Кривавий блиск алмазів

6

Антон Адамадзе лежав горілиць серед дня на тапчані у своїй неопалюваній кімнаті. Це житло надибав він у покинутому напівобгорілому будинку. Адамадзе привів до ладу облюбовану кімнату, що мала окремий вихід, полагодив обірвану електричну проводку і як на той вгорьований, небезпечний час у Києві вважав себе більш-менш влаштованим. Доля, яка закинула його у це похмуре, принишкле, окуповане місто, не певне у своєму завтрашньому дні, була для нього з молодих років непередбачувана, робила несподівані піруети, кидаючи його з гарячого у холодне. І ось останній вибрик долі, яка вирвала кого з більш-менш благополучного життя у Канаді, перенесла через океан, ввіпхнула добровольцем до німецької окупаційної армії, потій вивергла з неї і нарешті посадовила за піаніно у київському кафе «Едельвейс» якогось фольксдойче Гіллера. Він мирився з цими несподіванками свого життя, бо мав велику надихаючу мету, заради якої, ризикуючи головою, добровільно встряв у бійку між більшовиками і фашистами. У далекій Канаді йому здалося, що доля дала йому шанс розбагатіти, і він зрадів нагоді досягти своєї голубої мрії. Але поки що мусив мешкати у цій не дуже пристосованій для нормального життя напівлегальній квартирі.

Але й до цього будинку уже добиралася по-німецькому методична рука властей. Уже заходив дід-двірник і казав, що треба узяти дозвіл в районній управі для заселення і користування електрикою. Але Адамадзе показав посвідчення, що зберіг, коли його увільнили з німецької служби, а головне — двірник побачив у хаті німецький мундир з нашивкою на рукаві: три жовті кінські голови на синьому полі — ознака військової залізничної варти і, повіривши, пішов, шилом патоки вхопивши. Проте чи надовго?

Антонові Нодаровичу багато що згадувалося, коли він обмірковував свої плани.

Ось поплив перед очима легенький рожевий туман, викублилося з нього миле обличчя, струнка дівоча постать… Він давно забув справжні риси того дівочого лиця, за багато років наново намалював його у своїй уяві, зліпив з усього прекрасного, що зустрів потім на своїй дорозі життя. В уяві милі риси дівчини не збереглися, але, крім пам'яті очей, жила в ньому, як у кожної людини, і пам'ять колись закоханого серця. Час від часу і у тяжкі дні боїв з червоними, і у далеких мандрах на чужині, наче у сні, хлюпала в серце тепла хвиля, і раптом згадувався Харків його юності, рідні площі, вулиці, сквери, затінені алеї, таємні поцілунки, Клава — світла мережана хмарка, легка і прозора.

Вперше вони побачили одне одного на відправі у Благовіщенській церкві. Тільки схрестили погляди, але й цього було досить. Він — ставний чорнявий юнкер, у якого вже пробивалися вуса, з відмінним військовим вишколом і гордовитим горбкуватим носом, з чорними вогнистими очима — юний грузинський князь Антон Адамадзе, і — вона білява гімназистонька, дочка місцевого багатія банкіра Апостолова, яку, мов цербер, охороняла гувернантка.

Вони незабаром познайомилися і стали таємно зустрічатися. Поцілунки у тінистих алеях, зустрічі за допомогою гувернантки Єфросинії Іванівни… І ось він нарешті у величному будинку банку, де голова правління Павло Амвросійович Апостолов жив із сім'єю.

Цей будинок був наглухо зачинений для усіх, крім поважних людей — клієнтів банку. Закоханий юнкер проходив повз нього, мов повз святиню. Але не з поваги і священного трепету перед золотим телям, інший скарб ховали муровані стіни від молодого князя — його Клавуню.

Зрештою, Клава добилася, що батьки запросили Антона Адамадзе на обід.

Для закоханого юнкера, який іще тільки чекав офіцерського чину, це був не обід, а пишна урочистість. Адамадзе пригадує цю подію як щось таке сліпуче, осяйне, в якому не було місця для банального споживання їжі. Він тільки пам'ятав високі стелі, важкі гардини, кришталевий блиск посуду під велетенською люстрою, безліч позолоченого срібла на столі, масивну постать самого Апостолова, який розпитував юнкера, чи справді він князь і де у його батьків маєтність, і рожеву хмарку посеред усієї цієї пишноти — свою Клаву.

