Кременецький звір

Розділ 6 Який переконує, що інколи дуже доречно відрізняти пішака від ферзя

В’язень отямився від болю. Швидко кинув погляд на свої ноги, закуті в залізо іспанських чобіт, і полегшено видихнув, бо ноги таки були. Ще б один-єдиний оберт ґвинта проклятого знаряддя, вигаданого, аби показати єретикам пекло на цьому світі, і замість кінцівок він побачив би хіба мішанину з крові, м’яса і кісток. Та того оберту так і не сталося, і Голота подякував за це Богу.

У вухах шуміло і дзижчало, та крізь усе те в’язень почув монотонне «бу-бу-бу» в себе за спиною. Він намагався вивернути голову, аби побачити джерело тихого бурмотіння, та найменший рух аж судомив усе тіло болем. Тож Голота завмер і прислухався, і нарешті почав розрізняти Болицевий тихий шепіт. Інший голос — молодцюватий, ліниво-зневажливий тенор — він чув уперше.

— Шановний кате. Я ще раз прошу вибачення, що заскочив у вашу прекрасну, сповнену божественного світла й благодаті обитель, так зненацька. Але що я мав робити, коли ваші підручні не впустили моїх слуг, котрі мали передати моє прохання? Довелося виламати двері... За двері я вам відплачу, не хвилюйтеся, — вів тенор, і в його ввічливих словах вчувалася неприкрита насмішка й під’юджування. Голос точно не боявся ката, навіть більше — демонстрував своє відверте презирство.

Голота здивувався. Він пам’ятав, звісно, що катівська професія у містах, принаймні тих, де побував Голота, була хоч і прибуткова, але не надто поважна. Найманих убивць на службі магістрату не вважали за людей, подекуди, крім своєї основної роботи, вони навіть чистили вбиральні та прибирали на вулицях падло та сміття. Однак лише не в Кременці. Не в останню чергу — через старосту, який вважав Болиця одним зі стовпів порядку, законності. Тут кат був правою рукою старости Сангушка й одним із найбагатших міщан. Його боялися й поважали і селяни, і городяни, і шляхтичі. Тож нахабний монолог незнайомця здивував Голоту. Говорити з кременецьким катом таким тоном тут міг лише хтось дуже впевнений у собі.

Голота ледь не підскакував від цікавості, незважаючи на біль у затиснених залізяччям ногах. Врешті зміг повернути голову і, ледь не скрутивши в’язи, вп’явся поглядом в молодого цибатого хлопця. Довгоносий, худорлявий, з розумними очима, що зараз пильно розглядали Болиця, наче якусь огидну гусінь, він розслаблено стояв перед катом, тримаючи в руці дебелу тростину, якою грався, повертаючи її то в один бік, то в інший. Чистенький, у перуці, вузенькому оксамитовому каптані «абі[11]» з білосніжним жабо, він мав настільки недоречний вигляд у просяклій кров’ю, сльозами й іншими, не такими благородними рідинами катівні, що Голота прямо таки ошелешено роздумував, чи справді він отямився, чи йому досі ввижається.

— За яким правом ви вриваєтесь?!. — почав кат люто, але затнувся, зробив над собою зусилля й замовк. — І яке, до біса, прохання... вашамосць, що не може почекати, поки я закінчу роботу? — після недовгої мовчанки нарешті прошелестів Болиць, і його розлючений шепіт нагадував гадюче сичання.

— Розумієте, вельмишановний кате, — шипіння ката не надто налякало франта, і він далі клеїв дурня, безтурботно озираючись. — Я наразі саме прогулювався у парку з двома панянками, і тут із вікна цього будинку почувся страшний крик. До того моторошний, що одна з панянок знепритомніла, а інша була дуже близькою до цього...

— Вибачте, вашамосць, мої підручні забули зачинити вікно. Це більше не повториться. — Болиць нарешті опанував себе й знову вдягнув маску холодної ввічливості.

«Слава Богу і придуркуватим підручним, що забули зачинити вікна. І слава ще й мені, бо маю гучну горлянку, бо той «колега», — Голота презирливо скосив очі на нещасного сусіда, що непритомний висів на дибі, — голосу взагалі немає... Та ж про що ти думаєш, дурню, сидячи в іспанських чоботях! — отямився й сполошився Голота. — Момент! Треба користуватися моментом! Завдяки цьому жевжику в дурнуватій перуці я маю шанс вибратися звідси... До речі, хто ж це?». Поки Голота гарячково думав, дискусія між невідомим та Болицем тривала. І щосекунди ставала все напруженішою.

— Бачте, Болицю, усе не так просто. Я клятвено пообіцяв панянкам, що врятую нещасного в’язня. А я звик своє слово тримати, — франт явно дуркував і не надто приховував це.

— Досить самовпевнена заява, пане, — після паузи прошепотів Болиць.

