Кривавий блиск алмазів

20

Думки про старого грузина, з яким зіткнувся на темній площадці біля квартири Гальчинської, не покидали Коваля. І не тому, що гуля на голові кілька днів болісно нагадувала про сутичку. Найбільше тому, що Дмитро Іванович не міг знайти відповіді на своє запитання: чому двічі підряд, і обидва рази в зв'язку з квартирою убитої, в поле його зору потрапляє цей Адамадзе? Старий грузин, — полковник це відчував, а інтуїція рідко йому зраджувала, — ховає якусь таємницю. Чи не зв'язана вона із скарбами Апостолова? Адже дорогоцінності Гальчинської були із того ж скарбу…

Адамадзе крутився не біля якогось іншого будинку, яких у Києві десятки тисяч, не біля якоїсь іншої квартири, а саме біля тієї, де жила Гальчинська.

Та який зв'язок міг бути між скарбом Апостолова, співачкою Гальчинською і цим старим грузином?!

Голова у Коваля пухла не так від удару, як від цих думок.

Із справи про вбивство колишньої співачки, з документів і розповіді самого Адамадзе полковник в загальних рисах знав історію цієї людини: молодий юнкер, що втік із білою армією за кордон, через багато років повернувся на Україну з німцями, служив у поліції, не догодив начальству, втік, ховався у лісах, після війни був засуджений як поліцай на десять років, потім іще на стільки ж, рік як повернувся до Києва. Після убивства Гальчинської був затриманий на прохання жильців будинку. Ним зацікавився і капітан Андрійко, маючи на увазі вигук співачки: «Ах, як давно я тебе не бачила!» Гальчинська й справді довгий час не зустрічалася з Адамадзе, який двадцять років був у таборах. Але, оскільки ніяких даних про знайомство цих двох людей у Андрійка не було і у жодних свідченнях численних друзів і знайомих співачки Адамадзе не згадувався, ніхто нічого про нього не знав, старий грузин недовго цікавив капітана, і після першої ж розмови Андрійко відпустив його…

Коваль вирішив знайти Адамадзе, і через кілька днів, коли надворі трохи приморозило, перестав падати з неба мокрий сніг, вирушив на Русанівські сади.

Ці десятки коротеньких, вузьких піщаних провулків-«ліній», розташованих паралельно, так, що кожний з них віз до дніпрової затоки, об'єднаних назвою «Русанівські сади», були добре знайомі полковникові.

Колись він і сам відпочивав на Русанівській затоці, на припнутому до берега списаному пароплаві, але найбільше це невеличке дачне селище, розташоване на Лівобережжі, запам'яталося Дмитру Івановичу в зв'язку із трагедією на дев'ятій лінії — отруєнням гостями з Англії пенсіонера Бориса Заліщука.

Так уже склалося у професійному житті інспектора Коваля, що він згадував дати, роки, ті чи інші вулиці і міста в зв'язку з розслідуванням якоїсь трагедії, розшуком злочинця і, не в останню чергу, врятуванням людини від загибелі. Так само як письменник лічить свої роки і події від виходу книг, художник — від виставок, режисер — від фільмів та постановок, ним здійснених.

Тепер полковникові треба було пройти трохи далі від метро, в глиб селища до лінії Тринадцятої.

Він пішов єдиною, теж піщаною, центральною вулицею, яка розрізала лінії на дві половини: ліву — ближчу до річки і праву — трохи віддаленішу від води. Опинившись на Тринадцятій, на роздоріжжі, він, поміркувавши, повернув ліворуч, до Дніпра. Там, як пригадував, стояли старі халупки, зліплені чи збиті нашвидкуруч після війни першими поселенцями лівого берега, зв'язаного з містом тоді лише випадковим човновим перевозом.

Поблукавши спорожнілими дачними вуличками, заглядаючи на подвір'я покинутих літніх осель, де нишпорили здичавілі кішки і собаки, Коваль зрештою наскочив на збиту з дощок, колись обмазану глиною і побілену, але з часом дощами і снігом облуплену хатинку, із залізної труби якої курився димок. Це була єдина оселя на всьому шляху Коваля, в якій жевріло життя.

Він ступив на малюсіньке, нічим не обгороджене подвір'я, якщо його можна було так назвати, бо хижка стояла безпосередньо на березі, на піску, неподалік урізу води і, певно, заливалася під час повені, наблизився до невисоких дверей, геть залатаних диктом, і постукав.

Йому не відповіли.

Він обережно відхилив двері. У малюсінькій кімнатці, схожій на камеру-одиночку, на імпровізованому з дощок ліжку біля залізної грубки типу «буржуйки» часів громадянської війни, змайстрованої із залізної діжки, поверх старої латаної ковдри лежав одягнений чоловік. Чоловік повернув голову і почав підводитися. Підіймався він важко, ніби над силу, і Коваль зрозумів, що чоловік хворий.

Дмитро Іванович не помилився. Це був Адамадзе. Зараз при світлі ранку старий грузин здавався іще дужче змарнілим, жовті щоки його запали, сива борода теж вилискувала жовтизною, а у великих чорних очах таївся біль.

Адамадзе знітився, побачивши Коваля, в очах старого промайнув не подив, а страх.

— Чим зобов'язаний? — спитав він.

— Прогулювався і вирішив завітати, — пожартував полковник.

Старий грузин хотів у відповідь іронічно посміхнутися, але тільки скривився.

— Ви слабуєте?

— Так. Щось нездужається… Та й роки, усе чіпляється…

— В таких умовах і молодість не врятує.

Дмитро Іванович обвів поглядом кімнатку: саморобна, грубо збита поличка з каструлею, двома мисками і металевим кухлем, старий латаний плащ на стіні, на цвяху, ніякого більше одягу, крім того, що на чоловікові, великі, колись утеплені, розбиті черевики біля тапчана. Струмочки холодного повітря проривалися із щілин хижі, і хмарка тепла не відлітала далеко від грубки.

— Еге ж, — резюмував полковник. — Умови! Як ви зиму перебуваєте тут? А у лютому морозець може й притиснути. Грудень і січень цього року теплі, а лютий не любить жартувати. На те він — лютий… Як ви дійшли до такого життя, пане грузинський князю?! — співчутливо промовив Коваль.

Адамадзе кинув на полковника злий погляд і нічого не відповів.

— Не дивуйтесь, я дещо знаю про вас. Коли допитував капітан, ви сказали, що працюєте сторожем на цих садах… А тепер що ж залишилось? Бродяжничати?

— Чого вам треба від мене? — скипів Адамадзе.

— А нічого, — спокійно відповів Коваль. — Дозвольте підкинути у грубку, бо вигоріла, — нахилився він до лантушка, з якого висипалося вугілля… До речі, на які гроші живете? Адже день бог неодмінно дає, а харчі як вийде.

— У мене ще є від минулої зарплатні… У всякому разі, не краду.

— Так, так, — задумливо промовив полковник. — Щось треба з вами робити. Насамперед поїдете до поліклініки, я домовлюсь, щоб прийняли, можливо, влаштують до лікарні. А далі побачимо…

Адамадзе підозріло глянув на полковника.

— Чому ви маєте піклуватися про мене? Адже я належу до тих, кого колись називали «білогвардійською сволотою», а пізніше — «фашистськими лакузами», одне слово — «ворог».

— Просто по-людському. Людина не повинна жити в таких умовах…

— Ви на Колимі ніколи не сиділи? — ущипливо буркнув грузин. — Людина й не таке може витримати, особливо коли вона — «ворог».

— Я думаю, — спокійно зауважив Коваль, — ми з вами один з одним уже давно розрахувалися. Я — своїми помилками, ви — своїми бідами. Судячи з. розповіді капітана Андрійка, на ваших руках немає крові, хіба що з часів громадянської війни. Але ви тоді були зеленим юнкером, обдуреним ідеєю порятунку Росії, і проти вас ішли так само із зброєю в руках… Може, тільки під час служби в поліції…

— Дуже короткочасної, — вкинув Адамадзе, — яка, слава богу, не закінчилася розстрілом, як бувало з тими, хто уникав каральних операцій… Я вчасно зумів утекти від гестапо… То була ціла епопея, дуже тяжка… Я два роки ховався у лісових нетрях, жив як звір… Та про це довго розповідати…

— Правда, нещодавно ви знову вчинили як заклятий «ворог». У мене гуля на голові й досі ниє.

