Кривавий блиск алмазів

8

Підібгавши ноги, капітан Андрійко розглядав стареньку бабусю, яка, не роздягаючись, сиділа проти нього за столом і шморгала носом, здавалося, байдужа до всього, що її оточувало: до офіцера із страшним шрамом через щоку, до того, що її привезли до міліції, до того, що до кабінету калька разів заходили озброєні міліціонери.

Капітан Андрійко, який колись ще лейтенантом працював із підполковником Ковалем, багато перейняв від нього. Досвідчений сищик і вдумливий юрист вчив своїх підлеглих не тільки премудростям розшуку. Втім, він не зміг в однаковій мірі прищепити тим, хто працював поруч, свої погляди на людину. Навіть у злочинцеві Коваль шукав дзвіночків у душі, які, сколихнувшись, можуть задзвеніти на добро. Вмінню логічно мислити, знаходити правильний шлях розшуку і дізнання, вивчати усі деталі життя підслідного або свідка було легше навчити, ніж виховати уважність до людини, з якою міліція з тих чи інших причин має справу. Катерина Лисюк, колишня двірничиха з будинку, в якому проживала загибла Гальчинська, і допитати яку хотів капітан, не з'являлася на виклики і не відповідала на повістки. Остап Володимирович знав, що жінка дуже стара, він подумав, що, певно, їй важко добиратися до райвідділу по ожеледі, і, засвоївши лише частину з повчань Коваля, вирішив допомогти їй, проте не врахував, що робить ведмежу послугу, посилаючи за нею машину. Це вже була не допомога, а швидше примусовий привід, в той час як дуже просто, незважаючи на величезне навантаження, було б самому під'їхати і, до речі, познайомитися з усією обстановкою, що оточує свідка. Посилаючи міліцейський «газик», капітан не згадав свого колишнього наставника. І, ніби виправляючи свою помилку, зараз перш за все поцікавився станом здоров'я жінки.

— Слава богу, — коротко відповіла Лисюк, шамкаючи майже беззубим ротом, з якого виклично стирчали, коли розкривала рота, два довгих, що залишилися, жовтих зуби.

— Це добре, — стандартно зауважив Андрійко, міркуючи, з чого почати розмову про Гальчинську.

— Правда, операція була, — додала стара.

— Яка операція? — механічно спитав капітан, думаючи своє.

— Жовчно-камінна…

Андрійко пожвавився:

— Жовчний міхур? Вирізали? Так?

Жінка кивнула.

— А зараз усе нормально?

— Нормально. Тільки дієти треба дотримуватися.

З лікарні дружина написала Андрійку: «Уже ноги спускала з ліжка, сказали, скоро дозволять встати». Ця записка втішила капітана, а відповідь Лисюк зовсім заспокоїла, і він ласкавіше глянув на жінку.

— Значить, ви, Катерино Пилипівно, з тисяча дев'ятсот сорокового року до тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого, тобто протягом вісімнадцяти років, були двірничкою у цьому будинку, — встановлював Андрійко, і далі вглядаючись у маленьке, зморщене, як печене яблуко, безбарвне личко старої, облямоване хусткою, на якому, мов дві засушені пелюстки барвінку, світилися уже вицвілі, колись голубі, очиці.

— Служила, — підтвердила жінка.

— І при окупації.

— Так.

— Німці добре платили?

— Управа пайок давала, і електрику дозволяли палити. Тільки тяжко було.

— Чому тяжко?

— Щось не так, зразу — розстріл. За те розстріл, за це розстріл. Не знаєш, від чого берегтися. Єврей чи комуніст сховався на горищі або у підвалі — розстріл, партизан листівку приклеїв на твоєму домі — розстріл, хтось не зареєструвався в управі або чужий приїхав до родичів, а ти не побіг у поліцію, — теж розстріл… Не знала, з якого боку чекати…

— Так ви усіх мешканців знали.

— Аякже.

— А цього теж? — Капітан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. — Він жив у вашому домі?

Лисюк довго вглядалася підсліпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:

— Кажись, він. До Люськи ходив. Його усі боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дім винюхає, як нишпорка. Я й досі як згадаю… — Стара зіщулилася.

— «Люська» — це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирі?

Стара кивнула.

— Розкажіть, що ви знаєте про неї.

Жінка знизала плечима: мовляв, що розповідати?

— З якого часу ви її знаєте?

— Як поселилася.

— Коли?

— У війну. Вона співала у кафе на Великій Васильківській, потім у якомусь театрі, — згадала жінка. — А цей, — кивнула на фото, — до неї досить часто наїжджав.

— У неї іще були знайомі серед офіцерів?

— Не пригадую… Це біля другої такої, неподалік від нас, що співала у театрі, Окіпної на прізвище, і її подруги-німкені товклося багато офіцерів, чорні великі автомобілі раз у раз під'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулиці, а дехто взагалі цей квартал обминав. А потім німці пронюхали, що вони підпільниці, і обох закатували.

Капітан Андрійко, знаючи героїчну і трагічну водночас історію київських підпільниць Раїси Окіпної та Євгенії Бремер, тяжко зітхнув разом з Лисюк.

— А до нас тільки один цей гестапівець приїздив.

— А партизани не навідувалися?

— Не знаю, — похитала головою стара. — Не чула у нас про таких. На нашій вулиці не було…

— Як ви гадаєте, Катерино Пилипівко, хто міг убити Гальчинську?

— Цього ніхто не знає.

— Поки що, — зауважив Андрійко, — поки що, — повторив він. — А ми з вами, Катерино Пилипівно, зробимо так, щоб узнати, «хто» і «чому»… Так, кажете, скоро після операції відчули себе нормально і змогли навіть працювати. Адже робота у вас важка: і лопатою гребти, і мітлою махати, взимку і лід сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операція?

— Зараз згадаю, — не дивуючись раптовому запитанню, відповіла жінка, поправила хустку і пожувала зморшкуватими губами. — Після війни через три роки, — нарешті згадала вона.

— У сорок восьмому, виходить, а ви після того ще десять років працювали двірничкою.

— Так.

— А зараз?

— Уже давно на пенсії.

Капітан Андрійко хотів спитати: «Яка пенсія, скільки?» — але стримав свою цікавість. Відомо, яка може бути ця пенсія. Та жінка сама додала: — Сорок три карбованці…

— Маєте чоловіка?

— Дід мій давно богу душу віддав… Діти допомагають…

— Так, так, — повторив капітан. — Значить, тоді, у війну, ні німці, ні партизани, на вашу думку, претензій до Гальчинської не мали.

— Звідки мені таке знати?

— Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.

— І не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привітна. А щодо партизанів чи там підпільників, не знаю, не помічала, хоч, правду сказати, повинна була усе помічати, аякже — двірничка! Якби щось таке у моєму домі відбувалося і німці примітили — я живою не була б зараз…

Версія про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з війни і хтось тільки тепер пішов на вбивство, аби жінка не проговорилася, щоб хтось носив стільки років у душі ненависть до неї, явно провалювалася…

— А ви часом не помітили, Катерино Пилипівно, хто-небудь чужий до неї в ці дні приїздив, наш чи, може, іноземець?

— Не знаю. Я тепер рідко з дому виходжу, а з вікон моїх тільки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю…

— А Радянська влада до Гальчинської ніяких претензій після війни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки із гестапо або іще за щось…

— По-моєму, ніяких. До неї у цій квартирі жили євреї, так вони пішли у Бабин яр… А за того гестапівця?.. Не знаю… Та які там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе… Вона з усіма гуляла, невситима баба, прости господи. Як німці утекли, прийшли радянські. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офіцером з комендатури… Гарненька була і гульлива, от і знаходила собі швиденько хахаля…

— Ну що ж, молодість, — примирливо зауважив капітан. — Замужем вона не була?

— Не була. А нащот молодості, так вона, прости господи, і з сивою косою мужиків заводила. І коли розтовстіла, як діжка, то й тоді не цуралася… Я знаю…

— Значить, тільки з чоловіками мала справу?

— Аз ким іще?! Правда, була в неї і подружка.

— Хто така?

— Якась лікарка чи медсестра.

— Як її звати, прізвище?

— Прізвища не знаю, а звати Віра Миколаївна. Гальчинська так її й називала — «Віра Миколаївна», а та її — «Людмила Йосипівна», сама чула.

— Де працює ця Віра Миколаївна або де живе?

Лисюк знизала плечима.

— Мабуть, уже на пенсії, вона молодша за покійну, але теж, видно, за шістдесят має… Де живе?.. — підтисла сухенькі губи двірничка. — Де живе? — повторила задумливо. — Десь на Ширмі.

Капітан кивнув. Він знав, що кілька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти «Совських озер», ще до революції забудованих приватними оселями, люди називають «Ширмою». «Ну, що ж, — подумав, — знайти цю Віру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь світло на трагедію».

У нього не було відчуття, що уже натрапив на правильний слід. Але наперед ніхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка і хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двірничку, Андрійко не сподівався, що стара жінка дасть йому цікавий матеріал для роздуму. Але так часто буває: де сподіваєшся, там нічого, а несподівано, випадково — і є улов. Ось і про подругу йому ніхто не згадав — ні племінниці Гальчинської, ні сусіди.

— Ну, що ж, Катерино Пилипівно, — підвівся капітан. — Дякую вам за розмову…

— Я іще ось згадала, — не поспішала йти двірничка. — Ще один приходив до неї, як прийшли німці. Немолодий чорнявий поліцай, кавказький чоловік. Як німці утекли, ще раз бачила його біля нашого дому, але вже без пов'язки і карабіна.

— Хто він? — спитав капітан.

— Просто бачила, а знати не знала.

— Ну, гаразд, Катерино Пилипівно. Вас підвезти додому? На вулиці слизько.

Жінка похитала головою.

— Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львівській на трамвай перейду. П'ятнадцятий — прямісінько до хати.

— Ну, як хочете, — погодився капітан, знаючи, що машин у відділі не вистачає і за них усі воюють. Він провів жінку до дверей і, вже відчиняючи їх перед нею, спитав:

— А болі не тривожать вас тепер?

Лисюк не зрозуміла його.

— Які болі?

— У печінці. Ви ж без жовчного.

— Слава богу, — відповіла стара жінка, і капітан Андрійко із задоволенням зачинив за нею двері.