Ілюзії

I сьогоднi не можу собi пояснити, що тодi накотило на мене. Певно, було це оте знайоме кожному з нас фатальне вiдчуття, i воно погнало мене геть, якнайдалi навiть вiд такої дивовижної та цiкавої людини, як Дональд Шiмода. Якби менi випало побрататися з лихою долею, то й у самого Месiї забракло б могутностi, щоб примусити мене залишитися десь поблизу.

У полi було тихо. Мовчазний величезний луг, вiдкритий небу… i дзюркiт маленького струмочка — щоб його почути, треба було добряче напружити слух. Я знову був на самотi. Людина звикає до самотностi, але поруште цей звичай бодай на один день — i вам доведеться призвичаюватись до цього знов iз самого початку.

— О’кей, до часу то була непогана розвага, — мовив я вголос, щоб почув увесь луг. З тим Дональдом було весело i, можливо, я мiг би багато чого в нього навчитися. Але хоч як там є, а з мене досить отих гуртiв людей, навiть якщо вони щасливi… А коли вони настраханi, то спроможнi на одне з двох — або розпинати або поклонятися. Даруйте ласкаво, але нi те, нi те менi не пiдходить!

I тут я спiймав себе на словi: так мiг сказати саме Дональд Шiмода. I чого це вiн там залишився? Навiть мене опосiло передчуття, що наказувало тiкати звiдти мерщiй, а я ж нiякий не Месiя.

Iлюзiї? Що вiн мав на увазi? Це важило бiльше за все, що вiн говорив i робив. Он з яким запалом сказав вiн тодi: «Усеце — iлюзiї!» —так нiби збирався втовкмачити цю думку в мою голову силомiць. Атож, це була таки справжня проблема; i я потребував її дарiв, але й досi не вiдав, що воно означає.

Я розпалив багаття i пiдiгрiв на ньому залишки вчорашнього обiду, якi умовно можна було назвати гуляшем: там було всього потроху — i шматочки м’яса, i соєвi боби, i суха локшина, i навiть двi сосиски, якi не вадило перекип’ятити. Поруч з ящиком для харчiв лежала сумка з iнструментами. Без будь-якої видимої причини я дiстав з неї ключа дев’ять шiстнадцятих i почав розглядати, потiм дбайливо витер його i помiшав ним свiй «гуляш».

Нагадаю, був я на самотi, i нiхто не мiг спостерiгати за мною, отож задля розваги я спробував пожбурнути ключа в повiтря так, як робив Дон. Коли я пiдкидав ключа просто вгору i при цьому примружував очi, вiн зупинявся у верхнiй точцi перед тим, як почати падати, i в цю мить на якусь частку секунди в мене виникало таке вiдчуття, нiби ключ плаває в повiтрi. Та тiльки-но вiн падав на траву чи на моє колiно, ефект швидко розвiювався. Цей же таки ключ… I як Шiмода це робив?

Коли все це iлюзiя, мiстере Шiмода, тодi що таке реальнiсть? I коли саме життя — iлюзiя, навiщо взагалi ми живемо? Нарештi я вiдступив — пiдкинув ключа ще кiлька разiв i покинув. А покинувши, досить несподiвано зрадiв: мене огорнула якась щаслива хвиля приємного настрою — добре, що я зараз там, де я є, добре, що знаю те, що знаю, хоча й не можу знайти вiдповiдь на всi запитання, ба й пояснення кiльком iлюзiям.

Залишаючись на самотi, я iнодi наспiвую.«Гей, я i оце моє чудо… —виводив я, поплескуючи крило «Флiта» у нападi правдивої любовi до своєї машини (не забувайте, нiхто не мiг мене почути). — Разом ми ширяємо в небi… лiтаємо понад ланами, аж поки один з нас не схибить… — Мелодiю i слова я створював навмання. —Та схиблю не я, а ти, моє чудо… коли вийдуть з ладу СВIЧКИ… i тодi я просто припну тебе на мотузку й потягну тебе в небо, i ми знов полiтаємо… Ми знов полiтаємо…»

Коли вiдчуваю снагу i щастя, я можу складати такi вiршi без кiнця, бо римою нехтую. Проблеми Месiї мене бiльш не обходили; я не мiг з’ясувати собi, хто вiн такий i чого прагне, отож перестав i пробувати, i, гадаю, саме це зробило мене щасливим.

Десь близько десятої багаття догорiло. Як i моя пiсня.

«Хоч де б ти був, Дональде Шiмодо, — сказав я подумки, розстеляючи ковдру пiд крилом «Флiта», — бажаю тобi щасливих польотiв i нiяких збiговиськ. Якщо це те, чого ти прагнеш. Нi, забираю свої слова назад. Зичу тобi, дорогий самотнiй Месiє, знайти те, чого ти хочеш, хоч би що воно було».

Коли я стягував з себе сорочку, Дональдiв посiбник випав з кишенi, i я прочитав там, де вiн розгорнувся:

Я не дотямив, яким чином це може стосуватись мене, тож вирiшив не давати надалi цiй книжцi пiдмiняти мої власнi думки. Я покрутився пiд ковдрою i вiдключився, як ото вимикається електрична лампочка. Зiгрiтий i безжурний, лежав я пiд небом з тисячами зiрок, якi, може, й були iлюзiями, проте iлюзiями прекрасними. I це поза всяким сумнiвом.

Коли я прокинувся, саме сходило сонце. Породжуючи золотi тiнi, займалося свiтло. Та не свiтло пробудило мене — щось напрочуд м’яко торкалося моєї голови. Я подумав, що то соломинка зачепилась у чупринi, потiм менi здалося, нiби це жук, i я рвучко хряснув по ньому i… забив руку. Накидний гайковий ключ дев’ять шiстнадцятих являє собою доволi важкий шматок металу, i не варто бити по ньому з усього розмаху. Прокинувся я, зрозумiло, вмить. Ключ звалився з елеронного шарнiра, на мить зник у травi, потiм знову велично проплив у повiтрi, а тодi вже пiрнув униз, на землю, де й залишився. Спостерiгав я все те, уже цiлком прокинувшись. А коли я надумав його пiдняти, це був той-таки ключ дев’ять шiстнадцятих. Iнструмент, який я знав i любив, такий самий важкий i так само, як завжди, готовий повiдкручувати голови всiм тим паскудним болтам i гайкам.

— Хай йому чорт!

Я нiколи не згадував пекла або чортiв — так повелося ще з дитинства. Але цього разу я неабияк розгубився, тож iнших слiв у мене просто не знайшлось. Що сталося з моїм ключем? Дональд Шiмода був далеко звiдси, щонайменше за п’ятдесят миль за обрiєм. Я пiдняв ключа, пильно оглянув його, зважив на руцi, вiдчуваючи себе доiсторичною мавпою, яка не може зрозумiти, як перед її очима обертається колесо. За цим мала бути прихована вельми проста причина.

Роздратований своєю безпораднiстю, я зрештою здався, поклав ключ до сумки з iнструментами й розпалив вогонь, щоб спекти свiй саморобний хлiб. Менi нiкуди було поспiшати. Як захочу, то залишусь тут i на цiлий день.

Хлiб пiднявся на моїй похiднiй сковорiдцi, i його можна було знiмати, коли це iз заходу долинув добре знайомий менi звук.

Аж нiяк не могло бути, щоб вiн належав лiтаковi Шiмоди, — хто ж би то вистежив мене саме на оцьому полi, одному з тисяч таких самих ланiв на Середньому Заходi. Але я знав, що то вiн, i почав насвистувати, наглядаючи водночас i за хлiбом, i за небом, та ще й намагаючись доти, доки вiн приземлиться, придумати якiсь спокiйнi, розважливi слова.

Звiсно, то був таки «Тревел-ейр». Вiн низько пройшов над «Флiтом», потiм зробив надто крутий показний розворот, легко ковзнув униз i приземлився зi швидкiстю шiстдесят миль на годину — з такою швидкiстю i має сiдати «Тревел-ейр». Дон пiдрулив ближче й заглушив мотор. Я мовчав. Помахав рукою, але не озвавсь анi словом. Лише насвистувати перестав.

Вiн вилiз iз кабiни й пiдiйшов до мене:

— Привiт, Рiчарде.

— Запiзнюєшся, — зауважив я. — Хлiб майже пiдгорiв.

— Вибачай.

Я подав йому кухлик джерельної води й бляшану тарiлку з половиною хлiбини та шматком маргарину.

— Як воно було? — запитав я.

— Все гаразд, — вiдповiв вiн з блискавичною напiвпосмiшкою. — Я втiк, прихопивши з собою своє життя.

— Я сумнiвався, що тобi в цьому поталанить.

Якийсь час вiн мовчки їв.

— Знаєш, — мовив вiн, добре роздивившись свою страву, — це просто-таки жахливе їство.

— Нiхто не примушує тебе їсти мiй хлiб, — сердито вiдказав я. — Чого це всiм не до вподоби мiй хлiб?Нiкому не смакує мiй хлiб!Поясни, Небесний Учителю, чому це так?

— Гаразд, — усмiхнувся вiн, — скажу тобi, як сказав би Бог, ось що: ти вiриш, що твiй хлiб добрий, i тому вiн смакує тобi. А покуштуй його без глибокої вiри в те, в що увiрував, i сприйматимеш його як… ну, щось нiби вогонь… пiсля потопу… в млинi. Тобi так не здається? А траву, ти, певно, додав для смаку?

— Вибачай. Випадково випала з рукава. А тобi не здається, що сам хлiб, а не трава чи там трохи обвуглена скоринка… тобто хлiб, як такий… чи не думаєш ти, що вiн…

— Жахливий, — мовив Дон, повертаючи менi все, крiм вiдкушеного ним шматка. — Я радше голодуватиму. У тебе залишились персики?

— В ящику.

Як же вiн розшукав мене на цьому полi? Розмах крил у двадцять вiсiм футiв — не такий уже й легкий орiєнтир посеред прерiй та фермерських ланiв, що розляглися на десятки тисяч миль. Особливо, коли тобi в очi свiтить сонце. Та я заприсягся собi не розпитувати. Тiльки якщо сам захоче розповiсти.

— Як ти знайшов мене? — запитав я. — Адже я мiг приземлитися де завгодно.

Вiн вiдкрив бляшанку ножем i ним же почав наколювати персики та вкидати їх до рота — а це зовсiм не легкий трюк.

— Подiбнi притягують подiбних, — пробурмотiв вiн, i скибочка персика втекла з його ножа.

— Он як?

— Космiчний закон.

— Ого.

Я доїв свiй хлiб, потiм вичистив сковорiдку пiском iз струмка. Хлiб у мене виходив таки добрячий.

— Може, ти поясниш? Як воно вийшло, що я став подiбний до твого високородного єства? Чи, може, пiд словом «подiбнi» ти мав на увазi нашi лiтаки, якi таки мають певну подiбнiсть?

— Ми, чудотворцi, повиннi триматися гурту, — сказав вiн. Ця заява була водночас i лагiдною, i моторошною через тон, з яким вiн її прорiк.

— Як це… Доне? Щодо твого останнього зауваження? Чи не розтлумачив би ти, що саме мав на думцi, говорячи «ми, чудотворцi»?

— З погляду ключа дев’ять шiстнадцятих, що лежить у твоїй сумцi для iнструментiв, я б сказав, що сьогоднi вранцi ти здiйснив давнє чудо левiтацiї накидного гайкового ключа. Виправ мене, якщо помиляюсь.

— Нiчого я не здiйснював! Я прокинувся… той ключ сам мене розбудив! Вiн таке виробляв!

— Ах, сам, — Дон засмiявся.

— Так, вiн витiвав це сам!

— Твоє розумiння своєї чудотворної роботи, Рiчарде, таке ж досконале, як i твоя майстернiсть у випiканнi хлiба.

Я не вiдповiв на цей закид, лиш розслабився на своєму матрацi як тiльки мiг i спокiй зберiгав теж як тiльки мiг. Якби вiн мав що сказати, то була якраз добра нагода.

— Дехто з нас опановує такi речi пiдсвiдомо. Наш тверезий мозок нездатний це сприймати, отож ми робимо чудеса ввi снi. — Вiн дивився на небо, на першi легкi хмаринки того дня. — Май терпiння, Рiчарде. Всi ми на шляху до пiзнання чогось бiльшого. Вiдтепер це приходитиме до тебе трохи швидше, i ти станеш мудрим старим маестро духу ще ранiше, нiж сам це усвiдомиш.

— Як розумiти це «ранiше»? Я не хочу знати про це! Не хочу знати нiчого взагалi!

— Ти не хочеш нiчого знати.

— Та нi, я хочу знати i чому iснує цей свiт, i який вiн, i навiщо я в ньому живу, i куди я прямую, i що буде потiм… Я хочу знати, як лiтати без лiтака, коли в мене виникає таке бажання.

— Вибачай.

— За що?

— В такий спосiб дiла не буде. Як тiльки ти пiзнаєш, що таке цей свiт i як вiн дiє, ти автоматично почнеш творити чудеса, тобто речi, що їх називають чудесами. Але, звiсно, нiщо не є чудом. Навчися того, що знають фокусники, i це вже не буде фокус. — Вiн перевiв погляд з неба на мене. — Ти, як i кожен iнший, усе знаєш, тiльки не усвiдомлюєш того, що ти вже все знаєш.

— Я ось не пригадаю, — озвався я, — нiяк не пригадаю, щоб ти питав, чи хочу я навчитися того, що приводило до тебе гурти людей i що стало лихом у твоєму життi. Здається, це випало з моєї пам’ятi.

Вимовивши цi слова, я вже знав, що зараз вiн пояснить менi, нiби згодом я це пригадаю, так само як знав i те, що вiн має рацiю.

Дон простягся на травi, пiдклавши пiд голову замiсть подушки мою торбину з рештками борошна.

— Слухай, не переймайся натовпом. Вiн не чiпатиме тебе, аж поки ти сам цього не захочеш. Пам’ятай, що ти — чудодiй, що гоп — i ти невидимець i проходиш крiзь дверi.

— Натовп у Трою схопив тебе, чи не так?

— А хiба я казав, що не хотiв, аби вони таке вчинили? Я це дозволив. Менi це подобалось. У кожному з нас сидить поганий актор, а нi — то ми нiколи не зробимось учителями.

— А хiба ти не зрiкся цього? Хiба я не читав?..

— Так, як воно пiшло, я перевтiлювався в Одного-Єдиного-Постiйного Месiю, i це дiло покинув назавжди. Але ж я не можу позбутися того, на що витратив життя, наблизившись до розумiння цих iстин.

Покусуючи бадилинку, я заплющив очi.

— Слухай, Дональде, що ти намагаєшся сказати? Що заважає тобi розкритись i прямо сказати менi, що дiється?

Запала тиша, а тодi вiн промовив:

— Може, це ти повинен менi сказати. Атож, сказати менi те, що намагаюся сказати я, а в разi помилки я тебе виправлю.

Хвилину чи двi я мiркував над цим i вирiшив здивувати його.

— Гаразд, я скажу тобi… — Я витримав паузу, аби пересвiдчитись, чи надовго вистачить йому терпцю, якщо те, що я скажу, не буде занадто легковажним.

Сонце вже пiдбилося досить високо й почало припiкати. На далекому фермерському полi працював дизельний трактор, обробляючи кукурудзу навiть у недiлю.

— Таки скажу. По-перше, коли я побачив, як ти сiдаєш на поле бiля Феррiса, то була чиста випадковiсть. Правильно? Вiн мовчав, як i трави навколо нас.

— По-друге, ти i я маємо своєрiдну таємну угоду, про яку я, очевидно, забув, а ти нi.

Легкий вiтрець доносив до нас далекий гуркiт трактора.

Якась частина мого єства дослухалася до сказаного, не сумнiваючись, що то нiякi не вигадки. Я виклав факти.

— Скажу тобi бiльше: вперше ми зустрiлися три чи чотири тисячi рокiв тому, рiк туди або рiк сюди. Нам до душi тi самi пригоди, можливо, ненавидимо ми той самий тип руйнiвникiв, навчаємося з такою самою охотою i так само швидко, один поперед одного. У тебе, правда, краща пам’ять. Коли ти сказав: «Подiбнi притягують подiбних», — ти мав на думцi нашу теперiшню зустрiч. — Я пiдняв нову бадилинку. — Ну, як воно виходить?