Адамадзе опустив очі.

— Це жарт, — сказав по паузі Коваль. — У мене до вас тільки одне питання. Прізвище «Апостолов» для вас нічого не значить?

Він пильно глянув на старого грузина. Проте жоден м'яз на обличчі Адамадзе не ворухнувся. Так наче чоловік чекав цього запитання і був готовий до нього.

— Вперше чую, — відповів той. — Як ви кажете — «Апостолов»? А хто він такий?

— Ну, не чули, то й не треба, — погодився полковник. — А я гадав, що колись ви знали цю людину… Виходить, помилився. Повернемося, як кажуть французи, до наших баранів… Якщо маєте бажання, розкажіть докладніше вашу біографію. З того, що ви розповіли капітанові, я зрозумів, що вона дуже складна… Але тоді, в міліції, ви були вкрай лаконічні.

— Що це, допит?

— Ні в якому разі, — відповів Коваль. — Не маю права. Просто дружня розмова.

— Гм, — гмукнув старий. — Дружня! Проте будь ласка! Мені немає що приховувати. Стільки допитів пережив за життя!.. Висвітили мене ваші, як на рентгені… Але будь ласка… Тільки що розповідати? Було всякого. І на коневі, і під конем. Найбільше під конем. На долю, кажуть, не скаржаться, але для мене вона найчастіше мачухою була… Так що вас цікавить?

— Як ви потрапили на службу до німців? Адже загалом російська еміграція у війну була на боці Радянського Союзу…

— Російська еміграція різною була. Одні допомагали, хто як міг, Росії коштами, опором, інші записувалися в німецьку армію у спеціальні білогвардійські частини. Я не був ідейним емігрантом. До гасла «За віру, царя і Батьківщину» після того, як постаршав і трохи розібрався у політиці, збайдужів. Тому згодився піти у залізничну сторожу, куди набирали військовополонених, які в такий спосіб вибиралися з таборів і рятувалися від голоду й смерті. Інакше я не потрапив би знову до Росії. Німці якраз охоче брали на таку службу колишніх офіцерів, бо ми знали мову.

— У вас тут були якісь інтереси? Маєток або іще щось?

— Ні. Я не сподівався на якісь особливі статки, якщо переможуть німці. Будучи командиром купки таких, з дозволу сказати, солдатів, які не дуже ревно несли службу на невеличкій станції, боялися на крок відійти від залізниці, а декотрі поглядали у бік лісу, подумуючи, чи не чкурнути й собі додому, я швидко розчарувався і в німцях, і в туманному ідеалі «Батьківщини», розтоптаної більшовиками, від яких її треба визволити. І скоро вирішив, що «визволяти» й не варто.

Якось на станції зустрівся з одним із колишніх поміщиків, що повернулися із німцями на свої землі. Він, зітхаючи, розповів, як його, отамана антибільшовицького загону в роки громадянської війни, зустріли колишні сподвижники. Повернувшись у своє село, знайшов кілька дядьків, які колись під його проводом вовчою зграєю гасали по повіту і якось уціліли за Радянської влади. Скинувши шапки і опустивши очі, вони стояли перед своїм паном у приміщенні колишньої сільради.

Пригадуючи їхні імена, поміщик привітав сподвижників з визволенням з-під більшовицького гніту і закінчив свою коротку промову так:

«Дякуючи армії великого фюрера, усе повертається на круги своя. І тепер я можу нагородити вас, христолюбивих воїнів проти більшовицької зарази, за вірну службу.

