Маленький друг

— Що тобі сниться? — вимогливо спитала Гаррієт.

Еллісон — з червоними вафельними відбитками від дивана на щоках — обернула очманілі від сну очі, наче не впізнала її… «Ні, не зовсім, — подумала Гаррієт, з тонким відстороненням, наче лікарка, спостерігаючи за сестриною дезорієнтацією. — Вона ніби бачить мене і ще щось».

Еллісон прикрила обидва ока долонями. Якусь мить вона так і лежала, зовсім непорушно, а тоді встала. Щоки в неї запухли, повіки були важкі й непроникні.

— Щось тобі таки снилося, — наполягала Гаррієт, уважно спостерігаючи за нею.

Еллісон позіхнула. Тоді, потираючи очі, попленталася до сходів, сонно похитуючись.

— Чекай! — окрикнула Гаррієт. — Що тобі снилося? Скажи.

— Не можу.

— Тобто, як це — не можеш? Ти просто не хочеш.

Еллісон обернулася й глянула на неї — якось дивно, подумала Гаррієт.

— Не хочу, щоб збулося, — сказала вона, стаючи на першу сходинку.

— Не хочеш, щоб що збулося?

— Те, що мені щойно снилося.

— Що там було? Щось про Робіна?

Еллісон так і спинилася на нижній сходинці й озирнулася.

— Ні, — сказала вона. — Про тебе.

— Тільки п’ятдесят дев’ять секунд, — холодно мовила Гаррієт, поки Пембертон кашляв і відпльовувався.

Пем схопився за край басейну й рукою витер очі.

— Херня, — відхекуючись мовив він. Обличчя в нього було темно-­бордове, фактично кольору пенні-лоферів Гаррієт. — Ти заповільно рахувала.

З довгим лютим свистом Гаррієт випустила все повітря з легень. Вона глибоко й натужно вдихала з десяток разів, доки в голові не почало паморочитися, а на останньому вдиху пірнула й відштовхнулася.

Шлях в один бік був простий. Під час повернення крізь прохолодно-блакитні тигрові смуги світла усе ущільнилося й сточилося, перейшло в повільний режим — повз пропливла ди­тяча рука, примарна й мертвотно-біла; дитяча нога, де до наїжаченого волосся почіплялися дрібні білі бульбашки, а тоді з пінистим ударом відкотилися геть, коли кров грубо вдарила їй у скроні, потім відійшла, і знову грубо вдарила, і знову відійшла, і знову вдарила, наче океанічні хвилі, що накочуються на пляж. Там угорі — важко собі уявити — життя собі далі гримотіло в блискучих кольорах, на високій температурі й швидкості. Викрикують діти, по гарячому тротуару ляскають стопи, діти кутаються у промоклі рушники й обсмоктують блакитний фруктовий лід кольору води з басейну. «Бомб поп» — так їх називають. «Бомб поп». Вони в моді, улюблений смаколик того року. Тремтячі пінгвіни на холодному ящику біля ятки продажу. Сині губи… сині язики… дрижаки, дрижаки й стукіт зубів, холод…

Гаррієт пробилася на поверхню з оглушливим тріском, ніби крізь лист скла; вода була мілка, та не настільки, щоб вона могла стояти, тож Гаррієт навшпиньки стрибала й відхекувалася, поки Пембертон, який із цікавістю був спостерігав за нею, гладенько занурився у воду й ковзнув до неї.

Не встигла вона оговтатися, як він діловито її підняв, і от уже її вухо притулене до його грудей, а сама вона споглядає жовту від нікотину нижню сторону його зубів. Навіть крізь хімію басейну пробивався запах засмаги — дорослий, чужий і, про Гаррієт, не надто приємний.

Вона викотилася йому з рук, і обоє відсахнулися одне від одного — Пембертон на спину, гучно ляпнувшись і розбризкуючи стіну води, а Гаррієт хлюпнула до краю басейну й подерлася нагору, досить хвалькувато, у жовто-чорному купальнику в смужку, через який вона скидалася (за словами Ліббі) на джмеля.

— Що? Тобі не подобається, коли підіймають?

Інтонація в нього була владна, лагідна, ніби він розмовляв із кошеням, яке його дряпнуло. Гаррієт нажабилася й ногою плюснула йому в обличчя водою.

Пем пригнувся.

— Що таке? — дражнив її він. Пем дуже добре розумів — до болю добре — який він гарний, яка в нього виняткова посмішка й волосся кольору чорнобривців, що розходилося в блакитній воді позаду нього, наче у веселого русала з ілюстрованого видання Теннісона в Еді:

Ким би був

Мужній русал

Що сидить сам

Співає сам

На глибині

В короні злотій

— Гм-м-м? — Пембертон відпустив її гомілку й бризнув водою у відповідь, але легенько, тоді похитав головою, щоб струсити краплі. — Де мої гроші?

— Які гроші? — здивувалася Гаррієт.

— Я ж тебе навчив перенасичуватися киснем, так? Точно так, як учать пірнальників на тих дорогих курсах.

— Так, але це єдине, що ти мені розповів. Я щодня сама вчуся затамовувати подих.

Пем подався назад, удаючи біль.

— Гаррієт, я думав, ми домовилися.

— Ні, не домовилися! — відказала Гаррієт, яка задирань не терпіла.

Пем засміявся.

— Забий. То я би мав тобі за урок заплатити. Слухай… — він опустив голову у воду, тоді знову виплив, — а твоя сестра досі хандрить через того кота?

— Напевно. А що? — з певною пересторогою запитала Гаррієт. Зацікавленість Пема Еллісон для неї не містила жодної логіки.

— Їй би пса завести. Пес може команди вивчити, а кота ти не навчиш нічого. Їм взагалі похер на все.

— Їй так само.

Пембертон реготнув.

— Ну, то я думаю, що цуценя — саме те, що їй треба, — сказав він. — На клубі висить оголошення, продають щенят чау-чау.

— Кіт би їй більше сподобався.

— У неї колись був собака?

— Ні.

— Ну, що ж. Вона не знає, що втрачає. Коти лише мають вигляд, ніби щось розуміють, а насправді просто сидять і втикають.

— Нюня не такий був. Він був геній.

— Ага, стопудово.

— Ні, я серйозно. Він кожне наше слово розумів. І навіть пробував з нами розмовляти. Еллісон увесь час намагалася його навчити. Він дуже старався, але в нього рот сильно відрізняється, тому звуки виходили не такі, як треба.

— Не сумніваюся, — сказав Пембертон, спиною лягаючи на воду. Очі в нього були такі ж ясно-блакитні, як і вода в басейні.

— Але кілька слів він таки вивчив.

— Так? Яких?

— Ну, «ніс», наприклад.

— Ніс? Дивне слово ви вибрали, — збайдужіло сказав Пембертон, вдивляючись у небо. Солом’яне волосся на поверхні води розходилося, наче віяло.

— Еллісон хотіла почати з назв речей, на які вона могла вказати. Як міс Салліван і Гелен Келлер82. Вона торкалася носа Нюні й казала йому: «Ніс! Це твій ніс! У тебе є ніс!». Тоді торкалася свого носа. Тоді знову його. Так і так.

— Їй, напевно, не було чим зайнятися.

— Ну так. Вона весь день так сиділа. А потім Еллісон треба було лише торкнутися свого носа, як Нюня отак тягнувся лапкою й торкався свого і… Я не жартую, — перервала вона гучне висміювання з боку Пембертона. — Ні, серйозно, він тоді дивно так нявкав, ніби хотів сказати «ніс».

Пембертон перекотився на живіт, а тоді гучно випірнув.

— Та не гони.

— Так і було. Еллісон запитай.

Пем ніби знудився.

— Просто тому, що він видав якийсь звук…

— Так, але то був не якийсь попередній звук. — Вона прокашлялася й спробувала зімітувати його.

— Ти ж не думаєш, що я в це повірю.

— У неї записано! Еллісон записала кілька касет із ним! Здебільшого просто звуки, звичайне нявкання, але якщо добре прислухатися, там можна почути кілька слів.

— Гаррієт, я з тебе не можу.

— Це все правда. Іду Ру спитай. І він ще час визначати вмів. Щодня рівно о другій сорок п’ять він дряпав задні двері, щоб Іда випустила і він побіг зустріти нас із Еллісон з автобуса.

Пембертон погойдався під водою, щоб волосся гладенько лягло ззаду, тоді затиснув ніздрі й гучно подув, щоб прочистити вуха.

— А чому Іда Ру мене так не любить? — радісно запитав він.

— Не знаю.

— Вона мене й не любила ніколи. Завжди зле зі мною обходилася, як я приходив з Робіном бавитися, навіть як ми ще в садок ходили. Зривала прут з куща, що у вас там ззаду ростуть, і по всьому дворі за мною з ним ганялася.

— Та вона й Гелі не любить.

Пембертон чхнув і витер ніс тильним боком долоні.

— Так, а що у вас там із Гелі? Він уже не твій хлопець?

Гаррієт пополотніла з жаху.

— Він ніколи й не був моїм хлопцем.

— Ну, він так не каже.

Гаррієт стиснула губи. Коли Пембертон влаштовував цей свій трюк, Гелі легко виходив із себе й починав викрикувати різні речі, які насправді не вважав правдою, але вона на таке не купиться.

Мама Гелі, Марта Прайс Галл (яка ходила в середню школу з мамою Гаррієт) мала погану славу людини, що своїх синів викохала мазунцями. Вона їх обожнювала до нестями й дозволяла робити все як захочуть, хоч би що казав батько; і хоча з Гелі поки зарано було робити висновки, вважалося, що саме через таке потурання Пембертон так усіх розчарував. Про її безрозсудні методи виховання дітей уже ходили легенди. З боку бабусь і свекрух Марта Прайс і її хлопці завжди слугували застережливим прикладом для засліп­лених любов’ю матусь, мовляв, яка страшна скрута може їх спіт­кати, якщо (наприклад) цілих три роки дозволяти своїй дитині їсти самі тільки шоколадні пироги, що, як усі знали, дозволяли Пембертонові. Від чотирьох до семи років Пембертон їв лише шоколадні пироги: ба більше (на цьому похмуро наголошували), особливі шоколадні пироги, зі згущеного молока й цілої гори інших недешевих інгредієнтів, і для приготування їх віддана Марта Прайс мусила вставати щоранку о шостій. Тітки досі згадували один випадок, коли Пем, гостюючи в Робіна, відмовився від ланчу в Ліббі й став гупати по столу кулаками («як той король Генріх Восьмий»), вимагаючи шоколадний пиріг. («Можете собі таке уявити? “Мама мені дає шоколадні пироги”. Я б йому по дупі добре надавала»). Те, що Пембертон дожив до дорослого віку з повним набором зубів, було дивом; та його брак працьовитості й оплачуваної роботи усі вважали зрозумілим результатом цієї ранньої катастрофи.

Часто припускали, як же гірко Пемів батько, мабуть, розчарований у своєму старшому синові, адже сам він — директор Александрійської академії й займається тим, що муштрує молодих людей. Містер Галл не був із тих крикливих червонопиких колишніх спортсменів, звичного явища для приватних академій на кшталт Александрійської; він навіть тренером не був, а викладав точні науки в учнів середньої школи й решту часу проводив у себе в кабінеті за замкненими дверима, зачитуючись книжками з авіаційного машинобудування. Але хоч містер Галл і тримав свій заклад у цупких шорах і учні жахалися його мовчання, удома дружина підривала цей авторитет, і йому було важко привчити до порядку власних синів — особливо Пембертона, який вічно жартував, либився й на спільних фотографіях робив батькові кро­лячі вуха. Батьки співчували містерові Галлу; усім було очевидно, що втихомирити хлопця можна хіба нокаутом; і хоч від дедалі в’ялішого батькового гаркання на Пембертона на публічних подіях усім присутнім ставало неприємно, сам Пем цим наче й анітрохи не переймався і далі продовжував сипати дотепами й гострими репліками.

Але хоч Марта Галл і не хвилювалася з того, що її сини вештаються по всьому місту, відрощують волосся нижче плечей, п’ють вино на вечерю та їдять десерти на сніданок, кілька правил у господарстві Галлів були непорушними. Пембертон, хоч і мав два­дцять років, не міг курити в присутності матері, а Гелі, звісно, не мав на таке права взагалі. Гучний рок-н-рол на високоякісному програвачі було заборонено (хоча коли батьків не було вдома, Пембертон із друзями врубували «Зе Ху» і «Роллінґ Стоунз» на весь район — чим украй ошелешували Шарлотту, спричиняли скарги місіс Фонтейн і доводили Еді до неземної люті). І хоч тепер ні батько, ні мати не могли заборонити Пембертонові загулювати, куди йому хочеться, Гелі змалечку було заказано ходити на Сосновий пагорб (проблемний район міста з ломбардами й джукджойнтами83) та в Більярдну залу.

Саме в Більярдній залі Гелі — досі злобуючись на Гаррієт — зараз перебував. Він залишив велосипед трохи далі на вулиці, у провулку біля міської ради, на випадок, якщо неподалік раптом проїжджатимуть мама чи тато. Тепер він стояв, понуро гризучи чипси з барбекю, які тут продавали із запилюженого прилавка разом із сигаретами й жувальною гумкою, і роздивлявся комікси на стійці біля дверей.

Хоч Більярдна зала містилася лише за якийсь квартал від міської площі й не мала ліцензії на продаж алкоголю, усе одно вона була найпаршивішим місцем Александрії, навіть гіршим за «Чорні двері» чи «Дворянський салон» на Сосновому пагорбі. Подейкували, що в Більярдній залі продають наркоту; азартні ігри тут буяли; а ще це було місце численних стрілянин, різанин і таємничих пожеж. Того дня це погано освітлене приміщення зі шлакоблоковими стінами, пофарбованими отруйно-зеленим, і флуоресцентними трубками, що мерехтіли на обшитій пінопластовими панелями стелі, було досить безлюдним. Із шести столів зайняті були лише два, і ще позаду двійко сільських хлопців із зализаним волоссям і в джинсових сорочках на заклепках притишено грали в пін-бол.

Хоча запліснявіла порочна атмосфера Більярдної зали приваблювала Гелі в його розпачливому настрої, грати в більярд він не вмів, тому боявся тинятися навколо столів і дивитися. Проте його бадьорило навіть просто стояти біля дверей, де його ніхто не бачив, товкти чипси з барбекю й дихати тим же загрозливим озоном занепаду.