Революція, біла армія, офіцерські погони на плечах, бої, відступ, наступ і знову відступ, за яким уже Крим — море, прірва, останній рубіж врангелівської армії.

Несповідимі шляхи господні. Через багато років він зустрів у канадському місті Вінніпезі земляка з Харківщини Андрія Гущака. Той мав крамницю і найняв Адамадзе возити товар. Незабаром хазяїна спіткала біда: разом із дружиною потрапив у автомобільну аварію. Коли Гущак опинився у лікарні і прогорів із своєю комерцією, Адамадзе не відхрестився від нього. Відвідував його у лікарні, піклувався і після того, як Гущак одужав, допоміг колишньому господареві відкрити нову крамничку на невеличку спадщину, що дісталася тому від загиблої дружини. Так двоє самітників заприятелювали.

Одного разу у гарному настрої Гущак повідав Адамадзе про свою мрію. Він розповів, як далеко за океаном, на Харківщині, гуляв по селах із своїм загоном і вивіз із столиці та закопав великі цінності місцевого банку, щоб не конфіскували більшовики. Забрати їх перед втечею з України він не встиг, і вони й досі лежать там. А місце це знає тільки він. Здійснивши разом з банкіром Апостоловим цю операцію, сам навів чекістів на свій загін, який гуляв на хуторі. Ті порубали козаків до ноги. Що сталося після з Апостоловим, невідомо, але ще коли закопували його добро у землю, банкір уже був не при собі. Тепер Гущак подумував: а що, як згодом, коли за строком давності буде прощений, та й податися на батьківщину за тим скарбом? Адже вони з Апостоловим зробили дві схованки: як не одну, то другу знайде. Зрештою, поверне скарб совєтам за повну амністію, але й собі трохи залишить.

Антонові Адамадзе багато не треба було, щоб усе згадати: і свою юнкерську юність у Харкові, і Клаву, і свої надії, зруйновані нестримною бурею громадянської війки. Він не признався приятелеві, що знав Апостолова, женихався до його доньки, що вважає себе й досі її нареченим, і тому законним спадкоємцем, якщо нікого з Апостолових не залишилося в живих. Зачепило, що Гущак бере собі право претендувати на його, Антона Адамадзе, спадщину!

Склавши свій план повернення на Україну, колишній князь тривалий час усіляко підкреслював дружні почуття до Гущака, свою щирість, намагаючись слушної хвилини випитати у приятеля назву хутора, біля якого у ярку закопане коштовне каміння і золото. Проте Гущак, навіть сп'янівши, не вимовляв тієї заповітної назви.

Зараз, лежачи на тапчані, угрівшись під шинеллю, Адамадзе згадував, як безрезультатно добивався від приятеля, де закопано скарби банка Апостолова, і міркував, наскільки це ускладнило його плани.

«Андрію, а де ти заховав алмази банкіра?» — ніби між іншим запитував він сп'янілого Гущака.

«Ет!..»— відповідав на те приятель, ледве повертаючи язика.

«А все ж цікаво. Де ти примудрився сховати?» — не вгавав підпоручик.

«Ет!» — змахував рукою кудись убік Гущак, ніби відганяв від себе примару.

«То, певно, ти збрехав, придумав собі пригоду», — хитрував Адамадзе.

«Ет!..»

«Якщо й було, то давно пропало, — знущався князь. — Більшовики давно викопали».

При цих словах Гущак ніби тверезішав, розплющував широко одне око, але по паузі знову змахував рукою і хилив до столу голову:

«Ет!..»

«Базікало ти, та й годі! — не витримував Адамадзе і полишав спроби щось більше вивідати, ніж колись розповів приятель. А Гущак іще довго, уже без запитань Адамадзе, час від часу підіймав на приятеля хитрий погляд і повторював:

«Ет!.. — І знову: — Ет!..»

Так повторювалося не раз і за домашнім столом, і за окремим столиком у якій-небудь канадській корчмі, стилізованій під козацький курінь.

Минав час, на світі почало розгорятися полум'я другої світової війни. Коли Адамадзе зрозумів, що рано чи пізно Гітлер кинеться на Росію, він, продавши свій грузовичок, несподівано для Гущака зник із Канади. Незабаром опинився у окупованій Франції і зголосився до німецької влади… Йому повірили, і спадковий князь Антон Адамадзе після того, як гітлерівська армія вдерлася на Україну, став командиром взводу німецької залізничної варти…

Спогади Адамадзе були непослідовні. То він опинявся в окупованій німцями Франції, то повертався думками до Харкова часів громадянської війни і своїх поневірянь спочатку у Денікіна, потім у Врангеля, то до тяжкої константинопільської еміграції.

Одна з картин втечі з Криму часто спливала в його пам'яті.

Це був спомин про похмурий навіть для Криму листопадовий день, коли від ялтинського причалу відходив останній пароплав з утікачами у далекий Константинополь. Картина евакуації, точніше — ганебної втечі після програної війни, привиджувалася підпоручику Адамадзе завжди як страшний сон…

Пароплав був перевантажений: коні, гармати, ящики з боєприпасами, чемодани, баули, вузли, купою накидані серед палуби; серед офіцерських та солдатських шинелей маячили жінки у боа, хутрових шубах, палантинах, перелякані негоціанти, промисловці, господарі покинутих маєтків, священики, політики у модних, але пошарпаних пальтах і крислатих капелюхах.

Цивільних, «шпаків», пускали на пароплав в останню чергу після христолюбивого воїнства, Адамадзе не міг втямити, як їх стільки набилося, коли й офіцерів та солдатів не всіх узяли.

Пароплав несподівано тяжко загув і враз відвалив від причальної стінки, і тут Адамадзе, що стояв біля борту, побачив таке, що навіки вкарбувалося в його серці.

Капітан, побоюючись, щоб перевантажений пароплав, який і так скособочився, не перекинувся, дуже тихо відходив від берега. Між кораблем і високою стінкою утворювалася смуга чорної води. Водна перепона повільно ширшала, з кожною хвилиною берег віддалявся і віддалявся.

І тут Адамадзе побачив, як офіцери і солдати, які не протовпилися на пароплав, скидали шинелі і стрибали з молу у вже по-зимовому холодну воду. Вони пливли до пароплава, благаючи підібрати їх. Дехто з них тримав у зубах Георгіївські хрести, здобуті кров'ю в окопах світової війни, ніби підтверджуючи цим своє право на життя. Матроси кидали їм канати. Вони чіплялися за них, але більшість зривалася назад у воду. Пароплав відходив усе далі й далі, усе швидше і швидше, і ось уже плавом його не можна було наздоганяти. Залишені на хвилях випльовували у воду ордени і хрести, гірко матюкалися і, перед тим як піти на дно, останнім зусиллям посилали прокляття услід пароплаву.

Підпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю війну.

Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир війни, в ім'я чого він вирішив ризикнути життям? Клава? Ні. Та рожева хмарка давно розтала у небі і годилася тільки для юнкерських сентиментів. Ненависть до більшовиків? У нього, колишнього підпоручика білої армії, ця ненависть давно вивітрилася, може тому, що князем він був безмаєтним, а потім за два десятиліття сам побував і люмпеном, і пролетарієм, і експлуатованим, і погляди його, які не встигли як слід оформитися в забезпеченій юності, у зрілому віці різко трансформувалися. І допомагати німцям завойовувати Росію, яку він по-своєму любив і за яку бився з червоними, не дуже хотілося.

Німців він не любив. Добре розумів, що перемога Гітлера нічого особливого для рядової російської еміграції не дасть. Німці формували і спеціальні білогвардійські частини, але він відмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольців «сволотою», і записався у залізничну варту.

Згадуючи свої поневіряння в еміграції, він знаходив достатньо підстав, щоб мститися більшовикам, але в нього був свій інтерес, який примусив перелетіти через океан і опинитися на окупованій Україні. Цей інтерес називався «скарб Апостолова». І Адамадзе сподівався на допомогу або Клави, або самого банкіра, якщо він живий і хоч трохи зберіг глузду.

В еміграції, на чужині, він зазнав багато лиха.

Табір для російських втікачів, цивільних і військових, під Константинополем був справжнім пеклом. Одним із перших концентраційних, які пізніше дбанням Сталіна і Гітлера розповзлися чумними плямами по землі Європи і Азії від Атлантичного до Тихого океанів. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорі, мав вартових, які не випускали людей у місто. Начальство пояснювало такий суворий режим епідемією тифу, що лютувала у таборі, позбавленому будь-яких санітарних умов і лікарської допомоги.

