Ілюзії

— А ти не почуваєш себе самотнiм, Доне? — Поставити це запитання менi спало на думку в кафе у Райєрсонi, штат Огайо.

— Мене дивує, що ти…

— Стривай, — зупинив я його. — Я не доказав запитання. Ти нiколи не почуваєш себе бодай трохи самотнiм?

— Те, що ти вважаєш…

— Зажди. Ось усi цi люди — ми їх бачимо лише кiлька хвилин. Лише вряди-годи промайне в натовпi обличчя, якась гарненька, яскрава, мов зiрка, жiнка, що викликає бажання зупинитись i привiтатися, постояти з нею хвилинку, погомонiти, нiкуди не поспiшаючи. Та вона або летить зi мною як пасажирка на десять хвилин, або не летить i зникає, а наступного дня я вiдлiтаю до Шелбiвiлла i вже нiколи не зустрiну її. Це нагадує менi про мою самотнiсть. Мабуть, менi важко знайти сталих i надiйних друзiв, бо сам я несталий.

Дон мовчав.

— А може, це й не так?

— Менi вже можна говорити?

— А чого ж, говори.

Бiфштекс з булочкою в цьому кафе обгортали до половини тонким проолiєним папером, i, коли ти його розгортав, дрiбне й нiкому не потрiбне кунжутове насiння з булочки обсипалося навколо, але самi бiфштекси були смачнi. Якийсь час Дон мовчки їв, те саме робив i я, намагаючись угадати, яка ж буде його вiдповiдь.

— Гаразд, Рiчарде, ми — магнiти, так? Нi, не магнiти. Ми — залiзо, замотане в мiдний дрiт, i в ту мить, коли нам хочеться виявити свiй магнетизм, нам це до снаги. Пропускаючи нашу внутрiшню напругу крiзь обмотку, ми можемо притягувати все, що нам заманеться. Магнiтовi байдуже, за яким принципом вiн працює. Вiн — рiч у собi i за своєю природою певнi предмети притягує, а на iншi нiяк не впливає.

Я їв картоплянi пластiвцi й похмуро дивився на нього.

— Ти не згадав ще одну обставину. Як саме я це роблю?

— Ти нiчого не робиш. Пригадуєш космiчний закон? Подiбнi притягують подiбних. Просто залишайся тим, хто ти є, спокiйним, ясним, яскравим. Ми автоматично випромiнюємо сигнал, хто ми є, i щохвилини запитуємо себе: чи справдi ми робимо те, що хочемо, i робимо це тiльки тодi, коли самi собi вiдповiдаємо: «Так». Усе це автоматично вiдвертає вiд нас тих, хто не має чого навчитися вiд знайомства з нами, i привертає тих, хто має i вiд кого ми теж можемо дечого навчитися.

— Але ж це вимагає стiйкої вiри, а тим часом ти почуваєш себе таким самотнiм…

Дон якось дивно поглянув на мене поверх свого бiфштекса.

— Шахрування з вiрою? Дає нульову вiру. Що працює, то це уява.

Вiн очистив стiл, вiдсунувши вбiк сiль, смажену картоплю, кетчуп, виделки та ножi. Менi залишалося тiльки гадати, що зараз подiється i що має матерiалiзуватися перед моїми очима.

— Якщо ти маєш уяву бодай з кунжутову насiнинку, — сказав Дон, перемiщуючи взяте для прикладу кунжутове зернятко на середину вивiльненого простору, — для тебе все можливе.

Я поглянув на те зернятко, потiм на Дона.

— Хотiлося б, щоб ви, месiї, колись зiбралися разом i знайшли спiльну мову. Менi здавалося, коли проти мене повстає увесь свiт, найголовнiше — це вiра.

— Нi. Я хотiв виправити це ще тодi, коли був Месiєю, але все те скидалося на довге й важке сходження на крутосхил. Двi тисячi рокiв, п’ять тисяч рокiв тому люди навiть не мали слова для означення уяви, тож вiра була найкращим, з чим вони могли вийти до вельмиповажних громад послiдовникiв. А ще в них не було кунжутового насiння.

Я знав напевне, що в них було кунжутове насiння, але пустив цю неправду повз вуха.

— Виходить, я маю уявити собi той магнетизм? Уявити собi якусь гарненьку, розумну й загадкову жiнку, що раптом з’являється серед натовпу на сiножатi в Таррагонi, штат Iллiнойс? Я можу зробити це, але тiльки й того, вона ж iснуватиме лише в моїй уявi.

Вiн розпачливо звiв очi до неба, що його на разi замiняла бляшана стеля та холоднi неоновi свiтильники кафе «Ем i Една».

— Лише в твоїй уявi? Ну звiсно, що в уявi! Весь цей свiт iснує лише в твоїй уявi, ти хiба забув? Де твоє мислення, там i твiй досвiд. Як людина думає, така вона i є. Те, чого я боюся, приходить до мене. Думай i багатiй: творче бачення в уявi — для розваги й прибутку. Як знайти друзiв, залишаючись тим, ким ти є. Твоя уява анi на йоту не змiнює Сущого i взагалi аж нiяк не впливає на реальнiсть. Але ми говоримо про свiти братiв Уорнерiв i часи МГМ[Iдеться про вiдомi голлiвудськi кiностудiї «Уорнер бразерз» i «Метро-Голдвiн-Майєр»], чия кожна часточка є iлюзiєю i уявою. Всi тi сповненi символiв сни ми, мрiйники, прокидаючись, воскрешаємо в уявi для себе.

Дон поклав в одну лiнiю виделку та нiж, немов будував мiст мiж собою i мною.

— Ти хочеш знати, про що говорять твої сни? Для цього тобi досить подивитися на все, що оточує тебе в повсякденному життi, i запитати себе, що воно означає. У твоєму життi це — лiтаки, хоч куди б ти подався й хоч би що намагався змiнити.

— Ну що ж, Доне, твоя правда. — Я волiв би, щоб вiн зупинився, не навалював на мене все разом; одна миля на хвилину — надто велика швидкiсть для нових iдей.

— Якщо тобi сняться лiтаки, що це означає для тебе?

— Ну, скажiмо, свободу. Лiтаки ввi снi — це втеча, полiт i визволення.

— Чи виразне твоє бажання? Сон наяву — це те саме прагнення визволитись вiд усього, що прив’язує тебе до старого, — вiд повсякденних справ, влади, нудьги, земного тяжiння. Чого ти не усвiдомив — це того, що ти вже вiльний, що ти завжди був вiльний. Тобi б хоч наполовину стiльки уяви, скiльки тут кунжутового насiння, — i ти вже повноправний володар твого чарiвницького життя. Тiльки уява!.. Що ти скажеш?

Офiцiантка, що витирала посуд, раз у раз кидала на Дона допитливi погляди й дослухалася до розмови, видимо сушачи голову над тим, хто вiн такий.

— Отже, ти, Доне, нiколи не почуваєш себе самотнiм? — запитав я.

— Аж поки менi не захочеться звiдати це почуття. Я маю друзiв в iнших вимiрах, з якими час вiд часу спiлкуюся. Так само, як i ти.

— Нi. Я маю на думцi цей вимiр, цей уявний свiт. Покажи менi, що маєш на думцi ти, яви менi невеличке чудо магнетизму… Я хочу навчитися цього.

— Це ти покажи менi, — мовив вiн. — Як хочеш привнести щось у своє життя, уяви собi, що воно вже там.

— Що саме? Щось на зразок отiєї моєї гарненької жiнки?

— Будь-що. Але не жiнку. Щось невелике, для початку.

— Спробувати зараз?

— Так.

— Гаразд. Голубу пiр’їну.

Дон розгублено поглянув на мене.

— Що, Рiчарде? Голубу пiр’їну?

— Ти ж сказав: будь-що, не жiнку, щось невеличке. Вiн знизав плечима.

— Чудово. Голуба пiр’їна. Уяви собi цю пiр’їну. Виразно уяви собi кожну її лiнiю, кожний краєчок, i кiнчик, i клинчастий розрив, де вона роз’єднується, i пушок при основi. Тiльки на мить. А потiм пусти її.

Я на мить заплющив очi i побачив уявну пiр’їну: п’ять дюймiв завдовжки, переливчасту, з полиском вiд голубого до срiблястого по краях. Яскраву чисту пiр’їну, що плавала собi в темрявi.

— Якщо хочеш, оточи її золотим сяйвом. Це животворне свiтло, воно допоможе зробити образ реальним, але й сприятиме магнетизмовi.

Я облямував свою пiр’їну золотим сяйвом.

— Готово.

— Оце й усе. Тепер можеш розплющити очi. Я розплющив очi.

— Де моя пiр’їна?

— Якщо в твоїй уявi вона була ясна й виразна, то в цю мить вона входить у твоє життя подiбно до вантажного «Мака».

— Моя пiр’їна? Подiбно до вантажного «Мака»?

— Образно кажучи, Рiчарде.

Усi пополудневi години я чекав появи своєї пiр’їни, але марно. Настав вечiр. Ми вечеряли гарячим сандвiчем з iндичиною, коли я нарештi побачив її. Картинку i дрiбнi лiтери на картоннiй упаковцi з молоком.«Вироблено для молочарень Скотта фермою «Голуба пiр’їна», Брайєн, Огайо».

— Доне, моя пiр’їна!

— Я думав, ти хочеш справжню пiр’їну.

— Ну, для початкiвця й це непогано, хiба нi?

— Чи бачив ти саму пiр’їну, без усього iншого? Чи тримав її в руцi?

— Атож, саму пiр’їну, без нiчого.

— Це прояснює справу. Якщо хочеш мати те, що притягуєш до себе, треба вмiстити й себе в ту картинку. Пробач, що я не сказав тобi цього.

Примарне, дивовижне вiдчуття. Таки вийшло! Я свiдомо змагнетизував свою першу рiч!

— Сьогоднi пiр’їна, — мовив я, — а завтра цiлий свiт!

— Будь обережний, Рiчарде, — настiйно порадив Дон, — щоб потiм не шкодувати…