Легенди Львова. Книга друга

Холмські мудрагелі

Таких мудрагелів, які мешкали у Холмі, годі було десь іще пошукати. Веселі оповідки про євреїв з Холма любили послухати євреї Відня, Варшави, Кракова, Львова і навіть Коломиї, хоча коломийські євреї мали з холмщаками чимало спільного. Усі вони радо приплітали до почутих історій свої власні вигадки так, що тепер неможливо уже дізнатися, звідки походить та чи інша оповідь. Але саме у Львові місцеві євреї вважали себе за найавторитетніших знавців холмського життя-буття. Хочеш почути, над чим зараз сушать голову євреї у Холмі? Спитай у львів’янина!

А чи ви чули коли-небудь, як холмщаки домовляються на здибанку? Це виглядає приблизно так:

— Слухай, Юзю, якщо завтра пополудні буде падав дощ, то я прийду до тебе ввечері.

— А якщо ввечері буде падав дощ?

— Ну, то я прийду пополудні.

А якщо хтось наймав служницю з Холму, то не міг нарікати на те, що умре з нудьги. Одна господиня послала служницю до м’ясара дізнатися, чи має він телячі ноги. Служниця провернулася і каже:

— Я не побачила, бо він був у чоботях.

Наша історія про холмських мудрагелів починається від самого створення світу. Інакше не можна. Бо саме коли Господь сотворив світ, то сотворив і людські душі. Душі мудрих людей всипав до одного мішка, душі дурнів — до другого і закликав ангела, аби той узяв мішки з душами і рівномірно розсіяв по землі.

Ангел узяв мішки і полетів. Облетів усі краї і всюди сипав за пригорщею мудрих душ пригорщу дурних, аби мудрі люди і йолопи народжувалися у рівній кількості і ніхто з них не переважав.

І ось коли він підлетів до якоїсь високої гори, вкритої сосновим лісом, то мішок із мудрими душами зачепився за верхівку сосни. Ангел шарпнув, і мішок розірвався, а всі мудрі душі висипалися на землю. Ну, тепер ви знаєте, чому у Холмі живуть самі мудрагелі. Бо та гора і дала назву місту, яке заснував король Данило.

Отже, холмщаки мали свій розум і не бажали нікого слухати. Світ, за їхнім уявленням, був саме таким, яким вони його пізнали з дитинства, і начхати було їм на те, що писалося в книжках та шкільних підручниках.

Ніде, окрім Холму, не вважалося, що місяць важливіший за сонце. Чому? Бо холмщаки вважали, що завдяки місяцеві видно було уночі, а без сонця можна було обійтися, адже вдень і так ясно, як... авжеж, як удень.

Холмщаки були свято переконані, що влітку тепло тільки тому, що усю зиму палилося в грубах і печах, а завдяки цьому й повітря нагрілося. А взимку зимно, бо влітку в печах не палили.

Як Холм будувався

Одного разу вирішили холмщаки збудувати порядні будинки з грубих колод. Дерева у них було багато, вся гора заросла міцними стрункими соснами. Зрубані стовбури чоловіки брали на плечі і несли згори, спотикаючись та хитаючись від тягаря. Носили вони ті стовбури місяць, носили другий, намучилися, що страх. Аж тут нагодився купець зі Львова, побачив, як вони тяжко працюють і каже:

— А чого ж то ви так мучитеся? Хіба не легше ті колоди котити згори?

Хлопи дуже втішилися, почувши таку раду, і чимдуж побігли до старійшин. Ті страшенно здивувалися:

— Хто б подумав! Можна котити!

Але мудрі холмщаки не були б мудрими холмщаками, якби щось вирішували без дебатів. Сім днів і сім ночей засідала рада общини. Одні підтримали пораду львів’янина, інші її ганили, а іде інші ставили питання так:

— Котити не штука. Але з якого боку має бути гру битий кінець: з правого чи з лівого?

Тим часом усі ті сім днів, як і раніше, хлопи трагали колоди на плечах. Восьмого дня рада постановила, що будуть таки ті колоди з гори спускати, і записали це в книгу, аби і наступні покоління могли скористатися такою цінною порадою. Після цього рада старійшин подалася до гори і оголосила свою постанову. Втішені хлопи, аби переконатися, що новий спосіб справді зручніший, узяли колоди, які перед тим знесли з гори, і стали їх тягнути на плечах знову на гору. Очі їм вилазили, піт лився дзюрком, але вони таки винесли кілька колод і під захоплені вигуки усіх мешканців, що зібралися внизу, покотили колоди додолу. Радості не було меж, натовп кричав і плескав у долоні, грала оркестра і майоріли прапори.

Відтепер робота пішла куди швидше, і незабаром наскладали вони тих колод стільки, що хати почали рости, як мокрого літа. Але хати ці були особливі. Їх не будували однаковими. Кожен холмщак пильнував, аби хата була і не зависока, і не занизька, а якраз до його зросту. Усе це для того, щоби заощадити дерево.

І коли уже вони збудували усі хати, раптом пригадали собі, що забули про синагогу. Знову подалися лісоруби на гору, рубали сосни і котили їх згори, а як назбиралася достатня кількість колод, то усі найкремезніші чоловіки розбилися на десятки. Кожна десятка узяла на плечі по одній колоді і, вишикувавшись шеренгою, рушила на місце будови через усе місто. А що несли вони ті колоди не вздовж, а впоперек, то перші ж хати, які їм зустрілися дорогою, завадили рухатися далі. Адже, будуючи ті хати, холмщаки поробили вулички такі вузенькі, аби міг проїхати лише один віз, а вже два вози розминутися не могли. І якби вони несли колоди, ідучи вервечкою, проблеми б не було, а так мусили стати і радитись, що чинити далі.

Старійшини зійшлися на нараду і радилися сім днів і сім ночей, а хлопи з колодами стояли і чекали, спливаючи потом. І ось нарешті вихід знайшли. Синагога мусить бути збудована за будь-яку ціну, а тому усі хати, що перепиняли рух колодам, слід розвалити.

Так вони і зробили, зруйнувавши півміста. Занесли колоди на те місце, де мала стояти синагога, а потім хати відбудували знову.

Холмська лазня

Коли у Холмі з’явилася синагога, то зосталося тільки збудувати ще лазню, аби кожен правовірний жид міг викупатися перед сабашем і перед святами. Місце для лазні знайшли біля струмка. Вибрали добровольців, які мали викопати яму для басейну, і почали планувати, як би мала та будівля виглядати.

Копачі взялися за працю, але за хвилю задумалися.

— Ну, добре, а куди ми подінемо ту землю, що викопаємо?

— Та куди ж її подіти? Біля басейну.

— Це неможливо. Невже ми залишимо посеред мікви (лазні) таку гору землі?

Тоді вони подалися до ради старійшин. Семеро мудреців цілий день і цілу ніч радилося і врешті вирішили:

— Геніальне вирішення є завше одностайне. Біля мікви викопаємо другу яму, таку ж глибоку і широку, і туди поскидаємо землю.

Нарешті лазню таки збудували та, коли дійшло до столярки, жиди розбились на два табори. Одні вважали, що підлогу треба класти з гибльованих дощок, щоб тріски не покалічили ноги, а інші заперечували, бо, мовляв, у лазні завше мокро, і гладка підлога буде слизька — можна зламати ногу, а то й забитися.

Кагальна рада довго засідала і врешті вирішила:

— Мають рацію одні і другі, а тому треба догодити обом сторонам. Дошки на підлогу слід класти почергово гибльовані з негибльованими.

Сикавка

Як тільки в Холмі дізналися, що в кожному великому місті має бути своя протипожежна охорона, то жидівська община негайно на засоби кагалу закупила помпу і сикавку (гумового вужа) та передали їх на зберігання синагогальному шамесу.

Шамес був чоловіком практичним і вирішив, що ґумовий вуж — це дуже зручне місце для зберігання таких цінних речей, як цибуля, хрін, часник.

Минуло кілька років, і в Холмі вибухнула пожежа.

Пожежники відразу урухомили помпу і стали помпувати воду, але тут виявилося, що сикавка геть забита усілякою городиною. Поки її чистили, будинок згорів.

Наступного дня зібралася громада і стала розмірковувати, як же далі бути з тою сикавкою. Молоді кричали, що шамес не мав жодного права використовувати її у своїх приватних цілях. Старші вважали, що за той час, що вуж перебував у шамеса, він уже здобув на нього повне право. Молоді погодилися, що на підставі тривалого користування вужем, він уже став власністю шамеса, але він повинен поклястися бородою і пейсами, що ніколи більше не буде зберігати в ньому городини. На це старші запитали: а де ж йому в такому випадку тримати городину?

