Кривавий блиск алмазів

19

Полковник Коваль важко підіймався по лунких металевих сходах міського Управління внутрішніх справ, яке незмінне, скільки пам'ятає, містилося у старезному, дореволюційному, але ще міцному будинку колишніх «присутственных мест». Ці сталені сходи, вичовгані до блиску, амортизуючі під вагою людей, на які ставали багато років підряд і рішучі, впевнені ноги чиновників усіх рангів та урядів, і тремтячі, розгублені — підданих правосуддю, ніби підкреслювали непохитність і силу закону. Скільки разів, сотні, тисячі, ступав по них і Дмитро Іванович Коваль з вірою в душі у справедливість, яка завжди живе в людині, хоч би які найтяжчі обставини складалися навколо.

Полковник піднімався повільно, ще раз пригадуючи деталі давньої справи про убивство реемігранта з Канади Андрія Гущака. Час вносив свої корективи. Обмежені у часі, зникали в небуття окремі люди, цілі покоління. Але ніколи не вмирала справедливість, прагнення її. Раніше чи пізніше, а злочини проти людини все одно розкривалися — якщо не міліцією, то історією, й із пітьми небуття висвічувалися образи жертв і постаті їхніх катів.

Так сталося і з давньою подією — пограбуванням банку Апостолова, з трагедією самого банкіра і його сім'ї, з долею отамана загону анархістів Андрія Гущака…

Багатьох із персонажів цієї трагедії за півстоліття уже не було серед живих — загинув Андрій Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психіатричній лікарні колишній банкір Павло Амвросійович Апостолов, померла і його донька Клава, зовсім постарів професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибениці гауптштурмфюрер СС Раух і, нарешті, загинула не своєю смертю колишня співачка з «Едельвейса» Люція Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидів нині у слідчому ізоляторі і, обливаючись від страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих і просили справедливості…

З цими думками полковник Коваль постукав у кабінет Андрійка. Капітана на місці не було, і Дмитро Іванович зайшов до канцелярії.

— Остап Володимирович у начальства, — сказала строга дівчина-секретар.

— «На килимі»? — пожартував Коваль.

Дівчина розуміла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого літнього чоловіка не підхопила і у відповідь тільки підняла брову.

— Давно викликали? — спитав Коваль.

— З півгодини.

— А не нарада?

— Ні.

— Значить, скоро відпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком підлеглим, — посміхнувся полковник і, роздягнувшись під строгим поглядом секретарки, сів на стілець.

Генерал, начальник Управління, багато років працював із Дмитром Івановичем. Він тоді був так само, як і Коваль, підполковником, потім полковником, вони навіть дружили. Проте зараз Дмитру Івановичу не хотілося з'являтися йому на очі. Почалися б банальні розпитування про життя-буття пенсіонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла заміж за кубинця і поїхала з ним, покинувши університет. Довелося б розповідати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубі. Там був гарний синій-синій океан, пальми, банани, авокадо і не було тієї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удівець Коваль… Там була відчужена молода жінка, що звалася його дочкою, але відхрестилася від свого минулою і всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Івановича, і він не любив ятрити її перед чужими людьми.

Та ось двері кабінету прочинилися й із них вислизнув розпашілий капітан Андрійко. Він втупив очі у Коваля, немов не впізнав його. За мить відсутній погляд його просвітлів, капітан вигукнув: «Дмитро Іванович! Яким побитом?!» — і радо простягнув руку.

— Чекаю вас, Остапе Володимировичу, — відповів полковник.

Вони пішли до кабінету Андрійка, і Коваль дорогою мовчав, даючи можливість капітану отямитися після розмови з начальством.

У кабінеті Остап Володимирович заспокоївся і відразу почав розповідати Ковалю про поїздку до Сочі, хоч Дмитро Іванович поки що нічого не питав. Закінчуючи, Андрійко сказав:

— Ватяник і молоток Славова ми таки знайшли на міському звалищі. Можете уявити собі, Дмитре Івановичу, яка це задача була! Довелося перерити великі купи мокрої від дощу і снігу гнилизни… Але знайшли!

— Та знаю, знаю, — кивнув Коваль. — І самому доводилось.

— Експертиза підтвердила: кров на ватянику і молотку — Гальчинської… Хоч сліди були слабі, стерті, частково змиті, але почасти збереглися…

Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, і ніхто на нього не зазіхнув. — Капітан задоволено перевів подих. — Он як, Дмитре Івановичу, закінчилася ця діамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невідомі шляхи господні. Ніколи не думав, коли займалися Гущаком і Козубом, що через багато років знову все спливе і закінчиться тільки тепер… Та слава богу. Бо затягли з нею… Тут уже нові підпирають…

Скінчивши свою розповідь, Андрійко запитально поглянув на Коваля. «Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знічев'я?! Чи, може, це таке пенсіонерське дозвілля?»

— А справа ця, Остапе Володимировичу, не закінчена, — раптом промовив полковник. — Ні, ні.

— Як так? — щиро здивувався капітан.

— А так. У нас, крім Гальчинської, був іще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.

— Як це «не знайшли»? Я сам відкрив у платяній шафі сховку з коштовностями. А те, що конфіскували у Славова, було останнім, яке нам пощастило врятувати…

— Далеко не все, — не погодився Коваль. — Згадайте стрази, ту підробку під справжні дорогоцінні речі, яку колись виготовив передбачливий банкір Апостолов, щоб одурити злодіїв, і сховав їх разом із паперами у Лісовій під Києвом. Те, що ви знайшли, не складає і десятої частки скарбу. А де решта?

Капітан незадоволено знизав плечима.

— Хто зна, що із рештою сталося. Пролетіли над країною роки, війна. Десь щось зникло, розвіялося… Та й чи переконані ми остаточно, що у Гальчинської коштовності із скарбу Апостолова?

— Остапе Володимировичу! — з докором промовив Коваль.

— Ну, нехай і так! — уже починав сердитися капітан. — То що ви хочете, Дмитре Івановичу?

— Гадаю, що справа Гальчинської — Апостолова не закінчена.

— Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипівна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слідчу групу розформовано… Чого ж ви хочете, Дмитре Івановичу? Щоб іще одна нерозкрита на нашій шиї зависла? Адже ваша мрія, Дмитре Івановичу, про втрачені коштовності Комерційного банку Апостолова — це міф. Немає жодних фактів, жодних підстав для порушення якоїсь справи, тим більше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвідчений юрист, і я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?

— Остапе Володимировичу, я не певен, що весь скарб загинув. І сумніви ці на користь версії, що він існує, — може, десь близько, може, таки в нашому місті… Як же відмовитися від спроби його знайти? Я не вважаю, що справа, яку ми з вами колись починали в зв'язку із загибеллю Андрія Гущака, закінчена. От вона таки й висить, як ви кажете, на мені і на вас.

— Що ж, по-вашому, нам стати приватними детективами? — тяжко зітхнув каштан, дивуючись настирливості Коваля у такому ясному і простому, будь-кому зрозумілому питанні. І я не знаю, де і як його шукати, на якій підставі. І якби ми влізли у таку халепу, то все закінчилося б тільки серйозною прочуханкою від керівництва…

— За те, що намагаємось повернути державі неабиякі цінності?

За втрату часу, витрати, Дмитре Івановичу, — з благанням промовив капітан. — Хіба ви не знаєте, як у нас робиться?!. Поговоріть з генералом, якщо хочете…

Коваль з гіркотою подумав, що з роками і в міліції нічого не змінилося. Вона навіть ще дужче потонула у формалізмі, канцеляризмі, намагаючись, як завжди, надати своїй діяльності зовнішнього благополуччя.

— Боюсь, що таки доведеться на схилі літ стати приватним детективом, — з кислим виглядом зіронізував Коваль і підвівся з стільця. — Цінності треба повернути Україні. Це піт і кров нашого народу…

— Сподіваюсь, Дмитре Івановичу, — в тон полковникові відповів Андрійко, — діятимете без порушень карного кодексу…

Спробую, — посміхнувся Коваль, — хоч це і нелегко у даному випадку. Буду сподіватися все ж на підтримку офіційного розшуку… У вашій особі. А поки що до побачення, вітання дружині…

Коваль на кілька секунд затримався на високому ганку міського Управління внутрішніх справ. Надворі стояла гнила погода, мало схожа на зимову. Було холодно, вітряно, з неба сіявся не сніг, а якась мжичка. Відтоді як горе-господарі країни придумали море на півночі Києва, клімат у великому навколишньому регіоні став якийсь гнилий. Де й поділася справжня зима з міцним морозцем, тепле, сухе літо. Кияни почали більше застуджуватися і занедужувати…

Дмитро Іванович зійшов з ганку і раптом згадав про доручення від Ружени. Він намацав пальцями у кишені пальта згорнений гладенький целофановий кульок. Ружена просила купити у центрі так звану «Лікарську» ковбасу для салату, і він покірно погодився, засунув кульок у кишеню. Але що то значить вік — тільки тепер згадав, вибираючи дальший напрям свого походу…

Якийсь час, після того як полковник Коваль вийшов на пенсію, дружина берегла його самолюбство. Але з часом про полковницькі погони було забуто, і вона все частіше доручала йому хатню роботу, дрібні покупки у крамницях. Та Дмитро Іванович і не пручався, розуміючи, що Ружена, яка не покинула служби у конторі геологів, має дуже мало вільного часу.

Логічно було б зараз спуститися йому на Хрещатик до центрального гастроному, де на прилавках завжди була варена ковбаса. Проте Дмитро Іванович рушив у протилежний бік — вулицею Артема, що вела на Львівську площу, де теж був сякий-такий гастроном.

Однак і цю крамницю, замислившись, полковник проминув і не знати як опинився на вулиці Воровського, поблизу будинку, в якому колись жила Людмила Гальчинська. Якась невідома сила невідворотно тягла його сюди, і зрештою він опинився в місці, де не було ніяких продуктових крамниць.

Незважаючи на порівняно ранній час, надворі почало сутеніти. Сутінки ще не виповзли з подвір'їв, з кутків і закутків підворіть на широку вулицю, що спускалася з горішньої частини міста на площу Перемоги, і на всю її ширину, ніби легкий сніговий туман, лягало м'яке надвечірнє світло. Але на розі, де починалася вузька Гегелівська з її невисокими, старими будинками, стало темнішати, і у вікнах, одному за одним, засвічувалися вогні.

Коваль зупинився на протилежному від будинку, що цікавив його, боці вулиці і почав розглядати його. В ньому жили найбільше пенсіонери, старі люди, і майже весь будинок скоро вкрився чітко окресленими прямокутниками вікон. Ці вікна квартир від внутрішніх вогнів, від люстр і строкатих абажурів були різні: просто світлі, рожеві, яскравіші і темніші, і полковникові подумалося, що освітлення ніби відбиває характери і смаки господарів, різноманітні, як і світло їхніх осель. Він перейшов вулицю і пошукав поглядом темні вікна квартири Людмили Гальчинської. Вони виходили у проміжок між будинками і зливалися з чорними стінами. Похмурі, вони ніби нагадували про трагедію, яка сталася тут.

Сніг став густіший і колючий. Не знати чого тупцюючись біля будинку, Коваль повернувся думкою до своїх хатніх справ. Згадав, що на площі Перемоги теж є гастроном, і вийшов на Воровського. Вулиця була сповнена жвавого руху, повз Коваля, сліплячи фарами, пробігали машини, з гуркотом проплив униз довгий, як корабель, освітлений трамвай. Дмитро Іванович покрутився на розі, прислухався до гомону вулиці і не пішов до гастроному, а раптом знову повернувся до будинку Гальчинської. Йому дуже кортіло подивитися, що зараз відбувається з квартирою Гальчинської. Зайняли сусіди? Чи, може, міліція вже передала її в розпорядження житлового управління? Пошкодував, що не поцікавився цим в Андрійка.

Бідолашна Ружена, чи діждеться, вона сьогодні чоловіка з покупкою? Дмитра Івановича зараз це не обходило. Він підійшов до знайомого будинку, але тепер уже не розглядав його звіддалік, а рішуче увійшов до під'їзду.

На сходах було темно, хоч в око встрель. Це був той момент, коли вже згасли відблиски слабкого зимового світла, які вдень якось проникали сюди, а економні жеківські електрики не поспішали ввімкнути освітлення у будинках. Це був час поламаних ніг, розбитих лобів старих людей і палких обіймів та поцілунків молодят, що ховалися у пітьмі із своїми почуттями, а так само — і злодіїв, які вміло користалися з такої «економії».

У коридорі було вогко, пахло пацюками і пліснявою — типові пахощі старих, занедбаних осель, — під ногами, біля порога, валялася скручена ганчірка, хтозна-коли покинута мешканцями.

За сищицькою звичкою ступати безшумно, не човгаючи, яка збереглася у нього на все життя, Коваль повільно підіймався на поверх, де мала бути квартира Гальчинської, і на кілька секунд, прислухаючись, зупинився на сходовій площадці.

У квартирі праворуч працював телевізор, долітала неясно мова диктора, у сусідній розмовляли чоловік і жінка. Поверхом вище, на третьому, у квартирах було тихо, певно, господарі ще не повернулися з роботи або були чимось зайняті.

Дмитро Іванович замислився, вгадуючи розташування квартир. Він ніколи не був у цьому будинку і знав про квартиру Гальчинської лише з розповіді Андрійка і схеми, яку той показував. Зараз, покладаючись на свій досвід і знання типових старих будівель у місті, полковник сподівався визначити її. Йому нібито конче треба було переконатися, що з квартирою нічого не сталося.

Він умоглядно визначив, де має бути на третьому поверсі квартира номер 9, і вже заніс ногу на сходинку вищого маршу, коли йому раптом здалося, що там, на третьому, хтось порпається у пітьмі. Коваль завмер. Через кілька секунд нагорі знову завовтузилися.

Полковник почав далі підійматися. Його, певно, уже почули. Легке подряпування, шерех припинилися. Не поспішаючи, повільно Дмитро Іванович продовжував підійматися. Минув іще кілька сходинок і тепер не так помітив, як відчув, що на поверсі, зліва, саме звідти, де він визначив двері квартири Гальчинської, вгору, на останній поверх, метнулася якась чорна маса.

Коваль повністю піднявся на поверх, намацав потрібні йому двері, відчув під рукою пластилін і шнурок опечатки. Все було ціле, непошкоджене. Він поторгав за ручку двері квартири — вони були замкнені.

Але що то за чорна маса, яка при його наближенні метнулася від дверей на останній поверх? Зрозуміло, це — людина.

Полковник з жалем подумав, що не має з собою ліхтарика, але все ж став і далі підійматися вгору.

— Хто тут? — строго промовив у темряву. — Ану спускайтесь сюди!

І вмить думки його обірвав удар по голові. Коваль заточився і впав би, якби не поруччя сходів, що страшно затріщало під вагою його тіла, але, на щастя, не зламалося.

За кілька секунд повз Дмитра Івановича згори метнувся якийсь чоловік і, певно, утік би, якби не миттєва реакція полковника, що, зводячись на ноги, встиг відштовхнутися від перил і щосили вдарив плечем утікача. Невідомий чоловік від удару по інерції рикошетом відлетів до стінки, і Ковалю, незважаючи на гострий біль у голові, вдалося вчепитися в нападника.

Вони довго борюкалися у темряві на сходовій площадці, і Дмитро Іванович з останніх сил намагався закрутити руку нападникові за спину. Зрештою і він, і злодій захекалися, знесилилися, і невідомо хто з них переміг би, якби раптом у коридорах не спалахнуло світло. Після убивчої пітьми воно здалося таким яскравим, таким сліпучим, що різало очі, невідомий кинув опиратися, і Коваль побачив перед собою літнього чоловіка, одягненого у старе, подерте пальто з одним-єдиним гудзиком і шкарубкі черевики на ногах. Весь вигляд його був якийсь занехаяний. І раптом Дмитро Іванович упізнав його: худорляве, горбоносе обличчя, запалі щоки, сива, жовтувата, нечесана борода і хворобливий блиск великих чорних очей. Це був один із тих, з ким у присутності Коваля розмовляв Андрійко. Капітанові поскаржилися сусіди Гальчинської на підозрілого діда, що з якогось часу вештається біля їхнього дому, заглядає у вікна і ховається від холоду у під'їзді. Андрійка цей старий, хворий грузин не зацікавив, і він, не встановивши ніяких зв'язків із убитою, скоро відпустив його.

— Що ви робите тут, Абуладзе? — суворо спитав полковник, обмацуючи долонею голову. — Чому напали на мене?

Ошелешений старий, віддихуючись після борюкання, мовчав.

— Адамадзе, — нарешті промовив він. — Не Абуладзе, а Адамадзе.

— Нехай Адамадзе… — погодився Коваль. — То чого ви, Адамадзе, напали на мене? — повторив своє запитання.

— А ви хто такий? — трохи оговтавшись, в свою чергу обурився старий. — Ви самі напали на мене!

— Полковник міліції Коваль, Дмитро Іванович, — назвав себе той. — Не упізнали? Я був у кабінеті, коли з вами розмовляв капітан Андрійко.

— Я злякався. І оборонявся…

— Що вам треба було у чужій квартирі?

Тепер Адамадзе покірно пробурмотів щось невиразне і, здавалося, не збирався більше тікати. Проте відповіді на запитання полковника він не давав.

Коваль помацав голову.

— Чим це ви мене садонули?

В руках у Адамадзе нічого не було, і полковник згадав, як під час сутички щось важке, брязкаючи, полетіло вниз. Він пошукав поглядом на площадці шапку, яка впала з голови. Полковницька смушкова шапка, що врятувала його, зараз лежала на підлозі, добре пом'ята ногами. Адамадзе простежив за поглядом полковника, теж побачив шапку і, поки Коваль надумався, сам кинувся до неї. Підняв і, обтрушуючи пилюку, подав господареві.

— Ви заарештуєте мене? — спитав, вглядаючись в обличчя полковника.

Дмитро Іванович не відповів.

— Ну, і чорт з вами, — пробурмотів старий. — Ведіть. Не первина мені.

— Ходімте, — сказав полковник, обережно примощуючи зім'яту шапку на голові. — А де ваша? — спитав Адамадзе.

— У мене немає, — признався той. — У мене тепер нічого немає: ні дому, ні роботи… І я дуже слабую…

Вони рушили униз: затриманий попереду, Коваль за ним. Дмитро Іванович був переконаний, що Адамадзе повністю віддався на його волю і тікати більше не буде.

Внизу, під сходами, Коваль побачив короткий залізний прут.

— Він? — кивнув на залізяку.

Адамадзе смиренно підтвердив.

— Дякуючи шапці, — сердито буркнув полковник, та ще слава богу, що рука у вас слабка, бо й череп розкроїли б.

— Арештуйте мене, — попросив Адамадзе. — Мені тепер все одно.

— То чого ж ви добиралися у квартиру загиблої жінки? — знову спитав Коваль.

— Я голодний… Працював сторожем на Русанівських садах у дачному кооперативі. Літо минуло, сторожів скоротили, мене вигнали — старий, нікому не потрібний. Пенсії не заслужив у Радянської влади, хоч лягай та помирай. Та й здоров'я нікудишнє. От і наважився… Вистежив: квартира порожня, вечорами не світиться… А підійшов, помацав двері — опечатані, злякався мати справу з міліцією… А тут — ви…

Коваль і Адамадзе разом вийшли на темну вулицю.

— Йдіть додому, — сказав полковник.

Адамадзе не рушив з місця.

Дмитро Іванович, думаючи, що той не зрозумів його, повторив:

— Ви вільні. Йдіть додому і не практикуйтесь більше із залізяками на людських головах.

— Додому! — гірко промовив старий. — До якого «дому»? Живу у покинутій господарями халупі, у собачій будці. Не знаю, чи переживу у ній зиму… Ходив у поліклініку — не приймають, прописки немає, я рік як з колонії. Ви ж знаєте замкнене коло: житла немає — не прописують, а прописувати не хочуть, бо немає житлоплощі…

— Гм, — буркнув Коваль. — Подивиться вас лікар… А де ваша, як ви кажете, будка?

— Там-таки, на садах… На Тринадцятій лінії…

Дмитро Іванович знову скинув шапку і торкнувся голови. На ній уже спухла гуля, і уражене місце нестерпно нило.

Адамадзе покірно топтався біля Коваля, ніби чекав ще якихось наказів від нього. Та полковник обережно натяг шапку на голову і мовчки пішов вулицею, щоправда, не до гастроному, а на зупинку трамвая, щоб дістатися до метро. На Адамадзе він і не глянув, переконаний, що той більше не полізе до опечатаної квартири Гальчинської…