Ілюзії

Середа, шоста година ранку. Я ще не прокинувся, аж раптом:грим! — зненацька розлягається неймовiрний гуркiт, якась надпотужна вибухова симфонiя; i ось уже звучить тисячоголосий хор, виспiвуючи латинськi слова; а скрипки, барабани й труби немовби трощать на друзки величезне скло. Задрижала земля, i «Флiт» захитався на своїх колесах. Я вискочив з-пiд крила, наче кiт, якого вдарило струмом у чотириста вольт, i вже не шерсть на ньому, а самi знаки оклику.

У небi займався холодний вогнистий свiтанок, хмари оживали в буяннi диких барв, але все те вiдступало перед динамiтним крещендо:

— Припинiть! Припинiть! Вимкнiть цю музику, вимкнiть її!

Шiмода кричав так голосно й люто, що його було виразно чути навiть крiзь отой гуркiт. I одразу ж завмерли всi звуки, i тiльки луна вiдкочувалась аж ген, ген, ген. А потiм виникла лагiдна побожна мелодiя, тиха, як бриз, як замрiяний Бетховен.

На Дональда це не справило нiякого враження.

— Слухай, я сказав вимкнути її!

Музика урвалася.

— Х-ху! — мовив вiн.

Я тiльки глипнув на нього.

— На все свiй час i своє мiсце, правда ж? — зауважив вiн.

— Атож, час i мiсце…

— Трохи небесної музики — це зовсiм непогано, якщо звучить вона в затишку твого власного мозку й з якоїсь особливої нагоди. Але щоб отак — першим дiлом уранцi, та ще й на всю потужнiсть! Хiба так можна? Що ти робиш?

— Що роблю я? Доне, та я собi мiцно спав… що ти хочеш цим сказати?

Вiн труснув головою, безпорадно здвигнув плечима, пирхнув i повернувся до свого спального мiшка пiд крилом.

Посiбник, як ото впав, так i лежав розгорнутий у травi. Я обережно пiдняв його i прочитав: