Кривавий блиск алмазів

13

Гнилий осінній вітер проймав до кісток. Сіялася мжичка, в пелену дрібнісіньких краплинок холодного дощу раз у раз вдиралися заряди колючих сніжинок. У темряві розпливалися рідкі вогні двох ліхтарів і світловид фар великих закритих фургонів, які виладналися в один ряд на просторому подвір'ї психлікарні.

Адамадзе переступав з ноги на ногу біля однієї з таких машин. Його, як і всіх поліцаїв, яких привезли цієї ночі до психлікарні, не проінформували, навіщо їх підняли серед ночі і що означає очікувана акція. Але внаслідок логічних міркувань, в основі яких був уже набутий досвід, поліцаї здогадувалися, навіщо ці великі фургони, чому операцією керують гестапівські чини. Не було для них секретом, що, за фашистським орднунгом, євреї, цигани, комуністи, а також невиліковні хворі, зокрема психічні, мусять бути знищені. Одні — як вороги націонал-соціалізму, інші як неповноцінні чи баласт, що даремно хліб переводять. Отже, німці щось надумали зробити з мешканцями психлікарні.

Адамадзе нервував. Адже в цій лікарні тримають Апостолова, заради зустрічі з яким перетяв океан, поневірявся по Європах, злигався з німцями, став мало не інвалідом.

Втратити зараз Апостолова, єдину, хоч і дуже тонку, ниточку до скарбу, було б повним крахом усіх надій. У колишнього князя обертом йшла голова. Але поки що він нічого не придумав і мовчки стояв в оточенні. В голові весь час спалахували картини пережитого, що ятрили душу. У Франції його запроторили до табору інтернованих іспанців та добровольців інтернаціональних бригад, хоч він ніякий не іспанець і менш за все цікавився як генералом Франко, так і демократами. Тільки щасливий випадок вивів його з того табору. А потім — Німеччина, охоплена шалом звірячого патріотизму: «Дойчланд, Дойчланд юбер алес!» Коли німецькі війська увійшли до Парижа, він попросився на службу в армію фюрера і йому, колишньому підпоручику білої Добровольчої армії Врангеля і нащадку грузинського князя Адамадзе, було виявлено довір'я, порадили почекати якийсь час. Він, звичайно, не знав, що слушний час, про який йому натякнули, це наступний «дранг нах остен» — війна з більшовицькою Росією. Він не був великим політиком чи дипломатом, але інтуїтивно відчував, що раніше чи пізніше це станеться, бо не повірив у договір між Гітлером і Сталіном, і не помилився.

І ось тепер все гинуло. Адамадзе не знаходив собі місця. З кожною хвилиною нервував усе дужче, бо розв'язка невідворотно наближалась, а нічого путнього не придумав. Від хвилювання йому стало жарко, і він уже нічого не помічав навколо: ні мряки, що висіла над головою, підсвічувана ліхтарями, ні вітру; не помічав і розпливчастих постатей поліцаїв, що так само ниділи біля машин, чекаючи наказів гауптштурмфюрера, який зайшов у приміщення розпорядитися евакуацією.

«Що робити?! Що робити?! — билося в голові Адамадзе. — Зараз виведуть їх, разом із іншими і запхнуть у машину й Апостолова і повезуть десь на ліквідацію, можливо, у Бабин яр, — і прощай надія що-небудь довідатися про скарб». На очах у Адамадзе обривалася остання ниточка. Звичайно, від колишнього банкіра багато не довідаєшся — князь це уже зрозумів: що взяти з божевільного?! Але хто зна, може, старий якось і прохопиться потрібним словом — нікому не відомо, як крутяться жорна у покаліченому млині…

«Випросити Апостолова у гауптштурмфюрера? Попросити відкласти акцію для банкіра? Завдяки рекомендації співачки, гауптштурмфюрер Раух прихильно ставиться до нього. Він влаштував його до поліції, куди раніше не брали через кульгавість, і навіть не рядовим, а старшим поліцаєм. Єдине, що зажадав Раух від Адамадзе, — позбутися бороди. Борода була пишна, чорна до синяви, з ледь помітними білими іскорками. Колишній князь викохував її у лікарні, куди потрапив після падіння з містка, дорожив нею. Але що зробиш, коли треба! Гауптштурмфюрер не любив борід — вони завжди нагадували йому про партизанів-лісовиків.

Проте як пояснити таке прохання?

Адамадзе кляв себе, що не здогадався під яким-небудь приводом раніше забрати Апостолова з лікарні. Чорт із ним, посадив би в хаті, доглядав би і, дивись, витяг би з нього, що треба. Але хто міг подумати, що ця акція відбудеться так швидко і так несподівано.

«Сказати гауптштурмфюреру, що це мій тесть? — гарячкове міркував Адамадзе. — Ні, — вирішив він, — не допоможе!»

«Відкритися Рауху і поділити скарб?!»

«Неможливо. Забере все і застрелить».

«Ні, не знищить, принаймні попервах. Йому потрібен буде зацікавлений помічник».

«А потім усе одно кінець! Від гауптштурмфюрера нікуди не втечеш, не сховаєшся. А накладати головою не варто, навіть заради мільйонів. Що ж робити?»

Цілком вірогідно, що Раух такий фанатик нації, який відмовиться від власного щастя на користь Гаймат і Гітлера. Тоді він офіційно організує розшуки, сподіваючись в разі удачі на ще один хрест і підвищення по службі… А він, Адамадзе, залишиться ні при тих ні при сих. І мовчатиме, бо, як тільки розкриє рота, той самий Раух негайно його знищить.

«Що ж робити?!»

Побачивши, що з лікарні строєм, покрикуючи, есесівці уже виводять першу партію хворих у лікарняних халатах, що, загуркотівши мотором, один із фургонів під'їхав упритул до ганку, щоб хворі прямо з дверей лізли в нього, Адамадзе зовсім розгубився. Він кинувся до фургона, хоч місце його було біля брами і машин, і почав зазирати в обличчя хворих, які покірно, навіть поспіхом залізали у черево фургона, куди не проникав пронизливий вітер і тому там було трохи тепліше, ніж надворі. Апостолова серед них не побачив.

Та ось від'їхав перший фургон, поступаючись місцем біля ганку наступному. Друга машина… третя… Усе відбувалося швидко, чітко, тихо, навіть буйні хворі у гамівних сорочках із зав'язаними ззаду рукавами не дуже огризалися.

І нарешті… Адамадзе спочатку більше інтуїтивно відчув, ніж побачив, що до чергового фургона залазить колишній банкір.

Не тямлячи, що робить, — будь що буде! — він кинувся до приступки, на яку вже піднявся Апостолов, збираючись гулькнути у затишок фургона, і стягнув його вниз. Посадка затрималася.

— Век! — загорлав на Адамадзе есесівець, що стежив за посадкою. Але в цей момент із сусідніх дверей разом з лікарями вийшов гауптштурмфюрер Раух і наблизився до машини. Він теж спочатку не втямив, що відбувається, чому поліцай витягає з юрби божевільного замість того, щоб заштовхнути його в фургон.

Адамадзе виструнчився перед Раухом.

— Гер гауптштурмфюрер, це — банкір, — показуючи на Апостолова, забелькотів він ламаною німецькою мовою. — Розумієте — банкір, діаманти, золото, сапфіри, долари, стерлінги, марки.

Раух підозріло глянув на Адамадзе, певно, у нього промайнула думка: чи не треба й цього поліцая, який, здається, теж збожеволів, вкинути до фургона? Але слова «гольд», «діаманти» пробилися до його свідомості. Він змахнув рукою есесівцю біля машини — продовжуйте посадку! — а сам, освітивши Апостолова потужним ліхтарем, пильно подивився на невисокого, худорлявого дідка, що тремтів від холоду у своїй тоненькій лікарняній піжамі.

— О, банкір?! — перепитав Раух Адамадзе.

— Так, так гер гауптштурмфюрер.

— Він має скарб?

Раух наказав Адамадзе відійти від фургона. Ведучи за собою Апостолова, той рушив за гестапівцем.

— Ну, — грізно спитав поліцая Раух, відійшовши подалі від тих, хто міг почути їхню розмову.