— Тобі, Петре, — звернувся він до одного з чоловіків, що стояв попереду, — даю десять десятин родючого грунту. Відміряєш від Хрещатої балки у бік Китай-лісу… Тобі, Іване, — звернувся до другого, — так само десять — від Олійникового гаю до шляху… Тобі, Павле…»

Дядьки слухали, згідливе кивали, але обличчя їхні не світилися радістю. Вони переступали з ноги на ногу, бгали у руках картузи, шапки і відводили очі.

Отаман помітив це і спитав:

«Щось ви не дуже радієте, добродії? Скажи, Петре…»

«Вельми дякуємо, пане отамане, за вашу ласку, — вклонився чоловік. — Та от яка біда. Як ту землю обробити? Коня, не кажу вже трактора, немає. Знову ж таки реманент. Ні плуга, ні сівалки, та й засіяти нічим. Дякуємо, пане отамане, але ж і робити на тій землі нікому, вдома лише старі баби, хлопців погнали на війну, а дівок уже кличуть до Германії їхати…»

Чоловік замовк і ще раз вклонився.

«А ви? — уже сердито звернувся до решти колишній поміщик. — Вам теж земля не з руки? Наприклад, ось тобі», — спитав молодшого чоловіка.

«Та я хіба… — вклонився той. — Дякуємо уклінно. — Але ж і в мене ні коня, ні зерна. Хоч плач…»

Вислухавши селян, отаман сів за стіл, обхопив руками голову і гірко промовив: «Господи, що з вами більшовики поробили, що ви від землі відмовляєтесь… Стільки крові за неї проллято!.. Господи, господи… І все даремно». І він заплакав.

Дядьки похмуро мовчали, бгали у руках шапки і дивилися собі під ноги.

Таку історію розповів мені на станції той чоловік, — продовжив Адамадзе. — І тоді я теж подумав, що проливати кров за «святу Русь», тим більше за Русь під німцями, не варто… А незабаром сталася зі мною біда — упав із містка і пошкодив ногу… Солдати віднесли мене у сільську лікарню… Тут, повільно одужуючи, я зазнав ще одного морального стресу. Не вірив своїм очам, що сільська лікарня обладнана за Радянської влади у колишньому маєтку старого хірурга, який лікує мене… Виходить, не всіх більшовики розстріляли, не всю інтелігенцію знищили… — закінчив Адамадзе. — Це перевернуло мою душу…

— Але, незважаючи на таке ваше прозріння, ви, одужавши, знову подалися служити німцям у поліцію, — зауважив Коваль.

— Бачите, я спочатку здобував шматок хліба грою на піаніно… Я добре грав і на піаніно, і на інших інструментах, і це мене рятувало від голодної смерті і в еміграції, і у війну, в Києві…

— Вас що, музикантом взяли до поліції?

— Ні, звичайно. Я грав якийсь час у кафе, мене помітив гауптштурмфюрер і, довідавшись, що я служив у німецькій залізничній варті, запропонував йти в поліцію.

— У якому кафе ви грали?

— Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто «Кафе». Ну, а щодо служби в поліції, то категорично заявляю: у мене руки не в крові, я всіляко уникав каральних операцій, намагався не йти на облави… Тому невдовзі викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла підвалами гестапо або Бабиним яром, і я втік. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лісових хащах на Поліссі, в таких диких, пропащих місцях, куди не те що німці, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом і прожив з отакою піччю, — Адамадзе кивнув на свою «буржуйку», — дві зими. Влітку і восени збирав ягоди, корені, у маленькому озерці ловив пічкурів, іноді сильцем — птахів, від хліба і м'яса відвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не відкрити схованки. Одне слово, жив як той Робінзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повністю обносився… Та коли влітку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далі на захід, здогадався, що Київ визволено, і вийшов з лісу.

— Ви не боялися повернутися до міста, де служили в поліції? Адже вас легко було упізнати.

— Не так і легко. Я дуже змінився за ті два роки, що прожив у лісі пустельником. Сам себе не впізнавав. Проте, — Адамадзе тяжко зітхнув, — ви праві, мене упізнали і заарештували… Десять років таборів, а потім іще майже десять додатково, бо я при найменшій нагоді тікав, мене ловили і додавали нових років… А потім іще й поселення…

— Ви могли вибрати інше місто, де вас ніхто не знав.