Вважалося, що в емігрантів і немає потреби ходити в місто. На території була організована канатна фабрика і ще якісь ремісничі майстерні, де платили копійки і годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивільним панкам-втікачам, що окупували останні пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойові офіцери і солдати російської армії.

На території табору відкрилися комісійні крамниці, в яких спритні торгівці за безцінь скуповували хутра, дорогоцінні та антикварні речі, золото і срібло, хороший одяг, який зберігся у чемоданах втікачів. При цих крамницях були продуктові прилавки, де за шалені гроші можна було купити будь-які харчі. Місцеві торгівці викачали цінності у російських емігрантів досить швидко. В міру того, як порожніли кишені втікачів, крамниці згортали свою діяльність і становище табірників дедалі ставало усе тяжчим і безнадійнішим. Виїхати з табору дозволялося лише за спеціальним викликом родичів або друзів, що постійно проживали в якійсь європейській країні або в Америці і гарантували емігранту прожитковий мінімум або роботу.

В Антона Адамадзе не було жодних цінностей чи золота, не було й родичів за кордоном. Становище склалося безнадійне, і судилася йому смерть чи то з голоду, чи від туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних і взимку неопалюваних бараках.

Але і тут доля усміхнулася до нього. Від джутової фабрики у таборі підпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичів у Бельгії і, вирвавшись з табору, з часом надіслав звідти виклик і молодому князеві.

У Бельгії Адамадзе довго поневірявся, а прочувши про врангелівську білогвардійську організацію, яка засилала шпигунів і диверсантів у Радянську Росію, охоче зголосився до неї. Після короткої підготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголів, що палали ненавистю до більшовицької влади, пішов на завдання. Проте на кордоні вони потрапили у засідку, і підпоручик врятувався, дякуючи темряві і своїм прудким ногам.

Зрозумівши безглуздість такої діяльності білогвардійців, Адамадзе почав шукати інший шлях у житті. Через деякий час він вступив до Бельгійського колоніального інженерного училища, що готувало фахівців для роботи у африканських колоніях. Навчання було безплатне, але вступник підписував контракт, що зобов'язував після закінчення відпрацювати п'ять років у Бельгійському Конго, при цьому частка зарплатні відраховувалася за кавчання.

Про Конго Антон Адамадзе згадував як про жахливий сон. Тропічний ліс під скелястими горбами, де майже голіруч чорні раби видобували слюду. Нестерпна, виснажлива, волога спека, гнила вода, хмари отруйливих комах і особливо велетенські волохаті павуки, які міцною сіткою затягували гілки дерев і кущів, павуки, від яких неможливо було врятуватися. Прокидаючись вранці, колишній підпоручик виявляв, що за ніч він опинився під липучою сіткою, у центрі якої висіло волохате чудисько, і протягом дня, йдучи прорубаною у джунглях стежкою, весь час наштовхувався на таку саму огидну сітку з павуками, що коливалася перед очима…

Антон Адамадзе витримав лише два роки, а потім втік на узбережжя океану, звідки, сховавшись у трюмі пароплава, повернувся до Європи.

Зрозуміло, приїхати назад до Бельгії і працювати там за фахом він не міг. Йому загрожувала в'язниця за невиконання контракту. І почалося звичайне для російських емігрантів життя: бурлакування, випадкові підробітки, існування на межі жебрацтва. Колишнього князя врятувало те, що він добре грав на піаніно та інших музичних інструментах. Придбавши гітару, він став завсідником нічних матроських кабаре у Марселі. Наслухавшись байок про те, як легко робити гроші у далекій Америці, він найнявся на судно, що пливло до Канади…

Спогади не тішили Адамадзе. Життя весь час сплутувало його карти і нанівець зводило його часом нелегкі зусилля. Вступивши в Німеччині до гітлерівської армії, він потрапив на Україну. У перші дні війни залізнична варта, в якій служив колишній підпоручик, жила більш-менш спокійно. Партизанські загони ще тільки формувалися, підривники не розгорнули своїх нападів на залізниці, у боях взвод Адамадзе участі не брав, і йому здавалося, що все буде так, як він планував, що незабаром він опиниться у Харкові і знайде Апостолових… Як далі буде діяти, Антон Нодарович ще не знав, але основні пункти плану виконувалися. Від станції Карлівка, де дислокувався його взвод, до Харкова було рукою подати. Та раптом примхлива доля знову пожартувала з ним. Вночі під час обходу колії він оступився на місточку і впав на каміння з чотирьохметрової висоти — забив спину і ушкодив праву ногу. Німецьке начальство не виявило особливого піклування про його здоров'я і до військового госпіталю у Харків не повезло. Тоді солдати взводу, який складався з різно-масного наброду російських емігрантів та східних націоналістів, покинули, свого командира у маленькій приватній лікарні, що відкрилася в приміщенні сільського медпункту. Лікар у ній виявився кваліфікованим, і Адамадзе почав швидко одужувати…