— Гер гауптштурмфюрер, цей чоловік після революції сховав значні скарби. Він був керуючим великого банку у Харкові і рятував цінності від більшовиків. І знає місце тільки він.

— Хе-хе! — пхинькнув Раух. — Що може знати божевільний?!

— Я сподіваюсь розговорити його. А якщо він зараз піде, — Адамадзе затримався, підбираючи слово, — за наказом…

— Гм, — гмукнув гестапівець. — Зрештою, це ніколи не пізно… А звідки ти знаєш про це?..

— Я був знайомий з ним ще в громадянську війну в Росії, я дружив з його дочкою Клавою, точніше, був її нареченим, отже, законний спадкоємець…

— Законний навряд, — посміхнувся Раух. — Але оскільки більше спадкоємців немає, будемо так вважати. Отже, де скарб? Кажи швидше, мені ніколи!

— Цього я точно не знаю. Маю деякі плани, але їх треба уточнити. Я сподіваюсь і на нього, — кивнув на Апостолова, що мовчки видирався з міцної руки старшого поліцая.

Гауптштурмфюрер гукнув у ніч, і до нього підбіг водій у формі солдата СС.

— Обох до мене, — наказав Раух, кивнувши на Адамадзе і Апостолова. — У вартівню.

Солдат повів їх до машини гауптштурмфюрера. Адамадзе впихнув хворого у легкову БМВ, сів поруч, і автомобіль покотився до центру міста, їм навздогін гарчали мотори фургонів, що виїжджали з подвір'я лікарні. Останнє, що Адамадзе почув, коли сідав у БМВ, був різкий вигук гауптштурмфюрера: «І персонал теж! Вони такі ж, як і їхні пацієнти!» Перед очі ніби став головний лікар з його пташиним обличчям і гострим, підозріливим поглядом. Майнула думка, що народилася у душі, вдячній цієї хвилини до Рауха, — гауптштурмфюрер завжди має рацію.

Гауптштурмфюрер, повернувшись у гестапо, не відразу зайнявся Адамадзе і Апостоловим. Певно, у нього були більш нагальні справи. Князь не знав, що думати, замкнений на кілька годин разом із божевільним. Що може вигадати витончений садистський розум гестапівця, передбачити він не міг.

Та ось клацнув замок у камері, і мовчазний солдат коротким рухом правиці наказав йти за ними: «Ком!»

Коридором, яким вони йшли до кабінету Рауха, назустріч рухалось двоє: попереду, похитуючись, якийсь закривавлений чоловік, за ним — чорний солдат. При їхньому наближенні конвоїр зупинив побитого і штовхнув його лицем до стінки.

Адамадзе зрозумів, що це допитували якогось підпільника чи партизана. Останнім часом, немов прокинувшись від шоку, у місті заворушилися підпільні групи, з'явились на базарах у кошиках покупців закличні листівки про опір окупантам, ліпилися і на мокрих стовпах, на стінах будинків, почалися пожежі на залізниці, в майстернях. З Берліна наказали негайно покінчити з цим.

Гестапо лютувало, перепадало й поліції, яка з ніг збилася, шукаючи по місту «листонош», виявляючи саботажників.

Самого Адамадзе ці справи не хвилювали. Звичайно, стовбичити холодними чорними ночами десь на посту чи патрулювати вулицями, проводити облави, чекаючи кулю з-за рогу, було не дуже приємно. Але він сприймав ці тяготи і небезпеку як видатки великої мети, заради якої переплив океан і, ризикуючи життям, протюпав через вогненний фронт аж сюди, до Києва. Його цікавив тільки апостоловській скарб, притягував, як магнітом. Він забрав усі його думки, ввижався і вдень, і вночі розсипами сліпучих камінців, золотих монет і раритетів, з яких кожен може забезпечити після війни розкішне життя.

Все інше Адамадзе робив із службового обов'язку, з прямого наказу начальства, уже розчарувавшись в ідеях, які колись привели юнкера у біле військо визволителів Росії і впродовж багатьох років наповнювали його життя якимсь змістом. Щось похитнулося в ньому після сільської лікарні, де він вперше побачив простих людей, катованих війною, викликали відразу і нелюдські акції гестапо, в яких і він мусив брати участь, силуючи себе ні про що не задумуватися.