— Я дуже полюбив Київ.

Коваль відчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповіді, не все було логічним.

Полковник аналізував те, що говорив Адамадзе. Розповідь, як тікав і ховався від гестапо, звучала правдоподібно. А от мотиви, що привели колишнього білогвардійського підпоручика до німецької армії, не викликали віри. Й справді, Адамадзе не був ідейним борцем з більшовизмом. Що ж тоді штовхнуло його в обійми гітлерівських служб?

Почуття Коваля були суперечливі. З одного боку, кредо полковника за всі роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вірі в людину і він вважав, що часом не докази, факти виявляють істину, а довір'я людині, яка внутрішньо сама терпить від того, що приховує істину. Але, з другого боку, він не міг відмовитися зараз від інтуїції, яка підказувала, що Адамадзе замовчує головне.

Проте Дмитро Іванович не висловлював вголос недовіри, не підловлював, боячись, щоб старий не образився і не замкнувся в собі. Чого-чого, а терплячості у Дмитра Івановича вистачало…

Вони ще довго розмовляли. Коваль співчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгідний, хворобливий вигляд старого не міг не викликати співчуття…

* * *

Коваль дотримав своєї обіцянки. Знайомий Дмитру Івановичу лікар не тільки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лікарню.

Правда, незабаром приятель подзвонив полковникові і повідомив, що справи його протеже кепські: запущений, невиліковний цироз печінки. Адамадзе виписали з лікарні додому, оскільки чоловік був приречений і ніяке лікування не допомагало. Дмитро Іванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадія цирозу тощо, від хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останні дні людина провела не в казенній палаті, а у власній хаті, серед близьких, а насправді, щоб не псувати своєї статистики і не морочитися з неминучим похороном.

Та в Адамадзе не було ні хати, ні рідні, і Дмитрові Івановичу довелося використати увесь свій авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околиці міста. Це було дуже нелегко і вдалося тільки тому, що директором будинку був колишній підлеглий полковника, який, сам не першої молодості, відслуживши у міліції, перебрав цю посаду…

… Через кілька днів після того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирішив відвідати його.

Сама будівля, до якої увійшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навіть вітхою, і пасувала до більшості її мешканців. Цей ще дореволюційний будинок готельного типу, який тоді називався «Пансіонат «Умебльовані кімнати», у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а після війки був розгороджений на маленькі комірки і переданий соцзабезу.

Варто було Дмитру Івановичу переступити поріг, як у ніс вдарили специфічні пахощі запраної білизни, кухні і ще чогось невиразного, але завжди відчутного у обжитих комунальних оселях.

Довгий коридор не відзначався чистотою, у ньому, попід стінами, тиснулося кілька зігнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долітали тихі розмови, в одній кімнаті. сидячи на ліжку, плакав дідок. У більшості віджилих, безпомічних мешканців були погаслі, відчужені обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цікавістю поглядав на нього, прицінюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому місці — зрештою ніхто не застрахований від несподіваних поворотів долі! Адже тільки у такій знедоленій країні, як стара Росія, могло народитися у народі гірке, безнадійне прислів'я: від тюрми і від торби не зарікайся. І потім воно надовго визначило долю суспільства.

Полковник поквапливо минав коридор, в кінці якого були сходи на другий поверх. Він щойно прогулявся ожилим, передвесняним містом. Навіть у кам'яних джунглях відчувався подих близької весни. Вітри з Атлантики і Середземномор'я несподівано принесли різке потепління. Небо стало високим і синім. Неприбраний за зиму сніг на вулицях став сірим, дірчастим і осів, заспівали струмочки, заметушилися, зацвірінчали горобці, ожили дерева обдурені раннім теплом, і на гілочках їхніх набубнявіли бруньки. Та найбільше наближення весни відчувалося у повітрі. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душі безжурно і безтурботно. Після такого світлого ранку хирляві постаті у темному коридорі здалися Ковалю тінями з потойбічного світу. «Що завгодно, — подумалося Дмитру Івановичу, — тільки не завершити ось так життя». І його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якій присвятив мало не все життя і яка, виїхавши, відчужилася від батька, покинувши його повністю на піклування Ружени.

Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором і піднявся на другий поверх, відшукуючи потрібну кімнату.

Біля дверей кімнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долітав тихий дзвін гітари і хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.

«Мелькают Арбатом знакомые лица, — співав Адамадзе, — цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина…»

Дмитро Іванович потоптався біля дверей, не хотів заважати, розумів, що старому зараз не до нього. Вирішив дочекатися кінця пісні.

«Четвертые сутки пылают станицы, — тим часом долітало з кімнати. — Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня…»

Однак з сусідньої кімнати вийшло двоє дідів із світлим пушком на голові, схожих на близнят, і Ковалю стало незручно стовбичити під дверима. Він постукав і відчинив двері. Адамадзе був сам у кімнатці, яка відразу неприємно вражала: сірі, без шпалерів, поквацяні колись невиразною фарбою стіни, які взялися плямами, єдине брудне вікно, вичовгана ногами підлога з такими чорними, затертими маленькими килимками біля кожного з двох ліжок, ніби вони лежали на цьому місці від часів потопу. Тішили око тільки кольорові фотографи, розвішані над одним ліжком, та горщик із невеликим зеленим кактусом на підвіконні.

Він сидів на ліжку, застеленому сірою картатою ковдрою, які можна побачити тільки в казенних місцях, і, схиливши голову, сумно перебирав струни гітари. Побачивши Дмитра Івановича, відклав гітару і здивовано промовив:

— Ви?.. — І відразу додав: — Дуже добре, що прийшли. Думав, більше вас не побачу… А нам треба ще раз поговорити… Сідайте на оце ліжко, — показав на друге ліжко, що стояло навпроти. — Стільці розвалилися, забрали на ремонт. А сусіда звечора гостює в онуків…

У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе і розповість йому щось важливе.

Проте старий грузин не продовжив своєї думки. Мовчки знову взяв гітару і, схилившись над нею, став пощипувати струни; здавалося, він відразу й забув про Коваля.

Пролунав акорд, і хрипко, з викликом у голосі Адамадзе заспівав:

«А кони все ближе проносятся к Яру. В аллеях цыганки встречают рассвет… А в комнатах наших сидят комиссары й девочек наших ведут в кабинет…»

Полковник терпляче слухав.

«Ах, русское солнце, великое солнце, — співав далі Адамадзе. — Корабль «Император» застыл, как стрела. Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам другая, чужая земля?!.»

Раптом старий обірвав пісню, поклав долоню на струни, припиняючи їхнє рокотання. На очах у нього були сльози.

— Ось так, полковнику, — скрушно промовив він.

Коваль пильно поглянув на Адамадзе і нічого не відповів. Він розумів його.

Перемітати себе, Адамадзе знову торкнувся струн: «О ты, синее небо России, никогда не расстанусь с тобой. И березки, как девки босые, на прощанье мне машут рукой… Без тебя я ничем не утешусь, пропаду без тебя, моя Русь! Вот вам крест, что я завтра повешусь! А сегодня я просто напьюсь…» Старий неквапом оглянувся на тумбочку, що стояла між ліжками, мовби шукав на ній склянку з вином.

— Та годі про це… Даруйте, не можу без сліз, — промовив він, витираючи долонею очі. — Що то старість… Крутила мною доля, як чорт світом! Колись я боявся смерті, а тепер знаю — немає нічого більш страшного, ніж саме життя. Особливо таке, як було у мене. — Він сумно повторив речитативом: — «Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!..» І наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Івановичу, дозвольте вас так називати.

Коваль кивнув.

— Дуже жорстоко, — повторив Адамадзе. — Щоправда, цього разу вже востаннє. — В очах старого спалахнув божевільний вогник. — Вона завжди знущалася з мене… Бачила, як бився я в житті, як риба об кригу. І сміялася з моїх жалюгідних силкувань, щоб наприкінці приготувати пекельний подарунок… Ви думаєте, я не знаю, що залишилося мені кілька днів, ну, місяць… Я зумів зазирнути в лікарні у свою історію хвороби… Спасибі вам, Дмитре Івановичу, за піклування, але запізно… Довго чуже місце у цій богадільні я не займатиму… І ця гітара знову повернеться на своє запилене місце у кімнаті відпочинку і теж забуде мене… Я ось що хотів, Дмитре Івановичу. — Адамадзе замовк на кілька секунд. — Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тільки схожа на правду, але не правда…

Коваль хотів зауважити, що він про це здогадувався, але стримався.

— Розповідь буде довгою. Майте на увазі, ви перша і єдина людина, якій я все розповім. Не криючись… Як на сповіді. — Адамадзе гірко посміхнувся. — Ніколи не подумав би, що доведеться сповідатися не пастирю, а полковникові радянської міліції! Несповідимі шляхи твої, господи!.. То з чого почати? — припинивши свої ламентації, замислився старий грузин. — Почнемо, мабуть, з Канади… Ні, краще з Апостолова. Я тоді збрехав вам. Знав я Павла Амвросійовича Апостолова, знав! Більше того, залицявся до його дочки Клави і збирався після випуску з училища одружитися. Жив я тоді у Харкові, вчився у юнкерському… Але почалася революція. Я достроково одержав чин підпоручика-артилеркста і став воювати проти більшовиків. Потім страшна голодна еміграція: Константинополь, Бельгія, Конго і нарешті — Канада. Там я зустрів людину на прізвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свій час він гримів на Україні.

— Чув, чув, — посміхнувся полковник.

Адамадзе здивовано витріщився.

— Чув, чув, — повторив Коваль. — Розповідайте далі, Антоне Нодаровичу.

— І про Апостолова знаєте, і про Гущака! — пробурмотів грузин. — Дивовижно. Виходить, я вам не відкрию якоїсь таємниці, якщо скажу, що повернувся в Європу і записався у німецьку армію, щоб потрапити сюди і знайти скарб Апостолова… Мені про історію банку розповів сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, він нізащо не хотів точко назвати місце сховки, бо й сам збирався повернутися і розкопати.

— Він таки повернувся, — сказав Коваль. — І загинув по дорозі до сховки тут, під Києвом, на станції Лісовій.

Адамадзе знову здивувався.

— Виходить, у нього були дві сховки?

— Андрій Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невістка і онук… І спочатку, очевидно, поїхав перевірити ближчу, в якій були паперові гроші, векселі і фальшиві діаманти — стрази. На той час її уже випадково виявили будівельники.

Коваль на щирість відповідав щирістю.

— Он як! — похитав головою Адамадзе. — Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в піраміді влаштовували два поховання — одна камера справжня, з тілом і коштовностями царя, а друга фальшива, яка відводила грабіжників.

— Найчастіше злодії розкривали обидві, — зауважив Коваль.

— Так і в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербівці під Харковом.

Адамадзе докладно розповів про свою епопею в окупованому Києві, про кафе «Едельвейс», Люцію і гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова від знищення есесівцями.

— Ми довго морочилися із старим, — згадував Адамадзе, — але нічого витягти з нього не могли. Та коли він якось пробурмотів «Вербівка» і я зв'язав це з так само випадково зроненим «Вербівка» Гущаком у Канаді, то припустив, що треба шукати село або хутір із такою назвою…

— А де міг Раух переховати знайдені ним і вами цінності? — спитав Коваль. — Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?

— Де? Оце головне питання… Ні у службовому кабінеті в гестапо, ні в своєму особнячку він не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхніми законами, мав би знайдене відразу передати державі. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий підвал в гестапо, де допитували, тільки вже не господарем… Не забувайте, що він і мене боявся. Не будучи до кінця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству… Як не крути, а за елементарною логікою, мав би сховати у такому місці, де не шукали б і яке міг би легко контролювати.

— Так, так… — погоджувався Коваль, чекаючи дальших міркувань Адамадзе і вже здогадуючись, куди той веде. — Маєте рацію, Антоне Нодаровичу… Та чи була в нього така сховка у чужому, окупованому місті?

