Легенди Львова. Книга друга

Хованець

Були такі люди, що пробували самі собі виховати свого хатнього чорта. Вважалося, що для цього треба взяти яйце і носити його під пахвою дев’ять діб перед Паскою. На Великдень слід піти з ним до церкви на заутреню і, коли священик проголосить: «Христос воскрес!», сказати тихо тричі: «І мій воскрес!». У ту ж мить вилізе хованець із яйця.

Але у Львові можна було хованця купити. На Замарстинові була така крамниця, де висіли на стіні два хрести — один правдивий, а другий намальований мазюкою. Хто хотів придбати хованця, то мав той правдивий хрест вдарити, а той з мазюки поцілувати. Тоді купець зникав у комірці і виносив звідти хованця у пляшечці. Виглядав він на якийсь чорний скоцюрблений корінчик, що скрутився на дні. Хованця з пляшечкою виносили на стрих і, розкоркувавши, залишали. Звідтоді щовечора слід було носити йому несолену кашу.

Закоханий дідько

Розказували, що на хуторі неподалік Білогорщі жили в середині XIX століття чоловік і жінка, які придбали собі дідька, щоб у всьому їм допомагав. Дідько жив собі на стриху і щовечора господиня залишала йому на стриху миску несоленої каші. Та якось вибралися чоловік із жінкою на цілих три дні на ярмарок і залишили повинність годувати дідька дівчині, що булаву них в наймах. Правда, вони їй нічого не пояснили, тільки попросили щовечора виносити на стрих несолену кашу і наголосили, щоб при цьому зажмурювала очі.

Дівчина слухняно виконала усе, що від неї вимагалося, а коли господарі повернулися, то просто з порога сказали:

— Добре ти зробила, донечко, що послухала нас. Як будеш і далі така чемна, то щастя ніколи не покине тебе.

— А звідки ви знаєте, що я все зробила так, як ви наказали? — здивувалася дівчина.

— А ми все знаємо, — усміхнулися загадково чоловік і жінка.

Але дівчині було все ж таки цікаво знати, кому вона кашу носила, проте господарі від будь-яких пояснень ухилялися. Одного разу, коли вони знову поїхали на ярмарок, дівчина, винісши кашу на стрих, стала роззиратися і побачила на бантині чорного кудлатого кота з червоними палаючими очима. Кіт зіскочив з бантини, перекрутився й ураз перед дівчиною з’явився парубок в німецькому мундирі.

— Хтіла-с мене бачити, то маєш! — сказав парубок і, узявшись в боки, крутнувся на місці. А потім узяв її пальцями за підборіддя: — Але ж ти й гарненька!

Дівчина злякалась і втекла. Звідтоді чорт не давав їй спокою: приходив до неї у снах і просив її руки, а коли хто з парубків ішов дівчину сватати, то робив усе, аби свати до її хати не дісталися. До яких тільки хитрощів не вдавався чортяка! То бричку зі сватами перекине у болото, то грозу з таким градом, як куряче яйце, викличе, то зграю здичавілих псів нажене. Одне слово, дівчина могла так ніколи і не вийти заміж, але її господарі якось то собі не брали до голови.

Врешті дівчина вирішила втекти з тієї хати, але й тут у неї нічого не вийшло. Досить було їй за відсутності господарів спакувати усі свої речі і вибігти з хати, як звіявся такий могутній вітер, що загнав її до хати назад. Коли ж господарі вернулися, то докірливо похитали головами:

— Ой і не вдячна ж ти, дочко, не вдячна. Ми ж для тебе, як для рідної, а ти тікати надумалася?

— А звідки ви знаєте, що я тікати зібралися?

— А ми все знаємо.

Дівчина зрозуміла, що стала заручницею нечистої сили. Її господарі ніколи до церкви не ходили, а її пускали дуже рідко, хіба на великі свята. Але після того, як вона спробувала втекти, чорт її вже до церкви не пускав. І от вона подумала, що мусить за будь-яку ціну якось дістатися до церкви, інакше навіки залишиться у неволі.

