Кременецький звір

Розділ 1 У якому читач пересвідчується, що блукати Кременецькими горами в 1767 році — то справа вельми нервова

Віз котився лісовою перехнябленою дорогою, підскакуючи на ямах. Колеса з гучним плюскотом падали в баюри, розбризкуючи густу грязюку вусебіч. Чоловік, що правив парою гнідих, щоразу, як це ставалося, злякано смикався й озирався. Проводив виряченими очима по кущах ліщини, що нависали над шляхом, а тоді, судомно стискаючи в руках батога, люто хлистав коней.

Торговець Мільчек тікав із самої ночі й до смерті хотів спати. Що мав сил тер посоловілі очі кулаками, однак дарма — піднімати повіки ставало все важче. Очуняти не допомагав навіть страх, від якого торговець мало не втрачав свідомість. Чим далі Мільчек від’їжджав від Кременця, тим сильніше відчував тривогу. З кожним поворотом шляху вона лише зростала. Мільчек раз у раз шепотів молитву, сорочка прилипла до спини, на губи, що беззвучно совалися, падали краплі солоного поту. Він укотре втер лице рукавом і несподівано відчув, що віз легко хитнувся. Ціпеніючи, візник повільно повернувся. Промінь вранішнього сонця засліпив йому очі, Мільчек замружився й тут же задихнувся від болю й жаху, що одночасно випалили йому нутрощі. Та вже за мить його відчайдушний нелюдський крик зірвав з гілок буків вороння, що стривожено шугонуло в небо...

Довге протяжне виття різко обірвало лісову тишу й змусило чоловіка, що дрімав, спершись на мокрий після недавнього дощу стовбур велетенського бука, здригнутися й розплющити очі. Він скочив на ноги і завмер, прислухаючись до луни від пронизливого виску, який за мить знову вдарив по вухах. Лише тепер жебрак нарешті розчув, що то виє аж ніяк не вовк. Чоловік пожував губами, різко шморгнув носом і неспішно почвалав у бік, протилежний тому, звідки чулося несамовите волання. Устиг зробити вже аж з півсотні кроків, коли зупинився. Зашепотів прокляття, гепнув себе долонею по голові, а тоді розвернувся й прожогом кинувся у величезний яр, ковзаючи схилом і до колін вгрузаючи у вогке листя.

Унизу він таки не втримався на ногах — упав, перекинувшись через голову. Але відразу ж піднявся й побіг по вузькому, звивистому, порослому молодим лісом кам’яному жолобу. Вереск припинився, та жебрак не звертав на це уваги й уже за мить дерся схилом, врешті вилізши на порослий кущами край яру до великої світлої галявини. Він не ризикнув вийти на відкрите місце і тепер дивився на нього із заростів, поводячи очима по майже вщерть залитому дощовою водою переліссю.

У животі забурчало, і подорожній, продовжуючи крутити головою, почав пожадливо хапати темно-червоні засохлі ягоди й кидати їх до рота. На галяві, розпанаханій навпіл лісовою дорогою, ходили двійко запряжених у воза коней. Тварини перебирали ногами на місці, адже віз намертво, по самі шкворені коліс, застряг у болоті, що розлилося обабіч шляху. Чотириногі — не в змозі потягти хуру — вискубли невеликий клапоть трави поруч, і тепер з усіх сил видовжували шиї у надії дістатися нового острівця зелені посеред моря грязюки. Подорожній вичікував — побачити у цій глушині вгодованих добрих коней і воза, та ще й без людей, було справді дивною річчю.

Колись цей шлях, що перетинав зарослі буковими та дубовими лісами Кременецькі гори з півночі на південь був досить жвавим, бо ним навпростець їздили з Шумська до Дубна. Купецькі валки, подорожні селяни, шляхтичі з почтом тяглися лісом одне за одним суцільним потоком. Але то було колись, тепер же шлях вмирав, потроху заростаючи молодняком, крізь який лише час від часу продирався якийсь чи то дурний, чи надто сміливий посполитий. Уже зараз було очевидно — мине ще кілька років і дорога перетвориться на стежину, а тоді й узагалі зникне під натиском лісу.

Більшість мандрівників воліли не пхатися горами, а об’їхати їх. Це вартувало зайвих кільканадцяти верст до Кременця (звідти можна було їхати до Дубна або Шумська), але краще так, ніж блукати у цих похмурих горах, говорячи про які, місцеві хрестилися й запевняли, що зустріти розбійників найрізноманітнішого виду й роду або ж волохатих вовкулаків з водяниками, які заведуть у трясовину чи примусять бродити лісом до скону, тут звична справа.

