Кривавий блиск алмазів

7

Гауптштурмфюрер холодно кивнув Люції, мовби вперше побачив, і, трохи відсторонивши її рукою від коридору, пройшов в глиб квартири. В кімнаті Курт ковзнув поглядом по стінах з літографіями і портретами акторів, по слониках, що виладналися вервечкою на поличці з книгами, одсмикнувши завісу, що затуляла нішу алькова, заглянув у всі кутки, потім підійшов до вікон, які виходили у двір, і зазирнув униз. З першого, біля входу в квартиру, можна було побачити не тільки подвір'я, але й вузький простір між будинками, а так само смужку тротуару і вулиці.

Люція стояла ні в сих ні в тих. Вона була вкрай збентежена несподіваною появою Курта і його незрозумілою поведінкою. Слідом за гауптштурмфюрером й собі краєм ока заглянула у найближче вікно. Знайомий краєвид змінився: на тротуарі біля їхнього будинку кам'яно застиг автоматник.

Що це — обшук? Вона ж Курта не запрошувала і адреси не давала.

У Люції завмерло серце і ноги стали ватяними. Мало того, що гестапівець з'явився без будь-якого попереджування, він ще й тримався так, мовби у чимось підозрював її. Але ж вона ні в чому не винна!

І раптом Люції стало млосно, і вона, щоб не впасти, оперлася плечем на стінку. У кутку Курт побачив ріжок рамки, який висовувався з-за підсервантника, і витяг. Це було збільшене сімейне фото Рахільки та її батьків. Несподівану непрохану нічну появу Рахілька нічим тоді не пояснила, та й пояснювати не було чим — прийшла до своєї господи, та й годі! Сподівалася застати батьків, але запізнилася. З дому Рахілька нічого не взяла, крім фотографій батьків, хоч навіщо вони були їй, так чи інакше приреченій на смерть, думалося тоді Люції. Може, хотіла і на той світ піти з батьками на серці? Але велике сімейне фото, справлене у дерев'яну раму, Рахілька не мала як узяти, і Люція запхнула його за підсервантник, забувши про нього.

Курт Раух витяг фото і спитав, не повертаючи голови:

— Хто такі?

— Жили тут раніше.

Гауптштурмфюрер мовчав, не випускаючи з рук фото. Він нічого не питав далі, але Люція не витримала і сама додала:

— Євреї…

— Бачу, — буркнув есесівець і шпурнув фото під ноги. — Викинь цю гидоту… А як ти тут опинилася? — раптом строго спитав.

— Як? — Люція знову розгубилася. Не могла ж вона сказати, що дружила з Рахількою і батьки її, тікаючи з Києва, покинули на неї квартиру.

— Оця училася у нас на хоровому… Жила тут, а я мучилася у гуртожитку, семеро у маленькій кімнатці… Так я вирішила…

— Експропріювати… — закінчив за Люцію гауптштурмфюрер і повернувся лицем до дівчини… — Це ви вмієте. Але в даному випадку зробила правильно. — І тут вперше голос його став м'якший, а на обличчі з'явилося щось схоже на посмішку. А Люція підбадьорилась.

— А що ж, — зухвало підіграла йому, — пожили вони, й годі… Це ж несправедливо: чому вони розкошували тут, а я душилася у гуртожитку… Тепер моя черга гарно пожити…

Вона жодного разу не назвала ім'я подруги, але при цих словах Рахілька ніби вродилася серед кімнати, стала сумним, приреченим привидом, у якого чітко розпізнати можна було тільки очі, які палали, як дві великі жарини, і невідомо як тримались у повітрі перед Люцією. Співачка змахнула рукою, відганяючи мару.

Курт сів у крісло:

— Провітри добре квартиру. Щоб і духу юдиного не було…

Люція згідливе кивнула і, піднявши з підлоги фото, викинула його через кватирку на вулицю.

— Розкажи про всіх своїх сусідів, — уже благодушно продовжував далі несподіваний гість.

Люція докладно описала мешканців її поверху і тих, які жили над нею, на третьому, і внизу, де порядкувала двірничка.

Курт, здавалося, залишився задоволений сусідством, але Люцію не покидала тривога: все ж таки для чого цей несподіваний наскок на її квартиру, що за цим криється, що у Курта на умі? Адже ясно, що про Рахільку і її нічну появу Курт нічого не знає, виходить, була ще якась причина. І тут Люцію знову охопив страх. Як же вона забула?! А партизанська листівка?! Певно, її він і шукає; Виходить, була провокація, може, гестапо, і Курт так перевіряє її, Люцію.

І дівчина згадала усі подробиці історії з листівкою, що налякала її.

У неділю, пізно повернувшись з кафе і роздягаючись у коридорі, Люція механічно засунула руку в кишеню. В ній, як завжди, лежав зібганий носовичок і маленьке люстерко. Крім цих знайомих речей, пальці намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована співачка перевірила штори на вікнах, тоді ввімкнула лампу і почала роздивлятися розлінієну сторінку зі шкільного зошита. На ній машинкою було надруковано: «Товаришу, не вір фашистській брехні. Радянські війська повсюди відбивають атаки фашистів…» Люція перестала далі читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хаті міг піддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберігати ж таке?! Та й викинути ніяк. У кватирку? Знайдуть біля дому, почнуть трусити всіх, а вона так боїться болю — як заберуть у гестапо, одразу признається… Що ж тоді буде? Хто їй повірить, що не знає, яким чином цей страшний папірець опинився у її кишені?!

Вона ще раз кинула обережний погляд на папірець. «Знищуйте окупантів, насамперед офіцерів і таких катів, як комендант Києва Ебергардт, як начальник поліції…»

На мить майнула думка: «Знайти вранці Курта, показати йому цю листівку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть… Ох, як вона зараз їх ненавиділа! Яка підлість — підсовувати невинній людині, підводити під розстріл.

Проте Люція відмовилася від цієї думки. Вона не буде встрявати в політику, її справа — співати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку ціну, не потрапити між перехресний вогонь.

Третьокласницею, їдучи з мамою у піонерський табір, бачила на станції Дебальцево сцену, яка навік вкарбувалася у пам'яті. Робітник, який зчіплював залізничний состав, подаючи машиністові маневрового паровозика сигнали, не уберігся і потрапив між дисками буферів, що зійшлися, — з малою Люцією сталася істерика, і вже годі було думати про поїздку у табір. Ні, ні, нізащо не потрапити між диски! Завжди бути насторожі, завжди вчасно вислизнути з-поміж буферів.

Люція подерла страшний папірець на найдрібніші клаптики, вона розривала і розривала аркушик, поки її пальці уже не могли утримати малюсінькі частинки. Тоді пішла у туалет і почала кидати їх в унітаз, та не всі враз, бо вода не зможе усі змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть перші папірчики, тоді ще кинула, іще. Коли у руках нічого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок «Еврики» і трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевіряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.

Тоді повернулася у кімнату, гарячкове міркуючи, хто б це міг підкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гіллер? Ні, він не посмів би, та й потрібна вона йому у кафе: де іще він знайде таку слухняну помічницю? На ній тримається вечірнє кафе, бо багато клієнтів приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тільки нажертися, коли з'являється на роботу, і відтюкати свою норму на піаніно, щоб Гіллер не вигнав. До неї він ставиться байдуже і старанно виконує замовлений акомпанемент. Поміркувавши, вона вирішила, що таку свиноту могла вчинити тільки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, — їхні пальта висять у сінях поряд, непомітно вкинула — і все.

Але вона, Люція, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне — не потрапити між диски буферів…

Тим часом гауптштурмфюрер підвівся і підійшов до чорного, лискучого піаніно. Він підняв кришку і, стоячи, узяв акорд. Люції здалося, що він просіяв, почувши глибокий, чистий звук інструмента.

— «Стейнвей»! — урочисто промовив він. — Ти знаєш, що таке… «Стейнвей»? Цього ніхто не знає, тільки ми — німці, з усіх народів найчутливіші до чистоти звука. — Він погладив рукою блискучий бік піаніно. — Мій любий «Стейнвей»! — розчулено повторив він.

«Як це «його»? — здивовано подумала Люція, яка й далі стояла біля стінки, дивуючись різкій зміні настрою гауптштурмфюрера і не знаючи, як далі будуть розвиватися події. Втім, вона уже спостерігала таке, коли Курт привіз її вночі на свою квартиру. Тоді, випивши, він раптом розчулився, почав розповідати про своє дитинство і витяг з шухляди блискучі кольорові листівки з німецькими пейзажами. На них були і ліси, і гори, і чудові долини, містечка й села із гостроверхими кірхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленіли підстрижені газони. Це була його «Гаймат»[1], задля чиєї слави він пішов воювати з дикими слов'янами, які мусять звільнити землю для німців, людей, що вміють краще господарювати, будувати такі гарні кірхи й села, створювати божественну музику і робити чудові інструменти. І тоді, і зараз їй не вірилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пішла слава як про вкрай жорстокого і підступного садиста. Вона й сама помічала з естради, як навіть офіцери-армійці, коли він зрідка з'являвся в «Едельвейсі», намагалися триматися подалі.

Раух зняв своє чорне шкіряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стілець і, любовно розглядаючи інструмент, продовжив свою розповідь:

— Я замолоду жив у Гамбурзі, Люціє, і робив ці піаніно. Я працював на музичній фабриці і добре заробляв. Але потім, коли фюрер покликав, — гауптштурмфюрер не витримав і хвицьнув рукою вгору, — я все покинув і пішов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирілому світі, і для цього варто віддати життя. Американські плутократи, що допомагали нашій фабриці, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самі господарями фірми… і назву її змінимо… Ти сама музикант і мусиш розуміти, що німці — найчутливіший народ у світі, з найтоншою душею, і усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках і нами визначатися… Ах, мій любий «Стейнвей», — продовжив він, звертаючись до піаніно. — А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук? Хіба для цього великі німецькі майстри вдихнули в тебе життя?! Не для чужинців з розраяним духом створили тебе німецькі руки. А ти стільки літ мусив терпіти чужі дотики… Але тепер, мій любий, ми визволили тебе!..

Нахилившись над інструментом, він заграв щось на мотив весільної процесії Вагнера.

Люція сіла у крісло і розчулено слухала його. Гауптштурмфюрер грав недовго. Коли підвівся і став одягатися, співачка захоплено похвалила його гру.

Раух самовдоволено посміхнувся: мовляв, німець є німець, коли він робить що-небудь, то тільки на найвищому рівні.

— Не те що ваш бринькало у кафе, той чорний кавказець. До речі, як ти гадаєш, він справді грузин? Чи не єврей, що хитро ховається?

— Що ти, Курте, — бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на «ти» і по імені Люція. — Який єврей! Він грузинський князь і служив у німецькій армії…

— А з німецької армії потрапив тапером у кафе «Едельвейс»? Цікава метаморфоза.

— Я не знаю. Здається, він був поранений…

— Розберемось… — кивнув Раух і, не прощаючись, швидким кроком вийшов з квартири.

Люція ще якусь хвилину стояла серед кімнати, роздумуючи над несподіваною появою гауптштурмфюрера. Чого йому треба було, що він шукав, чого приходив? Вона губилася у здогадах. А чому питав про Адамадзе? Думки безладно роїлися в голові… Боже мій, а може, це Адамадзе підсунув їй у пальто гидку листівку? А вона його захищала! Не вистачало, щоб цей піаніст виявився партизаном!

Так роздумуючи, Люція механічно пройшла коридором до дверей, які ще не встигла за Раухом замкнути, потім повернулася до кімнати, не знати навіщо механічно підняла кришку піаніно, глянула на знайомі золоті літери фірми «Steinway sons», механічно провела пальцем по клавішах.

Простенькі чисті звуки гами заспокоювали. Вона підійшла до вікна і глянула на вулицю; автоматник біля їхнього дому уже не стояв.

Усе повернулося на своя круги. Люція подумала, що біля її дому кілька хвилин, поки Раух був у хаті, стояв його чорний автомобіль, а біля дому чергував солдат. Це її тішило. Нехай і сусіди знають, що вона не просто кафешантанна співачка, а людина, близька до влади. Правда, це не така значуща подія, як те, що відбувається щодня на сусідній вулиці, де живе інша співачка, з оперного театру. Та дружить із найвищими німецькими чинами, і біля її будинку постійно стоїть не один, а кілька шикарних чорних лімузинів, з яких виходять генерали. Ось кому треба заздрити! Вона, Люція, ще тільки мріє про оперу, а та уже всього добилася. Проте усе ще попереду. Курт добре розуміється на музиці і хвалив її голос. Якось, при нагоді, коли у нього буде добрий настрій, вона попросить допомоги. Адже і він не простий собі офіцер і належить до високої влади. Він зможе влаштувати її в оперний. Треба тільки почекати, на все свій час…