Одного дня господарі, вибираючись до міста, наказали дівчині помолоти кукурудзу. Звичайно, вони мали на увазі, що вона змеле її на жорнах, але дівчина втішилася такій нагоді і, як тільки господарі вибралися з хати, почала голосно нарікати, що мусить іти до млина. Закинула вона мішечок кукурудзи на плечі і подалася до млина. Чорт її не спускав з очей і, якщо б вона спробувала знову втекти, то завиграшки завернув би її, підхопивши силою вихору.

Дорога до млина вела попри церкву. Ось чому дівчина втішилася такій нагоді. Вона йшла, відчуваючи на собі пильний чортячий погляд, і мурашки їй бігали по спині. Аж ось і церква, достатньо тільки перебігти кладочку через потічок і ти вже на церковному обійсті, де ніякий чорт не страшний. У дверях церкви побачила панотця, що обговорював якісь справи з паламарем. Помітивши дівчину, священик усміхнувся і привітно кивнув головою. Дівчина, порівнявшись із кладкою, різко звернула з дороги і побігла до церкви. Та тільки вона ступила на кладку, як вихор метнувся їй у ноги і звалив у потічок. Хтозна-чим би усе скінчилося, якби на допомогу не поквапилися священик із паламарем. Вони відразу здогадалися, у чім тут справа, і стали голосно проказувати молитви.

Дівчина намагалася вибратися з потічка, але вихор жбурляв її з люттю у воду і безжально топив, ще хвилька і вона не врятується. Але вихор не мав сили проти молитви, і рятівні руки підхопили дівчину, витягли з потоку і ось вона вже на церковному обійсті. Чорт закрутився у свому дикому танці, знімаючи догори клуби пилюки і жмутки листя, і відступив.

Дівчина перебула той день у плебанії, а вранці відвіз її панотець на своїй бричці до її батьків. Не забула вона прихопити й того мішечка, де була кукурудза. Кукурудзу вона висипала, а гроші, які там заховала, щоб обдурити чорта, ще згодяться їй на віно.

Дивовижна птаха

Ця історія описана у збірнику фацецій, що виданий був у Львові в 1632 році латиною. Один мисливець продав душу чортові на сорок літ. Увесь той термін мав чорт йому птахів та звірів різних постачати, яких той тільки собі забажав. І слід сказати, що чорт зі своїм завданням справлявся якнайкраще. Кого він тільки мисливцеві не приганяв! Навіть слонів і антилоп, навіть струсів і райських птиць, яких у наших краях зроду-віку не водилося. Та коли минав сороковий рік, мисливець не на жарт зажурився.

Сидів якось він у корчмі та заливав свою тугу пивом, коли підсіла до нього шинкарка, дебеле бабисько, та стала розпитувати, чого він такий сумний. Може натверезо мисливець і не розповів би нічого шинкарці, але зараз йому вкрай кортіло з кимось поділитися своїм лихом. Шинкарка уважно його вислухала і поцікавилась:

— І він виконував усі ваші забаганки?

— Геть усі. Найекзотичніші птахи і звірі були у моєму розпорядженні.

— І ніколи не було такого трафунку, жиби чорт сказав: а цеї звірини чи птаха я вам нізащо не добуду?

— Ні, ніколи. Він би тоді не дотримав нашої умови. А цього він ніяк не міг допустити.

Тут шинкарка налила собі гальбу пива, одним душком її висушила і сказала:

— Здається, я маю спосіб, як вам помогти. Чи погодитесь постачати до мого шинку ружної екзо... екзо... їдним словом, чудернацької дичини, якщо я вашому дідькові покажу такого птаха, що пари йому нема? Тоді би-сте могли чортові забагти другого такого птаха. І даю вам слово, що він його, доки вашого життя, не знайде.

Що було мисливцеві чинити? Погодився. І ось коли надійшов той день, що чорт мав прийти за мисливцем, шинкарка розчинила у нього на подвір’ї діжу рідкого тіста, розпорола перину, висипала на ряднину пір’я і захляпала його різними фарбами. А тоді розібралася і викачалася спочатку у тісті, а потім ще й у пір’ї і перетворилася на таке чудисько, якого світ не видів. Мисливець аж рота роззявив. А шинкарка сіла зверху на діжу, надулася, як сова, і наготовилася до зустрічі з чортом.

Чорт і не забарився. І перше, що він побачив — це небачену досі потвору, яка при його появі стала бити крилами і пугукати так пронизливо, що хоч вуха затуляй.

