Легенди Львова. Книга друга

Чортячий хвіст

Колись у давнину студенти медицини мусили купувати трупи для того, щоб вивчати анатомію та хірургію. Двоє львівських студентів медицини приїхали до Збаража на вакації. Саме на ту пору помер там у шпиталі якийсь жебрак, якого дві баби пильнували. Студентам спало на думку викрасти труп жебрака і зайнятися наукою на дозвіллі.

Купили вони горілку, заправили її медом та кількома краплями опіуму і прийшли до шпиталю, ніби провідати покійного. А там почали тяжко зітхати, гаряче молитися й оплакувати, якої вони тяжкої втрати зазнали. Старим жінкам така ревна побожність припала до вподоби, слово за словом розговорилися вони зі студентами, а ті вийняли пляшку та стали бабів пригощати. А при цьому завели бесіду про духів, упирів і чортів.

Нарешті, помітивши, що бабці твердо заснули, дали їм у рук волового хвоста, відчинили вікно і винесли трупа.

Вранці бабці прокинулися і дивляться — жебрака нема, а в їхніх руках якийсь хвіст. Тут їм нічого іншого не свінуло у голові, окрім того, що трупа викрав диявол.

Ціле місто ні про що більше не говорило, тільки про викрадення покійного жебрака та що баби мали таку бійку з чортом, аж вирвали йому хвоста.

Порада святого Миколая

Була собі господиня в Брюховичах, котра хоч і мала доброго чоловіка, але весь час оком кидала на молодого наймита. Але мусила пильнуватися перед чоловіком, щоб, не приведи Боже, не помітив її захоплення. І не вигадала вона нічого мудрішого, як податися до ворожки та попросити у неї якогось засобу, аби чоловік її осліп.

— А нащо то вам, ясна пані? — поцікавилася ворожка.

— Ой, не знаю чи й казати...

— Та кажіть, кажіть, мені все можна казати.

— Є у нас наймит... молодий, гарний...

— А-а, далі можете ніц не казати. Скажу вам, як зарадити. Підіть до лісу, там коло ставу росте крислатий дуб. А на тім дубі об’явився святий Миколай. От у нього і попросіть поради.

Ворожка була мудра і не бажала зла цій родині, тому тихенько усе розповіла чоловікові тієї жінки. Наступного дня він почепив собі довгу бороду, пішов до лісу і виліз на дуба.

Жінка не забарилася. Прийшла до дуба, впала на коліна і стала просити:

— Святий отче Миколаю, змилуйся! Зроби, щоби мій чоловік став темний!

— Нащо то тобі? — спитав чоловік, змінивши голос.

— Є у нас наймит... молодий, гарний...

— Далі можеш не казати. Навари багато пирогів, помасти добре маслом, зготуй печеню, ковбасу і годуй його так три дні, то він стане темний.

Втішена жінка поквапилася додому і відразу кинулася робити пироги та пекти м’ясива. А тут і чоловік повернувся нібито з поля. Жінка коло нього скаче, мало не кудкудаче, та до столу припрошає, пироги підсовує, а до них миску зі сметаною.

Три дні чоловік розкошує, як неабиякий пан, а третього дня надвечір раптом каже:

— Ой, жінко, щось я ніц не виджу!

— Та йди! — ніби не повірила жінка і стала йому перед очима руками махати. Але чоловік ані оком не зморгнув. — Йой, що я, бідна головонька, буду робити! — загойкала вона та, взявши чоловіка за руку, підвела його до печі і помогла на піч вилізти.

А потому закликала наймита і почала його вгощати тими самим смаколиками, що й чоловіка. Як попоїли вони, то стали шептатися та обніматися, а як дійшло до поцілунків, то чоловік уже не витерпів:

— Чи ти, хлопче, господар до моєї жінки, чи я? — раптом гаркнув він та, зіскочивши з печі, почав обох палицею хрестити, приказуючи: — Це від мене, а то від святого Миколая! Це від мене, а то від святого Миколая! Це від мене, а то від святого Миколая!

Відлупцював обох у смак так, що надовго відбив охоту до любощів.

Жебрак-злодій

Навіть серед жебраків панували свої гонори, навіть вони пишалися своїм походженням. Особливо жебрак, який і предків своїх мав жебраками. Нехай-но тільки якийсь незнайомий обдартус стане поруч нього, то цілий град обурених слів сипоне йому на облізлу голову:

— А ти відки? Я з діда дід, а ти заволока, перейдисвіт, жабоїда, нехристь.

Ну, а вже жебрак-лірник — то пан над панами, він співав набожні і світські пісні та балади, слухаючи які, присутні незмінно витирали сльози. Деколи ті балади могли бути сороміцькі, часто тоді проводир остерігав його: «Пани йдуть!» і тоді дід співав «Пречистая Діво Мати руського краю!», а коли вони його минули, питав:

— Чи дали що?

Коли ж нічого не дали, то гукав:

— А нехай їм буде на безголов’є та на короткий вік!

Розповідають, що один убогий чоловік, ідучи дорогою, подумав собі: «Якби я що-небудь знайшов, то поділився б із першим стрічним». Ледве це промовив, як дивиться: лежить на дорозі гаман з грішми.

Чоловік порахував гроші і половину відклав, аби віддати тому, кого зустріне. Не далеко зайшов, як зобачив при дорозі жебрака. Підійшов до нього і, оповівши свою пригоду, дав йому гроші. Дід сховав гроші до торби і каже:

— Покажіть мені ваші гроші, най я їх перерахую.

Той, не думаючи нічого поганого, віддав гроші, а жебрак ухопив їх і хутенько кинув до торби. Чоловік до нього:

— Віддайте мої гроші!

Жебрак наробив такого крику, що аж люди повибігали з хат, а жебрак репетує:

— Бійтеся Бога, рятуйте мене! Розбійник нападає!

Всі повірили дідові, скрутили чесного чоловіка і до судді запровадили. Суддя висварив його і вигнав, бо не міг той нічим довести своєї правди. А ще до того інший дід поклявся на Біблії, що на власні вуха чув, як чоловік намагався вкрасти гроші.

Іде чоловік дорогою і плаче, нарікаючи на людську несправедливість. Коли чує — хтось його здоганяє:

— Зачекайте хвильку!

Він зупинився. До нього підбіг хлопчина-проводир, який водив жебраків.

— Я бачив, дядьку, як вас пограбували. Коли обіцяєте поділитися зі мною, то я вам допоможу повернути гроші. Я запроваджу вас до халупи, в якій живе той дід. Коли він повернеться, ви зможете підгледіти, куди він ховає гроші.

Чоловік прокрався потаємки до хати жебрака і став чекати. Незабаром той пришкандибав у супроводі знайомого хлопчини.

— Ну, все, Микольцю, — сказав жебрак, — я ту вже сам зараджу. А ти катай до Селепка. Най прийде. Мусимо відсвяткувати такий вдалий ґешефт.

Коли хлопець пішов, дід розкрив торбу і переклав гроші до гамана, приказуючи:

— Чорти б його дерли! Хотів мені той заволока всі гроші забрати. Але я не такий дурний, нє.

Далі жебрак поклався на ліжку та й став гратися тим гаманом, підкидаючи його догори зі словами:

— То тобі, Спасителю! То тобі, Хрестителю!

А чоловік вловив мент і хап! — піймав гаман у свої руки.

Жебрак, не спіймавши гамана, загукав:

— Віддай, Спасителю!

Але «спаситель» не повернув йому грошей. Дід зі злості аж задихатися почав.

Тим часом проводир привів другого діда, а сам відійшов:

— Здоров будь, братику! — привітався гість. — Що чувати?

Господар став жалітися на Спасителя, який забрав йому гроші.

— Бо ти дурний, — став його бештати гість, — як ти можеш бути за панібрата собі зі Спасителем? Я не такий дурний, як ти. Дивися, скільки в мене грошей.

І стали жебраки передавати один одному гаман з грошима. Чоловік знову підкрався і перехопив другий гаман. Сліпці зчинили крик та й ну штурхатися:

— Віддай мої гроші!

— Та я не брав!

А коли вже вони схопили одне одного за волосся, чоловік вискочив з хати і, поділившись із проводирем, подався своєю дорогою.