— Спочатку я думав, що це буде довга путь, — озвався вiн. — Так воно й випадало, та, гадаю, тепер з’явився маленький крихiтний шанс, що цього разу тобi поталанить. Говори далi.

— З iншого боку, менi не треба говорити далi, бо ти знаєш усе, що вiдомо людям. Та якщо я мовчатиму, ти не дiзнаєшся про те, що я думаю i що знаю, а без цього я не зможу опанувати й пiзнати те, що хочу пiзнати. — Я вiдкинув бадилинку. — Щось у цьому є, Доне? Чому ти витрачаєш час на таких людей, як я?

Такi розвиненi, як ти, видобувають чудодiйнi сили у виглядi побiчного продукту. Я тобi не потрiбний, як не потрiбне тобi нiщо в цьому свiтi.

Я обернувся й пильно поглянув на Дона. Очi в нього були заплющенi.

— Навiть бензин для «Тревел-ейра»? — запитав вiн.

— Так, — погодився я. — Отож для тебе в свiтi залишилася сама нудьга… нiяких пригод. Адже знаєш — нiщо не може стати тобi на завадi на цiй землi. Єдина твоя проблема полягає в тому, що ти не маєш проблем!

Як на мене, то був неперевершений взiрець ораторського мистецтва.

— Тут ти схибив, — був його присуд. — От скажи менi, чого це я покинув своє дiло… ти знаєш, чому я облишив бути Месiєю?

— Ти казав про натовп. Кожен хоче, щоб ти творив для нього чудеса.

— Еге ж, тiльки не перше, а друге. Страх перед натовпом — твiй хрест, не мiй. Не натовп узагалi замордував мене, а певний тип натовпу, якому геть байдуже, що саме я прийшов йому сказати. Ти можеш перейти вiд Нью-Йорка до Лондона по океану яко по сухом, можеш з нiчого робити золотi монети — i все одно ти не зможеш домогтися, щоб вони бодай чимось зацiкавилися. Хоча б це розумiєш?

Вiн говорив, а я дивився на нього i думав: менi ще нiколи не випадало зустрiти людину, в якiй теплилося життя, самотнiшу на вигляд. Дон не потребував їжi, чи притулку, чи грошей, чи слави. Його просто-таки вбивала потреба висловити те, що вiн знав, та нiхто не завдавав собi клопоту його вислухати.

Щоб не заплакати, я хоч-не-хоч мусив дивитися на нього суворо.

— Гаразд, ти цього хотiв, — мовив я. — Якщо твоє щастя залежить вiд когось iншого, тодi справдi маєш проблеми.

Вiн рвучко пiдвiв голову, i в його очах зблиснули iскри, наче я вдарив його гайковим ключем. У мене одразу ж сяйнула думка, що менi було нi до чого викликати його гнiв. Ударена блискавкою людина аж шкварчить.

Його обличчям промайнула миттєва посмiшка.

— Знаєш, Рiчарде, — мовив вiн, розтягуючи слова, — ти… маєш… рацiю!

Те, що вiн почув, знову ввiгнало його в транс. Незважаючи на це, я ще довго розводився про те, як ми зустрiлись, i що в цьому було повчального, i як усi отi думки пролiтали в моїй головi ранковими кометами i денними метеоритами. Проте Дон байдужно лежав на травi. Без жодного поруху. Без жодного слова. Опiвднi я закiнчив виклад своєї версiї про всесвiт i про те, що його населяє.

— …i менi здається, нiби я ще й не починав, Доне, адже я маю так багато сказати тобi… I звiдки я все це знаю? I як воно так сталося? Вiн не вiдповiв.

— Якщо ти очiкуєш вiд мене вiдповiдi на моє власне запитання, зiзнаюся — я її не вiдаю. Чому зараз я можу розповiсти про все, чого я ранiше нiколи навiть не намагався осягти? Що зi мною подiялося?

Вiн мовчав.

— Доне! Тепер i тобi слiд щось сказати. Прошу.

Вiн не озвавсь анi словом. I хоч я розгорнув перед ним панораму життя i повiдав про свою мiсiю в ньому, i хоч прозвучало це так, нiби все, що потрiбно йому в свiтi, сконденсувалось в одному-єдиному випадковому словi про його щастя, — вiн швидко заснув.