До Більярдної зали Гелі притягували комікси. Тут був найкращий у місті асортимент. В аптечному магазині був Багатенький Річі й Бетті з Веронікою84; в універмазі «Біґ Стар» також були вони, а ще Супермен (на стійці, недоладно розташованій біля духовки з курми-гриль, тож Гелі не міг надто довго все розглядати, бо ризикував підсмажити собі дупу); зате в Більярдній залі були Сержант Рок, «Чудні оповідки про війну» та «Джи-Ай Комбат» (де реальні солдати вбивали реальних ґуків). У них була Рима, дівчина джунглів у купальнику з шерсті пантери; але, що найголовніше — широкий вибір коміксів-жахастиків (вовкулаки, передчасні поховання, заслинені гнилі трупаки, що виповзають з могил), які викликали в Гелі незбагненно захопливий інтерес: «Химерні історії таємниць» і «Будинок секретів», «Відьомська часина» й «Нотатник примари», а ще «Заборонені історії темного маєтку»… Він і не відав, що таке збудливе читво взагалі існує — не кажучи вже й про те, що сам він, Гелі, у себе в місті може таке придбати — аж доки одного дня, коли його змусили залишитися після уроків, він виявив в одній із порожніх парт примірник «Таємниць зловіщого будинку». На обкладинці була дівчина з інвалідністю в старому моторошному будинку, яка кричала й відчайдушно намагалася відкотитися кріслом від гігантської кобри. На сторінках самого коміксу та дівчина гинула в судомах і з піною на обличчі. І це не єдина тамтешня історія — ще вампіри, видовбані очі, братовбивства. Гелі не міг відірватися. Він перечитав його разів п’ять-шість, від початку й до кінця, а тоді забрав додому, щоб ще почитати, доки не вивчив напам’ять кожнісіньку оповідку — «Співжитель Сатани», «Ходімо до мене в труну», «Турагентство Трансильванії». Безперечно, це був найкращий комікс, що він коли-небудь бачив; Гелі вважав, що такий комікс є лише один, що це якась дивовижна усмішка фортуни, і більше такого не буде, але просто очманів, коли за кілька тижнів побачив у школі, як такий собі Бенні Ландрет читає досить схожий, з назвою «Чорна магія», де на обкладинці мумія душила археолога. Він благав Бенні — старшого на один клас, ще й досить капосного — продати йому цей комікс, а коли це не спрацювало, запропонував Бенні два долари, а тоді й три, щоб той лише дав йому подивитися, тільки на хвилинку.

— То сходи в Більярдну залу й купи собі, — сказав Бенні, скручуючи комікс, а тоді луснув Гелі ним по скроні.

Це було два роки тому. Загалом, лише комікси допомагали Гелі в складні періоди життя: під час вітрянки, у занудних поїздках, у таборі на озері Селбі. Через обмежений капітал і строгу заборону відвідувати Більярдну залу, до вилазок туди по комікси він вдавався нечасто, десь раз на місяць, і просто страшенно цього очікував. Товстун на касі наче не надто переймався тим, що Гелі так довго стовбичить біля стійки; узагалі він майже й не помічав Гелі, що лише грало тому на руку, бо сам хлопець іноді вистоював там годинами, вивчаючи комікси, щоб зробити наймудріший вибір.

Сюди він прийшов, щоб відволіктися від думок про Гаррієт, але після чипсів у нього залишилося лише тридцять п’ять центів, а комікси коштували по двадцять кожний. Гелі байдуже прогортав оповідку з «Темних маєтків», яка називалася «Демон під дверима» («А-Р-Р-Р-Ґ-Ґ-Ґ-Г-Г —!!! — Я — Я — ВИПУСТИВ НЕНАВИСНЕ ЗЛО… ЩО МОРДУВАТИМЕ ЦЮ ЗЕМЛЮ ДО СВІТАНКУ!!!!!), але погляд постійно дибав до реклами методу бодібілдинґу Чарльза Атласа на сусідній сторінці. «Гарно й тверезо подивися на себе. Чи є в тебе динамічна енергія, яку обожнюють жінки? Чи ти худорлявий, кощавий напівздохлий сухоребрик вагою в сорок чотири кілограми?»

Гелі не знав точно, скільки важить, йому здавалося, що сорок чотири — це багато. Він понуро роздивлявся малюнок «До» — фактично опудало — й роздумував, чи написати з проханням отримати додаткову інформацію, чи це все просто шахрайство, як «Рентгенокуляри», які він замовив з одного оголошення в «Дивній таємниці». «Рентгенокуляри» подавали як пристрій, що дозволяє бачити крізь плоть, стіни й жіночий одяг. Коштували вони долар дев’яносто вісім, плюс тридцять п’ять центів поштового збору, їхали цілу вічність, а коли нарешті прибули, то виявилися просто парою пластмасових окулярів з двома наборами картонних вставок: один з мультяшним малюнком руки, крізь яку прозирали кістки, а другий — із сексуальною секретаркою в прозорій сукні й чорними бікіні під нею.

Над Гелі нависла тінь. Він підняв голову й побачив дві постаті, спиною наполовину обернуті до нього, які відпливли від більярдних столів до стійки з коміксами, щоб порозмовляти приватно. Одного з них він упізнав: Сом де Б’єнвіль, хазяїн нетрів, свого роду місцева знаменитість, з гігантською іржаво-рудою зачіскою «афро» і зібраним на замовлення «ґран-торіно» з тонованими вікнами. Гелі частенько бачив його в більярдній, а також літніми вечорами біля автомийки в розмовах із різними людьми. Хоч риси обличчя він мав як у чорного, колір шкіри в нього був не темний, а ще — блакитні очі, шкіра в ластовинні й біла, як і в Гелі. Та найбільше в місті його впізнавали за одягом: шовкові сорочки, штани-кльош, пряжки ременів завбільшки з салатниці. Подейкували, що він їх купує в братів Ланскі в Мемфісі, де, за чутками, скуповувався Елвіс. Тепер же — в таку спеку — він був у смокінгу з чорного вельвету, білих кльошах і червоних, із лакованої шкіри лоферах на платформі.

Проте говорив не Сом, а другий: щуплявий, в’язистий, з погризеними нігтями. Він був трохи старший за підлітка, не надто високий, не надто чистий, з гострими вилицями й прямим гіпацьким волоссям, проділеним посередині, але в ньому відчувалася якась неохайна, зліслива прохолода, наче в рок-зірки. І він стояв, запишавшись, як якесь велике цабе, хоч очевидно це було не так.

— Де він узяв гроші на ігри? — шепотів йому Сом.

— Гадаю, з інвалідності, — сказав чоловік із гіпацьким волоссям. Очі в нього були разючого сріблисто-блакитного кольору, вони наче впиралися в одну точку й не полишали її.

Здається, вони обговорювали бідного Карла Одема, який саме збирав кулі на столі з іншого боку кімнати й пропонував усім новоприбулим зіграти з ним на будь-яку суму грошей, що вони готові втратити. Карл — удівець, батько чи то дев’яти, чи то десяти злиденних діточок — мав лише років тридцять, але здавався удвічі старшим: обличчя й шия знищені сонячними опіками, бліді очі обрамлені рожевим. Невдовзі після смерті дружини він у нещасному випадку на фабриці упакування яєць утратив кілька пальців. Зараз Карл був п’яний і похвалявся, що обставить будь-кого з присутніх, навіть без пальців.

— Ото мій міст, — казав він, підносячи скалічену долоню. — Ото усе, що мені треба. — Бруд прикрашав лінії на долоні й нігті двох пальців, що залишилися: указівного й великого.

Так Одем звертався до чоловіка, який стояв біля нього за столом — кремезного бороданя, буквально ведмедя, одягненого в брунатний комбінезон з пошматованою діркою на грудях, де мав би бути ідентифікатор. Той не відривав погляду від стола, і на Одема жодної уваги не звертав. Далеко нижче плечей безладно спадало його довге темне волосся, посмуговане сивиною. Чоловік був дуже дебелий, якийсь недоладний у плечах, ніби руки йому погано трималися суглобів; вони задерев’яніло висіли, злегка вигнуті в ліктях, а мляві долоні нагадували лапи ведмедя, якби той став на задні ноги. Гелі не міг відірвати від нього погляду. Через кущисту чорну бороду й брунатний комбінезон той нагадував якогось божевільного південноамерикансього диктатора.

— Усьо, що стосується пулу чи гри в пул, — говорив Одем. — То, певно, можна назвати моєю другою натурою.

— Ну, в декого з нас є такі дари, — сказав здоровило в коричневому комбінезоні глибоким, але досить приємним голосом. По цьому він підняв погляд, і Гелі стрепенувся, побачивши, що одне око в нього було зовсім страшне: крейдяно-мутне, закочене кудись убік голови.

Значно ближче, лише за якийсь метр від Гелі, той в’язистий тип відкинув з обличчя волосся й напружено мовив Сомові:

— Двадцять баксів за кулю. Щоразу, як він програє. — Другою рукою він майстерно витрусив із пачки сигарету, хвацько змахнувши, ніби кидає кості — і Гелі з інтересом відзначив, що попри напрацьовану крутість жесту, долоня в нього труситься, наче в діда. Тоді він схилився й зашепотів щось Сомові у вухо.

Сом гучно розреготався.

— Програє, аби мені жовтим срати, — сказав він. Тоді невимушеною граційною ходою подибав до пін-бола ззаду.

В’язистий тип запалив сигарету й перевів погляд у протилежний бік кімнати. Коли ті очі — пекучо-бліді й сріблясті, недоречні на спаленому сонцем обличчі — пройшлися по Гелі, не бачачи його, хлопець злегка здригнувся: дикоглядні очі з потужним сяйвом, що нагадали Гелі старі фотографії хлопців-солдатів армії Конфедератів.

З іншого боку кімнати, біля столу для пулу, бородатий у коричневому комбінезоні мав лише одне здорове око, але воно світило якимсь подібним сріблястим сяйвом. Гелі, що роздивлявся їх поверх коміксу, який саме читав, відзначив якусь риску родинної схожості між ними обома. Хоч, на перший погляд, вони були дуже різні (бородатий — старший і значно плечистіший за малого), та все одно в них було однакове довге темне волосся й згоріла шкіра, пильні очі й заклякла шия, подібний зціплений спосіб розмовляти, ніби щоб заховати хворі зуби.

— За скільки плануєш його обставити? — перегодом мовив Сом, підсуваючись збоку до свого співрозмовника.

Малий реготнув, і від тріску того сміху Гелі мало не впустив комікс. Він мав удосталь часу, щоб звикнути до того високого знущального сміху. Він довгий час дзвенів йому в спину з мосту через потічок, поки сам Гелі спинався крізь підлісок, а від стрімчаків відлунювали постріли.

Це він. Без ковбойського капелюха — саме тому Гелі його й не впізнав спочатку. Коли в обличчя бухнула кров, він нестямно втупився в комікс, на перелякану дівчинку, що вп’ялася в плече Джонні Перілу («Джонні! Та воскова фігура! Вона поворух­нулася!»).

— Одем грає незле, Денні, — тихо говорив Сом. — Навіть без пальців.

— Нє, ну, може, він і переміг би Фариша, якби був тверезий. Але п’яним точно нє.

У Гелі в голові спалахнуло дві лампочки. Денні? Фариш? Коли по тобі стріляють реднеки, це вже досить захопливо, але коли по тобі стріляють Ретліффи — то дещо інше. Він уже дочекатися не міг, коли прибіжить додому й розповість про це Гаррієт. Може, цей бородатий Біґфут і є тим легендарним Фаришем Ретліффом? Гелі чував лише про одного Фариша, що в Александрії, що поза нею.

Гелі силоміць змусив себе опустити погляд у комікс. Він ніколи не бачив Фариша Ретліффа зблизька — лише на віддалі, з машини на ходу чи на розмитому фото в місцевій газеті, — зате все своє життя слухав історії про нього. Колись Фариш Ретліфф був найгорезвіснішим пройдисвітом Александрії, майстерним провідником сімейної банди, що здійснювала всі можливі й неможливі види грабежу та крадіжок. Також він за всі ці роки писав і розповсюджував освітні памфлети, зокрема з назвами «Гроші або життя» (протест проти Федерального податку на доходи), «Гордість бунтаря. Відповідь критикам» і «Тільки не МОЮ доньку!». Проте кілька років тому, через нещасний випадок із бульдозером, всьому цьому прийшов кінець.

Гелі не знав, чому Фариш тоді надумав викрасти той бульдозер. У газетах писали, що бригадир виявив його відсутність на будівництві позаду компанії «Вечірковий лід», а далі люди помітили Фариша, який тим бульдозером зносив трасу. Він не з’їхав на узбіччя, коли йому сигналили, а натомість розвернувся й став захищатися ковшем. Тоді, коли копи відкрили вогонь, чоловік рвонув через коров’яче пасовисько, знісши огорожу з колючого дроту й розігнавши схарапуджених корів, доки не перекинувся бульдозером у рів. Вони бігли по пасовиську, викрикуючи Фаришу, щоб той вийшов з машини, тримаючи руки за головою, аж тут скам’яніли на місці, побачивши віддалену постать Фариша, який у кабіні бульдозера притиснув пістолет 22-го калібру собі до скроні й вистрелив. У газеті надрукували фотографію копа Джекі Спаркса, де він, відверто вражений, стоїть над тілом на пасовиську й викрикує вказівки працівникам «швидкої».

Хоча те, навіщо Фаришу взагалі знадобилося красти бульдозер, було таємницею, насправді ж ніхто й гадки не мав, чому він захотів застрелитися. Дехто стверджував, що він боявся знову потрапити в тюрму, але інші заперечували, мовляв, ні, для людей на кшталт Фариша тюрма — це ніщо, а порушення там не настільки серйозне, і за рік-два він би вже вийшов. Рана ж від кулі була серйозна, і Фариш висів буквально на волосок від смерті. Він знову шокував усіх, коли отямився й попросив картопляного пюре, попри впевненість лікарів, що він у вегетативному стані. Коли його виписали з лікарні — сліпим на праве око, — то відправили у віт­філдську дурку за заявою про неосудність, що було, можливо, не так уже й невиправдано.

Коли Фариша виписали з психіатричної лікарні, він у багатьох аспектах змінився. Не лише через око. Подейкували, що він припинив пити; ніхто вже не чув, щоб він вдирався в заправки чи крав у людей із гаражів автомобілі й бензопили (хоча цей гуж узялися тягти його молодші брати). Також зникла з виду і його стурбованість расовим питанням. Він уже не стояв на тротуарі перед школою зі стосом виготовлених удома памфлетів, де засуджував десегрегацію шкіл. Він займався виготовленням опудал, тож завдяки соціальній допомозі за інвалідність і доходу з набивання оленячих голів і окунів для місцевих мисливців став досить законослухняним громадянином — принаймні так казали.

І тепер ось він тут, Фариш Ретліфф власною персоною — вдруге за один тиждень, якщо рахувати міст. Єдині Ретліффи, яких Гелі доводилося бачити у своїй частині міста, — це Кертіс (який вільно тинявся Великою Александрією, пострілюючи зі свого водяного пістолета в автомобілі на дорозі) і брат Юджин, якийсь типу священник. Юджина можна було часто побачити під час проповідей на міській площі, або, ще частіше, коли той похитувався під парною спекою біля шосе, викрикував щось про Трійцю й махав кулаком на автомобілі. Хоч про Фариша й казали, що відколи він стрельнувся, з головою в нього не все гаразд, Юджин (Гелі чув від свого батька) буквально збожеволів. Він їв червону глину в людей на подвір’ях і в судомах падав на тротуар, коли серед грому чув голос Господній.

Сом тихенько перемовлявся з групкою чоловіків середнього віку за столом біля Одемового. Один із них, товстун у жовтій спортивній футболці з підозріливими поросячими очицями, схожими на втонулі в тісті родзинки, зиркнув на Фариша з Одемом, а тоді по-всевладному підійшов до іншого боку столу й закотив низьку кулю. Не підіймаючи погляд на Сома, він обережно потягнувся в задню кишеню, а після недовгої паузи один із трьох глядачів, що стояли позаду, вчинив так само.

— Чуєш, — гукнув з іншого боку залу Денні Ретліфф Одему. — Підожди. Якщо вже на гроші, то наступна гра з Фаришем.

Фариш гучно й огидно відхаркнув, тоді перемістив вагу тіла на другу ногу.

— У старого Фариша тепер тільки ото одно око, — сказав Сом, підступивши ближче, і ляснув Фариша по спині.