Вустриці

Старий Гургула вирішив провідати свого сина, котрий був у Львові на офіцерській службі. Було то ще за Австрії і з Підбірців до Львова ходилося пішки. Гургулиха спорядила старого, як належиться, аби не з пустими руками перед сином з’явився, та коли побачила, що він відв’язує Босого і бере з собою, то не втрималась:

— А то шо ти надумав? Куди пса береш? До Львова?

— Певно, жи до Львова. Наш Місько так Босого любит, а Босий його, шо мушу для них тоту приємність зробити.

— Здурів старий! З псом до Львова попреться! Та не сміши людей! Не роби Міськови встиду!

Але Гургула й не думав її слухати, закинув бесаги на плечі, свиснув Босому і подався в дорогу.

До Львова дійти — ще півділа, а от касарню знайти — оце допіру справжній клопіт. Бо якби ж то вона одна була! А їх же було кілька. Добре, що трапився якийсь мудрий і терплячий чоловік, який вислухав Гургулу і зробив висновок, що йдеться про 14 Полк Уланів Язловецьких.

Одне слово, дібрався Гургула до касарні щойно по обіді. Там йому покликали сина, котрий саме провадив із вояками муштру. Дуже втішився Місько і татові, і псові, і домашній малиновій наливці, але не міг отак відразу кинути муштру і сказав:

— Підіть, тату, он до тієї ресторації. Ви ж з дороги зголодніли, ось вам гроші. Там собі замовте, що вам сподобається, а я скоро до вас приєднаюся. Мушу когось знайти, аби мене на пляцу замінив.

— Та так, так... Ти ж офіцір, а не помпа до ровера, нє? Файно, я піду. А чи то не дуже панська ресторація, бо ше мене з Босим не пустять.

— Пустять, тільки тримайте його весь час на смичі, а потім до столу припнете.

Ну, врешті всівся Гургула до столу, а пес під ногами розлігся і куняє собі. Старий тим часом то на люстра, то на дзеркала роззирається, а далі й людей став оглядати. В обідню пору тут зазвичай збиралася ділова публіка — купці, маклери, банківські службовці... Звичайно, Гургула до них не дуже своїм виглядом пасував, але що уваги на нього ніхто з присутніх не звертав, з головою пірнувши у свої інтереси, то старий хутко заспокоївся. Раптом біля нього виріс офіціянт і запитав, чого пан собі бажає. А щоби пан собі довго голову не ламав, тицьнув йому під ніс розмальований і розцяцькований реєстр усіх страв польською і німецькою мовами. Правда, для старого то було все одно, що китайська грамота, бо читати не вмів.

Збагнувши, що сам ради не дасть, спитав:

— А сливовицю маєте?

— Звичайно. Яку вам? Мадярську, словацьку чи болгарську?

— А котра крепша. Десять дека.

— Добре, а що на закуску?

— Е-е-е... м-м-м... — старий глипнув у меню, але нічого не второпав. — А маєте затірку?

— Ні.

— А скруцлі?

— Навіть не знаю, що то таке...

Гургула аж спітнів, пригадуючи відомі йому страви, коли чує — поруч за столом щось замовили в іншого офіціянта. Тут він і випалив:

— І мені те саме.

Офіціянт зник, а за хвилю приніс сливовицю і тарелю якихось драглів. Правда, були ті драглі якимись кавальчиками, а не такі, до яких звик, та ще й прикрашені плястерками цитрини.

Перехилив Гургула келишок, смачно крякнув і спробував настромити на виделку ті драглі, але виявилися вони надто спритними, бо щоразу з-під виделки вистрибували і вилітали з тарелі на стіл. Тоді старий вирішив їх руками піймати, це йому вдалося, але коли кинув до вуст, драглиста маса вискочила з-поміж зубів і впала під стіл.

— Що воно за проява? — дивувався Гургула, але так просто не здався і продовжував кидати хитрі драглі до рота руками. Однак жодного шматка так і не вдалося розкусити, усі вони вислизали і хляпали на підлогу.

А там наставала черга Босого, він справно клацав зубами, але і йому не вдалося нічогісінько проковтнути.

Босий навіть спробував загарчати, але драглі на його гарчання не звернули жодної уваги.

Врешті Гургула підібрав з-під столу усі драглі, поскладав їх на тарелю, розрівняв і став терпляче чекати сина.

Нарешті той прийшов і відразу поцікавився:

— Ну, що тату? Пообідали?

— Ай, де пообідав! Ото на свою голову вибрав якісь драглі — не драглі... Штрикав у них видельцем, штрикав, а вони тілько скачуть, як блохи в різні боки. То я й не став їх їсти.

— Та то не драглі, а вустриці. Зараз я вам замовлю щось ліпше. А вустриці треба їсти ложкою. О, видите? Трошки посолити, поперчити, витиснути кілька крапель цитрини і можна їсти.

— А ну-ну, покажи, як воно їсться, — зацікавився Гургула і навіть Босий шию витягнув.

Офіцер і не думав вустрицю розгризати, а відразу проковтнув її.

— Чи ти ба! — вдарив себе по колінах Гургула. — І як же ти спритно її заковтнув! А я ж її кляту що не кину до писка, то вона мені на підлогу — хляп! А там Босий і собі зубами клац! — та тільки жодної не розгриз, усі, мов ті жабенята, йому з пащеки повистрибували.

Не встиг він скінчити, як обличчя офіцера скривилося, побіліло, він закашлявся і враз йому з рота вустриця вилетіла.

— Ага! — втішився Гургула. — Не один я такий нездара!

У ньому було життя

Був у Львові хитрющий адвокат, який брався за будь-яку справу. Він також виконував ролю нотаріуса. Якось його покликали до вмираючого чоловіка, який уже встиг скласти заповіт, і мав його підписати у присутності нотаріуса. Проте, коли нотаріус з’явився, чоловік помер. Родина була в розпачі. Але нотаріус знайшов вихід. Він упіймав муху, вклав її в рот небіжчикові і сказав:

— Хіба у ньому не б’ється життя?

Після цього вклав йому в руку перо і вивів підпис під документом.

— Відтепер, якби до вас хтось мав претензії, стійте на одному: в ньому було життя. На цьому ви можете навіть на Біблії поклястися.

І коли незабаром хтось із родичів небіжчика, кого він обділив своїм заповітом, засумнівався у вірогідності його підпису, то на суді й адвокат, і ті, що були свідками сцени з мухою, сміливо клали руки на Біблію і твердили: у ньому було життя.

Лисачок

За часів, коли ще не було багато шкіл, бажаючі навчатися ішли вчитися до Львова. Навчалися тоді у Львові два хлопці з села і ходили вони пішки додому на вакації і з вакацій до школи назад. Часом йшли і цілий тиждень, бо дорога була далека, і вступали по дорозі до добрих людей: відпочити, попоїсти та й далі іти.

Якось над вечір зійшли вони з гостинця і постукали до хати, що стояла на краю села під лісом. А був то Скнилів, у якому жили дуже цікаві люди, яких львів’яни прозивали мудрагелями. У хаті за столом сиділи чоловік і жінка та вечеряли, а по хаті ходило собі телятко.

— Слава Богу! — сказали хлопці.

— Слава навіки! — відповіли господарі і запитали: — А ви що за єдні?

— Ми скубенти та й ідемо до Львова до школи. Може-бисьте прийняли нас на ніч?

— Та чому ні? Просимо до вечері, панове скубенти!

І дали їм вечеряти миску пирогів. При цьому жінка взяла одного пирога і понесла теляті, приказуючи:

— На, Лисачку, з’їж і ти пиріжка!

Хлопці здивувалися:

— Ви що — теляті їсти даєте людську страву?

— Та то є наш син Лисачок! Він разом з нами їсть і спить. Та такий мудрий, а ще й року не має!

Зміркували хлопці, що то якісь дурні люди та й ну штудерувати як би то їх обдурити? Порадилися та й каже той старший:

— Ну, коли то ваш син, то гріх, аби-сьте го так лишили. Бо як виросте неуком, то биком зістане навіки!

— Та що ж би нам робити?

— Віддайте його до школи. Най іде з нами до Львова, то, може, ся виучит на якого пана, то возьме вас на старі літа до себе!

Господарі дуже ся втішили і рада в раду кажуть:

— То даймо нашого Лисачка до школи, най іде!

