Ілюзії

Лагiдного теплого полудня у промiжку мiж зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись iз мiста.

— Ти можеш проходити крiзь стiни, правда ж, Доне?

— Нi.

— Коли ти на щось вiдповiдаєш «нi», я знаю, що це «так». Це означає, що тобi не подобається, як поставлено запитання.

— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливi? — запитав Дон.

— Проблема полягає в«пройти»чи в «стiнах»?

— Так, а ще гiрше, що твоє запитання припускає, нiби я iсную в одному обмеженому часi-просторi й рухаюся до iншого часу-простору. Сьогоднi я не маю настрою сприймати такi припущення.

Я спохмурнiв. Вiн знав, про що я запитую. То чом би не вiдповiсти прямо, замiсть примушувати мене самого вiдкривати його секрети?

— Це невеличкий засiб допомогти тобi бути точним у мисленнi, — м’яко мовив вiн.

— Гаразд. Ти можеш справити враження, нiби здатен проходити крiзь стiни, коли тобi цього захочеться. Так звучить краще?

— Краще. Та якщо ти хочеш бути точним…

— Мовчи. Я знаю, як висловити те, що маю на думцi. Ось моє запитання. Як воно виходить, що ти можеш створити iлюзiю обмеженого вiдчуття особистостi, вираженого в цiй вiрi у просторово-часовий континуум, що у виглядi твого «тiла» проходить крiзь iлюзiю матерiального обмеження, яке має вигляд стiни?

— Добре сказано, — оцiнив вiн. — Коли ти ставиш запитання належним чином, воно вже i є вiдповiддю. Хiба не так?

— Нi, запитання не може вiдповiсти само на себе. Як ти проходиш крiзь стiни?

— Рiчарде! Ти майже тримав у руках правильну вiдповiдь, а тодi розбив її на друзки! Я не можу проходити крiзь стiни… Кажучи так, ти припускаєш те, чого я аж нiяк не сприймаю, а якщо i сприйму, то вiдповiдь буде: нi, я не можу.

— Але ж, Доне, висловити все достоту як належить надзвичайно важко. Хiба ти не знаєш, що я маю на думцi?

— Виходить, як важко, то ти й не пробуєш цього зробити? Ходити теж було попервах надзвичайно важко, але ти напрактикувався, i тепер це тобi за iграшку. Я зiтхнув.

— Гаразд. Забудь про те запитання.

— Забуду. Але я теж маю запитання: а ти можеш? — Вiн поглянув на мене так, наче нiщо в цiлому свiтi його не турбувало.

— Отже, ти кажеш, що тiло — це iлюзiя i стiна — теж iлюзiя, але особистiсть — це реальнiсть, i вона не вкладається в рамки iлюзiй.

— Я такого не казав. Це сказав ти.

— Але ж це правда.

— Ну звiсно, — погодився вiн.

— Як ти це робиш?

— Рiчарде, ти нiчого не робиш. Ти бачиш, що воно вже зроблено, i край.

— Ха, як тебе послухати, то це зовсiм легко.

— Так само, як i ходити. Потiм дивуєшся, чому так важко було цього навчитись.

— Доне, проходити крiзь стiни — для мене не важко, а неможливо.

— Ти гадаєш, якщо повторювати оце «неможливо» знов i знов тисячу разiв, то важкi речi стануть для тебе легкими?

— Даруй. Це, звiсно, можливо, i я це здiйсню, коли менi випаде слушна нагода.

— Погляньте на нього, вiн ходить по водi, i йому бракує духу проходити крiзь стiни!

— То було легко, а це…

— Обстоюй свої обмеженi можливостi, i вони залишаться при тобi, — нагадав Дон. — А чи не ти тиждень тому плавав у землi?

— Плавав.

— А хiба стiна — не та сама вертикальна земля? Чи для тебе так уже важить, в якiй площинi лежить iлюзiя? Горизонтальнi iлюзiї можна здобувати, а вертикальнi — не можна?

— Здається, ти дiстаєш мене, Доне. Вiн поглянув на мене й посмiхнувся:

— Час, коли я дiстаю тебе, це той час, коли тебе треба залишити на самотi.