— Руки, — з ноткою погрози відрізав Фариш і люто смикнув головою, ніби зовсім не жартома.

Сом підлесно нахилився через стіл і подав руку Одемові.

— Звуть Сом де Б’єнвіль, — представився він.

Одем роздратовано відмахнувся.

— Я тебе знаю.

Фариш кинув у металеву щілину кілька четвертаків і рвучко смикнув столом. Вирвавшись із нижнього жолобка, кулі забряжчали одна об одну.

— Я пару разів обігравав цього сліпого. Я гратиму в пул із будь-ким, хто бачить, — сказав Одем, подавшись назад, але втримав рівновагу, впершись києм у підлогу. — Може, відійдеш і перестанеш мене підпирати, — гаркнув він Сомові, який знову прослизнув йому за спину. — Так, ти…

Сом нахилився й зашепотів йому щось у вухо. Одемові молочно-­біляві брови збилися в спантеличений вузол.

— Не любиш на гроші грати, ге, Одеме? — зневажливо процідив Фариш після недовгої паузи, а тоді потягнувся під стіл і взявся складати кулі в трикутник. — То ти диякон у церкві баптистів?

— Нєа, — відказав Одем. Жадібна ідея, яку йому у вухо вклав Сом, почала торувати собі шлях по спаленому сонцем обличчі, відкрито, наче хмара на чистому небі.

— Татуню, — озвався з дверей дрібний їдкий голос.

То заговорила Лашарон Одем. Сухорляве стегно вона відвела вбік і стояла, на думку Гелі, в огидно дорослій позі. На самому стегні мостилася дитина, така ж брудна, а роти в обох були обве­дені помаранчевими колами від фруктового льоду або «фанти».

— Зирте, хто прийшов, — награно виголосив Сом.

— Татуню, ти казав прийти тебе забрати, як велика стрілка буде на три.

— Сто баксів, — перервав запалу тишу Фариш. — Вже або ніколи.

Одем покрутив крейду на кінці кия і закасав уявні рукави. Тоді зненацька заговорив, не озираючись на доньку:

— Татуньо ще не готовий іти, лялько. На, візьміть по десять центів. Тікайте, на книжки з картинками подивіться.

— Татуню, ти казав нагадати…

— Я сказав, тікайте. Ти розбиваєш, — сказав він Фаришеві.

— Я зібрав.

— Знаю, — відповів Одем, змахнувши рукою. — Давай, передаю право тобі.

Фариш зігнувся вперед, усією вагою навалився на стіл. Здоровим оком він дивився вздовж кия — просто на Гелі — і погляд у нього був крижаний, наче він заглядає в дуло пістолета.

Трісь. Кулі порозліталися. Одем підійшов з іншого боку столу і якийсь час вивчав ситуацію. Тоді швидко хруснув шиєю, скинувши голову набік, і нахилився, щоб ударити.

Сом прослизнув між чоловіками, які повідривалися від пін-болів та сусідніх столів, щоб подивитися. Він непомітно шепнув щось чоловікові в жовтій футболці, рівно коли Одем завдав ефектний удар-стрибок, загнавши в лузу не одну, а цілих дві смугасті кулі.

Вигуки й підбадьорення. Сом відплив знову до Денні, посеред збентеженої розмови глядачів.

— Одем може цілий день стіл тримати, — шепотнув він, — якщо гратимуть лише у «вісімку».

— Фариш нічим не гірший, як налаштується.

Одем виконав ще одну комбінацію — тендітний удар, у якому биток поцілив по кулі, яка скинула іншу в лузу. Знову підбадьорливі вигуки.

— Хто в темі? — спитав Денні. — Ті два коло пін-болу?

— Не зацікавлені, — відповів Сом, невимушено позираючи йому через плече й над головою Гелі, а водночас потягнувся в годинникову кишеню шкіряної жилетки й заховав у долоні маленький металевий об’єкт розміром і формою схожий на мітку для гольфу. У коротку мить перед тим, як усіяні перснями пальці стулилися навколо тієї речі, Гелі встиг помітити, що то бронзова фігурка голої жінки на високих каблуках і з об’ємною зачіскою «афро».

— Чому ні? Вони хто?

— Та просто парочка блаженних християн, — пояснив Сом, поки Одем заганяв легку кулю в бокову лузу. Непомітно, наполовину заховавши долоню в кишеню піджака, він відкрутив голову жінки від тіла й великим пальцем скинув її в кишеню. — Оте інше зборище, — він очима вказав на чоловіка в жовтій спортивній футболці та його огрядних друзів, — проїздом з Техасу. — Сом недбало роззирнувся, а тоді, відвернувшись, ніби щоб чхнути, підняв флакон і швидко нюхнув, так, щоб ніхто не бачив. — Креветок ловлять, — продовжив він, витер ніс рукавом смокінга, а порожнім поглядом провів по стійці з коміксами й Гелі над маківкою, приховано передаючи флакон Денні.

Той гучно нюхнув і затиснув ніздрі. В очі набралася вода.

— Господи милостивий, — видихнув він.

Одем загнав чергову кулю. Фариш блимав очима на стіл під улюлюкання чоловіків з креветкового судна, кий тримав го­ризонтально за шиєю, звісивши лапи долонь по обидва боки.

Сом позадкував легким комічним танцем. Зненацька він наче пожвавішав.

— Міста Фариш, — радісно гукнув він через кімнату, інтонацією пародіюючи популярного чорного коміка з телевізора, — поінформований щодо ситуації.

Гелі так захопився й збентежився, що голова от-от ніби мала луснути. Втямити суть того флакона йому не вдалося, але Сомової лайки й підозрілої поведінки — ще б пак; і хоч Гелі не був певен, що саме відбувається, він розумів, що говорять про ставки й що це незаконно. Так само як незаконно стріляти зі зброї на мосту, навіть якщо ніхто не загинув. Вуха в нього палали; вони завжди червоніли, коли він хвилювався — сподівався, що ніхто цього не помічає. Гелі невимушено поклав на місце комікс, який був роздивлявся, й узяв зі стійки новий — «Таємниці зловісного дому». У кріслі свідка в суді сидів скелет і вимахував глядачам безплотною рукою, а примарний адвокат горлав: «А тепер мій свідок — ПОСТРАЖДАЛИЙ — укаже на…

ЧОЛОВІКА, ЯКИЙ ЙОГО ВБИВ!!!».

— Давай, туди її! — зненацька викрикнув Одем, коли восьма куля жухнула по байці, відскочила від бортика й бухнулася в кутову лузу навпроти.

У подальшому стовпотворінні Одем вийняв із задньої кишені пляшечку віскі й зробив із неї довгий спраглий ковток.

— Ну, показуй ту сотку, Ретліфф.

— Я всьо маю. І можу ше раз зіграти, — відрубав Фариш, коли кулі викотилися з-під столу, і взявся знову складати їх у трикутник. — Розбиває переможець.

Одем знизав плечима й примружився, дивлячись уздовж кия, — ніс зморщився, верхня губа оголила кролячі передні зуби — а тоді так вгатив по трикутнику, що після цього биток так і лишився крутитися на місці, де врізався в першу кулю, однак восьма куля вилетіла в кутову лузу.

Чоловіки з креветкового судна заулюлюкали й стали плескати в долоні. Вони мали вигляд людей, які начебто добре влаштувалися. Сом бадьорим перевальцем — коліна ходором, підборіддя задерте догори — приєднався до них, щоб обговорити фінансові питання.

— Ти так швидко ще ніколи гроші не втрачав! — гукнув з іншого боку Денні.

Гелі помітив, що Лашарон Одем стоїть просто позаду нього — не тому, що вона якось озвалася, а тому, що в малюка в неї на колі­ні була сильна застуда і той дихав з мокрим відразливим свистом.

— Відчепися від мене, — бурмотнув Гелі, трохи збочивши.

Дівчинка полохливо підійшла ближче, перекриваючи кут огляду.

— А пожич мені двайцять п’ять центів.

Підлеслива безнадія в її голосі вселила йому ще більшу огиду, ніж сопливе дихання дитини. Гелі демонстративно обернувся до дітей спиною. Фариш знову тягнувся під стіл, від чого чоловіки з креветкового судна колективно позакочували очі.

Одем узявся обома долонями за щелепу й хруснув шиєю спочатку ліворуч, тоді праворуч: хрущ.

— Тобі ще мало?

— Так, ну що ж, починаємо, — став приспівувати джукбоксу Сом, клацаючи пальцями. — Мала, що я кажу.

— Шо це за дрисня в музичному апараті? — прошипів Фариш, з лютим грюкотом закидаючи кулі.

Сом став дражнити його, вихиляючи сухорлявими стегнами.

— Фариш, попустися.

— Вали, — прогнав Гелі Лашарон, яка знову підкралася, мало не впритул до нього. — Не дихайте на мене своїми шмарклями.

Від її близькості його взяла така огида, що ті слова він мовив гучніше, ніж мав би; а тоді завмер, коли розфокусований погляд Одема непевно хитнувся в його напрямку. Фариш також підняв голову; проштрикнувши Гелі поглядом здорового ока, ніби метальним ножем.

Одем гучно й п’яно вдихнув, а тоді відклав кий.

— Бачте ту малу, шо там-о стоє? — мелодраматично звернувся він до Фариша й решти. — Я би того не мав казати, але та мала дівка робе роботу, як росла баба.

Сом із Денні Ретліффом швидко і з тривогою перезирнулися.

— Я вас питаю. Де би ви найшли яку добру малу дівку, яка би і за хатою дивилася, і за такою малишньою, і їсти варила, і всьо таскала, і приносила, і ше й би собі нічо не брала, аби в старого татуня всьо було?

«Від неї я би взагалі ніякої їжі не хотів», — подумав Гелі.

— Дітвора нині думає, шо мусе всьо мати, — сухо зронив Фариш. — То би всяко ліпше було, якби всі жили, як твоя, і нічо не просили.

— Ми як з братами й сестрами росли, в нас нічо не було, навіть холодильника, — тремтячим голосом мовив Одем. Він уже починав добряче заводитися. — Все літо мус у полі бавовну ­сапати…

— Та я й сам за життя бавовни насапався.

— …а мама моя, я вам кажу, вона на тих полях гарувала, як якась негритоска. Я… Я до школи не мав як ходити! Мамі з татом тра було вдома помагати! Нє, в нас ніколи нічо не було, але якби я мав гроші, я би тим малим нічо на світі не жалів. Вони знають, шо старий татуньо ліпше їм віддасть, ніж собі забере. Ге? Ви ж то знаєте?

Розфокусований погляд поплив від Лашарон із малюком до самого Гелі.

— Я вас питаю, Ви Ж То Знаєте? — повторив він, уже твердішим і не таким приємним тоном.

Він вчепився очима просто в Гелі. Той отетерів: «Бляха, — подумав він, — старий дурбан уже так налигався, аж не знає, що я йому не син?». Гелі, розтуливши рота, вирячився на нього.

— Та, татуню, — ледь чутно прошепотіла Лашарон.

Погляд запалених очей в Одема пом’якшав і нерівно подибав до доньки; від жалісливого дрожу його мокрих губ Гелі стало гидкіше, ніж від будь-чого іншого за сьогодні.

— Чуйте? Чуйте, шо мала каже? Ану йди сюда, обніми старого татуня за шию, — мовив він, змахуючи кісточкою пальця сльозу.

Лашарон підняла дитину на кістлявому стегні й повільно рушила до нього. Від певної владності в обіймах Одема й байдужості, з якою вона їх прийняла, — наче старий хирлявий собака, що вигинається під погладжуванням господаря, — Гелі стало огидно, але водночас і трохи страшно.

— Ця мала дівка любить свого татуня старого, нє? — Заливаючись сльозами, він притиснув її собі до переду сорочки.

З того, як Сом і Денні Ретліфф перезирнулися й обоє позакочували очі, Гелі вдоволено відзначив, що їм від Одемових рюм так само гидко, як і йому.

— Вона то знає, як татуньо бідує! Їй то не тра гори якихось забавок, цукорок і модних лахів!

— Ну а нащо їй? — різко втрутився Фариш.

Одем — якого задурманив звук власного голосу — стуманіло обернувся й збив докупи брови.

— Ну та. Я так і кажу. От нашо їй вся та дурнота? Чи їй, їм всім, нашо того? Ми як малі були, то нічо не мали, шо, не так хіба?

Одемове обличчя просяяло від повільної хвилі подиву.

— Та нє, братику! — втішено вигукнув він.

— Ми шо, стидалися того, шо бідні? Чи роботи встидалися? Як ми якось прожили, то і вона вижиє, нє?

— Та канєшно!

— Хто каже, ніби дітей треба вчити, ніби вони в чомусь ліпші за своїх батьків? Федеральна влада, от хто! Як думаєш, чого то вона пхає носа в чужі хати, вділяє на срібному блюдці всі ті ­талони на їду, вакцинації та ліберальну освіту? А я тобі скажу чого. То аби промити дітям мозки, ніби їм треба більше, ніж було в їхніх старих, аби діти зверху вниз дивилися на то, звідки походять, і ставили себе вище за рідну плоть і кров. Сер, не знаю, як у тебе, але мій татко мені ніколи нічого за просто так не давав.

З усієї більярдної зали почувся тихий схвальний гомін.

— Нєа, — відповів Одем, скрушно похитуючи головою. — Мамуня з татуньом ніколи мені просто так нічо не давали. Я на всьо мусів заробити. Всьо, шо я маю — зароблене.

Фариш холодно кивнув на Лашарон із дитиною.

— То скажи мені. Чого то вона має мати то, чого в нас не було?

— Та то свята правда! Всьо, лиши татуня, лялько, — сказав Одем своїй доньці, яка безпристрасно смикала його за штанину.

— Татуню, давай вже підем, будь ласка.

— Татуньо ше не готов іти, лялько.

— Але ти казав нагадати тобі, шо той магазин «Шевроле» в шостій зачиняється.

Сом із виразом досить натягнутої доброзичливості підступив, щоб перекинутися кількома тихими словами з чоловіками з креветкового судна, один із яких саме глипнув на свій наручний годинник. Аж тут Одем поліз у передню кишеню брудних джинсів, трохи там подлубався й вийняв найбільшу пачку грошей, яку Гелі коли-небудь бачив.

Це одразу ж привернуло увагу всіх присутніх. Одем кинув рулон купюр на більярдний стіл.

— Шо лишилося зі страхового обов’язку, — пояснив він, з хмільною шанобливістю кивнувши на гроші. — За цю от руку. Піду туда в то «Шевроле», заплачу тому м’ятноротому падлу Роєві Даялу. Він прийшов і забрав машину в мене з-під самого…

— А вони так і роблять, — стримано мовив Фариш. — Ті суки з Податкової комісії, Фінансової компанії та Шерифського департаменту. Приходять просто на твою землю і відбирають шо хочуть, коли їм того…

— І, — продовжив Одем, уже гучніше. — Я планую піти прямо туда і забрати її. Оцим.

— Чуєш, не моє буде сказано, але тобі не тра стільки чистих грошей викидати на машину.

— Шо? — спідлоба запитав Одем, задкуючи. Гроші лежали на зеленій байці в жовтому колі світла.

Фариш підняв мурзату лапу.

— Я лиш кажу, шо як ти купуєш машину, і все, так сказати, згідно-відповідно, у такого слизького пронири, як Даял, то не лиш Даял тебе обкрадає, але влада штату і федеральна також уже стають у чергу за своїм. Я стіки разів виступав проти податку на продаж. Податок на продаж — це неконституційно. Можу чітко пальцем показати, де в Конституції цеї країни так написано.

— Татуню, пішли, — знесилено просила Лашарон, рішуче посмикуючи Одема за штанину. — Будь ласка, давай уже підем.

Одем збирав свої гроші. Він наче не до кінця затямив суть тієї невеликої промови Фариша.

— Нє, сер. — Він дихав на повні груди. — Я не дам у мене отак-во шось відбирати! Я зара піду прямо в то «Даялове Шевроле» і цим всім йому просто по морді розмащу… — Він ляснув грошима об стіл. — І скажу йому, я так скажу: «Віддавай мені мою машину, ти, падло м’ятнороте». — Одем не без труднощів запхав гроші в праву кишеню джинсів, а з лівої дістав четвертак. — Але перше я ставлю ці чотири сотки, і ше дві твої на то, шо трахну тебе ше раз у «вісімку».

Денні Ретліфф, який накручував невелике коло біля автомата з колою, гучно видихнув.

— Нічогенька ставка, — незворушно сказав на це Фариш. — Я розбиваю?

— Ти, — відповів Одем хвилею хмільної великодушності.

Фариш з абсолютно відсутнім виразом на обличчі потягнувся в кишеню на стегні й дістав звідти великий чорний гаманець, пристебнутий ланцюгом до ременевої петлі на комбінезоні. Шпарко й професійно, наче касир у банку, він відрахував шістсот доларів двадцятками й поклав на стіл.

— Маєш купу грошей, друзяко, — відзначив Одем.

— Друзяко? — Фариш грубо розсміявся. — У мене лиш двоє друзів. Двоє найліпших друзів. — Він підніс гаманець, — досі тлустий від купюр, — щоб усі побачили. — Зириш? То мій перший друг, і він завжди зі мною, в кишені на стегні. І ше маю другого друга, який також завжди при мені. І той друг — пістолет 22-го калібру.

— Татуню, — безнадійно благала Лашарон, знову смикнувши його за ногу. — Будь ласка.

— А ти шо вилупився, шмаркачу?

Гелі підскочив. Над ним, усього за якихось пів метра, височів і зиркав страшенно запаленими очима Денні Ретліфф.

— Га? Ти відповідай, як я тебе щось питаю, шмаркачу.

Усі дивилися на нього — Сом, Одем, Фариш, чоловіки з креветкового судна й товстун за касою.

Ніби звідкись здалеку він почув, як Лашарон Одем своїм чистим їдким голосом промовляє:

— Татуню, він лиш дивиться зо мною на ті книжочки.

— Правда? Так, я питаю?

Гелі, який закляк, аж йому відібрало мову, кивнув.

— Тебе як звати? — Голос, хрипкий, з іншого боку кімнати. Гелі перевів погляд і побачив здорове око Фариша Ретліффа, націлене на нього, наче дриль.

— Гелі Галл, — не роздумуючи представився він, а тоді нажахано затулив рот долонею.

Фариш сухо реготнув.

— Ото я розумію, малий, — сказав він, накручуючи кубик блакитної крейди на кінці свого кия, здоровим оком так і не відриваючись від Гелі. — Ніколи не кажи нічо, шо тебе не заставляють говорити.

— Йой, та я знаю, чий то малий гімнюх, — повідомив Денні Ретліфф своєму старшому братові й махнув підборіддям на Гелі. — Галл, кажеш, твоє прізвище?

— Так, сер, — пригнічено відповів Гелі.

Денні високо й хрипко засміявся.

— Так, сер. Чуєте, нє? Ти мені не серкай, мале…

— Нема нічо поганого в тому, шо хлопець має якісь манери, — досить різко урвав його Фариш. — Галл, так?

— Так, сер.

— Рідня того старшого Галла, що водить старий «кадилак» з відкидним дахом, — пояснив Денні Фаришеві.

— Татуню, — гучно озвалася Лашарон Одем у напруженій тиші. — Татуню, мож’, ми з Расті підем на книжочки подивимся?

Одем погладив її по заду.

— Біжи, лялько. Слухай сюда, — в’яло перебираючи язиком, сказав він Фаришеві й стукнув ручкою кия по підлозі, щоб підкреслити свої слова, — як будем грати, то давай грати. Я вже маю йти.

Але Фариш — на превелике полегшення Гелі — уже почав збирати кулі в трикутник, кинувши на прощання довгим поглядом у його напрямку.

Гелі зосередив усі до останньої крихти уваги на коміксі. У такт із серцебиттям злегка підстрибували й літери. «Не піднімай голову, — сказав він собі, — навіть на секунду». Руки трусилися, а обличчя палало таким багрянцем, що він відчув, як це привертає увагу всіх навколо, наче вогонь.

Фариш розбив, і з неймовірним відлунням, так гучно, що Гелі аж тіпнуло. У лузу гупнула куля, а через п’ять-шість довгих переливчастих секунд — ще одна.

Чоловіки з креветкового судна затихли. Хтось курив сигару, і від смороду в Гелі розболілася голова. Від ядучого чорнила, що вистрибувало по газетному папері перед очима, біль лише посилився.

Довга тиша. Гуп. Знову довга тиша. Дуже тихо, якомога тихіше, Гелі став підбиратися до дверей.

Гуп, гуп. Безмовність фактично бриніла від напруги.

— Господи! — вигукнув хтось. — Ти ж казав, що цей паскуда нічого не бачить!

Сум’яття. Гелі вже минув касу й був за крок від порога, коли його ззаду за сорочку схопила чиясь вистромлена долоня, і от він уже раптом лупає очима в обличчя лисому товстопикому касирові. Гелі з жахом усвідомив, що досі стискає в руках «Таємниці зловісного дому», за які ще не заплатив. Хлопець узявся несамовито шпарити в кишенях шортів. Але касира він не цікавив — той на нього навіть не дивився, хоч і досить міцно тримав за сорочку. Чоловік більше переймався дійством за більярдним столом.

Гелі поклав на стійку четвертак і десятицентовик, а тоді — тільки-но касир відпустив його сорочку — вилетів за двері. Після темряви більярдної пополудневе сонце боляче впекло очі; він кинувся майже наосліп бігти по тротуару.

На площі пішоходів не було, — зайшло вже далеко за полудень — і стояло лише кілька припаркованих авто. Велосипед… де він? Гелі пробіг повз пошту, повз Масонський храм і вже пройшов половину Мейн-стріт, коли згадав, що залишив велосипед аж у провулку за міськрадою.

Він обернувся й кинувся засапано бігти. У провулку було слизько від моху й дуже похмуро. Якось, коли Гелі був молодший, він чкурнув сюди, не роздумуючи, куди йде, і прожогом перечепився через темну постать волоцюги (смердючої купи лахміття), що голічерева розвалився майже на половину дов­жини провулка. Коли Гелі упав просто на нього, чоловік лаючись зірвався й ухопив хлопця за щиколотку. Гелі закричав, ніби його облили кипучим бензином; силкуючись утекти, він згубив там черевик.

Але тепер Гелі так перелякався, що не переймався тим, що на когось наступить. Ковзаючи по слизькому від моху цементу, він кулею влетів у провулок і вхопив свій велосипед. У провулку не було місця, щоб на нього заскочити, і ледве вистачало на те, щоб розвернути, тож Гелі вхопив кермо, штовхав і смикав, доки не вибрався переднім колесом уперед, а тоді вивіз його на вулицю — де з жахом побачив, що на тротуарі на нього чекають Лашарон Одем із малюком.

Гелі закляк. Лашарон мляво підкинула дитя собі вище на стегні й глянула на нього. Гелі зовсім поняття не мав, що вона від нього хоче, та все одно боявся вимовити хоч слово, тож просто стояв як укопаний і зиркав на неї, а серце йому шалено билося.

Здавалося, минула ціла вічність, доки вона знову не поправила маля й сказала:

— А відáй мені ту книжочку.

Не зронивши ні слова, Гелі потягнувся в задню кишеню й подав їй комікс. Лашарон без тіні зажури чи вдячності взяла дитину однією рукою й потягнулася по комікс, та не встигла, бо маля вистромило ручки й ухопило його своїми брудними долоньками. Серйозно роздивляючись об’єкт, малюк потягнув його собі до обличчя, а тоді нерішуче зімкнув на папері липкі, вимащені помаранчевим губи.

Гелі пересмикнуло — одна річ, якби вона хотіла почитати той комікс, але ж вона просто віддала його погризти дитині. Лашарон навіть не поворухнулася, щоб відібрати комікс. Натомість вона з любов’ю вибалушилася на дитину й стала лагідно підкидати її — геть так, ніби малюк чистий і гарний, а не заслинений малий соплій.

— А цьогó татуньо плацє? — радісно спитала вона дитячою мовою, заглядаючи просто в дрібне обличчя. — Цього татуньо там плацє? Цього?

— Вдягни щось, — сказала Іда Ру Гаррієт. — Ти по всій підлозі воду розносиш.

— Не розношу. Я висохла, поки йшла.

— Всьо одно щось накинь на себе.

У себе в спальні Гаррієт скинула купальник і вдягнула шорти хакі та єдину чисту футболку: білу з жовтим усміхненим личком спереду. Вона ненавиділа ту футболку, подарунок від батька на день народження. Хоч як принизливо це було, так чи інакше її батько, мабуть, вважав, що футболка їй личить, і ця думка обурювала Гаррієт ще більше, ніж сама одежина.

Хоч Гаррієт цього не знала, футболку з усміхненим личком (а також шпильки для волосся зі знаками миру й інші недоладні подарунки, які батько надсилав їй на день народження) обирав зовсім не батько, а його нешвіллська коханка; і якби не та коханка (яку звали Кей), Гаррієт з Еллісон подарунків на день народження не отримували б узагалі. Кей успадкувала заводик із виготовлення газованки, мала трохи надлишкової ваги, солодкий голосок, м’яку кволу усмішку й жменю психологічних проблем. Також вона дещо забагато пила, і вони з батьком Гаррієт часто сплакувалися в барах через його маленьких донечок, запроторених у тому Міссі­сіпі з божевільною матір’ю.

У місті про нешвіллську коханку Дікса знали всі, окрім його ж сім’ї й сім’ї дружини. Людям бракувало відваги розповісти Еді або співчуття, щоб повідомити інших. Діксові колеги в банку знали й не схвалювали таке — бо час від часу він приводив ту жінку на робочі вечірки; своячка Роя Даяла, що жила в Нешвіллі, крім того, розповіла містеру й місіс Даялам, що ті голубки навіть живуть в одній квартирі, і хоч містер Даял (тут йому треба віддати належне) тримав цю інформацію при собі, місіс Даял розтрубила її по всій Александрії. Знав навіть Гелі. Він випадково почув мамину розмову з кимсь на цю тему, коли йому було ще дев’ять чи десять років. Коли він запитав у неї про це, та змусила заприсягтися нічого не казати Гаррієт; і він дотримав слова.

Гелі ніколи й на думку не спадало не підкорятися матері. Та хоч він і зберігав цю таємницю — єдину реальну таємницю, яку він їй не розповідав, — йому здавалося, що Гаррієт не надто засмутиться, якщо дізнається правду. І в цьому він мав рацію. Ніхто б не переймався цим, окрім Еді — це б зачепило її гордість, бо хоч Еді й нарі­ка­ла на те, що онучки ростуть без батька, ні вона, ні інші не стверджували, що повернення Дікса бодай якось виправить цю відсутність.

Настрій у Гаррієт був препаскудний, настільки, що вона якось збочено смакувала іронію футболки з усміхненим личком. Це відчуття самовдоволення й нагадало Гаррієт про батька — хоча в нього не те щоб були причини так тішитися чи очікувати втіхи від доньки. Не дивно, що Еді його зневажає. Це відчувалося вже в тому, як Еді його називала: завжди Діксон, а не Дікс.

Гаррієт сиділа біля вікна й оглядала переднє подвір’я, соковиту зелень дерев, цілком убраних у літнє листя, з носа в неї крапало, а очі пекли від хімії в басейні. Від довгого плавання кінцівки поважчали й очужіли, а в кімнаті осів чорний глянс журби, як зазвичай, коли Гаррієт подовгу сиділа нерухомо. Коли вона була маленькою, то іноді наспівувала собі під ніс власну адресу, якою б вона була для гостей із відкритого космосу. Гаррієт Клів Дюфрен, Джордж-стріт, будинок 363, Александрія, Міссісіпі, Америка, планета Земля, Молочний Шлях… і відчуття дзвінкої широти, ніби тебе заковтнула чорна пащека всесвіту, — якусь найдрібнішу кришталину в посипці з білого цукру, що ніколи не закінчувалася, — іноді просто душило її.

Раптом Гаррієт шалено чхнула. Слиз розлетівся навсібіч. Вона затиснула ніс і, заливаючись сльозами, підскочила й кинулася вниз по «клінекс». Дзвонив телефон; Гаррієт ледве бачила, куди йде; за телефонним столиком біля підніжжя сходів стояла Іда, і не встигла Гаррієт оговтатися, як та сказала:

— Даю їй, — і втулила слухавку їй у руку.

— Гаррієт, слухай. Денні Ретліфф зараз у більярдній, він там з братом. Це вони стріляли в мене з мосту.

— Чекай, — мовила Гаррієт, яка зовсім втратила орієнтацію. Вона щосили зосередилася, щоб не чхнути знову.

— Але я його бачив, Гаррієт. Страшний, що капець. І брат його так само.

Він далі щось белькотів про крадіжки, дробовики, грабежі й азартні ігри; і поступово до Гаррієт дійшла значущість його слів. Вона зачудовано слухала, а бажання чхнути як рукою зняло; з носа й далі текло, і вона якось неоковирно вигнулася й, викручуючи головою, спробувала витерти його коротесеньким рукавом футболки, як це робив кіт Нюня, тручись об килим, коли йому потрапляло щось в око.

— Гаррієт? — звернувся Гелі, перериваючи на середині свою тираду. Він так жадав розповісти їй, що сталося, аж забув, що вони посварилися.

— Я тут.

Далі запала коротка мовчанка, під час якої Гаррієт почула десь неподалік від Гелі палке базікання телевізора.

— Коли ти вийшов із більярдної? — запитала вона.

— Хвилин п’ятнадцять тому.

— Думаєш, вони ще там?

— Може бути. Там ніби мала бійка початися. Ті хлопці з судна не на жарт розізлилися.

Гаррієт чхнула.

— Я хочу його побачити. Зараз поїду туди на велосипеді.

— Ого. Навіть не думай, — тривожно видихнув Гелі, але вона вже кинула слухавку.

Бійки ніякої не було — принаймні такої, як її розумів Денні. Коли на мить здалося, що Одем не збирається платити, Фариш узяв крісло, збив його з ніг і почав методично гамселити (поки Одемові діти зіщулилися в одвірку), тож невдовзі Одем завивав від болю й сам благав Фариша забрати гроші. Насправді хвилюватися довелося через чоловіків із судна, які, якби захотіли, могли спричинити багато проблем. Але, хоч товстун у жовтій спортивній футболці мав що кучерявого сказати, решта лише побурчали між собою, навіть реготнули, хоч і трохи злісно. Вони у відпустці, могли собі дозволити.

Фариш на Одемові жалібні благання відгукнувся максимально незворушно. Його філософією було «з’їж, бо інакше з’їдять тебе», і все, що він міг у когось забрати, Фариш вважав своєю законною власністю. Коли Одем очманіло накульгував, молячи Фариша, щоб подумав про дітей, пильний радісний вираз обличчя брата нагадав Денні про те, який вигляд мали Фаришеві німецькі вівчарки-близнюки, коли загризли або збиралися загризти якогось кота: пильні, ділові, грайливі. Без образ, котусику. Нехай щастить наступного разу.

Денні захоплювався Фаришевою безапеляційністю, але йому бракувало сили таке спостерігати. Він запалив цигарку, хоч у роті й так тримався гидкий присмак від надмірного куріння.

— Розслабся, — сказав Сом, підійшовши позаду Одема, і поклав руку йому на плече. Піднесений настрій Сома нікуди не зникав; хоч би що сталося, він тішився, і просто не міг уторопати, чому такий запас життєвих сил є не в усіх.

З безнадійним напівбожевільним гонором — що викликав радше жаль, ніж острах — Одем безсило подався назад і крикнув:

— Руки свої забери, негритосе.

Сом пропустив це повз вуха.

— Люби´й дурак, шо грає як ти, братику, без проблем відіб’є всі ті гроші. Потім, як захочеш, приходи до мене у «Дворянський салон», може, шось зметикуємо.

Одем простягнувся на шлакоблоковій стіні.

— Машина, — пробелькотів він. Очі в нього розпухли, а рот вкривала кров.

У Денні в голові блиснув непрошений бридкий спогад із раннього дитинства: зображення голих жінок, заховані в журналі про полювання й риболовлю, який його батько залишив біля унітаза в туалеті. Збудження, але збудження хворе, щось чорне й рожеве в жінки між ніг, у поєднанні зі скривавленим оленем зі стрілою в оці на одній сторінці й прошитою гачком рибиною на іншій. І все це — конаючий олень, що загруз передніми ногами, рибина в судомних пошуках води — перемішалося зі спогадом про ту вовтузливу захекану істоту, що явилася йому в кошмарному сні.

— Перестань, — уголос мовив він.

— Що перестати? — байдуже запитав Сом, погладжуючи кишені смокінга, щоб перевірити, чи флакончик на місці.

— Та у вухах шумить. Ніяк не перейде.

Сом швидко нюхнув і передав флакончик Денні.

— Нехай тебе не бентежить. Чуєш, Одеме, — гукнув він в інший кінець зали. — Господь любить раденьких невдах.

— Ух, — видихнув Денні, затискаючи ніс. До очей підступили сльози. Від крижаного присмаку дезінфектора на піднебінні він почувався чистим: усе знову на поверхні, усе виблискує на лискучій поверхні цих вод, що пронеслися наче грім над відстійником, який уже йому до смерті остогид: біднота, жир і гниль, повні лайна синюшні тельбухи.

Він віддав флакон Сомові. У голові носився свіжий крижаний легіт. Мерзенний заражений настрій більярдної — самі недопитки й гидь — зненацька заблищав ясністю, чистотою й комічністю. З високим мелодійним «дзінь» йому стрельнула смішна прониклива думка, що зарюмсаний Одем у селюцькому вбранні й зі здоровенною рожевою макітрою-гарбузом один в один як Елмер Фадд85. Цибатий сухоребрий Сом, наче сам Баґз вигулькнув із кролячої нори, сперся на джукбокс. Великі ступні, великі передні зуби, навіть те, як він тримає сигарету: так Баґз Банні тримає морквину, ніби сигару, отак нахабно.

Злагіднілий, запаморочений і вдячний Денні потягнувся в кишеню й висмикнув зі свого клубка двадцятку. Він мав ще сотню, просто в руці.

— Дай йому то на дітей, старий, — сказав він, всучуючи гроші Сомові. — Я валю.

— Ти куди?

— Та просто, — почув Денні свої слова.

Він вийшов до свого авто. Був вечір суботи, на вулицях безлюдно, а попереду лежала чиста літня ніч, наповнена зірками, теплим вітерцем і залитим неоновими вогнями небом. Машина була прекрасна: «транс-ам» чудового бронзового кольору, з віконцем на даху, боковими вентиляційними отворами й кондиціонером. Денні щойно помив і натер її, тож промені так разюче й палюче відбивалися від поверхні, що авто скидалося на готовий до зльоту космічний корабель.

Одна з Одемових дітей — досить чистенька, як на Одемову, і ще й чорноволоса (мабуть, від іншої матері) — сиділа на вулиці просто навпроти, перед крамницею інструментів. Вона дивилася в книжку й чекала, доки вийде її батько-нікчема. Зненацька Денні відчув, що вона дивиться на нього; дівчинка не поворухнула й м’язом, але погляд спрямовувала вже не в книжку, а прикипіла до нього і не відривала, як ото буває іноді під метом, коли побачиш дорожній знак, і далі бачиш його ще дві години; його це злякало, як той ковбойський капелюх на ліжку сьогодні. Фен розхерачував відчуття часу, так («тебе несе ніби феном, тому така назва! — подумав він і гаряче збудився від власної кмітливості: наркоша несеться! час позаду пасеться!»), гаразд, витягує час, наче гумку, смикає нею, і деколи Денні здавалося, ніби все у світі дивиться на нього, навіть коти, корови й фото в журналах; проте здавалося, що минула ціла вічність, хмари в небі шугали, наче в прискореному фільмі про природу, а дівчинка так і не відривала погляду й не кліпала — очі в неї були прохолодно-­зелені, ніби в рисі з пекла, ніби в самого диявола.

Але ні: насправді вона взагалі на нього не дивилася. Вона заглядала в книжку, ніби читала її цілу вічність. Крамниці стояли зачинені, на вулиці ні машини, довгі тіні й бруківка мерехтять, наче в кошмарі. Денні пригадав ранок минулого тижня, коли він, поспоглядавши, як над ставом підіймається сонце, пішов у «Білу кухню»: коли він прочинив двері, офіціантка, коп, молочар і листоноша пообертали голови до нього — мимохідь, ніби їхню увагу привернув лише дзвоник, — але вони не жартували, дивилися саме на нього, всюдисущі очі, очі сяють блиском, наче в розфарбованого фосфоресцентною фарбою сатани. На той час він був під кайфом уже сімдесят дві години, весь ослаблий і липкий, загадувався, чи серце в грудях не репне, ніби тлуста кулька з водою, просто там же, у «Білій кухні», де малолітні офіціантки зиркають на нього зеленими зашморгами…

«Спокійно, спокійно», — утихомирював він ошаліле серце. А якщо мала таки дивилася на нього? То й що? Яка, нахер, різниця? Денні й сам купу спекотних безрадісних годин провів на тій самій лавці в очікуванні свого батька. Просто чекати було не так страшно, як трепетати від роздумів, що їм із Кертісом потім перепаде, якщо гра в батька не піде. Очікувати, що після свого програшу Одем заспокоюватиметься якось по-іншому, сенсу не було: таким є світ. «Поки ти живеш у моїм домі…» — лампочка над кухонним столом розхитується на дроті, баба щось розмішує на плиті, так наче матюки, ляпаси й плачі — то все в телевізорі.

Денні якось судомно вигнувся й поліз у кишеню по дріб’язок, щоб кинути дівчинці. Його батько час від часу й сам так робив чужим дітям, коли вигравав і був у доброму настрої. Зненацька з минулого виринув небажаний спогад про самого Одема — кощавого підлітка у двоколірній спортивній футболці, зі світло-­білявим «качачим хвостом», пожовтілим від жиру, яким він його зализував назад, — коли той присідав біля малого Кертіса з пачкою жувальної гумки й заспокоював його…

З тріском зачудування — чутним тріском, що озвався дрібною детонацією в голові, — Денні усвідомив, що весь той час він говорив уголос, хоча й думав, ніби мовчки веде внутрішній діалог. Та чи справді так? Четвертаки досі лежали в нього в руці, проте коли він її підняв, щоб сипонути монетами, голову пронизав черговий шок, бо дівчинки на місці не було. На лавці порожньо, від дитини не лишилося й сліду — та й від будь-якої живої істоти, навіть вуличного кота — що в одному, що в іншому напрямку вулиці.

— Йодель-ей-гí-го, — дуже глухо собі під ніс пролепетав він.

— Але що сталося? — скаженіючи від нетерплячки, запитав Гелі. Вони вдвох сиділи на іржавих металевих сходах покинутого складу бавовни неподалік від залізниці. То було болотисте місце, оточене низькорослими соснами, а тамтешня смердюча чорна твань приваблювала мух. Двері складу обсипали темні плямки, що з’явилися там два літа тому, коли Гелі, Гаррієт і Дік Піллов, який зараз перебував у таборі на озері Селбі, кілька днів розважалися, кидаючи в них вимащеними болотом тенісними м’ячиками.

Гаррієт не відповіла. Вона так затихла, що Гелі стало незручно. Від неспокою він підвівся й став походжати.

Минув якийсь час. Гаррієт його діловите походжання не вразило. Поверхню калюжі, вирізаної в болоті відбитком шини, збрижив легкий вітерець.

Гелі непевним рухом — зі страхом її роздратувати, але й воліючи, щоб вона заговорила, — штурхонув Гаррієт ліктем.

— Ну, — заохотив він. — Він тобі щось зробив?

— Ні.

— Тим краще для нього. Я йому дам.

Сосни — здебільшого ладанні, миршавенькі дерева, негодящі для пиломатеріалів, — стояли близьким задушливим частоколом. Червона кора обшерхла й облуплювалася великими червоно-­сріблястими латками, наче зміїна шкіра. У високій меч-траві позаду складу сокотали коники.

— Та давай, — Гелі підскочив і, наче каратист, розсік рукою повітря, після чого завдав йому майстерного удару ногою. — Ти ж можеш мені розказати.

Неподалік задеренькотала сарана. Завдаючи чергового удару, Гелі примружився: сарана провіщала наближення бурі, незабарний дощ, але небо крізь чорне переплетіння гілля однак горіло ясною паркою блакиттю.

Він показав ще кілька прийомів карате, по два рази викректуючи: гхе-гхе; але Гаррієт на нього навіть не дивилася.

— Та що ж тебе гризе? — агресивно запитав він, відкидаючи довге волосся з лоба. Від її самозаглиблення Гелі чомусь трохи запанікував і починав підозрювати, що Гаррієт розробила якийсь таємний план, де його присутність не передбачалася.

Гаррієт підняла на нього погляд, так швидко, що на мить здалося, що вона підскочить і дасть йому підсрачника. Але вона лише мовила:

— Згадувала осінь, коли я була в другому класі. Я тоді викопала на задньому подвір’ї могилу.

— Могилу? — скептично перепитав Гелі. Він не раз копав ями в себе на подвір’ї (підземні бункери, проходи в Китай), але ніколи не долав глибше пів метра. — Як ти залазила і вилазила?

— Вона неглибока була. Десь… — вона розвела долоні сантиметрів на тридцять, — …отака. А по довжині якраз стільки, щоб я могла лягти.

— І нащо тобі таке знадобилося? Ого, Гаррієт! — викрикнув він, бо щойно помітив на землі гігантського жука з кліщами й рогами, п’ять сантиметрів завдовжки. — Глянь, дивися! Ніфіга собі! Я ще такого жучища не бачив!

Гаррієт нахилилася вперед і без особливої цікавості подивилася на жука.

— Ага, вражає, — сказала вона. — Ну, одним словом. Пам’я­таєш, як я лежала в лікарні з бронхітом? Коли пропустила Гелловінське свято в школі?

— Ага, так, — відповів Гелі і відвернувся від жука, хоч щосили боровся з бажанням підняти й подратувати його.

— Тому я й захворіла. Земля дуже холодна була. Я вкрилася опалим листям і лежала, доки не стемніло й Іда не покликала мене в хату.

— Знаєш що? — підхопив Гелі, який — не в змозі опиратися — витягнув ногу й носком підсунув жука. — У «Хочете вірте, а хочете ні від Ріплі»86 була жінка, у якої в могилі був телефон. Набираєш номер, і під землею дзвонить телефон. Здуріти, правда? — Він присів біля неї. — А як тобі таке? От послухай, офігенська історія. От уяви, якби в місіс Богеннон у труні був телефон, і от дзвонить вона тобі серед ночі й така каже: «Мені потрібна моя золота перука. Віддайте мою золоту перу-у-у-уку…».

— Навіть не думай про таке, — різко урвала його Гаррієт, спостерігаючи, як долоня Гелі сторожко підкрадається до її долоні. Місіс Богеннон була церковною органісткою; померла в січні після тривалої хвороби. — Та й все одно, місіс Богеннон поховали в перуці.

— Звідки знаєш?

— Мені Іда сказала. У неї від раку все волосся повипадало.

Вони трохи посиділи мовчки. Гелі роззирався в пошуках того дебелого жука, але він — на жаль — зник. Хлопець розхитувався, п’ятами кросівок ритмічно бив по металевому виступу сходів, бух, бух, бух, бух…

Що це за тема з могилою, що вона говорить? Він їй усе розповів. Він на повну приготувався до сеансу лиховісного перешіптування в сараї, погроз, змов і остраху — та навіть якби Гаррієт накинулася на нього, уже було б краще, ніж нічого.

Зрештою, перебільшено зітхнувши й потягуючись, він підвівся.

— Ну добре, — поважно заявив він. — План такий. До вечері повправляємося з рогаткою. На тренувальній зоні. — «Тренувальною зоною» Гелі любив називати глуху ділянку свого зад­нього подвір’я, що пролягала між городом і сараєм, де його батько тримав газонокосарку. — А далі за пару днів перейдемо на луки й стріли…

— Я щось не дуже хочу бавитися.

— Ну і я теж, — відказав Гелі, діткнутий її словами. Справді, йшлося лише про дитячий набір лука зі стрілами, з блакитними присосками на наконечниках, і хоч він їх соромився, та все ж краще ніж нічого.

Але всі його плани Гаррієт не цікавили. Через кілька секунд напружених роздумів він — із прорахованим «слухай!», що мало б натякнути на зародження цікавості — запропонував одразу збігати до нього додому і приготувати, як він висловився, «збройний інвентар» (хоч він і знав, що єдина його зброя — це пневматична рушниця, іржавий кишеньковий ніж і бумеранг, який обоє не вміли кидати). Коли реакцією на це стало теж лише знизування плечима, він запропонував (ошаліло, у відчаї, бо витерпіти її байдужість здавалося неможливим) сходити відшукати один із журналів «Ґуд Гаускіппінґ» його матері й підписати Денні Ретліффа на Клуб книги місяця.

На цю ідею Гаррієт обернула голову, але її погляд зовсім не підбадьорював.

— Я тобі кажу. — Гелі трішки знітився, та все одно був надто переконаний у дієвості тактики з книжковим клубом, тож продовжив: — Таке і найгіршому ворогу не побажаєш. Моєму татові таке якийсь школяр зробив. Якщо ми достатньо тих реднеків попідписуємо, і ще й не раз… Та чуєш, — перервався він, утративши запал від непохитного погляду Гаррієт, — мені однаково. — У голові ще трималися спогади про страхітну знудженість від цілого дня на самоті вдома, тож якби вона попросила, він би з радістю роздягнувся й ліг на вулиці голим.

— Слухай, я втомилася, — роздратовано сказала Гаррієт. — Піду трохи побуду в Ліббі.

— Як скажеш, — після стоїчної бентежної паузи відповів Гелі. — Я тебе проведу.

