Кривавий блиск алмазів

21

Капітана Андрійка Коваль застав у кабінеті в доброму гуморі. На колегії його похвалили за чіткі оперативні дії і дізнання у справі вбивства колишньої співачки Гальчинської, про яке багато говорили в місті.

— Отакі діла, — похвалився капітан. — Вашими молитвами, вашою наукою і допомогою користуємось.

Полковникові не хотілося псувати настрій начальникові карного розшуку, і він відмовився від свого задуму розповісти Андрійкові про Адамадзе. Адже капітан хоч і вийшов на старого грузина, проте не зацікавився ним як слід і не «розробив» його. Натомість Дмитро Іванович поздоровив капітана і побажав йому й надалі так чітко, оперативно розкривати трагедії і знаходити винуватців. І нехай не більшає, а меншає таких тяжких і сумних пригод у місті.

— А воно ж усе більшає, — зітхнув Андрійко. — Два нерозкритих убивства ще висять в мене ось тут! — Капітан поплескав себе по потилиці. — За Гальчинську — Славова похвалили, навіть відзначили цінним подарунком, а за ці два накрутили хвоста.

— Остапе Володимировичу, — змінив тему розмови Коваль. — А де ключі від квартири Гальчинської? Ви ще не передали їх у жек? Адже ці ключі, певно, не речовий доказ і до справи ви їх не приєднали.

— Ні, — відповів капітан. — Але чого ви, Дмитре Івановичу, знову, — Андрійко хотів сказати «за рибу гроші», але стримався, — за Гальчинську. З нею покінчено.

— Так, — погодився полковник. — Розумію. Мені тільки ключі потрібні.

— Немає таких ключів, Дмитре Івановичу, — незадоволено промовив господар кабінету, — хіба я вам не казав?! Після вбивства Славов замкнув квартиру і гайнув в аеропорт. Ватянку і молоток, як ви знаєте, викинув в урну на Чкалова. А ключі, тікаючи, він випадково поклав не у ватянку, а до кишені штанів і виявив їх тільки в Борисполі. Там, за його словами, й викинув. Ми їх не знайшли. Користалися своїми.

— Значить, квартира й досі порожньою стоїть?

— Так. Опечатана.

— Я все ж таки хотів би до неї заглянути.

— Ну, Дмитре Івановичу, — надув губи капітан. — Там абсолютно нічого немає… Я ж сам обшукував.

— Вірю, вірю, — погодився Коваль, — знаю вашу доскіпливість… А все ж хочеться побувати в ній..

Андрійко знизав плечима і висунув одну з шухляд столу.

— Ось мої ключі, оцей підходить, — показав на довгастий плаский предмет — ключ не ключ, відмичка не відмичка, — там один замок, другий поламаний.

Коваль узяв ключ і з словами: «Я скоро поверну» — покинув кабінет, залишивши в ньому збентеженого і сердитого господаря.

…У колишній квартирі Гальчинської Дмитро Іванович змахнув труху із шкіряного крісла, в якому, певно, любила сидіти співачка, а може, й сам гауптштурмфюрер, і опустився на нього.

Довго сидів він нерухомо. Полковник, як актор, входив у роль — уявляв собі життя, що буяло в нині мовчазних стінах квартири, персонажів трагедії цього життя. У думці він ставав гауптштурмфюрером, володарем скарбу, міркував, де він сам при потребі сховав би коштовності.

Капітан сказав правду: сама кімната і все в ній було детально оглянуто, обшукано, стіни вистукано і перевірено спеціальним приладом — нічого в них не ховалося. Під підлогою теж нічого не було, у меблях, крім тієї сховки у шафі, яку виявив Андрійко, більше цінностей не знайшлося. Капітан навіть шкіряну обшивку сидіння у кріслі, на яке сів Коваль, безрезультатно підірвав, і тепер під ногами було повно злежаної трухи.

Відчуваючи своє безсилля, Коваль відкинувся головою на високу стінку крісла і замислився… Через хвилину-другу він стрепенувся: здається, задрімав! Полковник злякався: невже таки старість?! Ні, ні, він просто погано спав цю ніч. Снилися якісь кошмари, у снах все дико змішалося: Апостолов танцював з Адамадзе, есесівці гралися алмазами, і Раух ковтав їх, як галушки, голі дівчата збирали розкидані по землі персні, а він, Коваль, бігав від одної до другої, складаючи коштовності у залізну скриньку.

