Ілюзії

Ми приземлилися на величезне пасовисько поруч iз триакровим ставком для водопою та купання коней, далеко вiд будь-яких мiст, десь на межi мiж Iллiнойсом та Iндiаною. Зробимо собi вихiдний день, подумав я, i нiяких пасажирiв.

— Послухай-но, — мовив Дон. — А втiм, нi, не слухай. Стiй тихо i спостерiгай. Те, що ти побачиш, — нiяке не чудо. Почитай посiбник з атомної фiзики… Дитина цiлком може ходити по водi.

З цими словами вiн, мовби й не бачачи ставка, обернувся й пройшов на кiлька крокiв вiд берега по поверхнi води. Збоку це мало такий вигляд, нiби то був не ставок, а гаряче марево над кам’яним озером. Дон мiцно стояв на водi, i пiд його високими пiлотськими черевиками не виникло нi хвильки, нi брижика.

— Отак, — сказав вiн. — Iди й ти сюди.

Я бачив усе те на власнi очi. Це було вочевидь можливо, бо Дон справдi стояв на воднiй гладiнi, отож я й собi ступив туди, щоб приєднатися до нього. Вiдчуття було таке, нiби йдеш по чистому блакитному лiнолеумi, i я засмiявся.

— Доне, що ти зi мною робиш?

— Просто показую тобi те, чого рано чи пiзно навчається кожен, — сказав вiн, — а ти якраз опинився напохватi.

— Але ж я…

— Поглянь. Вода може бути твердою. — Вiн тупнув ногою, i почувся такий звук, наче шкiряна пiдошва вдарила об камiнь. — А може й не бути… — Вiн знову тупнув, i вода хлюпнула на його черевики. — Вловив це вiдчуття? Ану, спробуй i ти.

Як швидко ми звикаємо до чудес! Минуло менше хвилини, а я вже думав, що ходити по водi можливо, що це природно, нормально… I що тут, мовляв, такого?

— Але, якщо вода тверда, як ми можемо її пити?

— Точнiсiнько так само, Рiчарде, як ми по нiй ходимо. Вода — не тверда й не рiдка. Ти i я самi вирiшуємо, якою вона має бути для нас. Як хочеш, щоб вона була рiдкою, думай, що вона рiдка, чини так, нiби вона рiдка, пий її. А хочеш, щоб вона була повiтрям, дiй так, наче вона i справдi повiтря, — дихай нею. Спробуй.

Може, тут щось пов’язане з присутнiстю розвиненої душi, подумав я. Може, такому дано дiятись лише в певному радiусi — футiв п’ятдесят навколо…

Я став на колiна й умочив руку в ставок. Рiдина. Потiм лiг, занурив обличчя в її блакить i, щиро вiрячи, вдихнув. Дихалось теплим рiдким киснем, нiякої ядухи чи спазмiв. Я сiв i запитально поглянув на Дона, очiкуючи, що ж вiн прочитає там, у моїй свiдомостi.

— Говори, — сказав вiн.

— Чому я маю говорити?

— Бо те, що ти маєш сказати, точнiше передається словами. Говори.

— Якщо ми можемо ходити по водi, дихати нею i пити її, тодi чому ми не можемо робити те ж саме iз землею?

— Ага. Добре. Зараз побачиш…

Вiн повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальованому озеру. Та тiльки-но його нога торкнулася грунту (а на березi був пiсок i трава), почав угрузати i, ступивши кiлька коротких крокiв, занурився в пiсок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острiв, а суходiл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглинковими хвилями, потiм зринув на поверхню, пiдвiвся i пiшов по нiй. I раптом це здалося чудом — побачити людину, якайде по землi!

Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тодi поплескав у долонi й менi.

Я пiдiйшов до краю ставка певний, що земля — рiдка, i носаком свого черевика доторкнувся до неї. По травi колами розiйшлися брижi. А яка тут глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки такий, який вiн має бути на мiй розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, i я пiду по ньому вбрiд.

Я впевнено ступив на берег… занурився у нього з головою i вмить пiшов на дно, в жахливе чорне пiдземелля. Я одчайдушно виборсувався на поверхню, тамував вiддих, щосили гамселив руками, щоб дiстатися твердої води й ухопитися за край ставка.

Дон сидiв на травi i реготав.

— Ти здiбний учень. Ти про це знаєш?

— Нiякий я не учень! Допоможи менi вибратися звiдси!

— Сам вибирайся.

Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, i я одразу ж зможу видряпатись. I я побачив її твердою… i видряпався на поверхню, затвердiлу, вкриту кiркою з чорної грязюки.

— Чоловiче, ну й добряче ж ти забрьохався!

— А-а-а! — Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарештi поклав свiй гаманець на траву, пiдiйшов до рiдкої води i почистився традицiйним вологим способом.

— Здається, iснує кращий спосiб почиститись.

— Атож, можна зробити це значно швидше.

— Помовч. Сядь лишень отам, усмiхнись i дай менi самому розмiркувати.

— Гаразд.

Кiнець кiнцем, я пiшов до «Флiта» такий самий забрьоханий, перевдягся й повiсив сушитися мокрi речi.

— Рiчарде, тiльки не забудь, що ти сьогоднi вчинив. У наш освiчений час легко сприйняти це за сон чи якiсь давнi чудеса. Нiщо добре не є чудом, нiщо приємне не є сном.

— Ти кажеш, що весь свiт — це сон i часом вельми приємний. Захiд сонця. Хмари. Небо.

— Нi. Образ — це мрiя. Краса — реальнiсть. Ти здатен добачити мiж ними рiзницю?

Майже зрозумiвши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув до Посiбника.