— А то що за проява? — отетерів чорт.

— А це нова моя здобич. Але перш ніж піти з тобою хотів би я добуті їй пару. Адже ти пам’ятаєш, як ми домовлялися — ні дня без дичини. Нинішній день теж в рахунку, але сьогодні я ще нічого в тебе не замовляв. От і маєш завдання: дістань мені пару для цієї птахи.

Чорт почухався за рогами, нерішуче потупцяв на місці, але що мав робити — умова є умова, і подався він на пошуки другої подібної бабоптахи барвистокрилої. Є такі підозри, що й досі шукає.

Бідна вечеря

Жили собі на Личакові два брати — бідний і багатий. У бідного народилася дитина і він прийшов до багатого просити брата потримати до хреста дитину. Той скривився, але погодився. Правда, застеріг:

— Я піду, але до твоєї хати заходити не буду. Винесеш дитину мені надвір.

Так вони й занесли дитину до церкви та охрестили. А на Святвечір поніс бідний вечерю багатому братові від хрещеника. Той сидів за столом і, коли побачив свого бідного брата, то тільки відмахнувся:

— Дай мені святий спокій! Не хочу я твоєї вечері. Неси її до нечистої сили.

Похнюпився бідний і подався назад. А минаючи корчму Лисого Мацька, вирішив зайти і випити з горя пива. Шинкар не раз користав з його послуг, запрошуючи то дров нарубати, то дахівку полагодити, а тому бідняк міг собі і в борг почастуватися.

Ото сидить він за столом, попиває пиво, а нікого ж у корчмі нема в такий вечір. Навіть шинкар ушився десь на запліччя. Сидить бідняк і думає про свою лиху долю. Коли це відчиняються двері і з клубами холодного повітря з’являються двоє панків у чорних плащах і чорних капелюхах. Вони швидко окинули поглядами корчму і запитали:

— А хто тут для нас вечерю приніс?

Чоловік з переляку і язика проковтнув. Та хоч і знав, що нікого, окрім нього, тут нема, а все ж таки роззирнувся — так і є, він сам. Отже чужинці звертаються до нього? То це про його вечерю мова? А хто ж вони такі?

Але таємничі панки не дали йому довше часу на роздуми, вони наблизилися до столу, узяли вузлика з вечерею, а натомість кинули на стіл великого гамана, що радісно задзвенів. Після цього вони зникли. Бідняк тільки встиг перехреститися, як в цю хвилю якраз зайшов шинкар.

— А хто тут був?

— Не знаю. Якісь люди.

— Що вони хотіли?

— Забрали вечерю, яку я носив до брата.

— Але бачу не задурно? Що там у тім гамані? Гроші? — і шинкар поквапився до столу, тремтячими руками розв’язав гамана і вилаявся. — А бодай їх качка брикнула! Та тут саме череп’я!

Чоловік на те лише сумно усміхнувся: з його вічним невезінням на ніщо інше й сподіватися не міг. Допив пиво, попрощався і рушив додому.

— Гей, а свого скарба забери! — гукнув йому шинкар. — Мені тут свого сміття не бракує. Веселих свят!

Бідняк узяв гамана і поплуганився додому. Дорогою хотів уже висипати череп’я, бо гаман, може, ще коли й згодиться, але тут йому почувся дзенькіт. І то не був приглушений дзенькіт глиняних черепків, а дзвінкий бадьорий бренькіт грошей. Не може бути! Він запхав руку у гаман і справді намацав червінці. І було їх стільки, що бідняк збудував нову хату, біля хати поставив млина і вже ніколи не бідував.

Гість з верби

Пастухи, які пасли корів на Оболонях під містом, восени завше палили багаття. Посидять трохи коло багаття, погріються і далі за коровами ходять. Але від якогось часу хтось їм те багаття почав розкидати. Вирішили вони влаштувати засідку. Сховалися за кущами і дивляться.

За якийсь час виліз із дуплавої верби над Полтвою маленький пулькатий чортик із великим животом. Мав у руках настромлену на патика жабу. Підійшов до вогню, спік жабу, схрумав її з апетитом, а кості хлопцям у торби покидав. Та мало того — ще й сало їхнє зжер. А при тім ще й наспівував:

— Печете печеню, печу і я! Дасте мені печеню, дам вам і я!

Потім чортик зацокотів зубами, сів на вогонь, пошурав задком туди й сюди і назад у вербу сховався.

Хлопці розповіли про цю пригоду вдома, і батьки їх навчили, як оборонитися перед чортиком. Наступного дня пастухи обвели багаття свяченою крейдою і знову причаїлися у кущах.

Чортик, як і минулого разу, підійшов до вогню з жабою, але підступитися ніяк не міг. Тупцяв він, тупцяв, вигукуючи: «Зимно! Зимно! Зимно!», а врешті від злості надувся, як бальон, луснув і дьогтем смердючим розтікся.

Нічна пригода музиків

Якось ішло двоє музиків уночі Замарстинівською вулицею, і обігнало їх кілька багатих карет. Пани, що там їхали, зупинили музиків і запропонували їм поїхати з ними на бенкет. Музики були вже добре натомлені, бо якраз відіграли цілоденну забаву у шинку, але пани обіцяли таку гарну оплату, що музики врешті погодилися і поїхали з панами.

Карети виїхали за місто і загоцкали по горбах, було темно, і музики не могли навіть зорієнтуватися, куди їх везли. Нарешті карети зупинилися біля яскраво освітленого палацу. Їх завели до великої зали, де зібралися гості і звеліли грати. Через якийсь час гості рушили до столів, а музики мали змогу відпочити. Один із них вийшов надвір і, проходячи повз конюшню, розбалакався з кучером.

— Що то за пани, в яких ми граємо?

— А ти ще досі не здогадався? — усміхнувся кучер.

— Я їх вперше бачу.

— Це й не дивно. Таких панів краще взагалі не бачити.

— Так? А чому ж ви найнялися до них?

— А в мене виходу не було. Я приречений на цю працю.

— То хто ж вони?

— За життя я б сказав про них «бодай не згадувати», але зараз можу сказати просто: чорти, біси, дідьки, нечиста сила.

Музика пополотнів.

— О Господи! А ви хто?

— А я вішальник, самогубець. Тепер мушу чортякам прислуговувати.

— Жартуєте! Такі пишні пани! А які вродливі панії!

— Не віриш? То піди в палац і там у першій залі на вікні стоїть глечик, опусти в нього руку і помасти одне око. Тільки вважай, коли побачиш те, що побачиш, і не видай себе.

Музика повернувся до палацу, знайшов глечика і, коли занурив у нього руку, то пальці намацали щось масне. Він провів ними по лівому оці і увійшов до танцювальної зали, де знову почали збиратися гості. Те, що він побачив, викликало у нього жах. Геть усі пани і панії виявилися чорними волохатими чортами, а всі їхні коштовні прикраси — копитами, рогами і хвостами. Та мало того — увесь той палац із кришталевими люстрами, кольоровими вітражами і золотими свічниками виявився всього лише замшілим болотом з купинами, а замість люстр над ними звисало гілля старих верб з надутими совами. Він, звичайно, нічого не сказав своєму напарникові, а щоб не видати себе, зав’язав ліве око хустинкою. Далі вони грали, мов би нічого не сталося.

А коли бал закінчився перед самим ранком, чорти насипали музикам повні торби золота і сказали, що карета їх завезе туди, куди вони скажуть. Музики сіли в карету, запряжену четвіркою баских коней, і не встигли проїхати й милі, як заспівали півні. У ту ж мить вони опинилися по коліна в болоті, а чотири коні перетворилися на жаб. Коли ж вони зазирнули до своїх торб, то побачили й там саме болото. Ледве вони вибралися з того багна, заталяпавшись по самі вуха.

Минув якийсь час і ось той музика, що лівим оком міг бачити нечисту силу, грав на ярмарку. Раптом бачить того самого чортяку, який їх найняв і заплатив болотом. Зараз він прогулювався між ятками, крав усе, що очі бачили, і складав до кошика. Музика підскочив до нього і зашепотів:

— Ти! Козел рогатий! Ми тобі цілу ніч грали, а ти з нами болотом розплатився?

Чорт став знервовано озиратися, чи їх ніхто не чує, а потім відказав:

— Ходімо набік. Зараз я з тобою розрахуюся.

