Легенди Львова. Книга друга

Чесна громада

Про жидівську громаду Рудна ніхто нічого доброго сказати не міг. Все, що погано лежало, руднівські євреї справно тягли додому. Комори їхні забиті були різноманітним дрантям.

Якось раббі з Чехії їхав до Львова і застав його в дорозі вечір, от він і вирішив заїхати до рабина в Руднім, аби залишити в нього гроші та коштовності, бо боявся львівських злодіїв. Місцевий рабин похвалив обережність колеги, але відмовився прийняти скарбничку.

— Хіба що її віддасте у присутності старшин общини.

Учений чоловік з Чехії погодився. Рабин закликав найстарших громадян і в їхній присутності перерахували дукати, оглянули коштовності і урочисто замкнули скарб в синагозі.

Вісім днів пізніше, повертаючись з подорожі, затримався раббі в містечку, і, завітавши до свого товариша, попросив повернути гроші. Але яким великим було його здивування, коли поважний сивий рабин освідчив, що йому нічого про це не відомо.

Обурений чеський рабин вигукнув:

— На щастя, ви самі зажадали, аби я залишив скарб при свідках. Ви ж і закликали старшин та найповажніших людей.

— Добре, — відказав зовсім спокійно рабин, — послухаймо, що ті свідки нам розкажуть.

Шамес поквапився закликати їх, а коли вони усі до одного зібралися, то рабин з Чехії став їх питати, чи пригадують вони, за яких обставин залишив їм свій скарб.

Але жоден з них не міг собі пригадати цього факту. Усі вони заперечили, ніби колись були свідками подібної події.

Чеський рабин заціпенів від несподіванки і дивився на них виряченими очима, не рушаючи з місця. Коли усі, що зібралися, покинули помешкання свого рабина, той підійшов до комоду, відчинив його, добув мішечок зі скарбом і з усміхом вручив його отетерілому рабинові.

— Що це має означати, раббі? Навіщо ти закликав сюди старійшин і дозволив їм таку грішну брехню?

— Дорогий друже, я хотів тільки показати, з якими людьми я маю до справи.

Фахівці від замків

Розповідають, що той самий руднівський рабин однієї суботи під час служби Божої підійшов до шафки і хотів дістати з неї Тору. Та всі його зусилля відчинити шафу виявилися марними. Вона була замкнена на ключ, а ключа в божниці не було. Рабин спокійно озирнувся до вірних і спитав:

— Чи не має хтось з панів випадково при собі відмикачки?

Каса у безпеці

В надвечір’я Йом Кіпур зібралися всі члени руднівської громади в синагозі і згідно прастарого звичаю серед окриків і зітхань віддавалися молитві. І тут зауважив рабин, що староста громади, який стояв обіч нього, дуже занепокоївся і зблід.

— Що тобі є? — шепнув йому на вухо рабин.

— Що має бути? Нещастя, просто нещастя! Коли я вийшов з дому, то забув замкнути касу. Раббі! Що тепер буде, якщо туди закрадуться злодії?

— Не бійся, — відповів рабин, — вони усі тут.

Злодій

Славетний львівський злодій Янкель Діаманд знайшов гаманець з 400 гульденами. Пішов з ним до рабина і віддав знайдену суму. Заледве Янкель покинув помешкання отетерілого тією порядністю рабина, як раптом господар відкрив, що пропав його годинник. Міг його вкрасти тільки Янкель Діаманд, той самий, який так добропорядно достарчив 400 гульденів.

Рабін вибіг за шельмою, догнав, завернув його назад додому, обшукав йому кишені і відібрав годинника.

— Янкелю, — сказав лагідно рабин. — Я перестав тебе розуміти... Знаходиш 400 гульденів... Чудово!... Усім бо відомо, що ти злодій. Але не! 400 гульденів приносиш до рабина... Знову чудово! А потім крадеш годинника, який не вартує і п’яти гульденів.

На це Янкель Діаманд:

— Я вам так скажу, раббі: віддати знайдене — то добрий вчинок, але красти... прецінь то ж мій інтерес!

