Ілюзії

За день перед тим Посiбник давав самi застереження.

Якусь хвилю це був звичайний собi невеличкий гурт людей, що чекали своєї черги полiтати. Лiтак Шiмоди пiдрулив до них i плавно зупинився. Пасажирiв обвiяло вихорем вiд пропелера. Я спостерiгав цю повсякденну сцену з верхнього крила «Флiта», де заливав бензин у бак. А наступної митi розлiгся схожий на вибух звук, неначе лопнула шина. Натовп теж наче вибухнув i кинувся навтьоки. Та шини «Тревел-ейра» залишилися цiлiсiнькi. Як i ранiше, торохкотiв на холостих обертах мотор. Але в перкалi пiд пiлотською кабiною зяяла дiра, з фут завширшки. Шiмоду притиснуло до протилежної стiнки, голова його впала на груди, тiло було нерухоме, так нiби вiн нагло помер.

Менi вистачило кiлькох тисячних часток секунди, щоб збагнути: Дональда Шiмоду пiдстрелили, — i ще мить пiшла на те, щоб вiдкинути канiстру, зiскочити з крила й побiгти до нього. Це скидалося на епiзод з кiнофiльму чи любительської вистави: чоловiк з рушницею чимдуж бiг разом з усiма так близько вiд мене, що я мiг би зарубати його шаблею, коли б мав її. Тепер я пригадую, що в ту мить навiть не звернув на нього уваги. Я не був нi розлючений, нi приголомшений, нi нажаханий. Єдине, що тодi важило, — якнайшвидше добiгти до кабiни «Тревел-ейра» i поговорити з моїм другом.

Вiн мав такий вигляд, наче в нього влучила бомба: лiва частина тiла являла собою шмаття шкiри й одягу, м’яса й кровi, суцiльне вологе червонясте мiсиво.

Голова його прихилилась до ручки бензопiдсосу, бiля нижнього правого кутка приладової панелi, i менi подумалося: якби вiн застебнув ременi безпеки, його б не кинуло так далеко вперед.

— Доне! Все гаразд? — То була мова дурня.

Вiн розплющив очi i усмiхнувся. Його обличчя було забризкане кров’ю.

— Рiчарде, як усе воно виглядає?

Коли я почув його голос, менi враз полегшало. Коли вiн мiг говорити, коли вiн мiг думати, то все мало бути добре.

— Розумiєш, якби я не знав тебе краще, друже, я б сказав, що ти маєш деякi проблеми.

Дон не поворухнувся, лише голова його трохи сiпнулась, i раптом я злякався знов — i не так кривавого мiсива, як оцiєї нерухомостi.

— Не думав, що ти маєш ворогiв.

— Я й не маю їх. Це був… друг. Краще не мати… Деякi ненависники привносять всiлякi прикрощi… в своє життя… вбиваючи мене.

Крiсла й боковi панелi кабiни рясно заюшила кров. Тiльки вiдмити «Тревел-ейр» буде неабияка морока, хоча сам лiтак не зазнав великих пошкоджень.

— Це мало статися, Доне?

— Нi… — вiдказав вiн ледь чутно, майже видихнув. — Та я думаю… менi до вподоби драми.

— Ну ж бо, берися до дiла! Зцiлюйся! З таким натовпом нам вистачить роботи до вечора!

Але поки я отак жартома пiдбадьорював його, мiй друг Дональд Шiмода, попри всi свої знання та усвiдомлення реальностi, посунувся ще на один останнiй дюйм до ручки бензопiдсосу i пустився духу.

У вухах менi загуркотiло, свiт похитнувся, i я ковзнув униз по роздертому фюзеляжу в червону й вологу вiд кровi траву. У мене було таке вiдчуття, нiбито вага Посiбника в моїй кишенi перехилила мене набiк, а коли я торкнувся землi, вiн випав, i вiтер почав повiльно гортати його сторiнки.

Я механiчно пiдняв книжку. Отак воно й закiнчується, подумалося менi, i, виходить, усе сказане Учителем, — лише краснi слова, що неспроможнi врятувати його вiд першого ж нападу якогось скаженого собаки серед фермерського поля?

Тричi я мусив перечитати тi рядки, перш нiж повiрив, що саме їх бачу на сторiнцi.

Пiд осiнь я помандрував на пiвдень разом з теплим повiтрям. Добрих полiв там траплялося не багато, але гурти пасажирiв дедалi зростали. Люди завжди любили лiтати в бiпланах, i в цi осiннi днi дедалi частiше зупинялися погомонiти й пiдсмажити зефiр на моєму похiдному вогнищi.

Часом тi, хто не був дуже хворий, але мав клопiт iз здоров’ям, казали, що пiсля розмов зi мною почували себе краще, i наступного дня люди поглядали на мене з подивом i цiкавiстю. I не раз я дочасно покидав такi мiсця.

Нiяких чудес не траплялося, хоч тепер мiй «Флiт» лiтав краще, нiж будь-коли, i витрачав менше пального. Вiн бiльше не розбризкував масло, не трощив комах пропелером i вiтровим склом. Певна рiч, їх поменшало у холодному осiнньому повiтрi, а може, тi малi створiння так порозумнiшали, що свiдомо ухилялися вiд зiткнень.

I все-таки, один з потокiв часу зупинився для мене того лiтнього дня, коли застрелили Шiмоду. То був фiнал, якого я не мiг анi збагнути, анi до кiнця в нього повiрити. Враження того дня нуртували в менi, i я переживав його знов i знов, тисячу разiв, сподiваючись, що фiнал якось змiниться. Але марно. Чого я мав навчитися того жахливого дня?

Одного вечора, вже наприкiнцi жовтня, я раптом чогось злякався, покинув чергу пасажирiв у Мiссiсiпi й приземлився на маленькому майданчику, якраз такому, щоб посадити «Флiт».

I знову, перед тим як заснути, я повернувся думкою до тих останнiх хвилин: чому Дон помер? Для цього не було нiякої причини. Якщо вiн сказав менi правду…

Я не мав нiкого, з ким мiг би поговорити так, як ми говорили з Доном, не мав у кого повчитися, на кого пiти в словесний наступ, пустивши в дiло свiй новонабутий гострий розум. Говорити iз самим собою? Але ж я не був i наполовину такий дотепний, як Шiмода, котрий, навчаючи мене, раз у раз вибивав грунт з-пiд моїх нiг майстерними прийомами духовного карате.

Розмiрковуючи про всi цi речi, я заснув, а заснувши, побачив сон.

Вiн стояв на луговiй травi навколiшках, спиною до мене, залатуючи прострелену з рушницi дiрку в борту «Тревел-ейра». Бiля його нiг стояла бляшанка олiйного лаку, а в руках вiн тримав сувiй авiацiйного перкалю марки «Гренд-А».

Я знав, що це сон, i водночас знав, що це правда.

— Доне!

Вiн неквапом пiдвiвся i обернувся до мене, усмiхаючись моєму смутковi i моїй радостi.

— Привiт, друже! — мовив вiн.

Я ледь бачив його крiзь сльози. Не було смертi, не було нiякої смертi, i цей чоловiк залишався моїм другом.

— Дональде… ти живий! Що ти тут робиш? — я пiдбiг, обiйняв його i вiдчув пiд руками живу плоть. Я дотикався до шкiри його льотної куртки, чимдуж стискав його м’язистi плечi.

— Е, — мовив вiн. — Хочу якось залатати цю дiрку.

Я був страшенно радий його бачити, i все уявлялося можливим.

— Лаком i перкалем? — запитав я. — Ти намагаєшся полагодити лiтак лаком i перкалем? А чом не так, як колись:раз —i все справне, все до ладу… — Я провiв рукою над дiркою iз закривавленими краями, а коли забрав руку, дiрка зникла без слiду — був лише чистий, пофарбований, лискучий як дзеркало, борт лiтака, обтягнутий вiд носу до хвоста цiлiсiньким, без жодного шва, перкалем.

— То он як ти це робиш! — сказав Шiмода, i його темнi очi заблищали гордiстю за колишнього нетямкого учня, який нарештi став таким добрим духовним механiком.

Мене самого це анiтрохи не здивувало: увi снi тiльки так i слiд було виконувати марудну роботу.

Бiля крила палало вранiшнє вогнище, над яким була сяк-так примощена сковорiдка.

— Ти готуєш їжу, Доне! Я нiколи ще не бачив, щоб ти куховарив. Що там у тебе смажиться?

— Хлiб, — буденним тоном мовив вiн. — Останнє, що я хотiв зробити у своєму життi, то це показати тобi, як треба його пекти.

Вiн одкраяв кишеньковим ножиком два шматки й один подав менi. Смак того хлiба я вiдчуваю i досi, навiть тепер, коли пишу цi рядки — смак тирси й засохлого конторського клею, розiгрiтого на смальцi.

— Що скажеш? — спитав вiн.

— Доне…

— Помста привида. — Дон посмiхнувся до мене. — Я додав туди трохи тиньку, — вiн поклав свiй шматок назад на сковорiдку, — аби нагадати тобi: якщо ти колись знову надумаєш заохотити кого-небудь до навчання, роби це за допомогою свого знання, а не спеченого тобою хлiба. Гаразд?

— Нi! Любиш мене, то люби i мiй хлiб! Хлiб — основа життя, Доне!

— Дуже добре. Але запевняю тебе: твоя перша вечеря з будь-ким буде й останньою, якщо ти годуватимеш його цiєю основою. Ми розсмiялися. Я мовчки дивився на нього.

— Доне, з тобою справдi все гаразд?

— А ти думав, що я мертвий? Пiдiйди ближче, Рiчарде.

— I це не сон? Я не забуду, що бачу тебе зараз?

— Нi, це сон. Тут iнший час-простiр, а кожний iнший час-простiр — це сон для доброго розсудливого землянина, що ним ти ще якийсь час побудеш. Але ти запам’ятаєш цей сон, i вiн змiнить твоє мислення i твоє життя.

— Чи побачу я тебе знову? Чи повернешся ти назад?

— Навряд. Я хочу видобутися поза час i простiр… Та, власне, уже й видобувся. Але мiж нами iснує зв’язок, мiж тобою i мною та iншими членами нашої родини. Тебе зупинили деякi проблеми, закарбуй це в своїй пам’ятi i спи собi. Якщо захочеш, ми ще зустрiнемося тут, бiля лiтака, i поговоримо про них.

— Доне…

— Що?

— Чому рушниця? Чому так сталося? Я не вбачаю нiякої сили i слави в тому, що тобi розтрощили серце пострiлом з рушницi. Вiн сiв на траву пiд крилом.

— Я ж не уславлений Месiя, Рiчарде, отож i не повинен був щось комусь доводити. А що тобi потрiбна практика, аби тебе не вражали i незасмучували такi прояви, —суворо додав вiн, — то ти можеш скористатися з деяких кривавих видовищ. Та й для мене це забава. Умерти — це нiби пiрнути спекотного дня в глибоке озеро. Спершу вiдчуваєш шок вiд рiзкої змiни температур, миттєвий бiль, а потiм починаєш пливти i вже сприймаєш це як реальнiсть. Та пiсля багатьох пiрнань приїдається навiть шок.

Вiн довго мовчав, тодi пiдвiвся.

— Лише поодинокi люди щиро цiкавляться тим. що ти маєш сказати, i це природно. Рiвень Учителя не оцiнюється величиною натовпу, який вiн збирає.

— Доне, я спробую, обiцяю тобi. Але тiльки-но вiдчую, що це дiло не дає менi задоволення, одразу ж пiду без вороття.

Нiхто не доторкався до «Тревел-ейра», але його пропелер крутнувся, двигун випустив клубок холодного блакитного диму, i лугом розлiгся густий звук.

— Обiцянку прийнято, але… — Вiн поглянув на мене i всмiхнувся, нiби чогось не розумiв.

— Прийнято, але що? Говори. Скажи менi. В чому рiч?

— Ти не любиш натовпу, — вiдповiв Дон.