Музика відійшов із чортом за дерева, і там чорт почав виправдовуватися, щось пояснювати, обіцяти, що зараз заплатить, а потім поцікавився, яким чином музика може його бачити. А той з дурної голови усе чесно розповів. Як тільки чорт почув правду, то з усієї сили зацідив музиці кулаком в ліве око і зник. Більше музика тим оком нечистої сили не бачив.

Бал у Чорній кам’яниці

У XIX сторіччі з флігеля Чорної кам’яниці на Ринку ночами лунали таємничі звуки. Ті, хто відважувався там поселитися, відчували присутність якоїсь істоти. Овівав їх струмінь повітря, так мовби проходив повз них хтось невидимий.

Явища ці зникли, коли власник наказав зірвати всі підлоги в будинку. Мав на меті знищити щурів, а однак не виявив жодного сліду гризунів.

А тим часом розгадка цієї історії сягає значно глибше. На початку XVIII сторіччя до власника Чорної кам’яниці завітав якийсь таємничий пан у багатому одязі, зі шпагою при боці і в капелюсі з розкішним павичевим пером.

— Маю до вас одне прохання, — сказав гість. — Чи не міг би я винайняти вашу кам’яницю на цілу ніч?

Очі господаря відразу ожили, справи у нього останнім часом йшли дуже погано і можливість заробити зайвий гріш викликала жвавий інтерес.

— А можна поцікавитися, з якою метою? — запитав він для годиться, бо насправді йому було начхати, задля якої мети впала в око незнайомцеві його кам’яниця.

— Хочу влаштувати бенкет. І заплачу вам сто золотих. Але є одна умова...

— Одна умова... — кивнув господар.

— Тільки одна. В будинку не повинно бути жодної живої душі. Тільки я і мої гості. І ніхто не повинен підглядати чи підслуховувати, що тут відбувається.

— Ага. А куди ж я маю подітися?

— А це вже ваші проблеми. У корчмі переночуєте.

— Гроші наперед.

— Добре. Люблю ділових людей.

Незнайомець вручив господареві сто золотих і на тому вони попрощалися.

Ввечері господар подався ночувати до корчми, але заснути не міг. Крутився, крутився, врешті-решт вбрався і пішов подивитися, що ж там у його кам’яниці має відбуватися. Визирнув з-за рогу і побачив, як до будинку під’їжджають карети, повні панів і пань, гості заходять до кам’яниці, і карети від’їжджають. На освітлених шторах видніються тіні бенкетуючих. А карети продовжують зупинятися біля Чорної кам’яниці, а гості заходять, заходять і заходять до брами, і кінця їм нема. Господар очам своїм не вірить: яким чином його будинок може помістити таку кількість людей? Йому хочеться теж опинитися там, всередині, і побачити, що то за бенкет. Чи не рознесуть вони йому часом будинку таким натовпом?

«Гроші грошима, але ж ми так не домовлялися, — думає він собі. — Я розумію, що на бенкеті може бути і два, і три, і чотири десятки людей. Ба навіть і сто. Чому ні? Але ж самих тільки карет під’їхало уже більше сотні, а з кожної вийшло по парі, а деколи й по дві пари гостей. Вже не кажу про ті карети, які прибули перед моєю появою. А їм нема ні кінця, ні краю... Сто вісімнадцять... сто двадцять п’ять... сто сорок... Не, це неможливо! Сто сімдесят два...»

Коли кількість карет перевалила за дві сотні, господар не витримав і рушив до своєї кам’яниці. Якраз під’їхала чергова карета, з неї вийшло троє панів у чорних плащах, господар приєднався до них, вони разом увійшли в браму, потім стали підніматися сходами. З кімнат нагорі лунала танцювальна музика. Пани за весь той час не перекинулися ані словом. Від їхньої похмурої поведінки у господаря на спині побігли мурашки. Нарешті вони зупинилися перед дверима, які вели до великої зали, перезирнулися і відчинили двері. Музика залунала голосніше.

Господар увійшов за гостями до зали і те, що він побачив, позбавило його надовго дару мови. Зала була вщерть заповнена якимись чудовиськами. Там були рогаті й хвостаті потвори з собачими, вовчими, котячими, щурячими і ще бозна-якими головами, декотрі з них мали шкіряні крила, наче кажани, а замість ніг були копита або півнячі лапи з великими кігтями. Дивовижним було і те, що зала перетворилася на щось безмежне, бо не видно було ані кінця її, ані краю, так що гостей тут могло поміститися ще кілька сот.

Господар закляк на місці і якусь хвилю жадібно ловив ротом повітря. Потім почав тихенько задкувати і поки на нього ніхто не звернув уваги вискочив назад на сходи, хутенько спустився, а там уже нові гості під’їхали. Виглядали вони, як звичайні собі пани, які у той час ходили на вулицях Львова, і щойно у тій залі ставали такими, якими були насправді.

Господар прибіг до корчми і протремтів усю ніч від страху. Ледве досидів до ранку, а з першими півнями поквапився до Чорної кам’яниці. Він зазирнув у кожну з кімнат, і до великої зали в першу чергу, але не помітив нічого незвичного, зала знову мала ті самі розміри, що й раніше. Не виявилося жодних слідів нічного балу. Господар навіть подумав, що то все йому наснилося і мацнув себе за пояс, на якому висів гаман з грошима від дивного гостя. Гаман був на місці, але замість твердих і круглих монет пальці намацали щось м’яке і розлізле. Хутенько розв’язав гаман і в ніс йому вдарив сморід. Ви, мабуть, уже здогадалися, що він там побачив.

Тоді йому пригадалося застереження не сміти підглядати за тим, що буде у нього в кам’яниці відбуватися. Цілий день господар ходив, як причмелений, а під вечір почувся дуже погано, ліг у ліжко і вже не прокинувся.

Та після його смерті ночами ще довго у кам’яниці світилося світло, доки туди не вселилися нові мешканці.

Як п’яничка врятував собор Святого Юра

Вам уже відома одна легенда про походження Чортових скель, яку ви прочитали у попередній книзі. Та існує ще одна легенда.

Отже, ви вже знаєте, що ці скелі несли чорти, аби скинути на собор Святого Юра. Правда, мова не про цей собор, який ви зараз бачите, а той перший, дерев’яний, який існував ще з княжих часів. Однак, чортам їхня затія не повелася. Коли чорти однієї ночі злетілися на полі біля Чишок на нараду і вирішували, яким чином знищити собор, неподалік у копиці сіна міцно спав місцевий п’яничка.

Його розбудив чортячий галас і він став прислухатися. З чортячої розмови п’яничка дізнався, що вони хочуть закидати скелями собор наступної ночі. Далі він уже заснути не міг і чекав, поки чорти не заберуться.

Вранці п’яничка поквапився повідомити війта Винників про небезпеку, яка нависла над собором, але війт тільки висміяв його, порадивши менше пити. Ніхто не йняв йому віри. Тоді п’яничка, прихопивши з собою великого свічника і півня, подався до винниківського лісу, вибрався на найвищий пагорб і став чекати. Півневі на голову він вбрав чорну шапочку і півень собі мирно куняв.

А щоб не впасти духом, п’яничка не забув прихопити з собою пляшку медівки і час від часу прикладався до неї. Опівночі високо в небі почулося лопотіння крил. П’яничка насторожився, а незабаром на фоні зоряного неба побачив великі чорні плями, які рухалися у напрямку собору Юра. Як тільки вони підлетіли ближче, п’яничка кинувся запалювати свічки, але трут відсирів і йому довелося трохи довше помудохатися, ніж сподівався. Нарешті свічки вдалося запалити і хоча чорти опинилися у нього простісінько над головою, він не зрезигнував зі своєї затії і рвучко шарпнув шапочку з голови півня. В очах у півня заблисло світло, від несподіванки він стрепенувся, забив крильми і закукурікав.

Чорти з переляку випустили з рук скелі й ті гугупнули на пагорб, поховавши під собою п’яничку разом із півнем. Там вони й досі знаходяться. А якщо в гарну сонячну погоду, коли довкола панує мертва тиша, прикласти вухо до скель, то можна почути, як півень кукурікає.

Картярі

На Янівському передмісті доживало у XVIII сторіччі кілька старезних перехняблених хатинок, по вікна вгрузлих у землю і зарослих бузиною. За дня там паслися кози, блукали гуси і свині, а вночі туди ніхто не відважувався забрідати.

