Ілюзії

Пообiднi години випали спокiйнi. Лише зрiдка з’являлися поодинокi пасажири. У перервах мiж польотами я пробував випаровувати хмари.

Свого часу менi привелося працювати пiлотом-iнструктором, i я знав, що учнi завжди роблять легкi речi важкими. Може, я щось i тямив, одначе в цьому дiлi знову виявився учнем i вперто штурмував свою цiль — купчастi хмари. Та тепер я потребував бiльше теорiї, анiж практики. Тим часом Шiмода розлiгся пiд крилом «Флiта», вдаючи, нiби спить. Я легенько поплескав його по плечi, i вiн розплющив очi.

— Нiчого в мене не виходить, — поскаржився я.

— Вийде, — одрубав вiн i знов заплющив очi.

— Я стараюсь як можу, Доне! Здається, ось уже щось вийде, як хмари вiдбивають удар i набрякають ще дужче, нiж перед тим.

Вiн зiтхнув i сiв.

— Вибери менi хмару. Тiльки не дуже важку, будь ласка. Я обрав найбiльшу серед нижчих хмар, десь за три тисячi футiв од землi, що немовби набрякала бiлим димом iз самого пекла.

— Ота, що над силосною баштою, онде вона, — показав я, — та, що швидко темнiє.

Дон мовчки позирнув на мене.

— I чого це ти мене так не любиш?

— Та нi ж бо, я люблю тебе, Доне. Через те й прошу чимало. — Я посмiхнувся. — Тобi потрiбен масштаб. Та коли хочеш, пiдберу для тебе щось менше… Вiн знову зiтхнув i звiв очi до неба.

— Спробую. Ну, то котра?

Я поглянув на небо й остовпiв: величезна хмара, справжнiсiнька потвора, що несла в своєму черевi мiльйони тонн води, зникла без слiду, а на її мiсцi висявала неоковирна небесно-блакитна дiра.

— Ох ти ж! — тихо мовив я.

— Робота варта зусиль… — зауважив вiн. — А втiм, хоч як би менi кортiло прийняти вiд тебе купу похвал, мушу з усiєю вiдвертiстю зiзнатися: це легко. Вiн показав на невеликий клубок хмари над нашими головами.

— Онде. Тепер твоя черга. Готовий? Ну!

Я поглянув на те клубчасте створiння, i воно поглянуло на мене у вiдповiдь. Я подумав, що воно пiшло собi далi, подумав про порожнє мiсце там, де було це створiння, нацiлив на нього гарячi променi своєї уяви, попросив його з’явитися десь в iншому мiсцi i повiльно-повiльно, за одну хвилину, за п’ять, за сiм, хмара зрушила з мiсця. Iншi хмари побiльшали, а моя пiшла геть.

— Не дуже ти швидкий, — мовив Дон.

— Це ж моя перша вдала спроба! Я тiльки починаю! Всупереч неможливому… неймовiрному… i все, на що ти спромiгся, це зауважити, що я не дуже швидкий. Це було блискуче! I ти це знаєш.

— Дивовижно. Ти так прихилився до неї, i все ж заради тебе вона зникла.

— Прихилився! Я бомбардував цю хмару всiм, чим тiльки мiг! Кульовими блискавками, лазерними променями, пилососом завбiльшки з будинок!..

— Це прихильнiсть у негативному розумiннi, Рiчарде. Якщо ти справдi хочеш усунути хмару iз свого життя, то з цього не треба робити великого дiла. Ти лише розслаблюєшся i стираєш її iз своєї уяви. Ото й тiльки.