Три дні і три ночі вони сперечалися і врешті-решт дійшли спільного вирішення. Отже, шамесові дозволяється тримати у сикавці все, що йому заманеться, але рівно за три дні до пожежі він повинен вивільнити її від сторонніх речей.

Гора

Отак місто Холм росло, розросталося, людей у ньому прибувало, дітей народжувалося усе більше, а кількість будинків не збільшувалася, бо вже не було місця, де їх ставити. Що ж робити? Геть уся долина уже заселена. Де знайти місце на нові будівлі? Зібрали старійшини раду і радилися сім днів і ночей, поки не дійшли згоди. Головною перепоною для того, аби місто могло розростатися, визнали гору, а тому вирішили її пересунути.

Одного дня зібралися усі мешканці Холму біля підніжжя гори, засукали рукава і я-ак наперли на гору! Пхали, тиснули, надуваючи червоні щоки, аж піт градом котився по спинах. Врешті так вони впріли, що поскидали свої каптани і шапки на траву, і взялися до роботи знову.

А тут їхав на возі якийсь дядько, побачив цілу купу одягу, згріб собі на віз та й далі поїхав. Холмщаки нічого не зауважили, а продовжували пхати гору. Врешті-решт вони добряче натомилися й сіли спочити. І що вони побачили? Там, де вони поскидали свій одяг, виднілася тільки витоптана трава.

— Гурра! — радісно закричали вони. — Дивіться! Дивіться, як ми далеко посунули гору, що вже й наших каптанів не видно!

Холмські рахунки

Приїхав один холмщак до Львова і, завітавши на обід до ресторації пані Телічкової, підійшов до каси і поцікавився, скільки коштує зупа.

— Сім грошів.

— А риба?

— Теж сім.

— Прошу подати.

З’їв обидві страви і збирається платити.

— Скільки з мене?

Чотирнадцять, відказує пані Телічкова.

— Що? Це неможливо!

— Що вам не подобається?

— Сім додати сім зовсім не чотирнадцять!

— Справді? Цікаво, як ви до того дійшли.

— У нас в Холмі це куди менше. Подивіться: я був удівцем і мав чотирьох дітей.

Оженився на вдові, яка мала також четверо дітей. А трьох дітей маємо разом. Таким чином кожен з нас має по сім дітей, а вкупі їх скільки? Одинадцять!

Ну, пані Телічкова проти таких аргументів встояти не могла і з огляду на те, що має справу із холмщаком, взяла у нього тільки одинадцять грошів.

Львів’янин в цюпі

В Холмі дуже не любили, як хтось насміхався з «чудового міста на пагорбі», а ще більше не любили, коли когось із місцевих мешканців називали дурнями.

Одного такого чоловіка зі Львова навіть арештували і посадили до цюпи. Минула, може, година, і арештант попросив вартівника:

— Добродію, я такий голодний, що скоро буду гризти лаву. Візьміть гроші та й купіть мені хліба.

Вартівник взяв гроші і подався по хліб, а львів’янин відчинив двері і втік.

Та тільки не сподівався він, що у Холмі всі дуже пильні, і скоро чужинець впав комусь в око, і його заарештували знову. Тим разом на варті стало аж двоє і то наймудріших. А тому, коли надвечір львів’янин знову попросив купити йому хліба, варта відказала:

— Еге, тепер ти нас не здуриш, нє! Ми звідси ані ногою! Нізащо не покинемо в’язниці! А як ти такий голодний, то катай сам до міста і купи собі хліба.

Захист від морозу

Влітку холмщакам жилося добре, а от взимку вони мерзли. Зібралася рада і стала розважати, як помогти в цій біді.

— Чому ми мерзнемо? — запитав цадик і сам відповів: — Тому що до міста приходить мороз. Я думаю, що нема кращого способу для захисту від морозу, як обгородитися колючим дротом.

Всі дуже втішилися і того ж таки дня обгородили місто колючим дротом.

Вранці наступного дня вийшов цадик надвір, хухнув у повітря, похляпав себе по боках і підійшов до загорожі. Висунув руку назовні і відразу відсмикнув:

— Але там мороз!

Покара

Один вугляр у Холмі виявив, що його хтось обкрадає. Сторожа влаштувала засідку і впіймала злодія. Виявився ним місцевий коваль. Рада общини розглянула цей випадок на своєму засіданні.

— Замкнути його в льоху і хай сидить там, доки не почорніє, — каже один радник.

— Призначити йому штраф, — каже другий.