— Коли вiн напосiдає — нi. Я люблю розмову, обмiн думками, але оте обожнювання, крiзь яке ти пройшов, i залежнiсть… Сподiваюся, ти не проситимеш мене… Я вже пiшов геть…

— Може, я просто дурень, Рiчарде, i не бачу чогось очевидного, що ти бачиш добре, але якщо я не бачу його, то скажи менi, будь ласка, що поганого, коли ти записуєш це на паперi? Чи iснує правило, за яким Месiя не може записувати те, що, на його думку, є iстиною, речi, якi давали б йому втiху, працювали на нього? А потiм, якщо людям не сподобаються його слова, вони замiсть того, щоб убити його, зможуть спалити його слова й розкидати попiл дрючками. А якщо сподобаються, вони зможуть читати тi слова й iншим разом, в iншi часи, чи писати їх на дверцятах холодильника, чи бавитись тими думками, якi матимуть для них сенс. Хiба є щось погане в письмi? Та, може, я просто дурень.

— Ти маєш на думцi книжку?

— А чом би i нi?

— А ти знаєш, яка топраця?..Я пообiцяв собi, що бiльш нiколи не напишу жодного слова!

— А, вибачай, — сказав Дон. — Тодi iнша рiч. Я цього не знав. — Вiн ступив на нижнє крило лiтака, потiм сiв у кабiну. — Гаразд. До зустрiчi. Бувай здоровий i все таке iнше. Не давай натовповi добратися до тебе. То не хочеш писати книжку, ти певен?

— Нiзащо, — вiдповiв я. — Нiзащо, жодного слова.

Вiн знизав плечима, натягнув пiлотськi рукавицi, тодi натис на педаль газу, мотор загуркотiв, мене обдало вихорем повiтря, i я прокинувся пiд крилом свого «Флiта», а той гуркiт зi сну все ще вiдлунював менi у вухах.

Я був сам-один, поле нiмувало, i перший осiннiй снiжок тихо падав у свiтанковому повiтрi на зелений обшир довкола.

А потiм, ще не зовсiм прокинувшись, я дiстав свiй зошит для записiв i знiчев’я, задля розваги почав писати про одного Месiю у свiтi iнших людей, про мого друга:

Шановнi українськi друзi!

Яка то була приємнiсть — дiзнатися, що «Iлюзiї» друкуватимуться в Українi, що ви матимете можливiсть зустрiтися з моїм другом — «месiєю мимоволi».

Праця письменника полягає в тому, щоб його iдеї чiтко звучали в словах i не перейматися долею книги, усвiдомлюючи, що коло захоплених цими iдеями читачiв завжди утворюється випадково.

Однак цього разу, коли мiй твiр з’являється у вашiй республiцi вперше, мене це справдi хвилює — як ви поставитесь до мого дивного героя? Чи радянськi люди так само, як i американцi, замислюються над питаннями — звiдки ми прийшли i куди прямуємо? Чи так само ви зачарованi й наляканi блискавками i громами, якi зачаровують i лякають нас? Там, на iншому боцi земної кулi, я затамовую подих i чекаю на ваш присуд, точно з таким же вiдчуттям, яке володiло мною пiд час лiтературного дебюту в моїй країнi.

23 сiчня 1989 року

Рiчард БАХ

Iстсаунд, Вайомiнґ, США

За традицiєю, у замiтках такого штибу пропонується ключ до розумiння твору. Я цього не робитиму, позаяк певен, що чимало читачiв розшифрує потаємний iєроглiф «Iлюзiй» набагато краще за мене. Та оскiльки менi пощастило «спiлкуватися» з цим твором тривалий час, гадаю, що читача можуть зацiкавити деякi факти i подробицi його створення, а також спостереження перекладача.

…Починаючи з 1965 року, Рiчард Бах (в американськiй пресi стiйко побутує теза, що вiн — прямий нащадок Йоганна-Себастьяна Баха), пiлот за професiєю i письменник, який ще не здобув визнання, щолiта вирушав у подорож над смарагдовими луками на власноруч вiдремонтованому старенькому бiпланi «Флiт». Возив iз собою ящик з продуктами, ночував пiд крилом лiтака, катав фермерiв.