Вони мовчки котили велосипеди по ґрунтовій дорозі до вулиці. Гелі приймав верховенство Ліббі в житті Гаррієт, хоч до кінця й не розумів його. Вона дуже відрізнялася від Еді й інших тіток — добріша, турботливіша. Ще в дитсадку Гаррієт казала Гелі й іншим дітям, що Ліббі і є її матір’ю; і, що дивно, ніхто, навіть сам Гелі, у цьому не сумнівався. Ліббі була стара, вони з Гаррієт жили порізно, проте саме вона привела Гаррієт за ручку в перший день, приносила на її день народження кексики для дітей, а також допомагала з костюмами на «Попелюшку» (де Гелі грав роль послужливої миші, а Гаррієт наймолодшої (і найкапоснішої) зі злих зведених сестер). Хоч Еді також навідувалася в школу, коли в Гаррієт були проблеми через бійки або пащекування, нікому й у голову не приходило, що матір’ю Гаррієт може бути вона: надто вже строга вона була, як одна з мегер-учительок алгебри в середній школі.

На жаль, Ліббі вдома не було.

— Міс Клів на цвинтару, — пояснила заспана Одін (якій трохи зайняло часу дійти до задніх дверей). — Прополює бур’яни на могилах.

— Хочеш туди сходити? — запитав Гелі в Гаррієт, коли вони повернулися на тротуар. — Я не проти. — Поїздка на Конфедераційний цвинтар була б спекотною, важкою й вимогливою, бо дорога туди пролягала через шосе й вигиналася підозрілими районами з халупами, де продають гарячі тамале87, на вулиці в кікбол грають маленькі греки, італійці й чорні, а в задрипаній жвавій крамниці продуктів старий чоловік із золотим переднім зубом продає тверде італійське печиво, забарвлені італійські шербети й поштучні сигарети по п’ять центів.

— Так, але там ще Еді є. Вона президентка Садового клубу.

Цю відмовку Гелі прийняв без зайвих запитань. Він завжди намагався триматися якомога далі від Еді, і бажання Гаррієт уникнути її абсолютно не здалося йому дивним.

— Тоді можемо піти до мене, — запропонував він, відкидаючи волосся з очей. — Ходімо.

— Може, моя тітка Тетті вдома.

— А може, просто побавимося в тебе чи в мене на веранді? — докинув Гелі, з певною досадою шпурляючи шкаралупою арахісу з кишені в лобове скло припаркованої машини. Ліббі нормальна, а от інші дві тітки мало чим відрізнялися від Еді.

Тітка Тет спершу була на цвинтарі з рештою Садового клубу, але через сінну гарячку попросила, щоб її відвезли додому; її тіпало, очі чухалися, від павутиці з тильного боку долонь повиступали страшні червоні пухирі, і вона не краще за Гелі тямила, звідки взялося це затяте наполягання бавитися по обіді саме в її будинку. До дверей вона так і підійшла в брудному одязі для садівниц­тва: шорти-«бермуди» й африканське дашикі завдовжки як ­робочий халат. Еді мала на собі дуже схоже вбрання; то були подарунки від друга-місіонера баптистської церкви, розміщеної в Нігерії. Тканина кенте була кольорова й свіжа, і обидві бабці часто вдягали ці екзотичні подарунки на випадок легкого садівництва й інших робіт — зовсім не відаючи про символізм Чорної сили, який їхні «каптани» транслювали допитливим глядачам. Чорні молодики вихилялися з вікон машин, проїжджаючи повз, і салютували Еді й Тетті здійнятими вгору кулаками.

— Сірі пантери! — гукали вони, а ще: — Елріджу й Боббі, ми з вами!88

Теттікорем не фанатіла від роботи надворі: Еді присилувала її до участі в проєкті Садового клубу, а Тет хотілося скинути свої хакі й «каптан» й відправити їх у пральну машинку. Їй хотілося випити «Бенадрилу»89, прийняти ванну, хотілося дочитати біб­ліотечну книжку, яку завтра потрібно повернути. Побачивши дітей у себе на порозі, вона не втішилася, але люб’язно їх привітала хіба що лише з дрібкою іронії.

— Як бачиш, Гелі, я тут вбрана дуже неофіційно, — вдруге сказала вона, проводячи їх хитромудрим шляхом по тьмяному коридору, звуженому старими важкими шафами для книжок на всю стіну, у чепурну житлову-їдальну зону, де панували масивний махагонієвий креденс і сервант з Напасті, а також старе засиджене дзеркало, позолочене по краях, заввишки аж до стелі. З висоти на них блискали очима Одюбонівські хижі птахи90. Навпроти одвір­ка, у дальньому кінці, наче оксамитова колода, що вперто гниє на стежці, лежав скручений у рулон сантиметрів із тридцять завтовшки величезний мелаєрський килим91 — також з Напасті, завеликий для будь-якої кімнати в будинку.

— Тут обережно, — попередила вона, виставивши руку, щоб допомогти дітям по черзі його переступити, ніби лідерка скаутів, що проводить підопічних через повалене дерево в лісі. — Гаррієт може тобі розповісти, що її тітка Аделаїда вміє добре поратися по господарству, Ліббі гарно ладить із малими, Едіт тримає все в пов­ному порядку, а от я ні до чого з того не вдалася. Ні, мене тато завжди називав архіваріускою. Знаєте, що це?

Вона рвучко й життєрадісно озирнулася на них набряклими очима. Під вилицею виднілася ляпка бруду. Гелі непримітно перевів погляд убік, бо трохи боявся старших тіток Гаррієт, які довгими носами й різкою пташиною поведінкою скидалися на ватагу відьом.

— Ні? — Тет відвернулася й добряче чхнула. — Архіваріус, — хапнувши повітря, взялася пояснювати вона, — це просто мудре слово, що означає шматяр… Гаррієт, сонечку, прошу тебе, вибач своїй старій тітці, що верзе всілякі дурниці твоєму бідному супутнику. Вона не хоче нікому набридати, а лише сподівається, що Гелі, як повернеться додому, не скаже своїй чудовій матусі, який я тут безлад влаштувала. Наступного разу, — тут її голос стих, а сама вона стала позаду Гаррієт, — наступного разу, перед тим як аж сюди завітати, сонечку, ти подзвони тітці Тетті на телефон. А якби мене взагалі не було і вам би не відчинили?

Вона дзвінко цмокнула нетерплячу Гаррієт у круглу щоку (дитина була брудна, хоч хлопчик видавався чистим і, якогось дива, мав на собі довгу білу футболку, що висіла йому нижче колін, наче дідова нічна сорочка). Вона залишила дітей на задній веранді, а сама поквапилася на кухню, де — брязкаючи чайною ложкою — замішала з води з-під крана й пакетика магазинного цитрусового порошку лимонад. Теттікорем мала справжні лимони й цукор — але тепер усі ті діти відвертають носа від натуральних продуктів, як казали Тетті подруги з церковного товариства, які мали онуків.

Вона покликала дітей, щоб узяли свої напої («Гелі, боюся, ми тут дуже неофіційні, сподіваюся, ти не проти, що сам собі візьмеш попити») і поквапилася на задній бік будинку, щоб освіжитися.

У Тет на шворці для сушіння одягу, що тяглася по задньому ґанку, висіла стебнована ковдра у великі коричнюваті й чорні квадрати. Картярський столик, за яким вони сиділи, стояв перед нею, наче сценічна декорація, а квадрати на ковдрі ніби відбивали квадратики ігрової дошки між ними.

— Тобі ця ковдра нічого не нагадує? — радісно спитав Гелі, гупнувши по поперечинах свого стільця. — Шаховий турнір у «З Росії з любов’ю»? Пам’ятаєш? Перша сцена, з величезною шахівницею?

— Якщо торкнешся того офіцера, — сказала Гаррієт, — муситимеш ним і ходити.

— Я вже походив. Отам пішаком. — Шахи, як і шашки, його не цікавили — від обох ігор у Гелі боліла голова. Він підніс свою склянку лимонаду й удав, ніби викрив приховане повідомлення від росіян, приліплене знизу, але Гаррієт і не помітила його вигнутих брів.

Не марнуючи часу, дівчина стрибнула чорним офіцером на середину дошки.

— Вітаю, сер, — проспівав Гелі, гупаючи склянкою, попри те, що шах йому не поставили й у цьому ході не було нічого незвичного. — Блискучий хід. — То була репліка з шахового турніру в кіно, і він пишався, що запам’ятав її.

Вони грали далі. Гелі офіцером забрав пішака Гаррієт, а тоді ляснув себе по лобі, коли вона миттю метнулася конем уперед і забрала офіцера.

— Так не можна, — запротестував він, хоч насправді й не знав, можна так чи ні; йому важко давалося запам’ятовувати, як коням можна стрибати, що грало Гаррієт на руку, бо то були її улюблені фігури, якими вона користувалася найвправніше.

Гаррієт роздивлялася дошку, вдумливо підтримуючи підборіддя рукою.

— Думаю, він знає, хто я, — зненацька зронила вона.

— Ти ж нічого не сказала, правда? — нервово перепитав Гелі. Хоч її зухвалість його захоплювала, він вважав поганою ідеєю іти до більярдної самій.

— Він вийшов на вулицю і витріщався на мене. Просто стояв, не рухався.

Гелі не роздумуючи посунув пішака, просто щоб зробити хоч щось. Зненацька він дуже втомився й розсердився. Він не любив лимонад (віддавав перевагу колі), а шахи не належали до його уявлення про цікаве проведення часу. У нього був свій набір шахів — гарний, який йому подарував батько, — але він ніколи в них не грав, окрім коли приходила Гаррієт, а фігури здебільшого використовував як надгробки для Джи-Ай Джо.

Спека тиснула страшним тягарем, навіть попри дзижчання вентилятора й наполовину опущені жалюзі, а алергії Тет громіздкою перекошеною на один бік вагою розпирали їй голову. Порошок «Бі-Сі» від головного болю залишав у роті гіркий присмак. Вона поклала «Марію, королеву Шотландії»92 долілиць на шенілове покривало на ліжку й на мить заплющила очі.

З ґанку — анічичирк: діти бавилися досить тихо, але розслабитися, знаючи, що вони в будинку, було складно. Стільки доводиться переживати за той гурт бідось із Джордж-стріт, і так мало можна бодай для когось із них зробити, подумала вона, тягнучись по склянку води на приліжковій тумбі. А за Еллісон — яку в глибині душі Тет зі своїх двоюрідних племінниць любила найбільше — вона хвилювалася найбільше. Еллісон була як її мама, Шарлотта, надто ніжна собі ж на лихо. З досвіду Тет, саме смирних лагідних дівчат на кшталт Еллісон і її матері життя б’є й доводить до озвіріння. Гаррієт була схожа на свою бабусю — аж надто, тому Тет ніколи й не було дуже приємно в її товаристві; дівчинка була яснооким тигреням, досить мила зараз, поки ще мала, та з кожним сантиметром росту цю привабливість втрачала. І хоча Гаррієт ще поки дає раду сама собі, невдовзі цей день прийде, і тоді вона, як і Едіт, братиме своє, хай там що випаде на її долю: хоч голод, хоч банківський крах, хоч російське вторгнення.

Скрипнули двері спальні. Тет стрепенулася, схопилася за грудину.

— Гаррієт?

На ліжко плавно заскочив старий Дряпко, чорний кіт Тетті, і сів дивитися на неї, вимахуючи хвостом.

— Ти що тут робиш, Бомбо? — нявкнув він — чи, радше, Тетті проспівала за нього пискливим пихатим голоском, яким вони із сестрами з дитинства розмовляли зі своїми тваринами.

— Ти мене до смерті злякав, Дряпчику, — відповіла вона, опускаючись на октаву до свого природного голосу.

— Відчиняти двері я вмію, Бомбо.

— Цить.

Вона підвелася й зачинила двері. Коли знову лягла, кіт зручно скрутився в неї біля коліна, і невдовзі обоє заснули.

Баба Денні, Ґам, скривилася, безпорадно силкуючись обома руками підняти з плити чавунну пательню з кукурудзяним коржем.

— Чекай, Ґам, зара тобі поможу, — мовив Фариш і так швидко зірвався за місця, що перекинув алюмінієвий кухонний стілець.

Ґам пригнулася і забралася від плити, посміхнувшись догори своєму улюбленому онукові.

— Ой, Фарише, та я візьму, — слабко мовила вона.

Денні сидів, утупившись у картату вінілову скатертину, спов­нений палкого бажання перебувати десь-інде. Кухня трейлера була така забита, що майже не було як поворухнутися, а від плити повітря всередині так нагрівалося й смерділо, що навіть взимку там сидіти було неприємно. Кілька хвилин тому він відплив у безсонне мріяння, мрію про дівчину — не справжню, а як дівчину-духа. Темне волосся в неї звивалося, наче бур’яни на краю неглибокого ставка: може, чорне, а може, зелене. Вона підібралася чарівно близько, ніби щоб поцілувати — та натомість вдихнула йому в розкритий рот чудовою прохолодною свіжістю, ніби повітрям із самого Раю. Від насолоди цього спогаду він аж здригнувся. Йому хотілося бути на самоті, посмакувати ту мрію, бо вона швидко блякла, а йому відчайдушно кортіло заплигнути в неї назад.

Та натомість він був тут.

— Фарише, — говорила його баба. — Та я так не хотіла, щоб ти вставав. — Схвильовано, стискаючи докупи долоні, вона стежила поглядом за сіллю й сиропом, поки Фариш тягнувся й гупнув їх на стіл. — Та лишися того, прошу.

— Ґам, ти сідай, — строго відказав Фариш. Між ними це була регулярна усталена практика, яка повторювалася під час кожної трапези.

Зиркаючи з жалем і демонструючи велику неохоту, Ґам щось приговорювала собі й кульгала до стільця, поки Фариш — що аж гримів від хімії, ку-ку аж по самі очиці — безперестанку грюкотів між плитою, столом і холодильником на передній веранді, накривав стіл, супроводячи це гуркотнечею й бряжчанням. Коли він підсунув їй переповнену тарілку, стара змарніло її відсунула.

— Хлопці, ви перші їжте, — сказала вона. — Юджине, ти не будеш?

Фариш вовком глипнув на Юджина — який тихенько сидів, склавши руки на колінах, — і бухнув тарілкою перед Ґам.

— Бери… Юджине… — Тремтячими руками вона подала їжу йому, та чоловік відсахнувся, не бажаючи її приймати.

— Ґам, та ти ще дрібонькіша, ніж зерно гірчиці, — ревнув Фариш. — Знов у лікарню попадеш.

Денні мовчки прибрав волосся з обличчя й пригостився квадратиком кукурудзяного коржа. Він надто спітнів і надто нашмигався, щоб їсти, а від немислимого смороду з нарколабораторії — у поєднанні з духом затхлого жиру й цибулі — почувався так, ніби голоду більше ніколи не знатиме.

— Так, — сказала Ґам, тужливо усміхаючись до скатертини. — Дуже вже я люблю вам усім варити їсти.

Денні був досить певен, що його баба любить готувати для своїх хлопців значно менше, ніж про це говорить. То була невеличка змарніла істота, мов із коричневої сириці, згорблена, бо постійно зіщулювалася, така вже ветха, що радше вірилося, ніби їй років сто, а не як насправді — десь близько шістдесяти. Ґам народилася в сім’ї каджуно93 — французького батька й матері — чистокровної чикасо94, у халупі здольника, з земляною долівкою й без водопроводу (в убозтві, про яке вона щодня нагадувала своїм онукам), а в тринадцять років її віддали заміж за старшого на двадцять п’ять років мисливця на хутра. Було важко уявити, який вигляд вона мала в ті часи, — у її вбогу виснажливу молодість не було грошей на дурниці на кшталт фотоапаратів і світлин — але батько Денні (який палко захоплювався Ґам, радше як залицяльник, ніж син) пам’ятав її дівчиною з червоними щоками й блискучим чорним волоссям. Коли він народився, їй було всього чотирнадцять, і вона (за його словами) була «найгарнішою єнотожопою дівкою, яку лиш можна було побачити». Під єнотожопою він мав на увазі каджунку95, та коли Денні був малий, то якось невиразно собі уявляв, що Ґам наполовину єнотиха — тварина, на яку вона справді була подібна через глибоко посаджені темні очі, гострі риси обличчя, дрібні зуби й темні, вкриті зморшками ручки.

Бо Ґам була дрібна. Вона наче з кожним роком усихала. Зараз вона скулилася мало не до стану жарини із запалимим щоками й тонким і руйнівним як лезо ротом. Як вона скрупульозно нагадувала своїм онукам, Ґам усе своє життя тяжко пропрацювала, і саме ця нелегка робота (якої вона не соромилася — Ґам точно ні) так швидко її й зістарила.

Кертіс — радісно — прицмокував вечерею, поки Фариш продовжував витанцьовувати навколо Ґам, шпарко пропонуючи їй їжу й інші послуги, від кожної з яких вона із зажуреним виглядом відмахувалася. Фариш був страшенно прив’язаний до баби; її скалічений і загалом жалісливий вигляд завжди його розчулював, а сама вона своєю чергою лестила Фаришу так само м’яко, сумирно й догідливо, як до того лестила їхньому небіжчику-батькові. А позаяк ці лестощі лише підживлювали всі найгірші риси батька Денні (плекали його жалість до самого себе, підгодовували лють, роздували гордість і перш за все жорстоку вдачу), те, як вона прислужувалася Фаришу, також якось під’юджувало його брутальну сторону.

— Фарише, та де я стільки з’їм, — бурмотіла вона (попри те, що момент уже минув, і кожен її онук мав свою тарілку). — Дай то братові Юджину.

Денні закотив очі й злегка відсунувся від столу. Від уживання мету терпіння в нього сильно стоншилося, і все в поведінці його баби (слабкі відмовки, стражденницький тон) було прораховано, — наче табличка множення, — щоб Фариш смикнувся й викричався на Юджина.

І, безперечно, так і сталося.

— Йому? — Фариш лупнув очима в кінець столу на Юджина, який згорблено сидів і ковтав свою їжу. Апетит у Юджина був болючою точкою, джерелом неослабної незгоди, бо він їв більше за будь-якого член сім’ї й мало докладався до витрат.

Кертіс — із повним ротом — потягнувся масною лапою по шматок курятини, який йому тремтячою рукою через стіл подала баба. Рвучко, наче блискавка, Фариш ляснув його по долоні: почувся бридкий удар, від якого в Кертіса відвисла щелепа. На скатертину звалилося кілька цяток напівпрожованої їжі.

— Йой… та най собі візьме, як хоче, — ніжно сказала Ґам. — Бери, Кертісе. Хоч’ ще поїсти?

— Кертісе, — озвався Денні, біснуючись від нетерпіння; йому здавалося, що він не витримає втисячне дивитися, як розгортається ця гидка вечірня драма. — На. Візьми моє. — Але Кертіс — який не розумів і ніколи не зрозуміє точної суті цієї гри — усміхався й тягнувся до курячої лапки, що тремтіла в нього перед обличчям.

— Хай лиш візьме, — проскрипів Фариш, звівши погляд у стелю, — клянуся, я йому вгаратаю так…

— На, Кертісе, — повторив Денні. — Візьми в мене.

— Або в мене, — досить несподівано запропонував гість-священник зі свого місця в кінці столу поруч із Юджином. — Їжі вдосталь. Якщо дитина хоче.

Вони й забули, що він тут. Усі вирячилися на нього, тож Денні непомітно скористався цією нагодою, нахилився й висипав усеньку гидотну вечерю зі своєї тарілки на Кертісову.

Від цієї посмішки фортуни Кертіс щось екстатично забелькотів.

— Люблю! — вигукнув він і сплеснув у долоні.

— На смак усе страх яке добре, — ввічливо прокоментував Лоял. Його блакитні очі світилися збудженням і аж надмірною напругою. — Дякую вам усім.

Фариш відклав свій корж.

— А ти на Долфуса лицем анітроха не походиш.

— Знаєте, а мама каже інакше. Ми з Долфусом гарні, вдалися в її родину.

Фариш реготнув і почав закидати кусником коржа собі в рот горох: хоч він був очевидно дуженько під кайфом, та завжди старався в присутності Ґам повністю доїсти вечерю, щоб її не образити.

— Я одно скажу — содом брат Долфус точно вмів підняти, — продовжив він із набитим ротом. — У Парчмені, як він казав скакати, то ти мусів скакати. А як ти не скакав, ну шо ж, він тоді на тебе наскакував. Кертісе, бляха, — вигукнув він, відсуваючись у кріслі, закочуючи очі. — Любиш ти, шоб мені ригати хотілося. Ґам, скажи шось, аби він руки з тарілки забрав.

— Він по-інакшому й не вміє, — відповіла Ґам, зі скрипом підводячись, щоб відсунути загальну тарілку трохи далі від Кертіса, а тоді опустилася в крісло, дуже повільно, ніби в крижану ванну. Лоялові вона шанобливо кивнула. — Боюсь, наш Спаситель замало часу з тим дитям побув, — з виправданням скривившись, сказала вона. — Але ми всьо одно любим нашого монстра, правда, Кертісе?

— Люблю, — відгукнувся Кертіс. Він подав їй квадратик коржа.

— Нєа, Кертісе. Ґам того не треба.

— Бог ніколи не змиляється, — сказав Лоял. — Своїм люблячим оком Він дивиться на нас усіх. Блаженний той, хто приймає аспекти всіх Його створінь.

— А тобі ліпше надіятися, шо Бог не буде раптом у другий бік дивитися, як ви почнете з тими гримучниками проповідувати, — мовив Фариш, лукаво зиркаючи на Юджина, поки наливав собі ще склянку холодного чаю. — Лоял? Так тебе кличуть?

— Так, сер. Лоял Брайт. Брайт — то по маминій лінії.

— А ти мені от шо скажи, Лояле Брайте, на кий ляд тарабанити всіх тих плазунів аж сюда, а далі тримати їх у тих сраних коробках? Скільки вже часу у вас то відродження?

— Один день, — не підіймаючи голови, відповів Юджин з пов­ним ротом їжі.

— Я не можу передбачити, як піде проповідування, — сказав Лоял. — Бог насилає нам своє помазання, а деколи не насилає. Лише Він присуджує Перемогу. Деколи Йому до вподоби перевірити нашу віру.

— Гадаю, по-дурному чуєшся, як стоїш перед тими людьми, а коло тебе ані змії.

— Ні, сер. Гад — це Його творіння і служить він Його волі. Якби ми його підхопили й узялися проповідувати без віпповідності Його волі, то змія нас вкусить.

— Добре, Лояле, — мовив Фариш, відкидаючись у кріслі, — а ти б не сказав, що в Юджина не всьо в ладах із Господом? Може, того у вас всьо затягується.

— А я тобі так скажу, — досить несподівано заговорив Юд­жин, — то лиш гірше стає, як хтось турляє тих змій палицями, курить на них димом із сигарет, чіпає їх, роздрочує…

— Ану чекай…

— Фарше, я бачив, як ти сам їх чіпав у машині.

— Фарше, — високим насмішкуватим голосом повторив Фариш. Юджин смішно вимовляв деякі слова.

— Не кепкуй з мене.

— Тихо, — слабко мовила Ґам. — Ну всі, тихонько.

— Ґам, — звернувся Денні, тоді вже м’якше повторив: — Ґам, — бо за першим разом його голос виявився таким гучним і раптовим, що всі за столом підскочили.

— Та, Денні.

— Ґам, хотів спитати… — Він був такий вмазаний, що вже не пам’ятав, який зв’язок між тим, про що всі говорять, і тим, що зараз вилітає йому з рота. — Тебе вибрали в присяжні?

Баба склала кусник білого хліба удвоє й умочила його в калюжку кукурудзяного сиропу.

— Та, вибрали.

— Шо? — здивувався Юджин. — Коли починається суд?

— У середу.

— А як ти туда попадеш, як фургон поломився?

— Присяжні? — рвучко випрямившись у кріслі, перепитав Фариш. — Чого я про це вперше чую?

— Та стара Ґам уже не любить тебе доймати, Фарише…

— Фургон не дуже поломаний, — сказав Юджин, — прос­то вона сама не зможе його вести. Навіть я ледве кермо там ­вивертаю.

— Присяжні? — Фариш грубо відштовхнувся в кріслі від столу. — І чого то вони інвалідку викликають? Могли ж, певно, найти якогось здорового мужика…

— Та я з радістю прислужуся, — страдницьким голосом виправдовувалася Ґам.

— Любуню, та я знаю, лиш хочу сказати, шо могли й когось іншого знайти. Тобі там цілий день прийдеться сидіти в тих твердих кріслах, а ще ж з артритом…

Ґам прошепотіла:

— Я лиш тобі чесно скажу, переживаю тільки за ту нудоту, шо в мене від тих других моїх лікарств.

— Надіюся, ти їм сказала, шо то немов тебе знов у лікарню покласти. Витягують бідну стару каліку з її дому…

Дипломатично втрутився Лоял:

— А про який то суд говориться, прошу пані?

Ґам вмочила хліб у сироп.

— Якийсь негритос трактора покрав.

Фариш мовив:

— І вони кажуть тобі аж туда їхати? Лиш через таке?

— Ну, в мої часи, — замріяно відповіла Ґам, — не було в нас всьої такої дурноти з цілими судами.

Коли на стукіт не відповіли, Гаррієт штовхнула двері спальні. У темряві вона побачила свою стару тітку, що дрімала на білому літньому покривалі без окулярів і з розтуленим ротом.

— Тет? — непевно запитала вона. У кімнаті пахло ліками, водою «Ґранді», золотобородником, «Ментолатумом»96 і пилюкою. Сонними півобертами муркотів вентилятор, гойдаючи серпанкові штори то ліворуч, то праворуч.

Тет не прокинулася. У кімнаті було холодно й незворушно. Обрамлені сріблом фотографії на комоді: Суддя Клів і прабаба Гаррієт (з камеєю на шиї) ще до початку нового століття; мама Гаррієт у 1950-х, дебютантка з рукавичками до ліктів і хитромудрою зачіскою; вручну розмальована світлина двадцять на два­дцять п’ять зі ще молодим чоловіком Тет, містером Пінком, і глянцевий знімок для газети, значно пізніший, на якому містер Пінк приймає нагороду від Торгової палати. На важкому туалетному столику стояли речі Тет: охолоджувальний крем «Понд», наповнений шпильками для волосся слоїк з-під джему, подушечка для голок, бакелітовий набір із гребінця й щітки, а також єдиний тюбик помади — проста й скромна сімейка, чепурно розкладена, ніби для групового фото.

Гаррієт здавили горло сльози. Вона шугнула на ліжко.

Стрепенувшись, Тет прокинулася.

— Господи помилуй. Гаррієт? — Вона наосліп зіп’ялася й кинулася шукати окуляри. — Що таке? Де твій маленький супутник?

— Він пішов додому. Тетті, ти мене любиш?

— Що сталося? Серденьку, котра година? — запитала вона, марно мружачись на годинник біля ліжка. — Ти ж не плачеш? — Вона нахилилася помацати чоло Гаррієт, але воно було вологе й прохолодне. — Що відбувається, бога ради?

— Можна, я в тебе переночую?

У Тет похололо в животі.

— Ой, сонечку. Бідна Тетті ледь жива з тими алергіями… Дорогенька, скажи мені, що сталося? Тобі погано?

— Від мене не буде ніяких клопотів.

— Сонечку. Ой, сонечку. Ти ніколи мені ніяких клопотів не завдаєш, і Еллісон також, але…

— Чому ні ти, ні Ліббі, ні Аделаїда ніколи не хочете, щоб я у вас ночувала?

Тет відібрало мову.

— Ну, Гаррієт, — спромоглася вона. Тоді потягнулася й увімкнула лампу для читання. — Ти ж знаєш, що це неправда.

— Ви мене ніколи не запрошуєте!

— Послухай, Гаррієт. Я візьму календар. Виберемо на наступному тижні дату, тоді мені вже буде краще, і…

Вона затнулася. Дитина плакала.

— Послухай, — мовила Тет молодцюватим голосом. Хоч вона й намагалася вдавати цікавість, коли її подруги складали дифірамби своїм онукам, сама не шкодувала, що не має власних. Діти її знуджували й дратували — що вона відчайдушно старалася приховати від своїх маленьких племінниць. — Я збігаю по мочалку. Тобі стане краще, як… Ні, ходімо зі мною. Гаррієт, вставай.

Вона взяла Гаррієт за мурзату долоню й повела темним коридором у ванну. Увімкнула обидва крани в раковині й подала їй брусок рожевого туалетного мила.

— Ось, маленька. Умий обличчя й руки… спочатку руки. А тепер бризни собі трохи холодної води в обличчя, тобі стане краще…

Вона змочила мочалку й узялася ретельно обтирати нею щоки Гаррієт, а тоді передала її самій дівчинці.

— Ось так, маленька. А тепер можеш узяти цю холодну мочалочку і потерти собі нею навколо шиї і під пахвами?

Гаррієт так і зробила — механічно, одним рухом біля горла, тоді кількома кволими змахами поводила нею під футболкою.

— Ну-ну. Я ж знаю, що ти можеш краще. Іда тебе не змушує митися?

— Змушує, мем, — досить безнадійно мовила Гаррієт.

— То чому ж ти така брудна? Вона щодня тебе у ванну відправляє?

— Так, мем.

— А вона змушує тебе запихати голову під кран і перевіряє, чи мило мокре, коли ти виходиш? Толку з того нуль, Гаррієт, якщо ти просто залазиш у гарячу ванну й сидиш там. Іда Ру добре знає, що вона має…

— Іда тут не винна! Чому всі спихають вину за все на неї!

— Ніхто її не звинувачує. Я знаю, що ти любиш Іду, серденьку, але мені здається, твоїй бабці, можливо, треба трохи з нею поговорити. Іда нічого поганого не зробила, просто небілі люди мають різні уявлення… ой, ну Гаррієт. Будь ласка, — мовила Тетті, переплітаючи долоні. — Ні. Будь ласка, не починай знову.

Після вечері Юджин досить знервовано пішов за Лоялом надвір. Той видавався у мирі зі світом, готовий до неквапної повечірньої прогулянки, проте Юджин (що після вечері вже переодягнувся у свій незручний чорний костюм для проповідування) весь аж схолов від тривоги. Він глипнув на себе в бічне дзеркало Лоялового фургона й швидко пригладив гребінцем жирний «качачий хвіст». Відродження минулого вечора (десь на віддаленій фермі на іншому боці округу) видалося не дуже успішним. Допитливі роззяви, що поприходили під ту альтанку в підліску, гигикали, кидалися кришечками від пляшок і гравієм, ігнорували тацю для пожертв, а тоді ще до завершення служби повставали й поспішили геть — та чи винні вони? У молодого Різа — з очима блакитними, ніби газове полум’я, і роздмуханим назад волоссям, наче він щойно побачив янгола — в одному мізинці, мабуть, віри більше, ніж у всіх тих хихотунів разом узятих, але з коробки не виповзла жодна змія, жодна; і хоч Юджин від цього зніяковів, власними руками їх звідти діставати не поспішав. Лоял запевнив, що сьогодні, у Бойлінґ-Спрінґ, прийом буде тепліший — та яке Юджинові діло до Бойлінґ-Спрінґ? Звісно, там є постійна парафія вірних, але вона належить комусь іншому. Післязавтра вони спробують барабанним боєм скликати людей на площу — та як, заради бога, їм це вдасться, якщо найбільша їхня приманка для натовпу — змії — заборонена законом?

Лоял наче й анітрохи цим не переймався.

— Я тут, щоб виконувати Божу роботу, — сказав був він. — А Божа робота — бороти смерть. — Минулого вечора кпини від натовпу його не діймали; та хоч Юджин боявся змій і усвідомлював, що не здатний брати їх голими руками, водночас він не тішився від очікування ще одного вечора публічного приниження.

Вони стояли на освітленій цементній плиті, яку всі називали «автонавісом», де з одного боку стояв газовий гриль, а з другого висіло баскетбольне кільце. Юджин нервово зиркнув на Лоялів фургон — на брезент, що вкривав складені ззаду коробки зі зміями, на наліпку на бампері з косими фанатичними літерами «ЦЕЙ СВІТ — МЕНІ НЕ ДІМ!». Кертіс сидів у безпеці всередині, дивився телевізор (якби побачив, як вони йдуть, то розплакався б, щоб його взяли з собою), і Юджин уже збирався запропонувати просто сісти у фургон і їхати, коли рипнули москітні двері, і до них почовгала Ґам.

— Вітаю, мем! — щиро гукнув Лоял.

Юджин частково відвернувся. Цими днями йому доводилося боротися з постійною ненавистю з боку своєї баби й весь час нагадувати собі, що Ґам — просто стара жінка, ще й недужа, роками хворіє. Він згадував один день давним-давно, коли вони з Фаришем були маленькими, а батько приваландався додому п’яним посеред дня і висмикнув їх із трейлера на подвір’я, ніби щоб відшмагати. Обличчя в нього було бурякове, і говорив він крізь зціплені зуби. Але він не сердився: він плакав. «О, господи, мені зле від самого ранку, як я дізнався. Господи-Боже, змилуйся. Бідної Ґам за місяць-два вже з нами не буде. Лікарі кажуть, рак її вже до самих кісток поїв».

Це було двадцять років тому. Відтоді народилося четверо братів — які виросли, покинули дім, або стали інвалідами, або потрапили в тюрму; батько, дядько й мати — як і мертвонароджена сестричка — усі опинилися в землі. А от Ґам вижила. Смертні вироки для неї від різноманітних лікарів і начальників відділів охорони здоров’я надходили досить часто впродовж усього Юджинового дитинства та юності, і Ґам отримувала їх і досі десь кожні пів року. Тепер, коли батько помер, вона, наче вибачаючись, приносила ці прикрі вісті самотужки. Селезінка в неї збільшилася й от-от трісне; у неї відмовляє печінка, або підшлункова, або щитовидка; її з’їдає то такий рак, то сякий рак — уже стільки різних видів, що кістки в неї від нього чорні, наче вугілля, ніби пригорілі в печі курячі кісточки. І справді — Ґам видавалася поїденою. Не маючи змоги її вбити, рак у ній поселився й облаштував там собі затишну домівку: умостився в грудній клітці, пустив міцні корені й став штовхатися кінчиками мацаків крізь поверхню шкіри, залишаючи розсипи чорних родимок — тож (здавалося Юджинові), якби хтось тепер розпоров Ґам, у ній, мабуть, і крові не було б, а лише маса отруйної губчатості.

— Мем, коли ви не проти, шо я спитаю, — увічливо почав Юджинів гість, — як то так, шо ваші хлопці вас кличуть Ґам?

— Ніхто того не знає, то ім’я просто прилипло97, — фиркнув Фариш, вириваючись зі свого таксидермічного сараю, осяяний променем електричного світла, що впало на меч-траву. Він підбіг ззаду неї, обхопив руками й залоскотав, наче вони коханці. — Хоч’, кину тебе ззаду в той фургон до змій, га, Ґам?

— Досить того, — апатично відповіла Ґам. Їй здавалося неблагородним показувати, як їй подобається така груба увага, та однак вона від неї тішилася; і хоч вираз обличчя в неї був порожній, дрібні чорні очка блискали задоволенням.

Юджинів гість підозріливо зазирнув у дверний отвір таксидермічної/метамфетамінової халупи без вікон, залитої голим світлом лампочки на стелі: мензурки, мідна труба, вкрай складна й нашвидкуруч зліплена мережа з вакуумних помп, трубочок, пальників і старих ванних кранів. Огидні пам’ятки про таксидермічне підприємництво — як-от консервований у формаліні ембріон пуми й коробка для риболовецьких снастей із прозорого пластику, повна різноманітних скляних очей — створювали враження лабораторії Франкенштайна.

— Та заходь, не сци, — не вгавав Фариш, обійшовши коло. Він відпустив Ґам, схопив Лояла ззаду за сорочку й водночас підштовхнув і кинув його крізь двері лабораторії.

Юджин знервовано рушив слідом. Його гість — мабуть, звик­лий до подібної різкої поведінки від брата Долфуса — наче не переймався, проте Юджин надто добре знав Фариша, тож розумів, що його гарний настрій вартий тривоги.

— Фарше, — скрегочучи зубами, застеріг він. — Фарше.

Усередині на темних полицях вишикувалися скляні слоїки з хімікатами й ряди пляшок з-під віскі з відірваними етикетками, наповнених якоюсь темною рідиною, що Фариш її застосовував у лабораторії. Денні з парою гумових рукавиць для миття посуду сидів на перевернутому пластмасовому відрі й тицяв усіляку всячину якимсь дрібним інструментом. Позаду булькотіла скляна фільтрувальна колба; а з тьмяних кроков зорило опудало чорноголового яструба, що наче збирався кинутися вниз і напасти. Також на полицях можна було побачити прикручених до необроб­лених дерев’яних щитів великоротих окунів, індичі лапки, лисячі голови, домашніх котів — від дорослих самців до дрібних кошенят — дятлів, змієшийок і наполовину зашиту смердючу чаплю.

— Я тобі шо скажу, Лояле. Мені хтось приніс був отакенну гадюку, здорову, як бик, шкода, шо вже нема її, шоб показати, бо була, певно, більша за любý з тих, шо в тебе там у фургоні…

Покусуючи ніготь великого пальця, Юджин прослизнув усередину й зиркнув Лоялові через плече, ніби перший раз Лояловими очима сприймаючи набитих кошенят, кривошию чаплю зі зморщеними, наче черепашки каурі, очницями.

— Це для його опудал, — гучно мовив він, коли відчув, що погляд Лояла затримався на рядах із пляшками з-під віскі.

— Господь хоче, щоб ми любили Його царство, охороняли його й пасли його в себе під ногами, — сказав Лоял, роздивляючись похмурі стіни, які серед смороду, туш і тіней були наче прочинені двері самого Пекла. — Ви вже пробачте мені, як не відаю, чи значить це, шо то є правильно сідлати їх і набивати.

У кутку Юджин помітив гору журналів «Гастлер». Фотографія на верхньому викликала нудоту. Він узяв Лояла за плече.

— Ходімо, — мовив він, бо не знав, що Лоял скаже чи зробить, якщо побачить ту світлину, а біля Фариша поводитися хоч якось непередбачувано — вкрай немудре рішення.

— Ну, — озвався Фариш, — не знаю, в чім ти там маєш рацію, Лояле. — Юджин із жахом побачив, що Фариш нахиляється над своїм алюмінієвим робочим столом і — відкинувши волосся собі на плечі — через скручену купюру занюхує білу доріжку чогось, у чому Юджин упізнавав наркоту. — Ти мені вибач. Та чи я помилюся, як припущу, шо ти б гарний товстенький стейк-тібоун з’їв не повільніше за мого осьо брата?

— А шо то? — поцікавився Лоял.

— Порошок від головного болю.

— Фариш у нас має інвалідність, — монотонною підказкою допоміг Денні.

— Жахіття, — м’яко мовив Лоял до Ґам, яка зі своїм слимацьким поповзом лиш тепер спромоглася дочовгати від кузова фургона до дверей. — Украй страшну науку дають вашим дітям тілесні болещі.

Фариш відкинув волосся й випростався за столом, гучно шморгнувши носом. Хоч він єдиний із сім’ї збирав соцдопомогу за інвалідність, йому не було до вподоби, щоб його лихо згадували в одному реченні з Юджиновим спотвореним обличчям, а з вагомішими Кертісовими проблемами — і поготів.

— Щира правда, Лойле, — погодилася Ґам, скрушно похитуючи головою. — Господь милосердний уже й так підкинув мені на долю такі страхіття. І рак, і артрит, і цукровий діабет, і ото-во… — Вона вказала на ніби гнилий чорно-фіолетовий струп на шиї завбільшки з четвертак. — Отут старій Ґам мусили вени чистити, — заклопотано розповідала вона, вигинаючи шию набік, щоб Лоял міг краще роздивитися. — От прямо сюда запхали кететер, прямо там, бачте…

— Ви о котрій нині риштуєтеся народ відроджувати? — радісно запитав Денні, притискаючи пальцем ніздрю і випрямляючись після власної дози порошку від головного болю.

— Нам уже тра йти, — нагадав Юджин Лоялові. — Ходім.

— А далі, — продовжувала свою оповідь Ґам, — вставили ту як-там-її кулю мені тут у вени шиї і…

— Ґам, йому вже йти пора.

Ґам реготнула й схопила поцяткованою чорним долонею довгий рукав білої сорочки Лояла. Вона тішилася тим, що виявила такого тактовного слухача, й не збиралася його так легко відпускати.

Гаррієт ішла додому від Тетті. Широкі тротуари пролягали в затінку пеканових і магнолієвих дерев, засипані товченими пелюстками крепового мирта, у теплому повітрі приглушено доносилися вечірні дзвони Першої баптистської церкви. Будинки на Мейн-стріт були заможніші, ніж георгіанські чи котеджі в стилі теслярської готики на Джордж-стріт — грецьке відродження, італьянізовані, вікторіанські другої імперії, пережитки падіння бавовняної економіки. Декілька, проте небагато, досі належали нащадкам родин, які їх побудували; а парочку викупили нетутешні багатії. Проте також виникало дедалі більше більм на оці з триколісними велосипедами на подвір’ї й шворками для білизни, напнутими між доричних колон.

Світло пригасало. Блимнув світляк у кінці вулиці, а тоді швидко й по черзі двоє просто в неї перед носом, лясь-лясь. Гаррієт ще не була до кінця готова йти додому — поки що — і хоч Мейн-стріт на цьому далекому відтинку безлюдніла й трішки лякала, дівчинка сказала собі, що прогуляється ще трішки, до готелю «Александрія». Усі його досі так називали, хоч за життя Гаррієт ніякого готелю там не було — та й навіть за життя Еді. Протягом епідемії жовтої гарячки у 1879-му, коли вражене місто перепов­нювали хворі й наполохані чужинці, що втікали на північ із Натчеза й Нового Орлеану, то умираючих, наче сардин у банку, напакували на веранді й балконі напхом напханого готелю, — сповненого лементів, марень і прохань про воду — поки мертві купами лежали на тротуарі перед будівлею.

Кожні років п’ять хтось намагався відкрити готель «Александрія» заново й використовувати його як бакалійну крамницю, зал для зібрань чи ще щось, але такі спроби ніколи довго не протягували. Людей пересмикувало навіть коли вони просто проходили повз те місце. Кілька років тому якісь нетутешні спробували відкрити у вестибюлі чайне кафе, але тепер воно стояло зачинене.

Гаррієт спинилася на тротуарі. Готель маячів у кінці порожньої вулиці — біле руйновище з виряченими очима, ледь помітне серед сутінків. Тоді зненацька їй здалося, ніби у вікні нагорі щось поворухнулося — щось пурхливе, наче шматок тканини — тож Гаррієт обернулася й із шаленим серцебиттям кинулася навтьоки довгою стемнілою вулицею, неначе на неї напустилася ціла флотилія примар.

Бігла вона аж до самого дому, не спиняючись, доки не загриміла крізь передні двері — засапана, виснажена, перед очима стрибали плямки. Еллісон унизу сиділа перед телевізором.

— Мама хвилюється, — сказала вона. — Іди скажи, що ти вже вдома. А, і ще Гелі дзвонив.

Гаррієт уже наполовину здолала сходи, коли на неї, гучно шльоп-шльоп-шльопаючи спальними капцями, налетіла мати.

— Ти де була? Ану відповідай! — Обличчя в неї розпашіло й блищало, поверх нічної сорочки вона накинула стару зім’яту білу сорочку, що належала батькові Гаррієт. Мати вхопила її за плече, трусонула, а тоді — неймовірно — кинула її об стіну, та так, що дівчинка головою гупнулася об обрамлену гравюру співачки Єнні Лінд98.

Гаррієт наче громом ударило.

— Що сталося? — кліпаючи, запитала вона.

— Ти хоч уявляєш, як я спереживалася? — Голос у матері був високий і якийсь дивний. — Я ледь не здуріла від думки, де ти. Ледь… розумом… не… схибнулася…

— Мамо?

Від бентеги Гаррієт провела рукою по обличчі. Вона що, п’яна? Іноді так поводився їхній батько, коли на День подяки лишався вдома й трохи перебирав з алкоголем.

— Я думала, ти померла. Як ти можеш…

— Та що таке? — Світильник угорі сліпив немилосердно, і Гаррієт тільки й думала, щоб піднятися до себе в спальню. — Я просто в Тет була.

— Дурниці. Правду мені кажи.

— Це правда, — роздратовано заперечила Гаррієт і знову спробувала відірватися від матері. — Якщо не віриш, подзвони їй.

— Обов’язково подзвоню, вранці першим ділом. Але зараз ти мені признайся, де була.

— Уперед, — мовила Гаррієт, сердячись від того, що їй закрили шляхи відступу. — Подзвони їй.

Мама Гаррієт швидко й люто підступила до неї, а сама Гаррієт так само швидко зійшла на дві сходинки вниз. Її невдоволений погляд упав на пастельний портрет матері (з іскрою в очах, веселої, у пальті з верблюжої шерсті й з гладеньким хвостиком королеви-підлітки), який намалювали на якійсь вулиці Парижа у третій рік її навчання за кордоном. Очі портрета, що сяяли від перебільшеного підкреслення білою крейдою, наче зреагували на дилему Гаррієт жвавим співчуттям.

— Чому ти так хочеш мене мучити?

Гаррієт відвернулася від крейдяного портрета й зазирнула в те ж обличчя, але значно старше й ніби якесь неприродне, таке, наче його реконструювали після жахливого нещасного випадку.

— Чому? — закричала мати. — Хочеш мене до ручки довести?

У Гаррієт тривожно защипало шкіру голови. Час від часу її мама поводилася дивно або щось плутала й засмучувалася, але не отак. Була тільки сьома вечора; влітку Гаррієт часто бавилася надворі далеко за десяту, а мама цього й не помічала.