Одужавши, він подався до Харкова. Знову перед ним знайома центральна вулиця — Сумська, величний дім Апостолова, але в ньому заселилася якась німецька установа. І хоч скільки блукав побіля нього, нікого з Апостолових не зустрів. Нарешті йому пощастило, на Благбазі, — так тепер називався жалюгідний риночок, що збирався на місці колись великого, багатющого, барвистого, стоголосого Благовіщенського базару, — він зустрів закутану у дрантя підстаркувату жінку, що торгувала усяким дріб'язком і в якій він насилу упізнав колишню красуню гувернантку Апостолових Єфросинію Іванівну. В цьому йому допоміг порцеляновий чайничок з золоченим вензелем «ПА» — «Павло Апостолов», який Єфросинія Іванівна продавала з-під поли. Злякавшись людини у німецькій шинелі, жінка притьмом сховала його, але Адамадзе уже примітив вензель, який багато років тому впав йому в око під час званого обіду.

Упізнавши у чоловікові того самого юного князя, якому колись допомагала в таємних зустрічах із своєю вихованкою, Єфросинія Іванівна почала скаржитися на, своє знедолене життя.

У довгій розмові Адамадзе дізнався, що після пограбування банку все рухнуло у сім'ї Апостолових. Павло Амвросійович десь зник, з хати у них більшовики усе забрали, вони з Клавою ледве не померли з голоду, потім Клаву зробив своєю коханкою міліціонер Решетняк. З часом цей Решетняк одружився на ній, пішов учитися і «з хама став паном», якимсь професором. Невдячна Клава, яку вона, Єфросинія, у тяжку годину рятувала як рідну, ставши знову панією, не простягла їй руки допомоги. У тисяча дев'ятсот тридцять четвертому році Решетняки переїхали до Києва. Була чутка, що Клава знайшла батька і віддала його до психіатричної лікарні.

Більше нічого про колишню любов підпоручика Єфросинія Іванівна не чула. Не могла вона, звичайно, знати, де поділися цінності банку.

Отже, Харків не виправдав сподівань тепер уже колишнього командира взводу німецької залізничної варти, і, вважаючи себе демобілізованим, Антон Адамадзе замислився про своє майбутнє. Зрештою, маючи документи німецького вояки, які у нього ще ніхто не відібрав, вирішив ще раз спробувати щастя.

В резерві у нього іще залишався Київ, де, із слів Єфросинії Іванівни, у психіатричній лікарні перебував старий Апостолов.

Так підпоручик Адамадзе опинився у Києві у маленькій холодній кімнатці на вулиці Великій Васильківській.

Він крутився на своєму тапчані під благенькою, підбитою вітром шинелькою і думав гірку думу. Адже перелітав через океан, записувався до німецької армії, ризикував бути убитим зовсім не для того, щоб бринькати на піаніно ідіотські пісеньки і марші у кафе гладкого кабана Гіллера… Тікаючи у далекі роки з білою армією з Криму, наречений гарненької гімназисточки Клави Апостолової ніяк не думав, що доведеться колись повернутися… Але повернення виявилось безглуздим. Клави Апостолової у Києві теж не було. Адамадзе довідався, що вона з чоловіком евакуювалася. Щоправда, підтвердилося, що батько її, старий Апостолов, справді перебуває у психіатричній лікарні. Тепер треба було зуміти побачитися з ним…

Час минав. Адамадзе усе дужче відчував голод. У животі бурчало, погляд його усе частіше зупинявся на натюрморті з харчами, який він знайшов на вулиці і повісив навпроти тапчана.

Він глянув на годинник. Так, час йти у кафе. Слава богу, хоч тут доля не позбиткувалася з нього і він зустрівся з тим Артуром Христофоровичем. Хоч вечерю щодня має.

Адамадзе підхопився і став чіпляти до шиї чорного метелика.