Голубине серце візника Хама

Візник Хаїм був надзвичайно доброю людиною. Про таких кажуть: хоч до серця прикладай. Ніхто навіть уявити б собі не міг, що він може кого-небудь скривдити. Ледве чи він колись навіть муху забив. А тому самі розумієте, яким було здивування, коли пішла чутка, що візник Хаїм якусь поважну пані «зневажив чинно», себто по-простому зірвав з голови свого капелюха і пошпурив їй в обличчя.

Ну і був суд.

На суді людей зібралося стільки, що здавалося ніби судять якогось великого розбійника. Всі візники міста Львова прийшли на той суд і, заки він тривав, жодна бричка не їхала містом. І все місто знало: судять візника Хаїма.

— Прошу оскарженого пояснити, чому він потурбував пані Альтман, — звернувся суддя.

— Високий суде! Ця високоповажана пані сіла на двірці у мою бричку і казала себе завезти на вулицю Коперніка до посесії пана дохтора Шлімґольда. Заїхали ми на вулицю Коперніка, став я перед посесією пана дохтора Шлімґольда, зіскочив з брички і чекаю на оплату. Належала мені, як високому суду, певно, відомо, корона.

— Прошу стисліше.

— А тота пані відкриває саквояж, виймає з нього дамську торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку і виймає з неї пулярес, замикає торбинку, відмикає саквояж і кладе туди торбинку, замикає саквояж, відкриває пулярес, виймає тридцять галерів, закриває пулярес, відчиняє саквояж, дістає торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку, кладе в неї пулярес, замикає торбинку, відмикає саквояж і кладе туди торбинку, замикає саквояж...

— Прошу стисліше.

— От я й кажу: «Ласкава пані! Того замало. Належиться мені корона». І пані відкриває саквояж, виймає з нього дамську торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку і виймає з неї пулярес, замикає торбинку і кладе її в саквояж, відкриває пулярес, докладає мені десять талерів, закриває пулярес, відчиняє саквояж, виймає торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку, кладе в неї пулярес, замикає торбинку, кладе її в саквояж, замикає саквояж...

— Прошу стисліше.

— Я й кажу: «Ласкава пані! Змилуйтеся! Відстань від двірця до центру вартує корону. Ви дали замало». А тота пані відкриває саквояж, виймає з нього дамську торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку і виймає з неї пулярес, замикає торбинку і кладе її в саквояж, відкриває пулярес, виймає ще десять галєрів...

Тут уже суддя зірвався з крісла, схопив каламар, і пошпурив у візника Хама з криком:

— Пане Хаїм! Стуліть негайно писка, бо вас шляк трафит, а мене разом з вами!

— Перепрошую, пане суддя, але я власне зробив то саме, що й ви.

Історії про Йосла Маршалка

Філософська діжка

Ой, наш ребе Йосл був сильний філософ. Так, як він міг часом пояснити усе на світі, ніхто не міг. Не вірите? Ха! Бо ви не були у хаті ребе на Личакові, коли ребе й інші великі знавці кабали засперечалися на філософську тему: що є важливішим — внутрішні властивості предмету, чи зовнішні. Суперечка розгорілася така, що в декого піт на чолі виступив, а ребе навіть узяв стару газету і почав махати собі перед носом, як віялом. Авжеж, усім було жарко, бо кожен стояв на свому і не бажав ані на грам поступитися. І що цікаво: кожен наводив свою цитату з Талмуду, яка би мала підкріпити його думку.

Але наш Йосл тільки підсміювався та під’юджував сперечальників одним і тим самим питанням:

— Але чи ви особисто пересвідчилися, яка є різниця між внутрішнім і зовнішнім, га?

І що ви собі гадаєте? Ніхто не сказав, що в житті з цим зустрівся, але, мовляв, усе ж бо описано в книгах. А книги...

— А що книги? — заперечив Йосл. — Книги — нічого не вартують у порівнянні з досвідом. І я вам скажу, покладаючись на власний досвід, що вірити слід тільки внутрішнім властивостям. Саме тим, які ми переживаємо завдяки своїм внутрішнім відчуттям.

Усі присутні зашуміли, дехто засміявся, бо Йосл був не тільки філософом, але й жартуном і на всі випадки життя мав свою дотепну думку.

— Ану-ну, поясніть, ребе Йосл, що ви маєте на гадці.