«Отже, — знову підсумовував у думці полковник, — Андрійко з помічниками усе тут винишпорив і, виходить, Адамадзе не має рації, підозрюючи, ще гауптштурмфюрер Раух сховав коробку у коханки. Якщо ховав би, то, певна річ, у якійсь стіні, котрі грубі, у три-чотири цеглини, як будували колись. Цей будинок теж старий, дореволюційний, як і оселя, де живе тепер Адамадзе, але вигідно відрізняється від Будинку старих. До революції він, очевидно, планувався, як «доходний дім», а пізніше зазнав внутрішнього перепланування». Міркуючи про це, Дмитро Іванович, подумав, що слід поцікавитися у старожилів, які тут були раніше квартири. Можливо, ця квартира Гальчинської під час війни мала не одну, хоч і велику, кімнату з альковом та кухню, а дві, і Раух сховав цінності у стіні другої, що згодом відійшла до сусідів.

Втім, це була лише одна з версій, і полковник міркував далі, виладнуючи у думці й інші, знову й знову оцінюючи розповідь старого грузина.

Коваль ще та іще оглядав стелю, стіни кімнати, вивчаючи архітектоніку квартири. Він не був фахівцем-будівєльником, але сищик, на його думку, хоч і не все може знати, але про все повинен здогадуватися. Відкинувшись на високу спинку крісла, він дивився вгору, мовби, як часом дорікають ущипливе, хотів узяти «факти із стелі».

Несподівано його увагу привернули решітки у стелі по всіх чотирьох кутках. Що це за решітки? Навіщо?

Дмитро Іванович знав, що у високих кімнатах вгорі, на стіні, під самісінькою стелею, борючись із вогкістю, обладнують вентиляційні гнізда. Але чому вони тут не в стіні, а в самій стелі? Причому у не такій вже й високій? Чіпкі очі його звузилися.

Міркування Коваля закінчилися тим, що він вийшов з квартири і вирушив шукати в домі якусь драбину.

Зрештою знайшов у сусідів Гальчинської стару дерев'яну драбину із слідами численних плям від олійної фарби, крейди і землі, ледве затяг її у квартиру і, скинувши піджак та засукавши рукави сорочки, поліз вгору.

Побілені жалюзні решітки легко відсовувалися. У старі часи у «доходних домах» вентиляційні гнізда робилися широкими, щоб зручно було чистити і ремонтувати їх. Дмитро Іванович засунув руку в отвір від однієї з них і наштовхнувся вгорі на другу стелю. Він зрозумів, що перша, нижча, підвісна, тобто фальшива, обладнана колись самими пожильцями.

Пальці полковника намацали мишачий послід, якісь трісочки, потім наштовхнулися на ребро бантини.

Переносячи драбину, він обстежив вентиляційні отвори один за одним.

У третьому гнізді, ближче до дверей, він раптом намацав залізний предмет. Довгаста залізна коробка!

Дмитра Івановича немов жаром обсипало. Він і вірив і не вірив собі, ще та ще обмацував тремтячими пальцями край коробки. Ні, це не приснилося йому!

Він зліз із драбини, обтрусив з руки і сорочки чорний пил і підійшов до телефону. Він був такий впевнений, що залізна коробка не порожня, що не наважився витягати її без міліції і понятих.

Телефон Гальчинської ще не був виключений з мережі. Коваль набрав номер капітана Андрійка.

— Остапе Володимировичу, приїздіть негайно на квартиру Гальчинської!

— Що-небудь сталася? — Голос капітана був глухий, недоброзичливий.

— Так, так, — підтвердив Коваль, не уточнюючи причини поспішного виклику. — І, якщо зможете, заїдьте за Співаком. Я все поясню тут.

Андрійко хотів уточнити, про що ж власне йдеться, хоч і так було зрозуміло, що дзвінок полковника стосується вбивства Гальчинської. Чи не виявив Коваль нових слідів злочину, які захитають все обвинувачення Славова? Але яких «нових слідів»?!

Та висловити свої зауваження капітан не зміг. Дмитро Іванович відразу повісив трубку.

Після того Коваль подзвонив до Будинку старих і попросив покликати до телефону Адамадзе.

— Як ви себе почуваєте, Антоне Нодаровичу? — поцікавився полковник.

— Як боржник, що вже з усіма розрахувався на цьому світі.

— Я дзвоню з квартири Людмили Гальчинської. Ви не змогли б зараз сюди під'їхати?

Запала пауза. Потім пролунав схвильований голос Адамадзе:

— А що, знайшли?

