений Вітьок давно ходив у мільйонерах, та й нагадував мені того грошовитого знайомого, на яхті якого я отримав другу підставу для гордощів. «А чого це ви не пригощаєтеся, гості мої любі, дуже прошу, скуштуйте це», — лагідно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настільки пишномовно. Так говорили тільки в кінострічках, які змальовували життя російської аристократії минулих сторіч.

Я почав наминати салатик з індички, козаки пили. «Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцікавитися», — він простягував мені книжку. Товстезний том. Поцікавитися мені було не в западло. Книжка називалася: «Пошто болит душа во ржи».

На палітурці кольору революційних стягів була зображена пухка білявка, що несла відра на коромислі. Далі йшла біографія автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, і щоб він здогадався, що я його впізнав, я почав активно мукати, говорити мені заважав салат з індичкою, який виявився надзвичайно смачним. «Так-так. Ви абсолютно праві. Це — я», — всміхнувся до мене Володимир. «Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я — пишу. Втікаю від одноманітності життя. Для душі пишу, не для визнання, букерівшмукерів цих. Тільки для себе. Та от для вас, моїх любих друзів».

Біографія починалася так: «Володимир С. у недалекому минулому був відомим авторитетом Краснодарського краю». Більше в мій мозок нічого не встигло пролізти. Бо я не міг повірити. Просто не міг повірити. Я вдавився капустинкою броколі, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерігав за подібними реакціями, делікатно постукав мене по спині. «Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте». Вітьок посміхався, Вітька мало що могло вивести зі стану рівноваги. Анатоля — також. Жоржеві було весело.

Вони пили. А я сидів і читав книжку. Починалася вона так: «Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. „Ты чего ревешь-то, дурища?“, — спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал быть дождливым. „Жить-то как хорошо, Степушка“, — отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи».

У вікна вповзав ранок. «Треба телефонувати Петрусеві, будити його, щоб зустрічав людей із МЗС, вони прилітають ранковим рейсом», — згадав я. «Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?» Координати готелю ми знайшли в пакунку. «Який ти кмітливий, ги-гик, я б ніколи це не взяв би», — сказав мені Жорж. Я промовчав. Бо не пам’ятав, звідки це опинилося в пакунку і до чого тут я.

Петруся ми ледь розбуркали. «Давай в аеропорт. Шукатимеш краватку — не шукай, вона в нас». «Але навіщо ви її взяли? Ви її вкрали?» «Слухай, яка тобі різниця, нащо ми її брали, давай, одягайся й шуруй у сучасний маєток графа Шереметьєва». «Куди?» «До аеропорту. Хутчій». І я поклав слухавку. «Знаєш, а він звідти не вийде. Це ж номер, ги-гик, мій? Мій.

А я ніколи нікому, ги-гик, не залишаю ключів. Така в мене звичка». Довелося телефонувати адміністратору, котрий Петруся вивільнив, але зауважив, що йому доведеться декому про декого доповісти. Людина, яка обирає сині краватки з сором’язливими півниками, просто приречена потрапляти в халепи.

На переговори нас віз кортеж чорних авто. «А що це за маєток?» — запитав я в Анатоля. «А, це — власність сина Жириновського, він тут не живе, вирішив, що вигідніше здавати, от ми й винайняли, нас це влаштовує». На машині Вітька були якісь хитрі номери, що дозволяло йому мчати центральною смугою, і ніхто не наважувався його потурбувати, не кажучи вже про те, що ніхто його не зупиняв.

«Ще в нього є урядова мигалка», — повідав мені Анатоль. «Теж Жириновського син здає?» — поцікавився я. «Щоб з Вітька щось витягнути, треба бути мишею, така він репа», — зауважив Анатоль і захропів.

На переговорах була нудьга зелена. Мені там точно не було чого робити. Єдина розвага — першим схопити пляшку з мінеральною водою, раніше за російських колег. Хап, а там хай чекають. Бо пити хотілося — не передати словами. Я тримав обличчя. Із цим я завжди міг упоратися. Жорж тримав аудиторію своїм гигиканням, нездоланним оптимізмом та вічним «прорвемося, ха!»

У літаку, який ніс наші втомлені тіла на Батьківщину, я пригадував вірші Володимира:

«Слухай, — смикнув мене за рукав Жорж. — Я розповів Володі про твоє, ги-гик, становище. Про твоє керівництво, пам’ятаєш, ти мені, ги-гик, сповідувався (я цього не пригадував)? Він обіцяв посприяти. То чекай, ги-гик. Він усіх ваших найбільших знає, як російські компетентні органи візерунок його пальців. Зрозуміло? Не гальмуй, ги-гик. Прорвемося!» По наших ногах бумкали пакунки дюті-фрі аеропорту Шереметьєво, повні пляшок із віскі.