Кривавий блиск алмазів

2

Люція випросталася і сердито поглянула на господаря «Едельвейса»:

— Не лізьте, Артуре Христофоровичу! Дайте хоч посуд домити.

Чоловік не вгавав. Він був червоний, очі стали масними.

— Та вам що, припекло, пане Гіллере?! Майте совість!

Гарненька Люція була вдячна знайомому фольксдойчу, що дав їй роботу, але така хтивість!

Дівчина різко відштовхнула його мокрими руками і вибігла у залу. Артур Христофорович кинувся за нею і там серед порожніх столиків з піднятими догори ніжками стільців почав цілувати її заюшене слізьми лице, нишпорячи водночас жадібними руками по благенькому ситцевому платтячку.

— Та що ви, що ви! — боронилася Люція, з ненавистю відчуваючи, як товчеться гарячий грудкуватий ніс хазяїна в її лице, як його пальці, немов прудкі пацюки, добираються під плаття, як тяжкий дух його немитого тіла забиває подих. — У залі!.. Ще побачить хто!..

Зрештою вона не витримала і відштовхнула насильника. Той заточився і мало не впав на столик.

— Ах, так! Стерво ти! — розлютився розпашілий хазяїн. Він не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе ніхто не міг. Він сичав, як гусак.

— Вижену на вулицю, знову потрапиш на біржу, а звідти дорога в ешелон. Тоді згадаєш мене!..

І зал, і стільці, і сам хазяїн втрачали крізь сльози чіткі обриси, і Люції здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.

Вона нічого не сказала у відповідь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потім подумала, що слова його й погрози пусті. Не вижене! Де знайде таку покірну служницю, що за самий хліб і на сцені співає, і прибирає у кафе, і посуд миє… служниця на всі руки. І офіцери, які приходять щовечора до «Едельвейса», заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а він за її, — бо що то за кафе без співачки?!

— І про єврейку заявлю! — кинув свій останній козир Гіллер. Адже знає, що у Люції ночувала єврейка, про яку дівчина не донесла у поліцію.

Тепер Люція заклякла від страху, зал поплив перед її очима. Здавалося, і сльози завмерли на них, перестали литися.

— І ще май на увазі, — сичав далі хазяїн, — якщо злигаєшся з Антоном… те саме тобі буде… Мусиш любити тільки мене…

Гіллер знову наблизився до закам'янілої Люції і, вже не відчуваючи опору, рвучко обійняв її. Люція безсило опустила руки. Від почуття кривди очі її знову наповнилися слізьми, цілі струмочки полилися по її гарному обличчю, затримуючись на вкритій пушком верхній губі і вже з неї капаючи на підборіддя. Як вона шанувалася, як підкорялася волі Артура Христофоровича, терпіла і нелегку працю, і дурні ревнощі навіть до тих офіцерів, які сидять у кафе. Але ж їй треба грати очима, всміхатися до гостей, на те вона акторка, шансоньєтка… А це вже зовсім сказився, придумав їй грузина, що приходить увечері тільки акомпанувати на піаніно. На біса їй той голодний Антон! І єврейкою нехай не лякає. Ніхто її в неї не бачив. Це вона сама, дурна, розповіла хазяїну про пригоду з колишньою однокласницею із музичної школи. Рахілька, пробиваючись із Житомира на схід, припленталась до неї серед ночі. Куди її було подіти, тим більше що це була квартира самої Рахільки і Люція перейшла до неї з гуртожитку, щойно почалася війна і батьки подруги зникли хтозна-куди. Вона сказала дівчині, що по місту розвішані оголошення: коли хто сховає євреїв, буде розстріляний. Втім, Рахілька і сама про це знала. Люція дозволила їй переночувати, попередивши, щоб уранці пішла. Міркувала, що коли Рахілька не згодиться, то й вранці не пізно повідомити поліцію. Але, прокинувшись за-темно, вона побачила, що Рахільки вже немає в хаті… Люція зраділа. З душі упав камінь. Втім, вона трохи образилася на колишню подругу: могла і попрощатися, і щільно причинити двері — скільки холоду нагнала у неопалювану квартиру!

На тому усе й скінчилося б, якби з дурної голови не порадилася з Артуром Христофоровичем, — мовляв, що їй робити: повідомити поліції, що у місті з'явилася ще одна єврейка, чи забути цю історію як поганий сон. Адже цей чортів Артур сам сказав: «І без тебе її знайдуть. Бо ще причепляться, чого не привела!» А тепер в очі тикає, залякує. Не боїться вона його, смердючого цапа! Якщо продасть її, донесе, то пояснить, що не могла привести. Добровільно Рахілька все одно не пішла б, а бігти вночі у поліцію страшно, комендантський час — не жарт, вона слухняна жителька. Адже читала об'яви, розклеєні по всьому місту: «Населенню міста Києва забороняється ходити по вулицях від 20-ї вечора до 5-ї години ранку (за німецьким часом). За порушення — розстріл!» Бачила серед Бессарабської площі труп якогось чоловіка з табличкою на грудях двома мовами — німецькою та українською: «Він порушив комендантський час».