— Ще чого! — заперечив третій. — Ми злодіїв завше ув’язнювали. А як би то виглядало, щоби такий пташок міг ся викупити?

— І то правда, — погодився староста, — але хто нам буде кувати коні, як посадимо коваля?

Радники радилися цілий день і дійшли висновку, що за крадіж є одна покара — в’язниця. Але коваля посадити не можна, тому вирішено посадити шевця, оскільки у Холмі їх і так два, а коваль тільки один.

Скарбонка

І в Холмі траплялися шахраї та злодії. Отож, коли уже втретє в синагозі обікрали скарбонку, до якої складали пожертви для бідних, рада старійшин звеліла шамесові зробити усе, щоб убезпечити скарбонку від злодіїв.

Шамес три дні ламав голову, аж врешті наказав сторожу почепити її високо на стовпі.

— Як ми маємо до тої скарбонки дістатися? — обурювалися перші ж жертводавці, які хотіли кинути до неї кілька копійок.

Тоді шамес подався до ради і повідомив:

— Ваш наказ я виконав, але постала інша проблема.

— Яка?

— Ніхто до неї не може дістатися.

Знову рада тяжко замислилася і після тривалих дебатів постановила:

— Першу проблему вирішили, — промовив голова, — скарбонку від злодіїв убезпечили. А другу проблему вирішимо таким чином, що поставимо сходи, аби жертводавці мали змогу туди дістатися.

Гарний спосіб

Дев’ять холмщаків пішло на річку купатися. Коли ж вони вийшли на берег, то вирішили перевірити, чи ніхто з них часом не потонув. Став один рахувати: один, два, три... вісім. Одного бракує. Тоді інший береться рахувати: і в нього вісім. Так усі по черзі рахували, і в кожного виходило вісім, а це означало, що хтось із них таки втопився. Ото лихо. Когось нема серед них, але кого? Сіли вони на березі та й журяться. Коли це надходить якийсь подорожній і питає:

— А чого то ви так тяжко журитися?

Вони й розповіли йому, що хтось із них потонув, але вони не можуть довідатися, хто саме. Перехожий їх перерахував і розсміявся:

— Не журіться. Вас дев’ятеро.

Але холмщаків не так легко переконати:

— Жартуєте? Звідки нас дев’ятеро, коли ми всі рахували і виходило восьмеро, га? Ич який мудрий знайшовся!

— Добре, — сказав чоловік, — тоді зробимо ось як. Ви всі ляжете животами на землю і зробите носами ямки. А потім підведетеся і порахуєте ямки.

Така рада усім сподобалася і, коли ямки порахували, вийшло таки дев’ять. Радісні холмщаки повернулися додому, радіючи, що ніхто з них не потонув, а в майбутньому такий чудовий спосіб, як випорпування носом ямок, став добрим холмським звичаєм для всіх, хто ходив купатися, чи на полювання.

Сторож

Якось до Холму приїхав коваль і став там жити. Коваль мав руде волосся і руду бороду. Коли його побачив місцевий рабин, то відразу сказав собі: «Коваль рудий. А всі руді — це завше дурисвіти, а всі дурисвіти — злодії».

Серед жидів зчинився галас: у Холмі злодій! Особливо перейнялися цією звісткою крамарі. Вони прийшли до рабина і попросили ради. Рабин, довго не міркуючи, сказав:

— Оскільки злодії крадуть уночі, коли всі крамниці зачинені, то нема іншого виходу, як почати торгувати саме вночі, а вдень спати. Відтепер крамниці будуть у безпеці.

Так вони і вчинили, але новий клопіт: вночі ніхто нічого не купував. Зібралися крамарі знову у рабина і стала жалітися: що робити?

— Та що робити, — знизав плечима рабин, — треба найняти сторожа.

— Але сторожу треба платити.

— Що то є оплата одного сторожа? Для міста це дрібничка.

Крамарі порахували витрати і вийшло, що на спілку це не такі вже великі гроші, й погодилися. Тієї ночі сторож, якого вони найняли, став на першу варту. Але вночі було зимно, і наступного дня він попросив, аби йому купили теплого кожуха. В кожусі було тепло, але ходячи вулицями, сторожеві різні думки лізли до голови. Адже він у тому кожусі нічим не вирізняється від інших людей, і хтось може подумати, що він не сторож, а злодій.

Рабин порадив вивернути кожух навиворіт.

Так він і зробив. Минуло два дні, і він знову прийшов до рабина.

— Я боюся вартувати у кожусі вовною наверх, бо ану ж з лісу вибіжить вовк і подумає, що я вівця?

— І що ти пропонуєш?

— Купіть мені коня.

З наступної ночі сторож уже їздив на коні, але що їздити на конях не вмів, то дуже боявся. Прийшов до рабина і каже, що боїться їздити на коні, бо кінь може його скинути, і він розіб’ється.

Рабин порадив коня прив’язати до стовпа. Усю ніч кінь був прив’язаний до стовпа, а на коні сидів сторож. Вранці крамниці виявилися пограбовані. Купці привели сторожа до рабина і стали нарікати. Рабин спитав у сторожа:

— Як так могло статися?

— А так, що кінь був цілу ніч прив’язаний до стовпа, а я цілу ніч просидів на коні.

— То треба було злізти з коня.

— Але якщо б мене зустрів вовк і подумав, що я вівця?

— То треба було вивернути кожуха всередину вовною назад.

— Тоді б ви мене взяли за злодія.

— То треба було скинути кожуха.

— Тоді б я замерз.

— То треба було кричати!

— О, ти бач які розумники! Мене найняли, щоб ви могли спокійно спати. Так чи ні?

— Так.

— То навіщо ж я буду кричати і будити вас? За таку мудрість сторожу підняли оплату.

Файфель шукає себе

Жив собі у Холмі хасид Файфель. О, то був такий хасид, що тільки пошукати. Вбирав тільки обшмульганий каптан, який пахнув цибулею і тютюном, але зате на голові носив хутряну шапку з соболиним хвостом. Скроні Файфеля оздоблювали довгі закручені пейси. Ніхто на весь Холм подібних не мав, і Файфель ними дуже пишався. А ще Файфель пишався тим, що його пальці перегорнули геть усі учені книги, які містилися в місцевій синагозі. Звичайно, це зовсім не означало, що Файфель ці книги читав, але йому і цього було достатньо. Мав таку міну, ніби сам ті книги написав, бо вважав себе не простим хасидом, а вченим хасидом і дивився на всіх інших згори.

Одне слово, був він дуже зарозумілим, хоча насправді плутав геть усе, і того, що вранці прочитав, увечері вже не пам’ятав, а що звечора постановив собі не забути, то зранку йому з голови вилітало в одну мить. Бувало й так, що коли він збирався йти в синагогу, то не міг знайти свого вбрання, бо не пам’ятав, де його подів, а коли знаходив лівого черевика, то бракувало правого. Але Файфель вважав себе за великого вченого і мав ту свою забудькуватість за нормальну річ. Єдина незручність — через постійні витрачання часу на пошуки то вбрання, то окулярів, то молитовника, завше запізнювався до синагоги.

Врешті-решт постановив собі зробити з тим усім порядок. Одного вечора, перед тим як влягтися спати, узяв картку паперу і написав: «1. Окуляри — на столі. 2. Каптан висить на дверях. 3. Шапка лежить на кріслі. 4. Черевики — під ліжком. 5. А я лежу у ліжку».

Після цього він сховав картку під подушку і заснув із блаженною усмішкою, маючи певність, що вранці вже його не чекатиме жодна несподіванка.

Як тільки перші промінчики сонця залоскотали Файфелевого носа, він встав, витяг папір з-під подушки і прочитав: «Окуляри — на столі». Чудово! Файфель вдягнув окуляри і читав далі: «Каптан висить на дверях». Ага! Він зодяг каптан, потім дізнався, де лежать черевики, взувся, а коли дійшов до п’ятого пункту: «А я лежу у ліжку», подиву його не було меж. Він уважно оглянув ліжко, але там не було нікого.

Файфель сильно замислився, він став ходити з кутка в куток, заклавши руки за спину, і думати. Він думав так напружено, що аж піт виступив йому на чолі. Ще би! Хіба не він найученіший з-поміж хасидів? А якщо так, то все, що напише його рука — істина. Хіба він не написав власноруч, що лежить у ліжку? Написав. І якщо усі інші пункти, зазначені на папері, виявилися правдивими, а всі речі були саме там, де й мали бути, то нема жодних підстав засумніватися в останньому пункті.

— Отже, я відшукав геть усі речі, — сказав він сам до себе. — Але не знайшов себе. І що це означає?

Тут він відчув, як зимний піт проступив йому на обличчі. Йому стало страшно.

— Якщо мене нема там, де я ще звечора мав бути, це означає тільки одне: я уночі зник! Я зник і мене нема!

Волосся йому на голові стало дуба. Файфель притьмом вискочив на вулицю і побіг навмання, куди ноги несли, світ за очі у пошуках себе. Він біг і біг, доки не стомився, а кишки йому в животі заграли марша. «От біда, — зажурився, — мало того, що я зник, то ще й голод мене діймає. І хто б мене нагодував?».

Роззирнувся довкола і побачив панський будинок. «О, тут мусить жити якийсь багач, — втішився Файфель, — він мусить мене нагодувати. Піду попрошу. За їду нема встиду».

От він постукав у браму, слуги його вислухали, пішли запитати пана, а той наказав привести гостя. Виявляється, пан якраз потребував сторожа для свого жеребця, якого недавно купив на ярмарку. Жеребець дорогий, самого його в конюшні лишати не можна, бо вкрадуть. Файфель подумав собі, що сторожити коня зовсім просто, і погодився. Його добре нагодували, а коли звечоріло, він накинув на себе коц і вмостився на купі сіна перед конюшнею. Не довго й часу минуло, як він любенько собі захропів.

Файфель спав, а от пан заснути ніяк не міг. Він дуже переживав за свого коня. Усе йому причувалося, ніби хтось підкрадається до конюшні: ось гілочка хруснула, ось пісок зашурхотів під ногами... Врешті не витримав, накинув на себе халата і тихенько вибрався надвір. Підійшов до конюшні, відчинив двері, переконався, що кінь стоїть на місці, вийшов, зачинив двері, а Файфель навіть його не помітив.

— Ага! — вигукнув пан. — То так ти стережеш мого коня! Спиш!

— Я сплю? — обурився той. — Я все чую і бачу. Просто я замислився.

— І про що ж ти так замислився?

— О-о, я замислився над великою Господньою мудрістю. Як то він добре вчинив, що не створив землю їстівною. Інакше б ми її вже давно з’їли. Правда?

— Правда. І що тобі за бздури до голови приходять? Я тебе найняв охороняти коня, а не для того, аби ти тут фантазував.

Файфель покивав головою, але наступної ночі знову собі задрімав. А от пан спати не міг, крутився, вертівся, аж врешті таки встав з ліжка і вийшов надвір. Підійшов до конюшні і бачить, що Файфель знову спить. Він його штурхнув і каже:

— Чи я не казав тобі пильнувати коня? А ти знову спиш!

— Ой, та де! Не сплю, а тільки замислився. Я в цьому не винен. Такий уже я вдався, що мушу весь час щось собі думати.

— І що ти цього разу надумав?

— Я думав про те, який наш Господь мудрий, що створив ніч і день, бо якби мали ми суцільний день, то не знали б коли спати лягати. Правда?

— Правда. Але ти маєш пильнувати мого коня, а не думати про все на світі.

На третю ніч Файфель знову пірнув у роздуми. Йому хотілося якнайскоріше відшукати себе і він шугав думками по світу, вгадуючи, де він може бути. Та так і не помітив, як склепив повіки. А відкрив їх щойно, коли зазоріло. Та й то тільки тому, що пан його розштурхав із криком:

— Ти! Йолопе! Коня нема!

Файфель спокійно глянув на пана і проказав:

— І чо би то я кричав? Я знаю, що коня вже нема. Власне саме над цим я й замислився. Як то так виходить, що його нема, а конюшня і ворота стоять цілі, хоча я собі сиджу тут цілу ніч.

Пан розлютився так, що кинувся бідного хасида мотлошити. Бив, лупив, смикав за пейси, копав ногами, що у бідного Файфеля уже жодного живого місця не зосталося. І тут його осяяла спасенна думка: «Якщо я чую, що мене болить голова і спина, то це означає, що вони в мене є. А там, де є моя голова і моя спина, мушу бути і я!».

— Гурра! — закричав він раптом так радісно, що пан на мить отетерів і перестав бити, а Файфель вирвався з його рук і з радісним криком побіг додому. — Я знайшовся! Знайшовся! — кричав він, і люди зглядалися йому вслід, хитаючи головами.

Файфель мандрує до Львова

Холмщак Файфель мріяв побачити Львів. Мріяти можна довго, але наш Файфель був хлопом рішучим і врешті вирішив свою мрію втілити в життя. Одного ранку, щойно зазоріло, взяв харчі на дорогу, взяв костура і рушив у бік столиці. Йшов, йшов цілий день, натомився, а тут і звечоріло. От він і розклався собі у м’якій, зарослій травою фосі при дорозі на ночівлю. Поклав під голову клунок і тільки зібрався задрімати, як у голову йому залетіла тривожна думка: а що, як я, прокинувшись вранці, переплутаю, в якому напрямку Львів, і поплуганюся назад до Холму? Але Файфель мав неабияку кебету і відразу знайшов чудовий вихід. Щоби завтра не збитися з вірного шляху, роззувся і поклав свої черевики скраю гостинця шпіцами в напрямку Львова, а п’ятками у напрямку Холма.

— О, тепер я спокійний, — сказав сам собі, — тепер я з дороги не зіб’юся, адже черевики показують на Львів, а п’яти — на Холм.

З тою гарною думкою він і задрімав. Поки спав, дорогою проїжджала хура, вантажена хмизом, галуззя звисало по обидва її боки, збиваючи пилюку. Нема чого дивуватися, що ті гілки зачепили Файфелеві черевики і розвернули їх задом наперед. Тепер черевики шпіцами вказували на Холм, а п’ятами на Львів.

Щойно свінуло, Файфель прокинувся, і протер очі. Роззирнувся довкола і дуже здивувався: що він робить у цій фосі при битій дорозі? Глянув на свої босі ноги і знову задумався: а де ж черевики? Повернув голову вбік: є! І тут він пригадав собі, що манджає до Львова. От який він мудрагель! Як він змисно все вигадав. Тепер він достеменно знає, в якому напрямку рухатися далі: шпіцами — на Львів, п’ятами — на Холм. Але йому до Холму не треба, йому треба до Львова.

Весело підмугикуючи, він взувся, закинув клунок на плечі і рушив у тому напрямку, який показували черевики.

Йшов, йшов цілий день і щойно надвечір дістався рогаток міста, котре саме вчора покинув. Але Файфель був певен, що потрапив до Львова. Іде собі, роззирається на всі боки і не може надивуватися:

— Що за диво! — вигукнув він. — Та ж то вилитий Холм!

Такі самі заболочені вулички, такі самі дерев’яні будиночки, та й кури бігають попід ногами, свині валяються попід плотами, собаки дзявкають на кожному кроці, а мешканці просто з вікон вихлюпують на вулицю помиї.

— Та йой! Та ж тут всьо, ну чисто всьо, як у Хол мі! Хто б подумав! Львів — чудове місто. Я чуюся, як у себе вдома.

Вийшовши на Ринок, не міг втриматися від вигуку захоплення. Адже і Ринок до найдрібніших деталей нагадує його рідний! Ось і ятки такі самі, ба навіть та ятка, в якій у Холмі торгує рибою його Ривка, і тут, у Львові, така ж сама. Правда, вже вечір, і на Ринку безлюдно. А яка тут синагога? Боже мій! Файфель не міг натішитися. І синагога тут була така сама, як у Холмі. Він був просто в захопленні від Львова. А ось і шамес.

— Шалом!

— Шалом, Файфеле!

Оце радість! Файфеля, великого хасида Файфеля з Холму, знають у Львові і навіть пізнають на вулиці. А далі ноги його несли уже самі, несли туди, де у Холмі стояла його хата. Цікаво, що знаходиться на цьому місці у Львові?

І коли він потрапив на вулицю, яка до болю нагадувала ту, на якій він мешкав, і побачив дім, який нічим не відрізнявся від його рідного, то вже навіть і не дивувався. Єдине, що його здивувало, то це те, що побачив на подвір’ї: там бавилося шестеро дітей і всі вилиті його діти! А ще більше він роззявив рота від подиву, коли відчинились двері, і з’явилася його жінка.

Файфель на мить остовпів і, хапаючи вустами повітря, заверещав:

— Ґвалт! Жиди! Тільки-но подивіться! У Львові — всьо, як у Холмі. І то ще півбіди. Але щоби на такій самій вулиці стояв такий самий дім, а в ньому мешкала така сама хулєра, як моя Ривка — того би-м нігди не помислив!

— О, Файфеле! Вернувся! — привітала його Ривка. — Ходи вечеряти.

Файфель роззирнувся. До кого вона говорить? Нікого, окрім нього, на вулиці не видно.