«Навiть там, на Середньому Заходi, коли я, траплялося, лежав на спинi i вчився розганяти хмари, ця iсторiя постiйно крутилася у мене в головi… а що було б, коли раптом тут з’явився дехто, хто мiг би розповiсти, як влаштовано мiй свiт i як ним управляти, — писав Рiчард Бах. — А якби я раптом зустрiв того, хто так далеко пiшов шляхом… що якби новий Сiддхартха чи Iсус з’явився в нашому часi, маючи владу над iлюзiями цього свiту, тому що вiн знає реальнiсть, яка стоїть позаду них? А що, коли б я мiг зустрiтися з ним, якби вiн лiтав на бiпланi i приземлився на цьому ж лугу, що i я? Що б вiн сказав, який би вiн був?»

Ця iдея нуртувала в душi письменника-пiлота майже десять рокiв (пригадаймо, що й iдея «Чайки на ймення Джонатан Лiвiнгстон», вiдколи вперше блискавкою сяйнула на туманному березi одного з каналiв у Калiфорнiї — бiлокрилий птах тодi нiби вимовив загадковi слова: «Чайка Джонатан Лiвiнгстон», — реалiзовувалась у книгу довгих вiсiм рокiв). Його Месiя то на довгий час зникав, то повертався i починав дiяти в несподiваних напрямах. «Можливо, вiн не був схожий на Месiю, що з’являвся на забруднених машинним мастилом та плямами вiд трави сторiнках мого бортового журналу, можливо, вiн не сказав би нiчого iз сказаного в цiй книзi… але… вiн став дуже реальною особою».

Бах зiзнається, що не любить писати книги: «Якщо я тiльки можу повернутися до будь-якої iдеї спиною, залишити її там, у темрявi, за порогом, то я не вiзьму в руки перо. Але час вiд часу передня стiна раптово з гуркотом розвалюється, обсипаючи все довкiл водоспадом скляних бризок та цегляною кришкою, i хтось, переступивши оце все смiття, хапає мене за горлянку i нiжно промовляє: «Я не вiдпущу тебе, доки ти не втiлиш мене словами i не запишеш їх на папiр». Ось так я i познайомився з «Iлюзiями».

Праця над повiстю просувалася повiльно, велася фрагментарно. Замiтки i цiлi уривки записувалися на зворотi льотних карт, у ресторанах на серветках. А потiм автор зник для всiх своїх друзiв i родичiв — вiн здмухнув пил з друкарської машинки, щоб на самотi писати i без кiнця переписувати «Iлюзiї». «Я не такий вже великий письменник, — зiзнавався Рiчард Бах, — але я фантастичний переписувач».

Як сам автор оцiнює своє дiтище? Ще пiсля «Чайки» вiн застерiгав критикiв i пресу, аби вони не сприймали притчу аж так «урочисто пiднесено». Трохи фантазiї i гумору в цiй справi зовсiм не зашкодить, а трагедiї i драматизм вiн вважає зовсiм недоречними, «Iлюзiї» ж для нього «надзвичайно свiтла книга». Автор пiдкреслював, що його Месiя говорив: «Ми притягуємо в наше життя те, про що думаємо, i якщо все це так, то iснує якась причина того, що цей момент прийшов у моє життя… i у ваше теж. Мабуть, не має нiчого випадкового в тому, що ви зараз тримаєте в руках цю книгу; мабуть, у цих пригодах є щось таке, заради чого ви її зустрiли. Я гадаю, що це так».

Чи не правда знайомий мотив? Пригадуєте, як у Блока: «Все, що людина хоче, неодмiнно здiйсниться, а якщо не здiйсниться, то й бажання не було. А якщо здiйсниться не те, розчарування тiльки уявне — здiйснилося саме те!»

Працюючи над перекладом i заглиблюючись у пiдтекст, я повсякчас ловив себе на думцi, що в цiй книзi, крiм Месiї, Учителя, друга, який може дати могутнiй поштовх для самовдосконалення, присутнiй iнший, можливо, й сильнiший герой — той, що сидить у кожному з нас; той потенцiал внутрiшньої снаги, який розкривається в лихi години випробувань; те, про що Микола Рерiх говорив так: «Iснує межа слiв, але не iснує межi почуттiв та вмiстилища серця». Такi книги примножують сили людини, i пiсля її прочитання рефреном звучить звернення до простих людей: «А я вам кажу, ви — боги».

Валерiй ГРУЗИН