Кривавий блиск алмазів

3

Після того, як начальнику управління подзвонили з моргу і повідомили, що Гальчинська Людмила Йосипівна померла не своєю смертю, а була убита ударами молотка по голові і що труп передано на судово-медичну експертизу, черговий міськвідділу лейтенант Кучеренко був викликаний «на килим» і попереджений про службову невідповідність.

А ще через годину була створена оперативно-слідча група на чолі з працівником прокуратури — радником юстиції Співаком. До неї увійшли, як годиться, оперативні працівники, зокрема заступник начальника карного розшуку капітан Андрійко та судмедексперт, який вважав, що труп пролежав у хаті від чотирьох до семи днів.

Нелегким було перше засідання групи. Й справді, жодної зачіпки. Десятки протилежних думок, спроби скласти версію, розумування на голому місці. Спробуй вийти на правильний шлях!

Так або приблизно так міркували майже усі учасники наради у кабінеті слідчого Співака, чекаючи фотографа з машиною, який десь затримався. Господар кабінету — гінкий, худорлявий, уже з ледь посрібленими скронями — ступав вперед і назад по вузькій килимовій доріжці, що пролягла від дверей до столу, повз короткий ряд стільців, притиснутих до стіни, намагаючись не зачепити ноги своїх колег. Раз по раз він зиркав на капітана Андрійка і з виразу обличчя колеги розумів, що в того ніяких своїх даних немає, що енергійний Остап Володимирович мучиться такою самою непевністю і сподіватися на його допомогу поки що нічого. Від напруження шрам на щоці у капітана почервонів, і, попри складність ситуації, Співак, ніколи не втрачаючи почуття гумору, подумав, що Андрійко нагадує розгубленого мисливця, котрий не знає, в який бік втік звір і куди за ним кинутися. Єдиною спокійною людиною у кабінеті, яка з байдужим виразом чекала, що скажуть старші товариші, був судмедексперт лікар Чубач. Для нього все було ясно. Гальчинська убита двома ударами молотка по тильній частині черепа, на голові було ще десяток дрібніших ушкоджень. Удари зруйнували не тільки черепну коробку, а й мозкову речовину, що викликало негайну смерть. У висновку експертизи написав: померла від руйнування мозку і крововиливу. Падаючи, важка Гальчинська, яка при зрості сто шістдесят сантиметрів важила за життя близько ста тридцяти кілограмів, зламала променеву кістку правої руки.

— Так з чого почнемо, товариші? — зупинившись і сівши за свій стіл, спитав Співак. — Давайте радитися, поки приїдуть ваші оперативники, — з нотками докору у голосі звернувся до капітана.

Андрійко крутнув головою: «Де та ниточка, чорт візьми! З чого починати?»

— З чого? З огляду місця події, як належить.

— Звичайно. Але й зараз помислити не завадить, — вкинув слідчий.

— Мислимо, мислимо, Петре Яковичу. Аякже.

Їхня робота, особливо напочатку, була такою ж творчою діяльністю, як діяльність митця: належало безпомилково знайти місце, де почати відколювати велетенську кам'яну брилу невідомості, в якій ховається майбутній пам'ятник, озорений поки що тільки проникливим творчим оком скульптора; знайти першу ноту, панівний мотив, що народить пісню і ось-ось забринить у душі композитора; написати перші слова майбутнього роману, відчути зав'язку сюжету, за яким події розгорнуться як у справжньому житті.

Вони помовчали ще кілька секунд, виладнуючи стрій своїх думок. Набутий досвід зрештою уже починав допомагати їм. Як завжди, людська думка шукає у складних випадках асоціацій, намагається знайти аналогію з практики.

— Я думаю, почнемо з племінниць, — сказав Андрійко. — Що ми знаємо про покійну жінку? Небагато. Співала на естраді, грала і співала у Театрі музичної комедії. Не видатна. Отже, заробляла небагато. Проте нам уже відомо, що була грошовитою. Сусіди розповіли, що одягалася гарно, купувала харчі виключно на ринку, запрошувала приватних масажистів. Заміж не виходила, отже, чоловічої підтримки не мала. Ось і загадка. Звідки гроші? Що іще відомо? Спадкоємцями знаємо поки що лише племінниць: теж Гальчинську і Хоменкову. Це відповідь на питання: «кому вигідно».

— Так, Остапе Володимировичу, логічне припущення, — докинув слідчий, — правда, поки що тільки припущення…

— Нехай і так. Все ж версія, Петре Яковичу. З якоїсь треба починати.

— Це правильно, — погодився слідчий. — Починати треба. — Він задумливо потер свій довгий, мовби цікавий, ніс. — А ще які версії можуть бути? Наприклад, сусіди, друзі або просто випадковий зальотник, «гастролер». Не виключено, і наводчики… місцеві. Хто знав, що Гальчинська багата?

Андрійко знизав плечима.

— Можна, звичайно, й чергову версію, як завжди, ті, котрі були раніше судимі… Але це тільки час і сили забиратиме. Ну, ще сусіди, друзі… Але найперше — родичі. Я вже встиг запросити ощадкаси і нотаріальні контори. На ощадній книжці тридцять тисяч. Є й заповіт. У заповіті названа Гальчинська Оксана Павлівна. Проте мені розповіли, що покійна заповіт часто змінювала: то писала на Гальчинську, то на Хоменкову. З яких причин — невідомо. Певно, стара була сварливою, з примхами. Я гадаю, треба починати з обшуку у обох родичок…

— Ще мало підстав, — зауважив Співак.

— А ці племінниці міцні жінки? — запитав Чубач.

Капітан примружив око, згадуючи уже знайомих йому жінок.

— Як сказати. Гальчинська висока, худа, років на тридцять. Хоменкова трохи кремезніша і, здається, при силі.

— Удари молотком були завдані з великою силою.

— Ну, у стані перезбудження і злості, яке вихлюпується у момент злочину, в убивці спалахує потроєна зловісна сила, — зауважив Андрійко. — Нас дуже підвів черговий по міськвідділу лейтенант Кучеренко, — сердито зазначив далі капітан. — Не оглянув як слід ні місце події, ні убиту. Гидливий чистоплюй, чорт візьми! Не придивився до мертвої, не звернув увагу на кров під головою, зіпхнув труп у морг — і квит. А треба було доповісти у відділ і викликати судмедексперта, фотографа і нас.

Чубач згідливо кивнув.

— Ні понятих, — бурчав Андрійко, — ні протоколу, ні ретельного огляду квартири…

Співак підвівся.

— Все так, Остапе Володимировичу. З цього і почнемо. Ось тільки доки чекати ваших лейтенантів?! Де машина?

Капітан Андрійко підняв трубку телефону, та в цю мить двері відхилилися і до кабінету заглянув маленький, верткий молодик, обвішаний двома фотоапаратами, за ним лейтенант-оперативник на прізвище Задорожний.

— Скільки можна чекати! — дорікнув Андрійко, кладучи трубку на апарат.

— А машини не було, — доповів Задорожний.

— Вічна проблема, — скривився Співак. — Коли уже хоч ви, оперативники, будете мати транспорт? Ну, розумію, нас, прокуратуру, обділяють, але щоб вас не забезпечили?!

З цими словами, пропустивши вперед працівників міліції, він вийшов у коридор і замкнув свій кабінет.

* * *

Через кілька хвилин уся оперативно-слідча група була на розі Веронського і Гегелівської. Тяжкий дух у кімнаті убитої не вивітрився, і лейтенант Задорожний повідчиняв вікна.

Обшук тривав довго. Поняті — сусідка з другого поверху, яка була і тоді, коли Кучеренко зламав замок, і дідуган з першого поверху, що жив якраз під квартирою убитої, — незабаром втомилися і покірно сиділи у м'яких кріслах посеред кімнати.

Квартира Людмили Гальчинської була однокімнатною, але великою, значно більшою, ніж повоєнні квартири, з просторим альковом в глибині її. Напхана скульптурами давньоримських богів, серед яких найгарнішою була висока біла мармурова статуя Венери, вона нагадувала музей. Це враження підсилювали і картини у почорнілих від часу важких багетових рамах, серед яких висіли не тільки копії, а й оригінальні пейзажі С.Васильківського та О.Мурашка. У буфеті, на кухні, оперативники побачили цілу батарею дорогих вірменських та грузинських коньяків, шампанського і порожніх пляшок, у платяних шафах лежали купи чудової постільної білизни.

Ні двері, ні обстановка у квартирі не були порушені, якщо не рахувати зламаного лейтенантом Кучеренком замка. Судмедексперт Чубач за допомогою спеціальної хімічної речовини насамперед почав перевіряти стіни коридору, де раніше лежав труп жінки. І хоч на око вони були чисті, але лікар виявив незначні сліди бризок крові, які свідчили, що вбивство сталося саме у коридорі.

Найбільше зацікавили оперативників відбитки пальців у квартирі, які не належали Гальчинській. Ці сліди були на телефонній трубці, на дверцятах і ручках обох шаф, на дерев'яному бильці ліжка.

І слідчий, і оперативники почали якнайретельніше оглядати речі убитої жінки. Нишпорили по квартирі, намагаючись віднайти ще якісь сліди убивць. Що всіх відразу вразило, так це бруд, якась зумисна захланність квартири. Багатство виразно підкреслювало нехлюйство жінки, яка, судячи з туалетів, флаконів «Крістіан Діор», «Естер Лаудер», усіляких закордонних кремів, що захаращували столик, любила гарно вбиратися, робила собі дорогий макіяж і напахчувалася парфумами. У шафах серед нової, ще не стеленої, білизни навалом лежала брудна, сукні були скручені і позатикувані повсюди; на кухні, у мийці, купою громадився брудний посуд, а дві пари імпортних зимових чобітків із засохлою грязюкою на каблуках та рантах валялися у кутку.

Капітан Андрійко, який уже знав про величенький ощадний рахунок Людмили Гальчинської, завзято шукав книжку. Шухляди убитої Гальчинської усе більше розкривали перед ним таємниці господині квартири. В одній із них натрапив на альбом, присвячений господині квартири, — одягнена, напіводягнена, майже роздягнена молоденька, струнка, зваблива дівчина років вісімнадцяти-двадцяти, так само гарна і пізніше, десь у двадцять п'ять — тридцять, потім огрядніша, але все іще приємна жінка, і, нарешті, пенсійного віку, гладка, опасиста, немов набубнявіла, із зміненими рисами обличчя. Вона, певно, уже все зрозуміла, змирилася і перестала зніматися на весь зріст, як під час стрункої молодості, а увічнювала на фото тільки погруддя.

Потім на капітана чекало несподіване відкриття. У старої жінки зберігався індійський трактат «Сто способів кохання», на сторінках якого оголені виконавці демонстрували усі ці варіанти, ще кілька книжок такого ж штибу, одна з них навіть німецькою мовою. Знайдені були цілі комплекти порнографічних фото, на яких було знято таке, що поняті, сусідка убитої Гальчинської і дідок з першого поверху, навіть поглянути не схотіли, хоч мусили б знати, про що згодом підписуватимуть у протоколі обшуку. Навіть такий досвідчений сищик, як Андрійко, кинувши погляд на ці фото, ледве не вилаявся брутально, але, згадавши, що у кімнаті присутня жінка, тільки сплюнув на підлогу.

Образ нещасної жінки, що потерпіла від рук мерзенних убивць, потроху затьмарювався в його душі, і вона вже не викликала такого співчуття, як на початку обшуку.

— Ну й бабуся! — не втримався Задорожний, розглядаючи фото. — Сексуальна бандитка… — засміявся він. — Але що робить з людиною час!

— Вона стала кругла, як яблуко, — зауважила сусідка, — але була здорова. Так котилася вгору по сходах, що я, молодша, ледве встигала за нею.

Вигук Задорожного про час, про який у сум'ятті днів, клопотів життя людина забуває, на мить зачепив і капітана, і Співака, які теж не були молодими, і, певно, тільки лікар Чубач, що звик бути свідком людського згоряння у часі, не відчув миттєвого поштрику у серці.

Тим часом Співак знайшов справді цінні для слідства документи — записники господарки квартири, їх було шість, на кожний рік, усі пронумеровані. Виготовлені з гарного білого паперу, у темній ледериновій обкладинці, певно, куповані в одній і тій самій крамниці в один і той самий час, вони були скуйовджені, чорні від пальців по краях, але цілком читабельні. Він почав гортати їх, вглядаючись у кожну сторінку, у кожну нотатку, цифру, у прізвища, телефони, адреси, сподіваючись згодом знайти у цих записах ниточку до загадкового клубка таємничого убивства. З одного із записників випав складений учетверо аркушик, на якому були стовпчики з номерами облігацій внутрішньої, званої у побуті «золотою», позики. В одній колонці — список по п'ятдесят карбованців, у другій — по двадцять п'ять, а усього — на десять тисяч карбованців. Проте самих облігацій поки що не знайшли. Певно, Гальчинська сховала їх в іншому місці, а список тримала «нагорі», перевіряючи за ним таблиці тиражів.

Капітан Андрійко задоволене мугикнув, коли побачив у руках радника юстиції таку знахідку, і ще наполегливіше став вишукувати ощадну книжку і облігації. Розуміючи, що убивці чи поодинокий грабіжник навряд могли забрати книжку, бо, одержуючи гроші, піймалися б, капітан перетрусив книжки, яких, крім уже названих порнографічних, було небагато, повитрушував білизну, попіднімав подушки на кріслах і на дивані, покопався у шухлядах шафи і, нічого таки не знайшовши, задумливо став біля шафи, постукуючи по ній пальцями.

Раптом щось ніби сколихнуло його. Щось. Але що саме? Він не знав. Завмер біля шафи, тамуючи подих, з надією, що блискавична інтуїція повернеться до нього. Дарма. І, перевівши подих, він знову механічно застукав пальцями по шафі. О леле! Один звук густіший, глухий, другий — дзвінкіший, ясний. Ще раз, ще раз!.. Так лікар вистукує груди хворого…

Капітан зрозумів, що у шафі між поличками є порожнина. Тайник!

— Петре Яковичу! — гукнув він. — Хлопці, а йдіть-но сюди! — Він демонстративно постукав по полірованій стінці, потім відчинив дверцята і витяг дві шухляди, витрусив просто на підлогу різні хусточки, панчохи, колготки. — Ось у цій, — стукав по дну, — тайник.

Тайник просто відкривався. Не треба було нічого відгвинчувати, відбивати, ламати, просто над дном шухлядки було зроблене друге дно, і кришка цього тайничка була фальшивим дном шухлядки, на яке господиня клала своє легеньке шмаття. Досить було підчепити кінчиком ножа це фальшиве дно, як воно піднімалося.

Усі збилися навколо журнального столика, на якому капітан Андрійко поставив шухляду.

Тайник виблискував, пломенів вогнем, мерехтів барвистими іскрами — обручка з великим діамантом, браслет, вкритий рубіновими краплями, золота ящірка із смарагдовими очима…

Співак обережно витяг з-під цих дорогоцінних прикрас фотографію якогось молодика в есесівському мундирі, потім німецький аусвайс на ім'я Люції Гальчинської — актриси оперного театру, арбайтскарту з відмітками біржі праці. На маленьких фото цих документів була та сама юна красуня, яку бачили на знімках в альбомі.

— Тут може бути версія, — зауважив лейтенант Задорожний, — якась таємниця ще з часів Великої Вітчизняної. Про щось могла знати, і їй вирішили замкнути рота.

— Не будемо відмовлятися від жодної, поки не вийдемо на шлях, — погодився Співак.

Капітан Андрійко тяжко зітхнув. Ощадкнижки і тут не було. Його, бідолаху, ніби заклинило на цій книжці, хоч вона, власне, нічого не вирішувала. Але ж де могла подітися?!

— Будемо переписувати цінності у протокол, — сказав Співак і поглянув на понятих. Вони стояли мов заворожені, не відриваючи очей від бурхливої краси вогню, що бризкав із шухляди.

Капітан Андрійко склав докладний опис дорогоцінностей, зазначивши індивідуальні ознаки кожної речі. В якусь хвилину йому здалося, що десь він уже бачив такий діамант, який палахкотів зараз на обручці. Але де — ніяк пригадати не міг.

— Мільйони! — не витримала сусідка Гальчинської і сплеснула руками. — Подумати тільки!

— Ну, мільйони чи не мільйони — це нам скажуть експерти-товарознавці, — пояснив понятим Співак. — Зараз ми ще раз перевіримо, чи все правильно записано, упакуємо, ви розпишетесь на протоколі, і опечатаємо. Потім разом з вами відвеземо на експертизу, і фахівці визначать ціну кожної речі…

Облігації внутрішньої «золотої» позики знайти теж не пощастило. І у тайнику їх не було. Це дратувало капітана Андрійка. Він був сищик, який не обминав при обшуку жодної дрібниці і, як вважав досі, знаходив усе потрібне, хоч би як воно було приховане…