Правда, у неї є аусвайс, який дозволяє пізно увечері повертатися додому після роботи в кафе. Та Рахілька прийшла глупої ночі — в такий час і аусвайс не допоможе, підстрелять у темряві, не питаючи, і все… І як це Рахілька пробралася вночі до неї?!. Певно, повзла, як кішка… І коли це вона стала такою хороброю!.. Зрештою, Рахільці однаково, чи уночі підстрелять, чи вдень розстріляють. Тому й чинила так нерозсудливо… Ах, який жах усі ці розстріли!.. За що бідолашну Рахільку треба убивати… Придумали собі якісь ідіотські расові теорії… Звичайно, це не її, чужі проблеми: Рахільки і німців. Нехай самі й розбираються, а її, Люції, хата скраю. Приперлася у Київ, хіба не знала, що тут німці, могла б десь у селі сховатися… Буде вона мучитися дурними думками! Не їй судити німців, що підкорили своєму порядку мало не цілий світ і тепер переможцями прийшли у Київ. Не її, Люції, засипалося, не її й мелеться…

А хіба хто-небудь доведе, була в неї Рахілька чи ні?! Ніхто!.. Навіть двірничиха нічого не помітила. Так що Артур нехай не лякає.

При цій думці страх перелився у злість, і Люція ще дужче відштовхнула Гіллера.

У відповідь розпашілий Артур Христофорович, який тягнув Люцію у прибудову за залою, відпустив її і вліпив добрячого ляща.

Раптом у скляні двері загрюкали, на вулиці навпроти кафе стояв автомобіль БМВ, а під дверима — високий офіцер у чорній гестапівській формі з великим павуком на рукаві.

Гіллер, враз забувши про Люцію, кинувся відчиняти. Дівчина, скориставшись цим, й собі шмигонула за перегородку.

Але, певно, несподіваний гість побачив крізь скляні двері сцену, яка щойно розігралася у залі. Жадібно ковтаючи з великого скляного кухля пиво, він спитав Артура Христофоровича, який стояв, схилившись, на пристойній віддалі, пасучи гостя очима, що тут відбувається.

Гіллер, щоразу вклоняючись, плутаючи німецькі слова з українськими, намагався пояснити.

Німець допив пиво і зазирнув за перегородку. Він побачив заплакану Люцію, яка стояла над великою мискою з немитими чашками і витирала рушником обличчя.

Німець поманив її пальцем: «Ком!»

Ні жива ні мертва, дівчина вийшла у зал і, опустивши голову, стала перед гестапівцем. Ясна річ, цей клятий Артур уже сказав про єврейку!

Артур Христофорович метушився, пояснюючи, що дівчина йому допомагає і співає у кафе. А кафе «Едельвейс» тільки для німців, і він має дозвіл від коменданта. Якщо гер офіцір схоче відвідувати його, то матиме найкращий окремий столик…

Есесівець не дуже слухав його. Підняв двома пальцями за підборіддя голову Люції.

— Як звати?

— Люська. Люція.

— О, зер гут, Люція! Майн гот, ти дуже мила, — сказав гауптштурмфюрер, відпускаючи її.

Кивнув на господаря: «Кривдить?»

Люція мовчала, не зводила очей з хазяїна: «Скаже чи не скаже?!» Проте Артур Христофорович тільки шанобливо всміхався до несподіваного гостя, і у дівчини відлягло від серця.

Офіцер, хоч і в гестапівській формі, виявився не такий уже страшний. Якимсь невловимим жіночим чуттям вловила, що сподобалася цьому високому, пихатому німцеві. У неї раптом пропав страх. Вона ще не осягла, як це сталося, але дужче забилося серце від приємного відчуття, що ти гарна жінка, яка приваблює мужчин. Гарна жінка завжди жінка, а чоловік — мужчина, хоч би у яку форму вбрався. З свого іще невеликого досвіду Люція уже вміла пізнавати, коли у мужчин з'являється потяг до неї… І зараз, заспокоюючись, ледь-ледь заграла очима до офіцера. Так ніби стояла не перед страшним гестапівцем, а перед звичайним чоловіком.

Німець повернувся і мовчки вийшов на вулицю. Сідаючи у машину, він ще раз глянув на кафе, на порозі якого виструнчився Артур Христофорович.

Підбадьорена Люція повернулася у підсобку домивати посуд. За хвилину з'явився і хазяїн.

— Ну, ти дивись, — промовив примирливо, мовби нічого між ними не сталося. — І нема чого дутися… Я ж тобі як рідний батько, чорт візьми!

Люція тільки зітхнула. «Рідний батько!» Рідний батько не чіпляється до доньки, не тягне у ліжко! Хотілося кинути це йому в морду. Але стрималася. Можливо, колись іще прийде її час, тоді й порахується.