Якось пізнього осіннього вечора один парубок, добряче загулявши, вертався додому і побачив світло в хатинці на узбіччі. Він знав, що там вже від віку ніхто не живе і дуже здивувався. Але що був хлопцем відважним, бо не раз уночі загулював, то підкрався тихенько і зазирнув у вікно.

За столом сиділо семеро довговолосих бородатих чоловіків і грали в карти. Перед кожним височіла купка золотих талерів.

— О, — затер руки парубок, — така компанія мені до вподоби, — і сміливо зайшов усередину, сів до столу та взяв у руки карти.

Грав він так спритно, що незабаром перед ним з’явилася найвища купа талерів. За весь той час, що вони грали, таємничі чоловіки не перекинулися й словом, тільки похмуро перезиркувалися. Раптом одна карта впала зі столу. Парубок хотів її підібрати і вже був схилився, коли чоловіки хором проказали:

— Не руш!

Гра продовжилася. Незабаром друга карта впала під стіл. І знову хлопець хотів її підібрати, але почув ту саму пересторогу:

— Не руш!

Коли ж і третя карта впала, він таки не втримався і нахилився під стіл. Те, що побачив, перехопило йому подих — у кожного з чоловіків замість правої ноги було кінське копито. Хлопець рвучко випрямився, згорнув за пазуху талери і притьмом вискочив з хати, а вслід йому лунав сміх:

— Га-га-га!!! Ти вчасно дав драла, бо ще хвильку і ми б тебе розшарпали!

Хлопець, мов шалений, гнав доти, доки не влетів до свого дому. Та коли висипав з-за пазухи талери, то побачив самі смердячі кізяки. Вранці згадав, що забув у тій хаті свого капелюха і вирішив піти за ним.

Удень покинуті хатини виглядали цілком невинно, як і завше там порпалися кури, скубли кущі кози, а в затінку у лопухах хропли свині. Хлопець обережно прочинив двері хатини і побачив стіни у павутинні, підлогу у порохах і жодного сліду, що тут уночі хтось грав у карти. Але на цвяшку біля дверей, де він повісив свого капелюха, висіло саме шкамаття. Видно, чорти на капелюхові всю свою лють зігнали.

Звідки у німців фрак

Як і всюди, де мешкало чимало різного люду, у Львові любили оповідати різні смішні історії одні про одних. Українці, поляки, німці, жиди навзаєм кпили і з себе, і зі своїх сусідів.

Коли наприкінці XVIII сторіччя до Львова наїхало сотні австріяків та німців, то спочатку вони дуже відрізнялися своїм одягом серед місцевого населення. От тоді, напевно, й виникла легенда про те, звідки у німців з’явилися фраки.

Одного разу зустрів чорт німця. Німець був вбраний у якогось довгого з багатьма складками халата, а чорт мав на собі куцого фрака. От вони й почали насміхатися одне з одного, яка то в них смішна уберя.

— Ну, німче, — сказав чорт, — досить насміхатися. А давай побіжимо з тобою наввипередки. Оно бачиш вербу край дороги? Там під нею лежить мішок з цванциґерами. Як добіжиш перший, то забереш їх, а якщо я перший, то тобі голову відірву.

— Е-е, де там мені з тобою змагатися! — відмахнувся німець. — Ти за мене краще бігаєш та ще й у такому куцому фракові, а я маю на собі такий довгий халат, що мені плеще по ногах.

— То знаєш, що, німче, дам я тобі мого фрака, а вберу твого халата. Бо й так пережену тебе.

— Добре, — погодився німець.

Вони перевдягнулися і кинулися бігти, але чорт, заплутуючись у халаті, кілька разів падав, підводився і далі біг. А щоби підкасати халата, він не додумався, тому німець таки його перегнав. Підлетів до верби, схопив мішок і давай Богу ноги.

А чорт йому навздогін:

— Німче! Німче! Верни мені бодай мого фрака!

Де там! Німець жене, як звар’йований, а чортові тільки фігу показав.

Бідний чорт сів собі при дорозі та й розплакався. Шкода йому було фрака, бо без фрака у пеклі хоч і на очі не потрапляй. Обрізав чорт поли в халаті і зробив куртку.

А німці з тих пір стали на чортячий копил фраки носити, бо виявилося, що в них дуже зручно і бігати, і ходити.