Проводячи у коридорі повз скаліченого чоловіка, Адамадзе опустив погляд і пришвидшив крок. Конвоїр зупинив його і Апостолова перед вузькими дверима якогось кабінету і постукав. Потім проштовхнув їх у кімнату і, клацнувши каблуками, виструнчився.

Раух стояв серед кабінету, збуджений, розхристаний, із страдницьким виразом на обличчі і лівою рукою погладжував свою правицю.

— Не стримався, донерветер, — пробурчав сам до себе, тамуючи біль. — Фанатичний бандит, — кинув Адамадзе. — Тепер хтозна, скільки болітиме. Не люблю бруднити об них руки, є для цього у мене фахівці… А тут не витримав… Та нічого, підвал ту свиню іще чекає.

Біль у руці потроху вщухав, і гауптштурмфюрер, пильно глянувши на Апостолова, звернувся до Адамадзе:

— Ви його пробували розпитати, поки були разом? Він якось реагує на ваші слова? Я сподіваюсь, ви, князю, не образилися, що довелося потримати трохи вас в ізоляції, — раптом додав Раух. — Наша таємниця не повинна розповзатися.

Адамадзе кивнув. Здається, гауптштурмфюрер теж захопився ідеєю пошукати скарб банкіра і збирається, незважаючи на різницю становища, поводитися з старшим поліцаєм як із рівнею.

— Розмовляв, розпитував, але поки що безрезультатно. Як кремінь. Але, я думаю, розколемо цей камінець.

Адамадзе вирішив, що Курту не треба знати про його самостійні відвідини психлікарні.

— Цей діамант, — ледве помітно посміхнувся Раух. — Хоч він сам мало схожий на коштовний камінь… Я вже радився з лікарем, — продовжив Раух і потягся за цигарками. Він відкрив коробку перед Адамадзе. — Сильний стрес може допомогти. Донерветер, тільки б серце у нього не підвело, — кивнув на Апостолова, який байдуже стояв у кутку, там, де його поставив Адамадзе, легенько похитуючись, мов зображаючи собою маятник, блаженно посміхаючись.

Гауптштурмфюрер підвівся з крісла, вийшов з-за столу і наблизився до Апостолова.

— Де твої гроші, де закопав? — гаркнув він в обличчя хворому. — Ти розумієш німецьку.

Той щось залепетав, забурмотів, захехекав і став бризкати слиною. Гауптштурмфюрер стояв близько, і кілька крапель втрапили на розстебнутий мундир.

— У-у, швайнегунд! — скипів Раух. — Мовчиш! Ну та я з тебе усе витягну, у мене порозумнішаєш і все згадаєш. У нас тут не таке згадували!.. Ходімо з ним униз, — запросив Адамадзе.

Вони спускалися сходами, і Адамадзе, підтримуючи під руку Апостолова; який покірно ступав сходинками, розповідав гауптштурмфюреру:

— Пам'ятаю, в кас у двадцятих, коли стояли в Криму на Сиваші, бувало, по груди у гнилій воді, мій приятель підпоручик Самофалов підчепив малярію. Розумієте, болото, комарня… Через кожні два-три дні підпоручика, як на замовлення, трусило, та так, що підлітав до стелі землянки. Ніяке лікування не допомагало, правда, і ліків, хініну або що не було.

І от наш ротний фельдшер якось сказав: «Спробую!.. Тільки помістіть його на ніч в окрему землянку». Жили ми тісно: по п'ять-шість офіцерів в одній. Так і зробили. Серед ночі, коли Самофалов міцно спав, фельдшер вскочив у його землянку і у темноті щосили почав періщити його рушником. Очманілий підпоручик схопився і став кричати, після чого вибіг із землянки. Вранці йому все розповіли. Він трохи не пристрелив фельдшера. Але — диво, пропасниця зникла, як не було.

Фельдшер пояснив: «Лікувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана підпоручика малярія так міцно засіла тому, що з'явилася тут, на Сиваші, в обстановці страху, який викликають червоні, що стоять навпроти, по той бік протоки. Через те і лікувати її треба було раптовим стресом, або, точніше, шоком. До речі, так мені пояснював і лікар із психічки»

— От, от, — погодився гауптштурмфюрер. — Ви підтверджуєте мою ідею. Хоч я не знаю, де і коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху він набрався, коли більшовики узяли його за шкірки.