— Охоче. Я оповім вам пригоду, яка трапилася зі мною минулої зими. Отже, на свята я гостював у Перемишлі, а коли зібрався їхати назад, то один добрий чоловік попросив мене прихопити з собою діжечку горілки для знайомого замарстинівського корчмаря. Я поклав діжечку на сани, цьвохнув батогом і рушив гладенькою сніговою дорогою. Але було дуже холодно. Я сперся на діжечку, гадаючи, що вона мене зігріє, адже там хлюпала горілка. Але де там! Мені не стало ані на капку тепліше. Тоді я поставив діжечку собі між колінами і навалився на неї грудьми. І що? І нічого! Горілочка собі звабливо хлюпотіла, але тепла її я не відчув. Оце вам і є зовнішні властивості. Та ось я приїжджаю до корчми і вручаю діжечку корчмареві, а він на радощах діжечку відкриває, чарочку наливає, і досить мені було її перехилити, як омріяне тепло вмить розлилося по всьому тілу. Я зігрівся! Ось вам і внутрішні властивості. Тепер ви переконалися, що найважливіші якраз вони?

Горохова зупа

Реб Мендель був цадиком у Львові. Не було мудрішого за нього на всю велику жидівську общину. Він міг розмовляти з Богом, як ото ми з вами. Його душа щоночі злітала високо до небес і бесідувала зі святими, а потім поверталася назад, збагачена ще більшими знаннями, ніж досі. Але реб Мендель не тримав ті знання при собі, а ділився ними щедро з хасидами. Особливо подобалося хасидам збиратися у нього під час сабашового обіду. І то була така гарна традиція, що обіди у цадика мали неабияку славу.

Одного дня до Львова прилетіла дуже сумна вістка, що канцлер, який дуже не любив жидів, — бодай йому кістка з риби стала поперек горла! — підготував законопроект, згідно якого усі жиди мали йти служити до війська. І ось тепер цей документ лежить у папці на столі у цісаря і чекає його підпису.

Жиди всієї Австро-Угорщини зажурилися, забідкалися, жінки гірко заплакали. Адже якщо усі чоловіки будуть мусили піти до війська, то хто буде оберігати звичаї предків? Хто буде вчити святої Тори? Замість молитися, вони будуть марширувати, а на свята тяжко працювати. Плач і ридання залунали у всіх жидівських родинах.

Незабаром мав настати той день, коли цісар повернеться до Відня з мандрівки по своїх володіннях і підпише документ. Хтось подав думку збирати гроші, аби спробувати підкупити канцлера. Гроші зібрали і вирядили старійшин до Відня, але канцлер висміяв посланців і навіть обіцяв, що документ буде підписано у святий день відпочинку — сабаш. І тоді всі зрозуміли, що він хоче якнайболючіше вжалити ненависний йому народ.

І ось настав той день. Усі жиди в цей день ревно молилися, просячи в Бога милосердя, плакали і лементували. У Львові в синагозі «Золота роза» молився з усіма реб Мендель. Тихо молився, з якоюсь особливою самовпевненістю і вірою в силу молитви. Дивлячись на нього, парафіяни і в собі відчули упевненість і переконання, що Бог їм допоможе, бо з ними їхній цадик, їхня гордість. Він не дасть їх скривдити.

Після служби до хати цадика завітали на сабашовий обід його учні і найближчі друзі-хасиди, а серед них і реб Леві, якого цадик шанував найбільше і з яким у всьому радився. Реб Леві був також премудрим хасидом і міг спілкуватися з цадиком, читаючи його думки. З сумним та пригніченим настроєм сіли вони до столу, а жінка цадика Ґолда стала наливати зупу. А треба сказати, що Ґолда вміла так смачно готувати, що не було такої страви, скуштувавши яку, не хотілось б від задоволення закотити до неба очі і поплямкати. А все тому, що янголи з великої поваги до її чоловіка додавали до її страв пучку райських приправ.

Так само й цього разу усі гості їли смачну Ґолдину горохову зупу і прихвалювали та прицьмакували. Не їв тільки цадик. Він замислено втупив погляд у тарілку і, мовби завмер у мовчазній молитві. Хасиди зиркали на нього з тривогою і не знали, що думати. Дехто навіть перестав їсти, всім було цікаво, над чим так замислився цадик, що він побачив особливого у тій зупі, до якої навіть не торкнувся. І тут раптом цадик поклав пальці на край тарілки і одним різким рухом перевернув її на обрус. Вся зупа виллялась.