Останнiм будинком на околицi мiста була велика споруда з червоної цегли, в якiй мiстився зерновий склад. У мене виникло таке враження, нiби Дон вирiшив повернутися до наших лiтакiв якоюсь iншою, коротшою дорогою. I та коротша дорога лежала крiзь цегляну стiну складу. Дон рвучко повернув праворуч, просто до стiни, i раптом зник. Тепер менi здається, що якби я одразу ж повернув за ним, то теж змiг би там пройти. Та я зупинився на тротуарi й лише дивився на те мiсце, де вiн щойно стояв. Потiм простяг руку й доторкнувся до стiни: вона була всуцiль цегляна.

— Дарма, Дональде, — мовив я. — Настане день…

I почвалав сам-один до лiтакiв довгою дорогою поза складом.

— Дональде, — сказав я, дiставшись до нашого льотного поля, — я дiйшов висновку, що ти просто не живеш у цьому свiтi.

Вiн здивовано зиркнув на мене з крила, де навчався заливати бензин до баку.

— Звiсно, що нi. Ти можеш назвати менi бодай когось, хто живе в цьому свiтi?

— Як це розумiти? Чи можу я назвати когось, хто живе в цьому свiтi?Та я!Я живу в цьому свiтi!

— Чудово, — мовив вiн, так наче я самотужки спромiгся розкрити якусь приховану таємницю. — Нагадай менi, щоб я сьогоднi заплатив за твiй обiд… Мене вражає, як ти дедалi посуваєшся у своєму навчаннi.

Вiн знову пiдкинув менi загадку. В його словах не ховалось нi сарказму, нi iронiї — вiн говорив те, що думав.

— Що ти хочеш цим сказати? Звiсно, я живу в цьому свiтi. Я i ще близько чотирьох мiльярдiв iнших людей. А отти…

— О боже, Рiчарде! То ти серйозно! Все, за обiд не плачу! Нi за бiфштекс, нi за пиво, взагалi нi за що! Я подумав був, що ти добувся до головних iстин… — Дон урвав мову й подивився на мене з гнiвом i жалем. — Ти таки впевнений у цьому. Ти живеш у тому самому свiтi, що й… якийсь бiржовий маклер, еге ж? I гадаю, й твоє життя геть змiнила нова полiтика громадської безпеки, з її обов’язковим переглядом банкiвських цiнних паперiв, з iнформацiєю про вклади акцiонерiв, якi втратили п’ятдесят i бiльше вiдсоткiв на акцiях? Ти живеш у тому самому свiтi, що й шахiст, який грає в турнiрах? Цього тижня повним ходом iде вiдкритий чемпiонат Нью-Йорка за участю Петросяна, Фiшера й Брауна, якi змагаються в Манхеттенi за пiвмiльйонний грошовий приз. Тодi дозволь тебе запитати: що ти робиш тут, серед поля в Мейтлендi, штат Огайо? На своєму «Флiтi» випуску тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року ти приземлився на цiй фермерськiй дiлянцi, маючи важливi життєвi здобутки: дозвiл власника ферми, людей, охочих здiйснити десятихвилинну повiтряну прогулянку, технiчне обслуговування авiацiйних двигунiв фiрмою «Кiннер», смертельний страх перед грозою з градом… То скiльки людей, на твою думку, живе в цьому свiтi? Ти сказав: чотиримiльярди?I оце ти стоїш передi мною i твердиш, нiби чотири мiльярди людей не живуть у чотирьох мiльярдах окремих свiтiв, i сподiваєшся, що я тобi повiрю? — Вiн аж засапався — так швидко говорив.

— А я вже майже вiдчував смак отого бiфштекса з тертим сиром… — озвався я.

— Вибачай. Я б залюбки заплатив за нього. Та, на жаль, усе вже минулося, все позаду й мiцно забуте.

I хоч я тодi востаннє звинуватив Дона в тому, що вiн не живе в цьому свiтi, я ще довго не мiг збагнути слiв, на яких розгорнувся Посiбник: