Кривавий блиск алмазів

4

Чоловік років під сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носі і великою чорною бородою, у якій пробивалися білі ниточки, низько схилився над піаніно і грав, не оглядаючись на зал, де пили і гуляли німецькі офіцери. Кафе «Едельвейс» було приватним, існувало з дозволу німців і лише для німців. За піаніно сидів Антон Адамадзе, той самий грузин, колишній врангелівський офіцер, до якого ревнував співачку Люцію хазяїн кафе Артур Христофорович Гіллер.

Жінок у залі не було, і двоє підпилих армійських лейтенантів танцювали удвох на вільній від столиків площадці під невеличкою естрадою.

Співачка Люція готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у перші дні, коли, виходячи перед німецькими офіцерами, відчувала скутість і, співаючи, відводила очі убік від своїх слухачів.

Зараз крізь пропалену у завісі дірочку вона спокійно розглядала відвідувачів. Декого вона вже запримітила, пізнавала; в «Едельвейса», хоч кафе відкрилося недавно, уже з'явилися свої завсідники. Майже усі столики зайнято — здебільшого молоді офіцери, які добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.

Тим часом тапер закінчив свою імпровізацію. Люція ще раз поправила на собі коротеньке плаття, яке відкривало вище колін її стрункі ноги, з великим вирізом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачіски і, відштовхнувшись високим каблучком від підлоги, вистрибнула на сцену. Завсідники зустріли її оплесками. Вона зраділа: її знають і вітають! Відповіла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.

Потім підійшла до тапера, хоч він наперед знав її програму, і щось шепнула йому.

Як завжди, почала з улюбленої офіцерами «Розамунди». Трохи знаючи німецьку зі школи, де мову викладав її батько, з його домашніх уроків, Люція ще й тепер, як тільки випадала вільна хвилина, учила її. Найбільше за все хотілося стати справжньою німкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нації, що володіє світом, і розмовляти без акценту, аби з вимови ніхто не міг розпізнати у ній слов'янки.

Взяла першу ноту. Чистий, сильний голос співачки, знайома легка мелодія заколисували. Дехто почав підспівувати, п'яно похитуючись на стільці.

Люція була певна в собі, сама милувалася перед дзеркалом гарним обличчям, знала, що усмішка її подобається чоловікам, якось театральний ловелас сказав, що вона у неї медова, зваблива, спокуслива, ніби говорить, що Люція без опору готова віддатися на ласку кавалера. І чоловіки божеволіли біля дівчини.

Скінчивши під оплески «Розамунду» і вихиливши фужер вина з рук молодого офіцера, який підбіг до невисокої естради, Люція звеселіла, остаточно розслабилася і, бажаючи догодити підпилому товариству, пританцьовуючи, заспівала не дуже пристойну пісеньку:

Як майора я любила —

До майора спать ходила,

За півкіло маргарини

Цілувала три години…

Невміло перекладена самою Люцією на німецьку, пісенька звучала особливо вульгарно. За столиками вона викликала захоплення, вигуки, сміх, оплески. Один з літніх офіцерів посилав Люції поцілунки і високо піднімав якийсь пакунок, що, на його думку, символізував оті самі «півкіло маргарини».

Та ось двері у кафе знову прочинилися — і до зали увійшов черговий гість.

У Люції закалатало серце. Це був той самий офіцер у есесівській формі, що нагримав на Артура Христофоровича і доброзичливо розпитував її. Високий, стрункий, у чорному мундирі зі свастикою на рукаві. Люція побачила, що на шиї, підпертій твердим білим комірцем, висить залізний хрест. «О, це велике цабе!» — подумалося їй.

Його помітили й інші присутні в залі. Гамір ущух. Літній офіцер, який посилав через весь зал поцілунки, опустився на стілець і заходився акуратно наливати собі з пляшки вина, прагнучи не розлити його.

Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вільного столика, на якому стояла табличка з написом «Зайнято!»

Люція занервувала. Уже не так вільно підгецувала на сцені, забула про сп'янілих офіцерів.

Тим часом нового відвідувача угледів і хазяїн. Він грудкою підкотився до столика і, відштовхнувши єдину офіціантку — руду Дуську, яку Люція органічно ненавиділа, вклонився гостеві.

Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь німцем із інтендантської установи «Рюстунгскомандо». Її ревнивий покровитель обіцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офіцери, обіцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якій видають хліб по картках. У голодному, замордованому Києві це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибігала лише увечері, коли відчинялися двері «Едельвейса», і уся брудна робота — прибирання, миття посуду тощо — тепер випадала на долю бідолашної співачки.

Курт Раух щось замовив, і Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухні. Есесівець пильно подивився на Люцію. Вона обірвала дурну пісеньку і розпачливо перебирала у пам'яті свій репертуар, не знаючи, що заспівати далі. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бідний, можна сказати, жалюгідний… Що ж заспівати? Хіба що їхній гімн: «Дойчланд, дойчланд юбер аллес…»

Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть німці.

Тим часом Дуська принесла есесівцю пляшку шампанського, той налив собі вина, відпив з фужера і знову вперся в Люцію поглядом. Погляд у нього був важкий. «Хто він мені такий зрештою? — заспокоювала Люція себе. — Ну що з того, що гестапо? Я нічим не завинила перед новою владою. Я цілком лояльна».

Ось зайшло іще двоє армійських офіцерів, але, огледівшись, сіли не біля Рауха за вільний столик, а притулилися за чужим.

Під оплески Люція випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завісою і крізь пропалену у ній дірку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому від сигарет залі попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собі шампанського, але не випив, а про щось замислився.

Люції протягом вечора ще двічі треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що співатиме.

Сама Люція любила ліричні пісні. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала війна, обірвала навчання у музичній школі, позбавила мрії про консерваторію, і тільки випадкове знайомство з хазяїном кафе «Едельвейс» фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гіллером, який якраз напитував собі в кафе співачку, дало їй шматок хліба і трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свідчив, що доля не відцуралася її, що не все пропало у житті, що якось вийде із скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Із жахом спостерігала, як потерпають жителі міста, що скніють без хліба, без світла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи богові, є і хлібна арбайткартка, електрика у квартирі; вона має право не відчувати себе такою знедоленою, як інші, у замерзлому Києві. А там, дивись, скінчиться війна, буде консерваторія, і вона здійснить свою мрію про оперну сцену… Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку ціну…

Останні дні у неї були багаті на події, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирі, де нині на всіх правах жила вона, Люція… А тепер історія з цим молодим, гарним гестапівцем. Це ж неспроста він пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапівець був ласкавий. Тепер знову не зводить із неї чіпкого погляду. Що в нього на умі? І чого він тоді вдень заїхав до «Едельвейса»? Тільки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахільку? А раптом двірничиха бачила її або іще хтось? Рахільку, звичайно, упіймали, і вона розказала, що приходила на свою квартиру…

Люцію кинуло в жар.

У залі знову стало гамірно. Ні, певно, лірикою не проймеш цих підпилих завойовників. Хіба ось цю, що наспівала їй недавно стара дама, яка повернулася з еміграції. Вона ж іще не переклала її. Але — нічого, щось зрозуміють і російською…

І Люція заспівала, фривольними жестами підкреслюючи зміст.

Не глядите вы так

Сквозь прищуренный глаз —

Вы, сеньоры, бароны, миледи,

Я за двадцать минут

Опьянеть не смогла б

От стакана холодного бренди.

Ведь я — институтка,

Я — дочь камергера!

Я — фея из бара,

Я — черная моль!

Коротюсіньке платтячко, підсмикуючись, допомагало Люції створювати образ «феї з бару», «чорної молі». І багато поглядів знову хтиво обмацували її гнучку постать.

Мой отец в октябре

Убежать не успел,

Но для белых он сделал немало.

фронт пришел…

И холодное слово — «расстрел»!

Был суров приговор трибунала.

И вот я — проститутка,

Я — фея из бара,

Я — фея из бара,

Я — черная моль.

Я сказала полковнику:

«Нате, возьмите!

Не донской же валютой

За это платить!

Вы мне марками, друг, заплатите,

Ну, а все остальное — дорожная пыль…»

Ведь я — проститутка…

Люція кінчила співати. Не чуючи оплесків, сміху, чкурнула за дерев'яну загородку, що відділяла від зали закуток біля кухні, швиденько одяглася і вийшла на вулицю.

Співачка глибоко вдихнула холодне вечірнє повітря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомінлива задушна зала, розтанув у пітьмі осіннього вечора пронизливий погляд гестапівця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стін, за замкненими дверима, забути про всі тривоги.

Їй не пощастило. Враз почула, як відчинилися двері кафе:

— Момент!

Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потім рвучко повернулася і побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, він посміхався.

— Пані Люція…

— Ви знаєте моє ім'я?

— Я все знаю… Пані Люція поспішає додому?

У синьому світлі замаскованої лампочки над дверима кафе посмішка офіцера здалася кривою, підступною.

— Так. Пізній час.

— Я вас відвезу. — Він узяв дівчину під руку, мовби галантний кавалер, і Люція відчула, як у неї підтинаються ноги.

— Ні, ні, дякую, — спромоглася прошепотіти вона пересохлими губами. — Мені тут недалеко… Та й подихати хотіла дорогою після прокуреного кафе… Така задуха у залі, я співати не могла…

— Проте співала гарно, — сказав німець, підводячи Люцію до машини. — А для прогулянок зараз запізно. Комендантська година.

Люція поправила на руці пов'язку, яку носили тільки працівники німецьких установ. Фольксдойче Гіллер таки багато зробив для неї! Есесівець помітив її жест.

— Все одно краще поїхати, — посміхнувся, відчиняючи дверцята машини. — Сідайте… До речі, мене звуть Курт Раух… У вас не зовсім слов'янське ім'я, — сказав, умощуючись за кермом, — в кожному разі, не російське і не українське. Ви не католичка, не полька?

— Ні, — промимрила Люція. — Це я, — запинаючись, додала, — сама себе так назвала… — Ой, як їй не хотілося зізнаватися! — А за документами я — Люда, Людмила…

Раух кивнув. Машина плавно рушила з місця.

— А у вас, у Дойчланд, буває таке ім'я?.. — спитала, осмілівши, Люція.

— Це ім'я романське, в Італії найбільше, але трапляється рідко й у нас, на півдні…

— Хто ваші батьки? — питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Васильківською.

— Службовці в маленькому містечку. Вчителі. До Києва я приїхала вчитися у музичній школі. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нічого про них не знаю і хвилююся.

— Втекли від нового порядку? — строго спитав гауптштурмфюрер. — Вони що, комуністи чи євреї?

— Ні, ні, — злякалася Люція. Які комуністи, які євреї? Помилуй, господь! — Вона мимоволі підняла руку, щоб перехреститися, але на сидінні було тіснувато і рука, тицьнувшись у плече, опустилася. — Ми православні з діда-прадіда. Просто живуть на Донбасі. Ваші, — вона хотіла сказати «наші», але не наважилася, — ще не визволили їх з-під більшовицького гніту.

— Не сумуйте, Люція, — заспокоїв Раух. — Скоро вся Росія буде вільна і ви зустрінетесь з батьками. До речі, звідки ви так добре знаєте німецьку?

— Батько викладав її у школі. І я полюбила цю чудову мову.

— О! — задоволене відгукнувся гауптштурмфюрер. — Відразу видно, що ви не належите до тієї упослідженої юрби, яку у вас називали народом.

Енергійним кивком Люція підтвердила комплімент німця.

— Де ви живете? — аж тепер спитав Раух.

Люція розглянулася. Здається, вони підіймаються з Хрещатика на Володимирську.

— На Бульварно-Кудрявській, на розі з Гоголівською… Зараз прямо їхати…

— Я знаю, як їхати, — обірвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.

— Ні, не туди! Ви не знаєте, — торкнула дівчина його за рукав.

— Я все знаю, — суворо повторив офіцер. — І не треба, люба Люціє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварію.

Люція знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони під'їжджали до великого темного будинку, що бовванів у темряві вулиці, і дівчина завмерла від страху…

Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люції відлягло від серця. Гауптштурмфюрер віз її не до своєї темниці, в гестапо, а кудись далі. Зрештою, вона згодна на все, тільки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною…

Десь за півгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, відчинив браму, потім заїхали у двір. Гауптштурмфюрер гречно допоміг Люції вилізти з автомобіля.

Поки що нічого страшного не відбувалося.

Підсвічуючи ліхтариком, офіцер відчинив квартиру і, тримаючи Люцію за руку, завів у велику темну кімнату. Поки морочився із шторами, навпомацки опускаючи їх, дівчина стояла серед кімнати, ще не відаючи своєї долі, але уже заспокоюючись, якось інстинктивно відчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.

Світло, несподівано спалахнувши, болісно штрикнуло в очі. Воно голкувате віддзеркалилось на кришталевих вазах, полірованих меблях, скляних дверях. Люція на мить заплющилась, а відкривши очі, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, біля дверей, виймає пляшку шампанського і ставить на стіл коробку цукерок.

Стояла серед кімнати, забувши роздягтися, і господареві довелося нагадати, що пальто треба повісити у коридорі…

Вони пили з великих кришталевих фужерів, і есесівець трохи розбалакався. Люція здивувалася: скільки вона знала, скільки чула про цих німців, одягнених у чорні мундири, які запанібрата із смертю, від яких усі намагаються триматися подалі… Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайні люди, розмовляти на житейські теми.

Раух нічого не говорив про велич німецького народу, про перемоги армії. Розповідав про місто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбів на березі величного Рейну, про Гамбург — одне з кращих міст світу, де він жив перед війною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюрерові схотілося у домашній обстановці забути на якусь хвильку про свою службу, криваві розправи… Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усім своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.

Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, відпочити з нею. І Люція подарувала йому свою ласкаву, медову посмішку.

Її раптом охопила ейфорія, яка буває тим дужчою, чим більшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнішим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свій чорний мундир і залишився у сорочці — подумки мало не назвала його «парубком») — одне слово, здавався чудовою людиною, і за те, що своєю доброзичливою поведінкою звільнив її від залізних лещат страху, ладна була розцілувати його. Їй не заважало, що вона не все розуміла з його розповіді, часом лише окремі слова, окремі фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй діалекті, але хоч би що він промовляв, їй подобалось.

І не помітила, як на столі, крім шампанського, з'явився коньяк, як сп'яніла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а він те слухав і не заперечував.

— Ну, тепер співай! — раптом наказав він.

Вона не відразу зрозуміла, якої пісні він хоче.

— Співай! — раптом розлютився він, і у Люції мороз побіг поза шкірою від цього погляду.

— Що співати? — злякано спитала вона.

— Не знаєш? — погляд Курта став колючим. — А цю пісню ти знаєш?!

Він підхопився з крісла, похитуючись, підійшов до піаніно, що стояло під стінкою, відкинув кришку, і дівчина заціпеніла: гауптштурмфюрер грав «Інтернаціонал»!

— Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! — тільки й могла скрикнути вона.

— Співай! — гримнув німець. — Співай! Ви всі це знаєте. Усі співаєте! Я не люблю брехні!

Перелякана на смерть Люція ледве розтулила рота і хрипко почала:

«Повстаньте, гнані і голодні…»

— Голосніше! — наказав гестапівець, педалюючи піаніно.

Мало не зомлівши, Люція пустила «півня». Голос не слухався її.

— Вас усіх треба стріляти! — вигукнув Раух.

Люцію охопила байдужість. Отже, все було оманою — і розмова про дитинство, про улюблену батьківщину, і посмішка, і шампанське? Хто він такий, цей гестапівець, такий, як усі? Чому не боїться грати «Інтернаціонал» на всю вулицю? Переодягнений підпільник? Неможливо. Підпільник не викривав би себе так… Ні, це звичайнісінька гестапівська провокація… Ач, які погляди кидав на неї від піаніно — перевіряв її реакцію.

Так само раптово, як почав, Раух покинув грати. Люція теж обірвала пісню на півслові.

— Мала насолоду? — спитав похмуро гауптштурмфюрер, повертаючись до столу і наливаючи собі і їй коньяку. Люції здалось, що на обличчі Рауха миттю промайнула мефістофельська посмішка. До німця, здавалося, знову повертався благодушний настрій. — Не будемо більше займатися політикою, — додав він. — Втомився я від неї.

Незабаром Раух зовсім, сп'янів. Рухи його стали непевні, голос захрип, і він уже дивився на неї не тим чіпким поглядом, який жахав її, а тупо поглядав то на неї, то навколо себе, немов чогось остерігався у своїй хаті.

Люція опустилася на диван. Платтячко на ній задерлося, але вона залюбки хизувалася перед Куртом своїми округлими колінами. Гауптштурмфюрер важко виліз із крісла і сів поруч. Якусь хвилину він, наморщивши лоба, мовчки дивився перед собою у простір, ніби щось пригадував, потім перевів погляд на Люцію, ковзнув ним по колінах, по обличчю, немов не упізнавав її. У неї защеміло серце, але вона й далі намагалася затримати на своєму лиці звабливу жіночу посмішку.

Раптом Курт уткнувся головою їй у груди і грубо повалив на спину, рвучи на дівчині одяг. Люція не могла осягнути його звірячого натиску. Адже вона не збиралася пручатися, могла спокійно роздягтися… Он крізь відчинені двері видно спальню, високе ліжко, і вона у думці уже сподівалася залізти на нього.

Тепер він дер на ній спідницю, щось бурмотів, вона як могла допомагала йому стягти її з себе і вже злилася на його дурну грубість.

— Курте, Курте, — вищала вона, але гауптштурмфюрер нічого не чув. Та ось незмінна посмішка дужче засвітилася на її лиці. У неї було лагідне, ласкаве, жадібне тіло, і Люція відчула себе на мить господинею грізного гауптштурмфюрера.