Кременецький звір

Розділ 7 У якому Голота розвіює сумніви й завойовує довіру

Перед Голотою розчинилися важезні дубові двері кам’яниці-катівні, і він відразу ж заплющив очі. Та навіть крізь повіки до голови дісталися пекучі сонячні промені. В’язень застогнав. Відвиклому від світла, йому здавалося, що то сам архистратиг Михаїл спускається з небес і штрикає списом у голову. Коліна у Голоти підкосилися. Його підхопив попід руки один зі слуг Мнішека, що йшов слідом.

«Оце ганьба, — майнуло в голові напівзомлілого клієнта Болиця, — закотив очі, як романтична панянка в поганенькій італійській оперетці. Зараз мені розпускатимуть корсаж і обмахуватимуть віялом».

Та Голота явно переоцінив свою цінність. Слуги просто схопили його за руки та закривавлені ноги, що лише дивом кілька хвилин тому не перетворилися на шмаття, і таким трибом швиргонули до карети. Голота гепнувся, як лантух, і тільки крекнув.

«Прокляті телепні не читали книжок і не знають, як треба поводитися з чудесно врятованими від смерті», — подумав він, але вимовити прокляття йолопам не встиг, бо почув, як до карети підбігли й задзенькотіли дівочі голоси.

— О Господи, Міхале, що це? — почув Голота й здогадався, що це ті вразливі панянки, про яких розповідав Мнішек.

— Це, любі мої, ваш Лоенгрін, Персиваль і король Артур в одній особі. Переможець кривавого людожера й ката. Відважний, сильний та прекрасний...

— О, твоя скромність просто пречудова! Не ти, Міхале, не ти! Ось той нещасний.

— То Бергхольць, він непритомний, дурненька. Ти що, не впізнала свого залицяльника?

— Не Бергхольць, інший! Хто то?

— А, той, інший... То ще один нещасний, якого ваш лицар також урятував з лап кровожерливого ката... — удавано гордо розпочав молодий Мнішек, та вже за секунду розсміявся, побачивши налякані дівочі обличчя.

— О Міхале...

— Усе добре, любі мої. Але зараз ви маєте мені вибачити — мушу їхати. Їх треба відправити до медика... А ви негайно сідайте до своєї карети, рушайте додому. Я зараз поїду до лікаря Можаровського, віддам йому Бергхольця й відразу на Вишневецьку, мені треба поговорити зараз із твоїм дядьком, Малгожато.

Мнішек стрибнув на козли, екіпаж відразу струснуло, і він покотився гуркотливою кременецькою бруківкою. Не можна сказати, що подорож була надто вже приємною. Ями, хоч і не глибокі, трусили карету, мов у лихоманці, і Голота лише сичав від болю. Його обличчя вкрилося краплями поту, він напружено вчепився побілілими пальцями у воза й мріяв, аби подорож скоріше закінчилася.

«Пекельне пекло! Хтось колись зробить дороги в цій частині світу? Чи завжди тут буде яма на ямі?!» — Голота стискав зуби на кожній вирві, коли його підкидало в повітря. Однак колишній бранець косив очі вбік і все ж зауважував, що йому трохи краще, ніж непритомному попутникові. Той лежав поруч ледь живий, і голова його хиталася в різні боки, як лялькова. Врешті Мнішекового орендаря відвезли до лікаря, а скоро припинив свої польоти й Голота. Вони під’їжджали до тієї частини міста, де мешкали багатії, тож і шлях ставав усе кращим і кращим. Лише тоді, дихаючи прохолодним осіннім повітрям, Голота раптом зрозумів, як йому пощастило. Цього разу вирватися з катівні Болиця йому допомогло справжнє диво.

«Хоча було, на диво, боляче... Не даремно, що цього разу я таки втратив віру у свою успішну зірку. Але очевидно, що козак Голота — все ж щасливий курв’ячий син».

Карета несподівано стала, Голоту знову вдарило об двері. Він ойкнув і розплющив очі, прикриваючи їх рукою від яскравого сонця. В’язень упізнав цей розцяцькований будинок, схожий на пишний венеційський палаццо, з якого власне й був копійований. Таких було кілька в кременецькому Підзамчі — аристократичному районі міста. Але тут, на Вишневецькій, був лише один. Через це та й тому, що тут товклася ціла купа люду, Голота зрозумів — це будинок вельможного Юзефа Пауліна Сангушка, кременецького старости.

— Пішли, бранцю. Треба показати тебе Юзефові. Ти хоч ходити можеш? — кинув через плече молодий Мнішек. І, не чекаючи допомоги слуг, зістрибнув із козлів.

— Зможу, вашамосць, — Голота стиснув зуби й обережно поставив ногу на землю.

«Наче й не все так погано, ходити справді можу», — Голота важко, але таки шкандибав за своїм визволителем, що широким кроком прямував до парадного входу.

Щойно вони зайшли у будинок, побачили у вітальній залі з величезними дзеркалами натовп, що оточив молодого ще, стрункого, із задумливо видовженим лицем чоловіка у багато оздобленому червоному камзолі. Навколо нього тупцювала строката публіка — багаті пани в яскраво-червоних кунтушах, дрібні шляхтичі — у сірих, міщани в лисячих шапках, купці та торговці-євреї, що стояли трохи осторонь. Усі вони говорили одночасно й не надто розбірливо, а пики у більшості були перелякані.

— Пане Юзефе, треба щось терміново робити, — схвильовано частив худий, як тріска, чолов’яга у довгому каптані з рукавами, що теліпалися на худому міщанинові, як на опудалі. — Усі налякані до нестями тими зникненнями. Мій двоюрідний брат зник ще в серпні, і досі про нього нічого не чутно...

— І мій племінник, — кинув інший голос.

— На Бога, панове, я роблю все можливе... — чоловік із сумним видовженим обличчям підвів очі догори.

— Пане Юзефе, ми всі це знаємо... — перебив його шляхтич у сірому кунтуші, на який падали довжелезні вуса. — Але в мене вже два орендарі зникло...

— Пане Лідзинський, про ваших орендарів ви мені вже два роки торочите. Це ж зовсім не те. Ми вже з’ясували, що безслідно люди почали зникати навесні цьогоріч. А ваших лайдаків-утікачів бачили у Львові, і вони казали, що чкурнули від вас, бо... — роздратовано почав говорити Сангушко почервонілому від люті шляхтичу, та не встиг закінчити. Худий у довгому каптані закричав до Мнішека, який підійшов до натовпу:

— Пане Мнішеку, я чув, у вас теж зникли орендарі?!

— Так, двоє... — засмучено хитнув головою магнат.

— О, і ти тут, Міхале, — Сангушко подивився на Мнішека, похитав головою й підвів очі вгору, показуючи, в якій халепі він опинився. Мнішек у відповідь знизав плечима й співчутливо скривився.

— Так, але я у іншій справі, тому почекаю.

— Панове, — знову заговорив Сангушко. — Жовніри й мої гайдуки зараз рискають лісом і горами, ми знайдемо лиходіїв, що нападають, і повісимо їх біля магістрату вже за тиждень...

— Пане Юзефе, — проговорив тонким голосом миршавий чоловічок з довгою бородою, — я не сумніваюся, що ми когось повісимо, але я сумніваюся, що зникнення припиняться... Усе більше людей впевнені, що то не харцизи.

— А хто? Дияволові слуги?

— Селяни так і кажуть, що вовкулака...

— О, Господь святий! Це все через те, що знайшли того нещасного Мільчека з пошматованими грудьми?

— Люди вже давно кажуть, що зустрічають якогось дивного звіра в лісі, а жовніри он по всьому Кременцю патякають, як бачили якусь дивну волохату істоту біля тіла Мільчека. Коли вона втікала у хащі, кажуть, випустили чи не сотню куль, та вони чортове створіння не брали. Хто ж це може бути?

«Дивна волохата істота? Знову? — зіщулився Голота. — Сказати б, що ті жовніри забагато цмулять горілки та ще й сліпі, як кроти. Не був я волохатим, хіба бородою заріс трохи».

— Юпітер-громовержець! Давайте ми ще будемо обговорювати, що там розповідають ті неграмотні селюки, панове. Тоді ми договоримося до лютого дракона, що пожирає цнотливих дівиць, а в перерві між дівками ловить наших орендарів. На Бога! Дурні розмови припиняться, коли ми знайдемо лайдаків, що вбивають людей, і віддамо їх Болицю. Для цього я попрошу допомоги в нашого шановного панства. У присутнього пана Мнішека, — подивився кременецький староста на молодого магната, — Цетнерів та Потоцьких дати для пошуків ще й своїх людей. До кінця тижня ми заженемо розбійників, як лисиць, і віддамо кату. На цьому все. Аудієнція закінчена.

Натовп загомонів і потроху почав розходитися. Староста підійшов до молодого Мнішека й узяв того під руку.

— Вибач, Міхале. Ти ж усе бачив, накинулися, як зграя вовків, — кивнув Сангушко на делегацію купців та шляхти.

— Я їх розумію, Юзеку, всі ці зникнення й особливо те, що в лісі знайшли пошматоване тіло, дуже всіх лякає... Та я до тебе, між тим, не про це поговорити приїхав. Пам’ятаєш, я казав, що збираюся забрати свого орендаря, якого засудив той недоумок Гонсевич? — Сангушко ствердно кивнув головою.

— Так, крім нього, я оце визволив з лап твого ката ще й ось цього молодого... чоловіка. Я так зрозумів, що сидів він у Болиця без особливих на те причин. Його крик до смерті налякав Малгожату й малу Центнерівну, тож я мав корчити з себе лицаря Круглого столу і звільнити його від мук, — кивнув Мнішек підборіддям на Голоту.

Сангушко уважно подивився на звільненого в’язня, і в його погляді Голота побачив, що той не надто розділяє благородного пориву свого товариша. Повертатися до катівні Голота не хотів, і вирішив негайно розвіяти Сангушкові сумніви.

— Пане Юзефе, я жертва жахливої помилки, — кашлянув він. — Мене засудили до кількох батогів через конфлікт із суддівським...

— Я чув про бійку у «Дукаті» від судді Гонсевича, — різко кинув староста. — На мою думку, ніякої помилки не було...

— Навіть якщо так, то десять ударів, які присудив мені суд, я давно вже отримав... А те, що кат робив далі, то була його власна ініціатива... Та й узагалі, ваш суд... Присудити десять канчуків шляхтичу...

— То ви шляхтич? — здивовано підняв брови Сангушко.

— Смію вас завірити, я чесна людина з репутацією. Я не мав часу цього пояснити, а на дибі мене особливо не питали... Ліценціат[15] Болонського університету Голота... — відрекомендувався колишній в’язень.

— О, вибачте пане ліценціате, — погляд кременецького старости трохи потеплішав. — Наш кат іноді справді перегинає палицю. Але ж саме йому ми зобов’язані тишею й спокоєм на вулицях Кременця, тобто тишею і спокоєм, які були на вулицях... — староста печально зітхнув. — Поки не почалося оце...

— То я взяв на себе сміливість визволити пана ліценціата з катівні твого пса, Юзефе, — втрутився молодий Мнішек. — Він грає в шахи, каже, що навчався в Легаля. Ти ж знаєш, як мені потрібен гідний супротивник. Ти можеш пояснити все своєму вірному псові Болицю?

— О, нічого страшного, Міхале, я з ним поговорю. А вам, ліценціате, мої найщиріші вибачення. Мені справді прикро.

— Пане старосто, я думаю, що то було просто непорозуміння, — усміхнувся Голота.

«Мені воно ледь не коштувало спущеної шкіри, переламаних рук та ніг і смерті на дибі в корчах, але ж тобі це все одно, свиня пихата, еге ж?» — подумав він, улесливо дивлячись на старосту, що також мило усміхався.

З будинку Сангушка вони вийшли один за одним. Голота все так само шкутильгав, слідуючи за Мнішеком. Той широко крокував аж до карети, а там різко розвернувся.

— Вам вдалося вдруге мене вразити, Голото. Ліценціат? Болонського університету? Я здивувався в катівні, коли ви повели мову про Філідора, але університет...

— Ви не вірите, що я там навчався?

— Маю сумнів, так сказати...

— Тоді даю вам пораду. Будете в Болоньї, знайдіть палаццо деі Нотаї. Незважаючи на назву та нотаріусів, які там сидять, на першому поверсі склад солі, ціна на неї там найнижча у всенькій Північній Італії. А ще в одному крилі старий Россі тримає свою остерію[16] з божественним червоним, казковою Mortadella[17] та чарівною дружиною П’єтрою... Поїдьте і спитайте про Golotta, пане!

— Досить, досить, досить. Беру свої сумніви назад. Як буду в Болоньї, обов’язково куплю трохи солі і Mortadella у Россі, а тоді попитаю про вас, — засміявся Мнішек. — І що ви там вивчали, любий друже?

— Право. Але прослухав і лекції знаменитого лікаря Гальвані, і їздив до Падуї побачити видатного Морганьї, хоча медиком це мене не робить...

— Цікаво. Але мене більш за все цікавить ваша шахова кваліфікація. Пропоную так. Зараз я відвезу вас до василіянів[18], настоятель монастиря мій родич. Вони вас трохи підлікують, а за кілька днів, наприклад, у середу чекаю вас у себе на партію...

— Пане Міхале, я дуже вдячний за все, що ви зробили. І не можу сказати, що дуже вже погано себе почуваю... Можемо зіграти хоч сьогодні...

— Вибачте, що перебиваю, милий Голото, але відпочиньте у василіянів, мені потрібен гідний супротивник. Я, хоч і нидію від нудьги, однак не хотів би, щоб ви програли мені лише через ваші рани, — зверхньо заявив Мнішек, але відразу ж схаменувся. — Вибачте, відсутність гідних суперників зробила мене аж надто пихатим, — знову засміявся він.

Чоловіки знову сіли в карету, і вже за кілька хвилин Мнішек стукав своєю вишуканою тростиною у ворота монастиря. Їм відчинив служка, низько вклонився молодому магнату й без слів провів візитерів у будиночок до сивого худющого, мов тріска, настоятеля. Той саме вечеряв із червонолицим благовидним дідком в окулярах і з примруженими очима, які весь час неначе сміялися.

— Добрий день, високопреподобний отче. Вибачте, що вриваюся до вас без попередження. Справа нагальна, тож я взяв на себе сміливість не повідомляти вам, — з порогу почав молодий шляхтич. Голота через плече Мнішека оглянув будиночок, що був справжнім прихистком ченця. Одна скромна кімната — з ліжком, столом та кількома стільцями. Голі стіни прикрашав хіба знайомий Голоті триптих, що зображував муки святого Еразма. Настоятель, який сидів прямо під картиною, скочив на ноги й замахав руками, як вітряк.

— Молю, не говори дурниць, Міхале. Ти ж знаєш, що приїздити до мене можеш без будь-яких попереджень...

— Маю пораненого, якому потрібна нагальна допомога. Дозвольте вам відрекомендувати шановного Голоту, який незаслужено постраждав від тортур у катівні Болиця. Віддаюся на вашу милість і прошу доглянути за ним. І прошу вас, Хохриттере, — повернувся Мнішек до дідка в окулярах, який широко усміхнувся до Голоти.

Голота мовчки нахилив голову, адже тримався з останніх сил. Він розумів, що потрібно було виказати трохи подяки й промовити кілька слів, але біль ставав усе нестерпнішим. Тож бідолашний стояв, зціпивши зуби, і боявся врешті-решт упасти під ноги настоятелю та лікарю.

— Це... Голота, ліценціат Болонського університету, — продовжив Мнішек. — А це мій домашній лікар, що супроводжує мене в мандрівках. Шановний Пауль Міхаель Райнер Хохриттер, знаний від Піренеїв до Карпат медик. Мій дядько по матері — абат монастиря, отець Бернард, — представив усіх шляхтич.

— Добрий день. Ліценціат? Медик? — запитав Хохриттер у Голоти.

— Боюся, що ні, лікарю, юрист, — шанобливо схилив голову Голота, через силу усміхаючись.

— Я бачу, ви справді серйозно поранені, мій друже, — нахилився настоятель до Голоти.

— О, зовсім трохи, високопреподобний отче.

— Зараз я покличу служку, вас відведуть у келію й омиють рани. А тоді, з вашої ласки, високопреподобний отче, я навідаюся до нашого хворого, — повернувся Хохриттер до настоятеля.

— Авжеж, авжеж, поважний Хохриттере. Звідси і до Львова немає будь-кого, хто б зрівнявся з вами у мистецтві лікування, — підняв руки догори, усміхаючись, настоятель.

— Не буду скромним і скажу, що, можливо, й до самого Кракова, — приємним баритоном засміявся Хохриттер.

— Отче, можна поговорити з вами наодинці? — втрутився Мнішек і відвів дядька вбік.

Голота та Хохриттер устали. Лікар подивився на бліде обличчя колишнього в’язня, доторкнувся до його лоба, підняв повіко, а тоді повернувся до настоятеля й молодого магната.

— Я можу сам провести пана Голоту до келії. Він щось не надто добрий вигляд має...

— О, дякую вам, шановний Хохриттере. Усього вам найкращого, ліценціате. Чекаю вас у середу вранці, — відказав Мнішек Голоті, який на знак згоди нахилив голову, а тоді повернувся до ігумена та щось зашепотів йому.

— Ходімо, мій друже, — усміхнувся лікар. — У сильних цього світу свої таємниці, і краще про них не чути. Здоровіші будемо.