Чоловік був багатий, наладував візок різним збіжжям, мукою, крупами, а на другий день скоро-світ запряг коня, висадив Лисачка на віз разом з хлопцями та й так виправив їх до Львова, а жінка заводила, мовби за рідною дитиною.

Але хлопці не довго думали та заїхали до першого-ліпшого містечка на ярмарок і продали воза з усім збіжжям, коня і Лисачка, а самі з грошима пішли собі до Львова.

За рік вони верталися додому і знову зайшли до тої самої хати. Господарі дуже втішилися, а жінка відразу поцікавилася:

— А як там наш Лисачок, чому не прийшов з вами?

Хлопці кажуть:

— Та він здоровий, але переказує вам, що не може прийти, бо має дуже багато вчитися! А такий з него панич ся зробив, щоби-сьте го і не пізнали! І вже зовсім такий, як чоловік, і ходить вже так. Лише троха на лиці так гейби бик!

— А слава Господу! — утішилися господарі, не знаючи, що робити з утіхи з тими школярами.

Наступного дня хлопці вирушили додому, а на прощання сказали:

— Приладьте гроші для Лисачка, а як будемо знову вертати до Львова, то вступимо до вас по ті гроші!

Вертаючись, вступили хлопці знову до господарів, взяли для Лисачка гроші й пішли. І так вони чинили впродовж кількох літ, увесь час туманячи старих, що Лисачок у школі дуже добре учиться, але не має часу, щоб їх провідати. Через того Лисачка господарі добре таки стратилися, а жінка вже почала губити терпець і рвалася провідати свого «синочка». Вирішила вона, що як будуть школярі знову йти до Львова, то піде таки з ними.

Почувши це, хлопці остерігалися заходити до них і минали іншою дорогою.

Одного разу хлопці вичитали в газетах, що якийсь Юзеф Лисак став старостою в містечку Наварія, за дві години пішої ходи від Скнилова. І ось, коли вони знову йшли додому на вакації, то завітали до тих господарів і сказали:

— От, вже-сьте ся дочекали потіхи з вашого Лисачка, бо вже зістав старостов!

По тих словах показали їм газету, де писалося про Юзефа Лисака.

— Тепер вже настала пора його провідати, може, він навіть вас до себе возьме, бо-сьте вже старі тай збідніли-сьте через него. А він вже пан!

Школярі пішли собі, а господарі поквапилися до дяка, аби подивився у газету і підтвердив, чи то правда, що школярі казали. Дяк прочитав і каже:

— Правда, ту стоїт, що Юзеф Лисак зістав старостов!

— А слава Ти, Господи! — зітхнув чоловік, а сам думає: «Може, реєнтій збрехав?».

Та й пішов ще до священика. Коли той так само прочитав йому газету, чоловік поцілував панотця в руку і вже зовсім задоволений рушив додому. Але знову його мучить одна й та ж підозра: а що, як і панотець збрехав?

Коли бачить — їде якийсь пан в повозі дорогою. Чоловік уже здалека став кланятися. Пан гукнув фірманові стати і запитав:

— Що хочеш, хлопе?

— Ой, паночку, прошу вас ґречно, аби прочитали мені щось у газеті.

Пан знову прочитав, що Лисак став старостою. Тоді вже чоловік повірив і хутенько побіг до жінки:

— То вже таки правда. Всі те саме прочитали! Печи, жінко, балабухи та й завтра підемо провідати нашого Лисачка.

Прийшли вони у Наварію, розпитали людей, де пан староста мешкає, і подалися до нього. Чоловік залишив жінку в сінях, а сам зайшов до покою. Пан староста сидів за столом плечима до дверей і не чув, як той увійшов. Чоловік спочатку став до старости придивлятися зі всіх сторін, а потім нарешті підійшов навшпиньки, смикнув за рукав і вигукнув:

— Лисачку!

Пан зірвався на ноги і закричав:

— А ти що ту хочеш?

— Лисачку! Та ти мене не пізнаєш?

Пан почав ще дужче кричати, а жінка, як почула той крик, не витерпіла чекати у сінях, вбігла до покою і кинулася обнімати пана:

— Лисачку, дитино моя!

Але пан усе ще кричав і намагався випхати бабу за двері. Це її так розлютило, що вона шпурнула йому в голову ціпок разом з балабухами, що були зав’язані у хустині:

— А трястя твоїй матері! То ти вже такий пан, що нас і знати не хочеш? — і почала голосити: — Ой, людоньки! Чи бачите, яка біда? Скільки ми на нього грошей вбухали, аби воно вивчилося! Аби воно в люди вийшло! А воно як було бицьом, так бицьом і зосталося!

Тут на рейвах збіглися слуги і взяли чоловіка з жінкою до арешту. Допіру вже там вияснилося, що то з ними таку штуку школярі встругнули. Але що — шукай вітра в полі!

Жартуни

Зустрілися якось на Ринку м’ясник з Сербської і пекар з Шевської. А треба сказати, що вони одне одного недолюблювали.

— Здорові, куме! — привітався м’ясник. — Вгадайте, звідки я йду.

— А звідки?

— Та з вашої пекарні. Купив таку хлібину, що всім хлібинам хлібина.

— І де ж вона?

— А во в кишеньці для дзиґарка! — і залився веселим сміхом.

Пекар не на жарт розгнівався на такий жарт і вирішив поквитатися тим самим:

— А я, куме, отеє також йду з вашої м’ясарні. І що б ви думали купив?

— А хто його знає!

— Свинячу голову! О!

— А де ж вона?

— Та у мене під шапкою! Га-га-га-га!

— Е-е, куме, я то давно знав.

Дві сестри

То було у 1908 році. На вулиці Яблоновських мали свій будиночок двоє сестер. Обидві були вже старенькими, ні одна, ні друга не вийшли заміж і життя їхнє минуло в самітності. А через те, напевно, сестри й здивачіли. Обоє жили в очікуванні смерті і готувалися до неї дуже поважно. Наготували одяг, замовили у доброго майстра труни і поставили їх у хаті. Не забули також і про вінки зі штучних квітів та різні стрічки з написами нібито від численних родичів, яких насправді не мали.

Якось вони собі розговорилися про те, як будуть виглядати в труні. Не довго думаючи, старша сестра вбралася в чорну сукню, взяла в руки свічку і лягла в труну.

Молодша сестра її напудрувала так, аби виглядала на трупа, а потім пішла за фотографом. Вибрала фотосальон на площі Марійській, зайшла всередину і каже:

— Прошу пана, будьте такі ласкаві, зробіть мені світлину моєї сестри в домовині, жиби я мала памнятку.

Нічого незвичного в цьому проханні не було, і фотограф подався зі старою дамою до її будиночка.

Пані привела його до помешкання, де лежала сестра, фотограф встановив апарат і розпочав знимкування. Молодша сестра тільки приказувала, з якої позиції ліпше знімати. Аж тут «покійниця» не витримала, замахала рукою і попросила:

— Прошу пана, чи не могли б ви стати трохи правіше, жиби на світлину попав мій улюблений горщик з пелярґоніями!

Фотограф з переляку зомлів і його ледве відлили зимною водою. А старих сестер за такі небезпечні жарти оштрафували.

Чоботи

Стара личаківська круп’ярка Пріська сиділа на призьбі та мастила дьогтем чоботи. Вона була трішки глухувата, але намагалася це приховати.

А тут саме зайшов на подвір’я їх небіж Павло, котрий саме скінчив науку у Відні і вернувся до Львова.

— Добридень, тето Прісько! — поздоровався.

А та:

— Ага, зробив кум Онисько.

— Тето, ви що — глухі?

— Та мащу, бо дуже сухі.

— Тето, а стрийко де?

— Та мені, старій, і так увійде.

В театрі

Якось пані Колбушевська, ідучи до театру, прихопила нового лакея. В театрі під час вистави усі лакеї згрупувалися в одному місці. Лакей пані Колбу шевської потрапив до театру вперше і весь час розпитував інших лакеїв про те, що відбувалося у театрі і в залі.

Коли вистава закінчилася, почали зі сцени викликати імена акторів, а публіка кожному плескала.

— А то що таке? — спитав лакей.

— А то кожен лакей викликає свого пана, — пожартували з ним.

Лакей зірвався і на повен голос почав кричати:

— Пані Колбушевська! Пані Колбушевська! Я тут!