Присутні не знали, що мають думати, адже вони бачили, що цадик це не вчинив ненароком, а таки навмисне. Але ніхто не насмілився запитати, чому так сталося. Над столом зависла тиша. І тільки шепіт реб Леві пролунав за столом:

— Ой, ребе, мало того, що нас усіх заберуть до війська, то ви ще хочете, аби нас посадили до в’язниці?

«Про що вони говорять? — здивовано перезирнулися гості. — Про яку в’язницю мова? За що? За пролиту зупу?»

— Нічого не бійся, — відказав цадик. — Тут найголовніше, аби нам тої зупи вистачило.

Ці слова ще більше знітили гостей. А тим часом Ґолда знову наповнила зупою тарілку свого чоловіка. Однак він і цього разу не став їсти, а втупив погляд у тарілку і мовчав. Гості доїли зупу, і Ґолда подала всім книдлі зі сливками, але цадик продовжував дивитися в тарілку аж поки раптово знову її не перекинув. Зупа розлилася, потекла на підлогу і навіть захляпала цадиків каптан. Усі мовчали. Реб Леві зблід і вуста його тремтіли від напруження. Він поклав руку на плече реб Менделю, мовби передаючи йому і свою підтримку. Гості спостерігали за своїм улюбленим цадиком із великим жалем, їм здавалося, що він збожеволів. Але цадик поводився так, мовби нічого дивного не сталося, і тільки піт на його чолі зраджував, у якому великому напруженні перебуває його душа.

За хвилю цадик кивнув дружині, щоб налила зупу втретє. Ґолда зазирнула у баняк, там уже не було що черпати хохлею і вона вилляла рештки зупи в тарілку просто з баняка. Але цадик і цього разу не взяв у руки ложки, а продовжував дивитися в тарілку, мовби там йому відкривалися всі таємниці світу. Гості побачили, як його худі жовті пальці лягли на край тарілки: ось-ось він її перекине ще раз. Усі затамували подих. Несподівано реб Мендель радісно скрикнув, затремтів, а руки його опали з тарілки і лягли на коліна. Зупа лишилася не перекинута. Цадик підвів голову і полегшено зітхнув, а реб Леві обняв його і розплакався.

Учні зірвалися з-за столу і побігли до дверей. Їхній цадик, їхній коханий учитель зійшов із розуму! А з ним і його найближчий товариш, якого він собі готував у наступники, — реб Леві.

— Господи! — волали вони, біжачи містом. — Змилуйся над нами, не дай і нам збожеволіти. Що ж ми тепер вдіємо без нашого учителя? Хто нас порятує? Хто нас потішить?

У цей саме час у далекому Відні в цісарському палаці так само пролунав крик. А почалося все цілком невинно. У ту хвилю, коли Ґолда наливала цадикові першу тарілку зупи, канцлер вийняв із папки законопроект, якого так налякалися усі жиди, і подав його цісареві. Цісар узяв золоте перо, занурив його у золотий каламар і раптом — ні з того, ні з сього! — каламар перевернувся і усе чорнило виллялося на документ. Цісар звісно згадав при цьому чорта і кивнув канцлерові, щоб той подав йому копію. Коли папір ліг перед ним на столі, він знову обережно занурив кінчик золотого пера до золотого каламаря і тільки-но збирався поставити свій підпис, як каламар — о диво! — перевернувся вдруге! І цього разу увесь документ потонув у чорнилі. Одна суцільна чорна пляма. Та мало того: чорнило цього разу так щедро хлюпнуло, що заплямило улюблений мундир нашого бідного цісаря.

Цісар зірвався з крісла і затупав ногами.

— Що це за каламар?! Що це за дурнувате чорнило?! — кричав він і зі злості поскидав зі столу усе, що там було разом із паперами. — Подивіться на мій мундир! Все! Його можна викинути! Мій улюблений мундир! В чому я сьогодні прийду на баль?

Канцлер намагався його заспокоїти і — у той саме час, коли Ґолда налила зупу втретє, — пробував тицьнути цісареві третю копію. Але де там! Розгніваний цісар вирвав з його рук папір і порвав його на дрібні шматочки.