Наслухавшись увечері в шинку дурних історій про проклятий шлях, де орудує песиголовець, жебрак реготав до нестями. А от зранку, про всяк випадок, вирішив іти узліссям. Береженого Бог береже. Та обережність переміг голод. Він урешті загнав у хащі, де подорожній настирливо рискав, шукаючи хоч щось їстівне. «А натомість встряг у казна-яку чортівню...» — зі злістю на самого себе подумав жебрак і з жалем кинув у рота останню знайдену ягоду малини, що відразу розповзлася гниллям. Він скривився, плюнув, а наступної миті, пригнувшись, вийшов на відкрите місце, тримаючи обіруч велику вишневу палицю.

— Агов! Є тут хто? — Коні з цікавістю підняли голови й подивилися на дивного, зарослого бородою чолов’ягу, що сторожко оглядався навкруги. Повагавшись, він таки наважився ступити крок і піти до дороги, ласо позираючи на коней, що раз по раз дрижали ситими боками, відганяючи здоровенних кусючих ґедзів.

«Може, все й обійдеться. Може, врешті тобі пощастить, Голото», — настрій жебрака, від самого ранку зіпсований проливним дощем, що намочив його лахи до нитки, неабияк поліпшився.

«Можливо, я і не даремно біг. Добрі коні — це ж справжнє багатство. А якщо їхнього господаря водять між буками лісовики, не помирати ж тут цим нещасним тваринам?», — обережно ступаючи по мокрій траві, благородно виправдовував жебрак конокрадство, що мало статися в найближчі хвилини.

Чоловік дійшов до химерного піщаного місива з величезними баюрами та глибокими ямами, що звалося дорогою, і вже простяг руки до коней, коли несподівано угледів щось під колесами воза. Волоцюга витягнув шию й посунув ближче, а тоді нервово ковтнув. Нерухомий чоловік лежав горілиць, з акуратно складеними по боках руками. Той, на чий вереск Голота й біг сюди, ледь не зламавши карка, вже не волав, та й не ворушився, а дивився скляними очима кудись убік. Аби зрозуміти, що він мертвіший за мертвого, не треба було навіть короткого курсу знаменитого медика Морганьї у Падуї, навчанням у якого подорожній неабияк пишався. Що його вбило — також не становило таємниці, адже грудей у нещасного просто не було. Замість них — величезна вирва та криваве місиво із залишків кунтуша, шкіри, плоті та кісток. Чоловік, швидко озирнувшись, наблизився до мерця. Припав на одне коліно, пальцем торкнувся ще теплого тіла й лише тоді угледів ланцюг невеликих слідів, що тягнувся від убитого в чагарник.

Несподівано щось гучно гримнуло, а тоді зі страхітливим «фр-р-р-р» пролетіло повз його вухо. Очі заляпало чимось і лише відчувши на губах присмак заліза, Голота зрозумів, що то кров. Кінь, який стояв за спиною подорожнього, несамовито заіржав і впав набік, інший схарапуджено рвонувся. Жебрак не став чекати другого пострілу, а схопившись на ноги, швидко, як міг, побіг до краю лісу. І вчасно, бо на галявину висипали жовніри, і деякі з них уже були готові стріляти.

«Думаю, пояснювати їм щось уже недоречно, бо пояснення ті їм будуть до одного місця. Жовніри привчені не питати, а вбивати», — роїлося в голові втікача, поки серце його стрибало незгірш, як у переляканого мисливцями зайця.

Голота втягнув голову в плечі, розуміючи, що зараз буде пекло, і рвонув ще швидше, хутко перебираючи босими ногами. Лише встиг заховатися поміж дерев, і тієї ж миті рясно заляскотіли постріли з рушниць, важкі свинцеві кулі задзижчали, а тоді почали збивати листя та трощити стовбури дубів та буків навколо.

Жебрак летів, не оглядаючись. За кілька сажнів земля різко йшла вниз, і він пірнув у яр, як божевільний плавець у морську безодню. Несамовитим м’ячем котився до самого долу, а тоді гепнувся об корінь спиною й дзиґою закрутився по землі від болю. Присів, зашарудів руками у листі, знайшов свою палицю, що була нічим іншим як шаблею у дерев’яних піхвах. Тримаючись за поперек рукою, прудко пошкандибав далі від погоні, що тупотіла десь далеко позаду, нагадуючи про себе глухим бабаханням. Постріли лунко били по вухах і розходилися темним лісом, відбиваючись об згорблені пасма старих гір, але втікач уже не зважав. Закусивши губу, петляв між деревами, щосекунди очікуючи, що випущена з рушниці маленька свинцева кулька кліщем увіп’ється між лопаток.

Нарешті він упав на землю — донизу обличчям. Листя моментально набилося до рота, він не зважав і лише харчав. Півгодини несамовитого бігу горами далося взнаки. Скажено калатало серце, чоловік задихався і хапав повітря, широко роззявивши рота. Легені от-от мали розірватися, перед очима розпливалися різнобарвні кола, й утікач — не в змозі заспокоїти дихання — лише вирячував очі.