Тим часом усі троє спустилися у довгий коридор, перетятий залізною решіткою, за якою стояв солдат.

Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, і вони пішли повз анфіладу глухих залізних дверей. У далекому кінці коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайніх залізних дверей долітав чийсь стогін, потім зірвався жіночий крик і підстреленою чайкою забився у тісному підземеллі.

— Партизанен, — сказав гауптштурмфюрер. — Комуністка. Уперта відьма, та мої хлопці знають справу.

Вони повернули у відгалуження коридору, яке раптом відкрилося їхнім очам. Ще кілька десятків кроків, і Раух сказав: «Тир».

Він штовхнув двері, і всі опинилися у довгому приміщенні з низькою стелею, бар'єром і мішенями на далекій стіні, які являли собою начерки людських постатей у формі солдат і офіцерів Червоної Армії.

Раух відвів Апостолова до стіни, сам повернувся до бар'єра і витяг пістолет.

— Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє місце. — Він прицілився у старого. — Маленький вогняний німб навколо голови, — кинув до Адамадзе. — Як у справжнього апостола.

— Гер Раух, ви можете вбити!

— Я влучаю у підкинуту вгору марку, — пихато відповів гауптштурмфюрер. — Не турбуйся. Тільки полякаємо.

Кілька пострілів, які пролунали серед глухих стін, здалися громами.

Апостолов закричав і упав на бетонну долівку. Адамадзе і Раух підбігли до нього.

— Ах, донерветер! — вигукнув штурмбанфюрер. — Трохи схибив. Рука! — Він знову, як у кабінеті, потер лівою правицю… — Усе через ту партизанську свиню!

Тим часом Адамадзе витяг хусточку і тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.

— Гм, кілька міліметрів, — сердито промовив Раух, — такого зі мною ще не було. Підніміть його.

Дідок був важкий. Адамадзе ледве зіп'яв його на ноги.

— Де діаманти, золото, гроші? Де сховав? Кажи! — І Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, він тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом і зацьковано посміхався.

— Золото! — закричав Раух. — Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладіть!

— Гер Раух, — втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок біля в. уха старого. — На нього, здається, нічого не вплинуло. А я дещо згадав… — Адамадзе таки згадав, що сп'янілий Гущак якось бурмотів, що щастя чекає його у Вербівці. Чи не в цьому ключ, чи не у цій назві розгадка? — Гер Раух, дайте, будь ласка, і ваш носовичок. Цей уже весь у крові. Подумати тільки, вухо має відро крові!

— Пане Апостолов, — звернувся до зніченого старого. — Павле Амвросійовичу, пам'ятаєте Вербівку? Вербівка, так? Вербівка! Ви там залишили гроші. Поїдемо у Вербівку, добре?

— Вербівка, — заплакав Апостолов. — Вербівка, гроші, не бийте мене… Я — Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, мені боляче… — У бурмотінні крізь сльози Адамадзе розібрав слова: — Моя Вербівка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..

— Ні чорта ми від нього не доб'ємося, — махнув рукою Раух. Здавалося, він починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумів, що цього ніяк не можна допустити.

— Не думаю, гер гауптштурмфюрере, — заперечив він. — Адже Вербівку Апостолов пам'ятає і слово «гроші» пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербівку.

— «Вербівку»! — перекривив Адамадзе гауптштурмфюрер. — Скільки тих Вербівок на цій клятій землі! — Це все одно що тицяти пальцем у небо… Але я дам вам карту, найдетальнішу, дуже точну, складену у нашому генеральному штабі. З лупою у руках вишукайте мені усі ці трикляті Вербівки по всій Харківщині і Полтавщині. Боюсь тільки, що і це нічого не дасть… А де саме у тій Вербівці, в якій точці? На землі за двадцять років не буде жодних слідів. Хіба що усі ліси перекопати навколо усіх Вербівок!.. Та зробимо ще спробу… Доведеться возити з собою цього ідіота… Щоб, може, на місці йому щось прояснилося.