— Все! Більше я не хочу бачити цього законопроекту! Кінець! Забирайтеся всі звідсіля! Негайно! Ви мені зіпсували настрій на цілий день! На два дні! На цілий тиждень! Геть! Карету мені! Я їду на полювання! Не хочу нікого бачити! Який баль? Принц англійський? Мене нема! І не було! Я ще не приїхав!

Вістка про те, що цісар так і не підписав того зловісного документу мчала з такою швидкістю, що у Львові про неї довідалися вже на третій день. Від вуха до вуха котилася блага вість і, коли хасиди й учні реб Менделя почули про незвичайні обставини, за яких цісар так і не зміг підписати законопроект, то відразу пригадали собі сабашовий обід і розлиту зупу. Вони побігли до хати цадика і просили у нього вибачення за те, що не довірилися йому, не підтримали його духом у таку відповідальну хвилину.

— Нічого, — лагідно усміхнувся цадик, — біля мене був реб Леві. Його сила духу допомагала мені і тому я не боявся цісаря.

Ганделеси

Значну частину жидівського суспільства становили дрібні гендлярі розмаїтим дрантям, звані повсюдно «ганделес». То були представники жидівської бідноти, вбрані зазвичай в засмальцьовані, обшарпані, чорні халати чи в інші лахмани, в ярмулки або в безжальний спосіб зашморгані капелюхи. Через рамено висіли у них напхані скупованим мотлохом сірі лантухи. Декотрі ганделеси називали себе гонорово «купцями старожитності».

Щодня, обходячи усі помешкання на терені своєї гендлярської діяльності, вони голосно вигукували:

— Ганделе! Ганделе! Старі шмати, старі шкраби, старі сподні, камізельки, сукенки, фляшки! Кості купую, продаю, гендлюю! Ганделе! Ганделе!

Витривалості гендлярів можна було позаздрити. Вони могли годинами терпляче торгуватися з кожним, бодай навіть примарним клієнтом. З талантом артиста здатні були натхненно розхвалювати будь-яку шмату і до втрати свідомості сперечатися за ціну. То був справжній театр, який вимагав жертв. І ганделес, увійшовши в екстаз, міг розігрувати воістину драматичні сцени — з шаленою жестикуляцією виривати собі волосся з бороди і пейсів, а при цьому клястися і своїм власним здоров’ям, і життям своєї бідної, вічно хворої жінки з купою голодних дітваків.

Торг по-львівському

Двоє ганделесів зійшлися й торгуються. Вони торгуються до вечора.

І люди, які обступили їх, давно розійшлись, зневірившись, що колись вони дійдуть торгу. А вони й далі торгуються.

І ніч захопила їх. І безлюддя.

І наступного дня зібралася юрба, щоб подивитися, як вони торгуються, і не діждалися, і друга ніч захопила їх.

І було тих ночей так багато, що вже повмирали ті, хто їх бачив уперше, і вже повмирали ті, що переказали це дітям, і діти дітей тих, що померли, і внуки тих внуків.

А ті все стоять і торгуються.

І вже на тім місці торгу нема, забудували його, забрукували, а вони все ще стоять і торгуються.

І навіть потому, як стався всесвітній потоп, вони спокійно стояли на дні моря і торгувалися.

І якби хтось спитав у них, чи вони щасливі, то ті б відповіли:

— Найщасливіші в світі! Лише не заважайте нам торгуватися.

Песель, Capa і Ґолда

На Краківському передмісті єврейські гендлярки торгували рибою, цибулею, часником, сиром, олією, нафтою, і панував тут неймовірний галас.

— Чи та риба бодай жива? — питає якась пані.

— Ай, панюсю, я сама не знаю, чи я жива в такі тяжкі часи, то звідки маю знати, чи та риба жива? — відказує гендлярка.

— А може, вона здохла?

— Ай, та де здохла? Спить!

— Спить? Але шось від неї тхне.

— Ай, пані, а ви, коли спите, хіба за себе ручаєтесь?

А поруч серед вулиці зустрілися Песель і Capa.

— Capo, чи ти чула новину? Яке горе!

— А що сі стало?

— Ґолда вмерла!

— Ґолда? Яка Ґолда?

— Жінка бляхара.

— Зараз... Потримай кошика.

Capa заломила руки і заголосила:

— Ой, горе моїй голові! Ґолда вмерла! Така добра, така поштива, така богобійна і померла!.. Слухай-но! Ґолда? Жінка бляхара? Котрого бляхара?

Йоель Файнґольд

Йоель торгується з грабіжником

Коли якось Йоель, вичерпаний цілоденним сновиганням по вулицях і брамах Клепарова і Замарстинова, вертався пізно ввечері додому, раптом з-за рогу вискочив якийсь здоровань і, наставивши на груди ганделеса револьвер, грізно гаркнув:

— Давай зара гроші, бо ті на місці застрелю!

Пан Файнґольд вражено оглянув страшну зброю і сказав:

— Шо сі стрясло? Нашо такво зара стріляти? Поговоримо, то ше якось погодимось... Ну, кілько я би міг дати за такий старий, ніц не вартий пістоль? Я можу найбільше їден золотий. Аби мої діти здорові були, коли він вартий більше!.. Але піду панові на поступки, най сі страчу, най мої діти не доїдять. Півтора золотого!.. Буде ґут?..

Цієї книги б не було, якби не сприяння працівників львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, які терпляче виконували усі мої забаганки і примхи.

Автор складає подяку директорові Мирославу Романюку, завідувачам відділів Ользі Колосовській, Костянтину Курилишину та Юрію Романишину.

Юрій Винничук — письменник і журналіст найширшого діапазону: від книг і статей, що викликають скандал, до модерної прози, яку перекладено у США, Канаді, Великобританії, Німеччині, Аргентині, Франції та Хорватії. Як дослідник літературної спадщини минулого видав декілька унікальних антологій «Огненний змій» (українська фантастика XIX ст.), «Нічний привид» (українська готична проза XIX ст.) та декілька антологій літературної казки XIX ст.

У 1987 р. створив гурт «Не журись!», для якого писав сценарії і пісні, водночас виступаючи на сцені як актор. Захопившись історією Львова, опублікував декілька сотень матеріалів. Вже сама з'ява у пресі легенд викликала захоплені відгуки. За кілька років перший том «Легенд Львова» став бестселером Літературної агенції «Піраміда». Перед Вами другий том «Легенд Львова» — ще один шанс зануритись у цікаву та особливу міфологію древнього міста.

У Літературній агенції «Піраміда» світ побачили такі видання Юрія Винничука: «Діви ночі», «Мальва Ланда», «Весняні ігри в осінніх садах», «Ги-ги-и», «Вікна застиглого часу», «Місце для дракона»; серія львовознавчих видань - «Таємниці львівської кави», «Таємниці львівської горілки», «Кнайпи Львова», «Легенди Львова». Також Юрій Винничук відомий як автор та упорядник книжкової серії ЛА «Піраміда» для наймолодших читачів «Піраміда казок»: було видано кілька антологій української літературної казки XIX ст. («Зачароване місце» та «Казка про Сонце та його сина») і авторську казку «Гопля і Піпля».

Можна багато говорити про Львів, про його мальовничі вулички, неймовірні пейзажі, старовинні пам'ятки архітектури, про надзвичайний менталітет його мешканців. Та особливо заворожує Львів таємничий: наповнений загадками, забобонами та легендами.

Древнє місто Лева славиться сімейними традиціями та затишком, щирими посмішками та дитячим сміхом. Львів причаровує красою панянок, смаком кави та вузькими вуличками, встеленими бруківкою. Це місто, в яке хочеться повертатись, місто, що закохує у себе та не відпускає ні на мить.

Понад усе на світі хочеться відгадати загадку, приховану у цьому старому місті, дізнатись його історію і навіть зазирнути у... потойбічне життя. Адже у Львові багато казкових мешканців - тут і чарівники, і духи, і дрібнолюдки, і привиди. А скільки різноманітних чудес та дивовижних історій сталось у Львові!　

«Піраміда» запрошує Вас у чудову подорож сторінками особливої книги, що привідкриє завісу таємниць цього прекрасного міста. Відчуйте себе частинкою древньої історії.　

Генеральний директор ЛА «Піраміда»,

кандидат історичних наук

Василь Гутковський