— Здається…

— Я вже їду!..

Ще з півгодини Дмитро Іванович був наодинці із своїми думками і роздумами. Викликавши усіх, кого хотів, по телефону, Коваль знову опустився у крісло і, розглядаючи уже тонку шкіру на своїх руках, замислився.

Ось завершується і ця єдина незавершена ним колись карна справа. Багато справ згадувалися йому тепер. Всі ці розшуки, встановлення істини були його життям, і він боявся, що, відколи пішов на пенсію, коло його життя замкнулося.

Дмитро Іванович вірив, що кожен живе на світі стільки, скільки діє, доки він потрібен тут. Організм людини ніколи не погасне, поки вона не виконає повністю призначеного їй, точніше, того, що сама собі поклала зробити за життя. Йому часто згадувалося десь прочитана, що найдовше живуть на світі селекціонери. Вони завжди чекають завершення своїх робіт, спроб, чекають, поки виросте в наступних поколіннях вимріяний сорт рослини, поки дасть плоди чергове схрещення, нова прищепа.

А він, сищик Дмитро Коваль, хоч і полковник, а все одно тільки сищик. Невже цією забутою справою завершується все і він більше не буде тривожитися пошуком істини, утвердженням справедливості в не зовсім об'єктивному і справедливому суспільстві?

Гомін у коридорі перебив думки Коваля. Двері розчинилися, і до кімнати швидким кроком увійшов капітан Андрійко. За ним показалися Співак та Задорожний.

— Ну, що тут у вас, Дмитре Івановичу? — строго спитав капітан. — Як бачите, все покинули і прилетіли! — Промовляючи це, Андрійко досвідченим оком уже обнишпорив кімнату, побачив драбину, відкрите у стелі вентиляційне гніздо і здогадався про причину виклику.

— Знайшли?! — мало не вигукнув він. В голосі його змішалися і недовір'я, і радість, і заздрість.

— Здається, — відповів Коваль. — Зараз перевіримо. Та раніше ви, певно, візьмете понятих, і, крім того, має приїхати ще одна зацікавлена особа. Думаю, що знайшов… — повторив він.

Поки запрошували понятих, приїхав Адамадзе. Андрійко упізнав його і тепер повністю зрозумів Коваля.

Запопадливий Задорожний став на драбину, збираючись піднятися вгору, та Коваль зупинив його:

— Я сам.

Він не міг допустити, щоб інша людина ризикувала. Хто зна, що придумав гауптштурмфюрер, ховаючи за фальшивою стелею коштовності, яку пекельну машину! Адже, натрапивши на коробку, полковник відчув під пальцями якийсь м'який дріт.

Коваль попросив усіх відійти подалі, просунув у отвір правицю до ліктя і обережно обмацав коробку з усіх боків.

Дріт нікуди не вів, просто обв'язував її. Тоді полковник легесенько потяг коробку до себе. Вона зрушила з місця. Потягнув дужче. І запилена, брудна залізна коробка з'явилася на очі. Коваль полегшено зітхнув. «Не встиг ні забрати, ні замінувати!» — промайнула думка про Рауха.

— Вона! — побачивши знахідку, скрикнув Адамадзе і підбіг до драбини. — Вона! — простяг він обидві руки.

Коваль, спускаючись, дав потримати коробку старому, потім забрав, поставив на стіл, зняв телефонний дріт, яким вона була перев'язана, і відкинув кришку.

Вмить кімната осяялась. Алмази, потрапивши на світло, ожили у своїх оксамитових чарунках. Життя завирувало в них, вириваючись з глибин і бризкаючи вогнем. Вони мінилися, грали кольорами, барвисті снопи світла струміли з них, і довгі кинджальні промінці сліпили очі людям, які зачудовано завмерли над столом. Нестерпне для ока, їхнє гостре сяйво ставало раз у раз то зеленкуватим, то синім, то рожевим або червоним. Сліпучий блиск алмазів заворожував, потьмарював розум, у кожному сяйному камінчикові вчувалася якась страхітлива сила.

Вони зміїно мерехтіли, і чарівна гра коштовностей викликала у Дмитра Коваля не тільки захоплення, а й містичний, терпкий жах. Зло, з яким він боровся усе життя, вперше з'явилося перед ним у таких казково-прекрасних шатах, і йому здалося, що в червоне алмази забарвлюються частіше, ніж в інші кольори, так наче весь час кривавляться, обмиваються кров'ю…

Київ — Передєлкіно — Берлін. 1990.