— Згоден. Але ми, Мнішеки[12], завжди були ще тими нахабами. Ви ж, може, чули ту історію, як наша самовпевненість зробила нас родичами московитських царів? У мене була легендарна бабця Марина, яка стала царицею, хоч лише на тиждень... — підсміювався собі тенор, а потім удавано спохватився. — То як же нам бути, Болицю? Мені необхідно бути сьогодні Лоенгріном й урятувати двох дівиць з полону неосяжного страху, — завершив пан, але, усвідомивши, що його вельможні жарти мало пасують катівні, прокоментував. — Лоенгрін — то такий лицар Круглого столу... Але то таке, не зважайте... То як: ми домовились?

— Я досі не розумію вас...

— Я пропоную вам віддати мені в’язня... — у молодому голосі, що хоч і звучав досі ліниво, задзвеніло роздратування. — За винагороду. Щедру винагороду золотом.

— Вам не здається, що це трохи... Не зовсім за законом, пане?

— Правда? О, не турбуйтесь. Залиште ваші вагання щодо законності мені. Я все вирішу. А вам... цього вистачить? — юнак зробив знак, і повернувшись до своїх слуг, забрав капшучок, що дзенькнув у нього в руці. Мішечок він простягнув уперед, однак рука лише зависла в повітрі.

— Не треба, я досить добре заробляю... І подарунки — то не моє, — похитав головою кат.

— Ви відмовляєтесь? — повільно промовив юнак здивованим тоном. — Ви знаєте, що ставити нас, аристократів, в дурне становище — досить небезпечна справа? — роздратування в молодому голосі вже навіть не задзвеніло, а засурмило. Та на Болиця це не справило жодного враження. Він стояв, широко розставивши ноги, і стискав у жилавих руках нагая.

— Так, вашамосць, — холодно кинув він.

— А ви знаєте, що одна з дівчат, яких ви налякали, то племінниця вашого старости Юзефа Пауліна Сангушка, а інша взагалі дитина — дочка графа Ігнація Цетнера, великого коронного обозного[13]?!

— Я вирішу це питання з паном Юзефом, — тихо прошелестів кат, даючи знак своїм підручним, що негайно вийшли з темного закутка. Виглядали вони досить страхітливо, бо обличчя свої закривали платками, а в руках тримали залізні палиці. Було очевидно, що так просто віддавати свою здобич кат не збирається. Зі свого боку це неабияк збісило шляхтича.

— А тепер серйозно, Болицю. Я думаю, ти знаєш, чому я тут, — панок змінив тон на більш серйозний і вже не виглядав таким дурником, яким хотів здаватися спочатку.

— Уявлення не маю, вашамосць. Хоча ні, рятуєте в’язня для ваших панянок. Ви ж тільки-но таке розповідали... — удавано здивувався забудькуватості пана кат.

— Не прикидайся! Ти знаєш, що я прийшов за ним, — юнак витягнув руку в бік катованих, і Голота, який подякував уже тільки Богові за порятунок, розгублено побачив, що вказують не на нього, а на його колегу по нещастю, який висів на дибі у безпам’ятстві.

— Мені потрібен Бергхольць — мій орендар...

— Чаклун, що чарами закохав у себе пані Скідницьку? — єхидно проказав Болиць. — У вас також нерозділене кохання і вам потрібні чари? О, я розумію, що такого майстра любовної магії ще пошукати. Зачарована Скідницька в самій сорочці лізла до нього у вікно...

— Припини дуркувати, кате! То все маячня, і ти прекрасно про те знаєш! Скідницька сказилася й сама за ним бігала по п’ятах, як молода кобилиця, а коли він виявився байдужим до її кістлявих ключиць, вигадала недолугу історію про чаклунство! — палко вигукнув панич.

— Чому ви мені це розповідаєте? То суддя й лавники винесли вирок, я ж лише його виконую, пане! — проговорив кат.

— Суд? Пхе, збіговисько дурнів на чолі з тим товстим бовдуром? Я сміявся, коли почув звинувачення, я запевняв бідного Бергхольця, що то все дурний жарт, я сміявся на суді, бо більш химерних історій не чув. Але коли ті недоумки присудили Бергхольцю те, що присудили... Це можливо тільки в такій дупі, як Кременець, де про цивілізацію не чули, зате відьом і чаклунів бачать під кожним парканом! Я не хочу, аби ти мучив ні в чому не винного хлопця, єдина вина якого у тому, що його рум’яна мармиза надто подобається дівкам.

— Це все одно не дає вам права...

— У мене є всі права...

— Які це? — поцікавився Болиць.

— Право сильного! Ти, я бачу, почав забуватися! Оті страшні історії, які розказують про тебе в Кременці, зовсім задурили тобі голову. Та ти знаєш, псякрев, хто я такий?! — аж задихнувся від люті юнак, якому явно набридло сперечатися.

— Ви — Міхал Єжи Вандалін Мнішек — найменший син покійного великого підкоморія литовського і небіж міністра Єжи Августа Вандаліна Мнішека, — замість ката відповів кволим голосом Голота. — Магнат-мандрівник, — продовжив він, — змалечку подорожуєте Європою.

— А це ще хто? — здивовано підійшов ближче до Голоти магнат Мнішек.

— Знаю, бо бачив вас у Берліні, — вів далі Голота своїм звичайним голосом, хоча щосекунди хотів істерично заридати й заволати: «Заберіть мене звідси!». Кажуть, ви брали уроки у знаменитого Філідора[14], і я чув навіть, що здивували його своїм сицилійським захистом.

— Зрештою, він не дуже довго дивувався. Не минуло й години, як Філідор розбив мене в пух і прах, — вражено промовив Мнішек, який усе вдивлявся в обличчя в’язня. — Ви граєте в шахи? Звідки ви знаєте про мої партії з Філідором? — він зацікавлено дивився на Голоту, що вів світські бесіди, попри те, що його закривавлені ноги були досі затиснуті іспанським «взуттям».

— Так, я грав кілька разів з Легалем де Кермюром, учителем Філідора. Він навіть хвалив мене, але, я думаю, то була звичайна галльська ввічливість, бо я заплатив за партію зі знаменитістю немалі гроші, — Голота скривив рота у подобі усмішки. — Але зараз, як ви бачите, я знайшов собі цікавіше заняття, — вказав він очима на свої кінцівки в лещатах.

Міхал Мнішек реготнув, але відразу ж перестав, зрозумівши, що жартує в’язень явно з останніх сил.

— Так, іспанський черевик — це ще гірше, ніж сицилійський захист, безперечно. Правда, я бачив людину закатовану залізною дівою. Ще те видовище... — Мнішек демонстративно здригнувся. — Але що вас сюди привело? Чи, може, й ви чаклун, відьмак? Бо тут, знаєте, люблять палити різних некромантів та знавців чар.

— Боже збав. Ніякої магії, бо тоді я не сидів би тут, а полетів, проказавши закляття. Бажано кудись ближче до тепла і моря, наприклад, у Неаполь... — Голота і Мнішек засміялися.

— І я б теж! Але ж справді, що ви тут робите?

— Вибачте, я вам не заважаю, шановні? — намагався обуритися Болиць, та Мнішек лише роздратовано махнув рукою. Болиць замовк і люто дивився на панича.

— Справа в тому, що я знаменитий розбійник, гроза магістрату, — відповів Голота з посмішкою.

— І це правда?

— Якщо рахувати, що бійка з возним магістратського суду у шинку — страшний злочин, то так, звичайно.

— І це все? Через те вам зараз пошматують ноги і зроблять калікою? Суддя Гонсевич зовсім здурів, — похитав головою Мнішек.

— Зовсім ні. Хоча суд у Кременці не вирізняється ласкавістю, та він явно не збирався мене карати на горло. Мені присудили канчуки. Я їх уже давно отримав, а оце все — то катова імпровізація.

— Хм. У мене таке відчуття, що староста про це нічого не знає... — сказав Мнішек, кинувши погляд на побілілого від злості Болиця.

— Я думаю, ви, безперечно, маєте рацію. Кат трохи загрався, а сказати йому про це нікому, — знизав плечима Голота.

— Ви знаєте, шановний, — подумавши трохи, проказав Мнішек, — мене до вас, мабуть, вела доля. Це ж треба — шахіст у застінках Болиця. Ви не повірите, тут зовсім не грають. Варвари — ну, то я так називаю тутешніх вельможних панів — лише жлуктять горілку, жеруть у три горла, ну, і махають своїми тупими карабелами. Але ж тепер я врятований від нудьги! Не думав, що знайду собі партнера в катівні. Болицю, негайно відв’яжіть його і того, іншого.

Болиць мовчав, адже це вже було занадто. З білого він почервонів і стояв, стискаючи руками свою знамениту дев’ятихвостку. Запала напружена тиша. Підручні ката кидали погляди на Болиця і без його команди не наважувалися нападати на магната з могутнього клану Мнішеків. Надто всі розуміли, чим це може для них закінчитися. Мнішек клацнув пальцями, гукаючи слуг, що стояли за його спиною, а тоді поклав руку на ефес своєї шпаги.

— Не роби дурниць, кате... — неголосно проказав шляхтич.

Врешті напружені плечі Болиця впали, він нервово сіпнув щокою. А тоді змахнув рукою підручним і, згорбившись, повернувся до Мнішека, спиною.

— Відпустіть їх, — проскреготів кат. — А вам, пане, це так просто не минеться... Я буду жалітися пану старості Сангушку.

— О, не турбуйтесь, Болицю. Я зараз же поїду до Юзефа і про все з ним поговорю. Можете не хвилюватися, він не відмовить другу дитинства. Вашого чаклуна Бергхольця він знає, як і знає про те, що Гонсевич присудив тому таку нісенітницю, бо не любить мене. А щодо другого вашого в’язня... Мені здається, що тут творили беззаконня, і як людина благородна маю це виправити. Крім того, я надто страждаю без партнера для гри в шахи, — безтурботно відповів Міхал Мнішек. Аристократ, якого, незважаючи на показну невимушеність, очевидно нудило від запаху страху й крові, що густо стояв у катівні, вишукано вклонився кату й притиснув шовкову хусточку до носа.

— Бувайте, о королю страху й князю тортур. Залишайтеся у вашому темному королівстві. Надіюся, ми ніколи не побачимося з вами тут, — він повернувся до слуг. — Швидше виносьте тих двох надвір, бо я зараз помру в цьому смороді.