«Дурень. Ти просто дурень, Голото, — пошепки бурмотів він до себе. — Скільки разів говорилося. Почув крик — проходь повз, прохання про допомогу — біжи, побачив благородну дівицю в біді — навіть голову туди не повертай, тікай, наче за тобою женуться чорти! Вітоло-анатом, розрізаючи тіло чергового повішеного, казав, що моя надмірна цікавість врешті приведе мене до його анатомічного театру в Аркіджинназіо[1]. Цього разу старе болонське буркотло, що врешті допилося до смерті, ледь не вгадало. Ні! Навіть перебільшило мою значимість, бо я оце мало не здох у глухому лісі у краю, про який Вітоло й не чув», — чолов’яга, що називав себе Голотою, ще раз глибоко, з клекотом у грудях, зітхнув, притискаючи до себе свою карабелу.

Несподівано втікач замовк, затиснувши рота руками, і прислухався. Тепер Голота готовий був дати руку на відсіч — у чагарях хтось був. У розпачі він замружив очі, адже не очікував, що погоня буде аж настільки настирливою й так довго йтиме його слідом.

«Мабуть, у тих жовнірів був якийсь місцевий єгер. Якийсь зарослий по самі вуха волоссям телепень-лісовик, що може знайти в лісі білку, пробуючи на зуб її лайно. Холера!» — Голота подумки вилаявся і знову заплющив очі. Тепер слабка надія була лише на те, що слідопит ризикнув гнатися за ним самотужки.

«Хай там як, дам раду і трьом. А що ж залишається робити?», — Голота знову до болю вкусив себе за кулак, згадуючи свою дурну голову і цікавість.

Він повільно витяг карабелу, що тихенько дзенькнула, поклав її біля себе. Коли ж почув шарудіння, перехрестився, стиснув руків’я шаблі і з криком вискочив зі свого сховку. І мало не перечепився через величезного сікача, що саме стояв біля кремезного дуба, готуючись розпочати свій підвечірок свіжими жолудями. Крик завмер у Голоти в горлянці. Кабан також отетерів від несподіванки, і недожований жолудь випав у нього з рота. Але розгубився ікластий лише на єдину секунду, а тоді нахилив голову і помчав на Голоту, що перелякано дивився на здоровенну, небезпечну, як смерть, свиню. До тями він прийшов лише останньої миті, підстрибнув і мавпою злетів на дуба, обдираючи собі руки й обличчя об сухі галузки.

Кабан, що лише розрізав повітря страхітливими іклами, явно здивувався такій спритності. Тварюка підбігла до дерева, де висів Голота, кілька разів войовничо вгатила своїми ножаками-зубами в стовбур і подивилася нагору. Жертва висіла на дереві, обхопивши його руками й ногами, і заплющивши очі, віддалася на милість долі. Дивно, та фортуна, яка весь день була немилосердною до Голоти і хіба що не била його носаками, врешті усміхнулась. Кабан був голодний і нетерплячий, тож мстився за пережиту секунду страху лише з кільканадцять хвилин. Якийсь час велетенська свиня ходила навколо дерева, рила канави, глухо й загрозливо рохкала, та коли побачила, що боягузько і не думає злазити і підставляти пузо під її ікла, втратила запал. Кілька разів хрокнувши на прощання, кабан презирливо глипнув на свого супротивника, й гордо задравши п’ятака, пішов геть. Ще за хвилин двадцять Голота обережно оглянув усе внизу й лише тоді зліз, сторожко озираючись, готовий будь-якої миті знову вистрибнути на гілку. На землі він повторив уже звичну процедуру: пошарудів листям, знайшов шаблю, яку кинув під час свого відчайдушного стрибка, а тоді, тихенько ступаючи, пішов із галявини.

Якийсь час Голота пробирався густим чагарником, коли знову прислухався до підозрілого шуму позаду й розпачливо скривив губи.

«Усе-таки вирішив дістати мене, от чортове творіння! — перелякано думав він. — А може, це таке покарання Боже, бо колись я на полюванні підстрелив одного кабана? І тепер мене переслідує його онук-людожер, одержимий кровною помстою, немов скажений корсиканець?» — Голота вже не стримував свою уяву, за яку ще у своїй болонській alma mater отримав промовисте прізвисько «Брехунець».

Хай там як, та знову зустрічатися з ікланем він не мав жодного бажання. Пришвидшив крок, щоразу оглядаючись, і гарячково шукав очима підходящу гілку, на яку можна було б знову залізти. Нарешті голосний тріск позаду підказав Голоті, що дертися на дерево треба якнайшвидше. Він кинувся до найближчого стовбура, ухопився, підтягнувся... Та тут на Голоту чекало ганебне фіаско, що, якщо подумати, було очікуваним фіналом нещасливого дня. Голосно тріснувши, гілка відломилася. Голота гепнувся спиною об землю, забивши собі дух, та так і залишився лежати в позі перевернутого таргана, гордо, наче маршальський жезл, стискаючи у витягнутій руці шматок сухостою.