— Гадаю, була. Ймовірно, у коханки, Люції.

— Тобто Людмили Гальчинської?

— Так.

Запала пауза. Кожний із співбесідників обмірковував почуте.

— Ото я й хотів вночі перевірити її квартиру. Та не встиг. Ви перешкодили.

— Так, так… — мимоволі погладив Коваль свою голову, хоч гулі на ній уже не було.

— Втім, якби й знайшов, діло пусте! Тепер я знаю, що нема в мене часу багатіти. Нащо тепер мені все… — сумно закінчив Адамадзе. Після нової паузи у розмові він раптом спитав:

— Уже знайшли, хто її вбив?

— Нібито.

— Шкода, — блиснув очима грузин.

Полковник не зрозумів старого.

— Це збирався зробити я! — жорстко мовив Адамадзе. — Після визволення Києва вона вмить перекинулася до нової влади і навела на мене енкаведистів. Ми зустрілися з нею на площі Калініна, де стратили гестапівців, і це стерво упізнало мене. Через кілька днів я вже стояв перед судом… Десять років! Тепер — як десять днів… а тоді! Я рвався з таборів, щоб знайти і забрати у неї коштовності, утікав, набрав ще десятку… Вона й гауптштурмфюрера, певно, виказала… Він, можливо, затримався у Києві за наказом начальства, замітав сліди. Проте не виключено, що головним для нього було забрати у Люції, якщо ховав у неї, ці мільйони. І не встиг. Упіймався, хоч був дуже обережний. Як кажуть, жадність фраєра згубила! Втім, — сумно додав старий, — і мене так само… Якщо не секрет, хто її вбив?

— Заарештовано одного чоловіка, але суду ще не було.

— Обшук у неї робили? — пожвавився Адамадзе.

— Звичайно.

— І знайшли коштовності?

— Кілька дрібничок. Обручки, сережки. За них її і вбили.

— Кілька дрібничок? — недовірливо перепитав старий грузин. — Там має бути велика залізна коробка, повна коштовностей, а не якісь сережки… Цілком можливо, це в неї з іншого джерела, коли вже міліція коробки не знайшла, — розчаровано мовив Адамадзе. — Гауптштурмфюрер грабував де тільки міг — багатих євреїв, крамниці. А можливо, — міркував далі вголос старий, — Раух подарував їй обручки із скарбу, не відкриваючи всієї таємниці, а коробку десь інде переховав… Або, може, таки примудрився відправити в Німеччину… Та хоч би як, а мене все це тепер не обходить… Шкодую тільки, що нещасна Росія втратила… У мене, чорт забирай, тепер інша проблема, де закопають, — раптом мало не вигукнув зло Адамадзе, — чи й не закопають, а поріжуть на шматки колишнього князя студенти-медики…

— Я ще сам поцікавлюсь висновками медиків, — спробував заспокоїти старого Коваль. — Ви в історії хвороби, певно, не все прочитали як слід.

— Ет, — махнув рукою Адамадзе, — як співається у пісні, «уже не изменить нам курс корабля…». Я вам ще одну заспіваю, табірну. Сам поклав там на музику слова якогось поета, теж зека, на прізвище, здається, Домовитов… — Старий знову потягся за гітарою і, похиливши голову, тихо заспівав:

«Знаю я, далеко нас загонят… Где-то в тундре, в жестокий мороз без молитвы меня похоронят у корявых, застывших берез. И никто не разыщет могилы, никогда не узнает о ней. Только ветер протяжный и стылый будет выть над могилой моей, только горькие листья березки будут падать, как слезы с ветвей…»

Адамадзе раптом припинив спів і розридався. Коваль налив йому води, але старий відмахнувся.

— Я втомився, полковнику, дуже втомився, я хворий, — пробурмотів, схлипуючи, він. — Залиште мене, прошу… Я вас дуже прошу…

Коваль глянув на мокре від сліз, жовте, як лимон, обличчя Адамадзе, підвівся і тихо вийшов з кімнати… Через кілька хвилин він покинув цю юдоль суму і спогадів…