«Отже, жінка схожа на Ривку говорить до мене, — зробив висновок. — Понадто: вона назвала мене Файфелем. Авжеж, мене справді звати Файфелем. У цьому нема жодного сумніву». Його подиву не було меж: виявляється, у Львові в такому самому будиночку мешкає така сама Ривка і в неї — диво-дивнеє! — чоловік на ім’я Файфель. «А ще ж він вочевидь капка в капку вилитий я! Оце то пригода!»

— Ну, чого ти стоїш? — прокинула його із задуми жінка. — Вечеря холоне.

Якусь хвилю він вагався, але врешті таки увійшов до хати, сів до столу і став вечеряти, час від часу зиркаючи на двері, чи не з’явиться другий Файфель. Цікаво, що він скаже, побачивши свого двійника з Холму. По вечері діти полягали спати, Ривка розстелила ліжко і почала роздягатися, а львівський Файфель усе ще не з’являвся. Ну, не, то не. Може, вранці прийде. І Файфель ліг коли Ривки та з утоми вмить заснув.

Однак львівський Файфель не прийшов ні завтра, ні позавтра, тижні минали за тижнями, місяці за місяцями, а він не з’являвся. Проминув рік, а Файфель і далі мешкав собі ві Львові, йому було добре, навіть львівська Ривка подобалася йому куди сильніше за холмську, бо таки менше гдирала. Інколи спадало йому на гадку: а може, вернутися врешті додому, до рідного Холму, за яким сумував, але тут таки ту гадку і відганяв. Що він скаже холмській Ривці? Де пропадав? Що пояснить дітям? Ні, вже краще залишатися у Львові. Та, зрештою, могло статися й таке, що львівський Файфель саме подався до Холму і так само натрапив на його хату, а холмська Ривка закликала його вечеряти і він залишився жити в його хаті і живе собі та й живе, га?

Файфель купує козу

А раз Файфель вирішив, що треба йому купити козу. Зібрався він на торг, вибрав найкращу козу, яку тільки побачив, і рушив назад. Але дорогою зупинився у корчмі, аби відпочити й перекусити, а козу прив’язав до плоту. А що був дуже втішений своєю козою, що так її вигідно купив, та ще й виторгував у продавця гендляра золотого, то замовив собі ще й горілочки.

Тим часом корчмар підмінив йому козу своїм старим цапом, який був такої самої барви. Файфель після почастунку нічого не помітив, узяв цапа за мотузку і привів додому. Жінка, як побачила, кого він привів, то аж руками сплеснула:

— І то має бути коза?

Вхопила качалку і ну свого п’яненького чоловіка лупасити. Але захмеленому Файфелю геть усе з голови вилетіло, пам’ятав тільки, що заплатив чотири золотих за тварину з великим вим’ям.

— Ну, то, певно, тобі підсунув цього зачуханого цапа той свинтус на торзі. Завтра з самого ранку підеш знову на ярмарок і приведеш козу, за яку ти заплатив добрі гроші. А якщо він буде щось крутити, то загрозиш йому стражниками.

Бідний Файфель наступного ранку знову вибрався в дорогу. Зажурений тим клопотом, який спав йому на голову, зайшов до корчми і пожалівся корчмареві, що йому сталося, бо мусить знову плуганитися на ярмарок, сваритися з гендлярем і кликати на нього поліцію.

Корчмар вгостив його чаркою, а поки Файфель вгощався, він хутенько відв’язав цапа від плоту, а прив’язав козу, бо подумав, що його може чекати неприємність, якщо Файфель виявить, що гендляр таки продав йому козу.

Файфель знову нічого не помітив і подався на торг, обдумуючи дорогою, що він скаже гендляреві та як буде погрожувати поліцією.

Але гендляр щиро здивувався:

— Про якого цапа цей вар’ят говорить? Та погляньте, чи це не коза, яку він учора купив? А я, дурний, ще йому одного золотого спустив!

Файфель, уже нічого не тямлячи, потягнув додому. І так йому в голові було маркітно, що не міг не забрести знову до корчми, де так гарно запив і свою радість, і своє горе. А корчмар уже постарався, аби Файфель добряче залив очі і не помітив, що козу знову підмінили цапом.

Вся єврейська община Холму зібралася, щоб побачити, кого цього разу приведе Файфель з торгу. І коли вони побачили цапа, то були так ошелешені, що відразу зібрали раду, яка радилася сім днів і сім ночей, поки не дійшла висновку, що коли вести козу з торгу до Холму, то вона перетворюється на цапа, а коли назад — цап стає козою. І постановили, що віднині забороняється купувати кіз на тому торгу.