Маленький друг

— Що смішного?

— Ну… — він не міг устояти перед її запрошенням до ще одної, третьої можливості скористатися тим новим вишуканим сміхом, — там була Еллісон, на самому краю зі свого боку машини, але Пем тримав руку на сидінні й схилявся до неї… — (він витягнув руку позаду плечей Гаррієт, щоб показати), — отак. — Далі він гучно й мокро прицмокнув, і Гаррієт невдоволено подалася вбік.

— А вона його у відповідь поцілувала?

— Було схоже, що їй зовсім однаково. Я підібрався до них дуже близько, — радісно розповідав Гелі. — Хотів кидатися в машину хробаками, але Пем би мені голову відкрутив.

Він запропонував Гаррієт варений арахіс із кишені, від якого вона відмовилася.

— Що таке? Це ж не отрута.

— Не люблю арахіс.

— Ну й добре, мені більше лишиться, — відповів Гелі, закидаючи горішок собі до рота. — Ходімо сьогодні зі мною на рибу.

— Та ні, дякую.

— Я знайшов в очереті заховану обмілину. Там стежка, веде прямо до неї. Тобі там дуже сподобається. Там білий пісок, як у Флориді.

— Ні. — Батько Гаррієт часто вдавався до такого ж дратівного тону, коли з упевненістю завіряв її, що їй «сподобається» та чи ся річ (футбол, музика для кадрилі, церковні пікніки), про зневагу до якої вона могла говорити з упевненістю.

— Гаррієт, та що з тобою таке? — Гелі гнітило, що вона ніколи не робила того, що йому хочеться. Йому хотілося гуляти з нею вузькою стежкою у високій траві, триматися за руки й курити сигарети, як дорослі, ступаючи босими ногами, зовсім подертими й у болоті. А на краю очерету накрапав би дрібний дощ і розносилася б дрібна біла піна.

Двоюрідна тітка Аделаїда була невтомною домогосподаркою. На відміну від сестер — невеликі будиночки яких до самих кроков були напхані книжками, вітринними шафками й усіляким дрантям, викрійками для суконь, піддонами з пророщеними з насіння настурціями й подертим на клапті котами венериними кучерями — Аделаїда не займалася садівництвом, не тримала котів, ненавиділа готувати і як вогню боялася того, що називала «рейвах». Вона нарікала, що не може собі дозволити домогосподарку, що до шалу доводило Тет з Еді, оскільки три Аделаїдині чеки соцдопомоги щомісяця (отримані завдяки трьом померлим чоловікам) забезпечували їй значно краще фінансове становище, ніж їм, та насправді ж вона просто любила прибирати (дитинство в занепалій Напасті подарувало їй страх непорядку) і рідко почувалася щасливішою, ніж коли прала штори, прасувала білизну чи сновигала по своєму голому, пропахлому дезінфікатором будиночку з ганчіркою й аерозольним балончиком лимонної поліролі.

Зазвичай, коли Гаррієт навідувалася до неї, Аделаїда пилососила килими чи мила кухонні шафки, але зараз вона сиділа у вітальні на дивані: перлинні кліпси у вухах, волосся — зі смаком оброблене попелясто-білявим тоніком — зі свіжим перманентом, ноги в нейлонових колготах перехрещені на щиколотках. Зі всіх сестер вона завжди була найгарнішою, і в шістдесят п’ять також наймолодшою. На відміну від покірної Ліббі, валькірії Едіт і нервозної розтелепи Тет, в Аделаїді відчувалася контрастна кокетливість, пустотлива іскорка Веселої вдови, і питання четвертого чоловіка зняте не було б, якби в Александрію зненацька припожалував правильний чоловік (якийсь дженджуристий лисуватий мужчинчик у спортивному піджаку, припустімо, з нафтовими свердловинами чи конячими фермами) і прихилився до неї серцем.

Аделаїду поглинув щойно прибулий червневий випуск журналу «Місто й село». Наразі вона переглядала рубрику «Весілля».

— Як гадаєш, у кого з цих є гроші? — запитала вона в Гаррієт, демонструючи їй фотографію темноволосого молодика з крижаними переполоханими очима, що стояв поруч із білявкою з лискучим обличчям і в спідниці з турнюром, від чого вона скидалася на дитинча динозавра.

— У чоловіка такий вигляд, ніби його зараз виверне.

— Не розумію, чому всі так носяться з тими білявками. Ніби білявки веселіші абощо. Мені здається, це люди з телевізора собі таке надумали. Більшість природних білявок мають невиразні риси, схожі на бляклих кроликів, хіба що докладуть купу зусиль, щоб привести себе до ладу. Подивися на цю бідолашку. А на цю. У неї лице, як у вівці.

— Я хотіла поговорити з тобою про Робіна, — сказала Гаррієт, яка не бачила сенсу в граційних підводках до теми.

— Що кажеш, рибонько? — запитала Аделаїда, розглядаючи фотографію якогось благодійного балу. На знімку молодий чоловік у чорній краватці — ясне, впевнене, незіпсоване обличчя — похитувався на каблуках від сміху, однією рукою підтримуючи за спину струнку брюнеточку в цукрово-рожевій бальній сукні й такого ж кольору рукавичках до ліктів.

— Робін, Адді.

— Ой, золотце, — журливо мовила Аделаїда, відриваючи погляд від привабливого хлопця на фотографії. — Якби Робін зараз був з нами, то збивав би дівчаток з ніг, як кеглі. Навіть коли був ще зовсім дріботою… таким сповненим утіхи, що деколи аж вдвоє назад згинався, так смішно йому було. Любив підкрадатися до мене ззаду, хапати за шию і гризти вухо. Чарівний просто. Як папуга Малюк Біллі, що був у Едіт, коли ми ще малі були…

Аделаїда кудись попливла, бо їй знову в око втрапила усмішка молодого звитяжного янкі. «Студент другого курсу» красувалося в підписі. Робін, якби він був живий, був би десь такого самого віку. Вона відчула трепетне обурення. Яке право цей Ф. Дадлі Віллард, хай хто він такий, має на те, щоб жити й сміятися в готелі «Плаза», поки в пальмовому корті грає оркестр, а його глянцева дівчина в сатиновій сукні сміється з його жартів? Аделаїдині чоловіки по черзі померли через Другу світову війну, випадкову кулю під час сезону полювання і обширний інфаркт; у неї було двоє мертвонароджених хлопчиків від першого шлюбу, а донька від другого померла у півтора року, учадівши, коли посеред ночі заго­рівся димохід на старій квартирі на Вест-Терд-стріт, — страшні удари, підкошені коліна, болість. Проте (одну нестерпну мить за другою, один нестерпний подих за другим) людина переживає такі речі. Тепер, згадуючи тих мертвонароджених двійнят, вона пам’я­тала лише їхні витончені й ідеально сформовані риси, мирно заплющені очі, наче вони сплять. З усіх трагедій її життя (а настраждалася вона більше, ніж їй відведено) ніщо не трималося й не гноїлося так надмірно, як смерть Робіна, рана, що так до кінця й не загоїлася, а з часом лише більше гризла, морила й підточувала.

Гаррієт спостерігала за далеким виразом тітки; вона прокашлялася.

— Думаю, це я й прийшла запитати, Аделаїдо, — сказала вона.

— Я все думаю, чи потемніло б у нього волосся, коли б він виріс, — загадалася Аделаїда, виставивши журнал на витягнуту руку й роздивляючись його понад окулярами для читання. — Коли ми були малі, в Едіт волосся було вогнисто-руде, але не таке, як у нього: по-справжньому руде. Ніякого оранжевого відтінку.

«Яка трагедія», — подумала вона. Ті зіпсовані дітиська янкі гоноряться по «плазах», а її прекрасний племінничок, в усіх вимірах кращий за них, спочиває в землі. Робінові так і не випало торкнутися дівчини. Аделаїда з теплом згадала свої три пристрасні шлюби й кулуарні поцілунки власної щедротної молодості.

— Я хотіла тебе запитати, чи не думаєш ти, хто міг…

— Ото він би виріс і розбивав серця, люба моя. Кожна студенточка «Хі О», «Трьох Дельт»50 і Старого Місс билася б за право сходити з ним на збори дебютанток у Ґрінвуді51. Не те щоб я за чисту монету брала ту дебютантську дурню, весь той остракізм, кліки й дрібні…

Грюк-грюк-грюк: тінь перед москітними дверима.

— Адді?

— Хто там? — підводячись, гукнула Аделаїда. — Ти, Едіт?

— Люба моя, — випалила Тетікорум, очманіло влітаючи, навіть не помітивши Гаррієт, і кинула свою сумочку з лакованої шкіри в крісло, — люба, ти собі можеш таке уявити? Той дурисвіт Рой Даял із «Шевроле» хоче зі всіх у «Товаристві панянок» здерти по шістдесят доларів за церковну поїздку в Чарльстон. І ще й на тому обдертому шкільному автобусі!

— Шістдесят доларів? — вереснула Аделаїда. — Він же сказав, що позичає нам автобус. Казав, що безкоштовно.

— Він і тепер каже, що то безкоштовно. А ті шістдесят доларів, мовляв, за бензин.

— Та на тому всьому бензині можна хоч у Китай до комуняк доїхати!

— Юджинія Монмаут уже телефонує скаржитися пастору.

Аделаїда закотила очі.

— Краще б Едіт подзвонила.

— Думаю, вона подзвонить, як почує про це. А ось що сказала Емма Карадайн: «Він лиш хоче добре нагріти руки на нас».

— Певна річ. Можна було би подумати, що йому за таке соромно. Особливо як згадати, що Юджинія, Лайза, С’юзі Лі й решта живуть на соцдопомогу…

— Ну ще якби по десять доларів. Десять, то я б зрозуміла.

— А Роя Даяла ще невідь-яким дияконом вважають. Шістдесят доларів? — чудувалась Аделаїда. Вона підвелася й підійшла до телефонного столика по олівець і записник, а тоді взялася підраховувати. — Божечки, доведеться мені ще атлас брати, — сказала вона. — Скільки нас їде в тому автобусі?

— Десь двадцять п’ятеро, бо місіс Тейлор відпала, а бідна старенька місіс Ньюмен Маклемор десь забилася й зламала стегно… Привіт, Гаррієтонько! — гукнула Тет, кидаючись її поцілувати. — Тобі бабця казала? Наше церковне товариство збирається в подорож. «Історичні сади обох Каролін». Я страшно як на те чекаю.

— Я вже не знаю, чи аж так мені хочеться їхати, якщо доведеться заплатити такий непомірний внесок Роєві Даялу.

— Хай би посоромився. Це просто ганьба. Уже має новий маєток на Дубовій галявині, купу новеньких машин, «віннебаґо»52, човнів і всілякої…

— Я хочу дещо запитати, — у відчаї перервала Гаррієт. — Це важливо. Про смерть Робіна.

Адді з Тет миттю припинили розмову. Аделаїда відірвала голову від атласу доріг. Їхня несподівана врівноваженість була такою разючою, що Гаррієт відчула наплив страху.

— Ви ж були в будинку, коли це сталося, — мовила вона в незручній тиші, трохи поспішаючи зі словами, що перечіплялися на язику. — Ви що, нічого не чули?

Дві бабці перезирнулися, минула дрібна мить роздумів, під час якої між ними наче відбулася якась безмовна комунікація. Тоді Тетті глибоко вдихнула й відповіла:

— Ні. Ніхто нічого не чув. І знаєш, що я думаю? — промовила вона, коли Гаррієт спробувала перервати її новим запитанням. — Я думаю, що це не найкраща тема для обговорення, щоб її отак недбало зачіпати серед людей.

— Але я…

— Ти ж не чіплялася до матері чи бабусі з такими запитаннями?

Аделаїда сухо процідила:

— Я також не вважаю це гарною темою для розмови. Узагалі, — спинила вона нові заперечення від Гаррієт, — думаю, тобі вже саме час іти додому.

Гелі, напівзасліплений сонцем, сидів і стікав потом на затягнутому чагарями березі потічка, спостерігаючи, як червоно-білий поплавець його тростинової вудки мерехтить на поверхні каламутної води. Він відпустив своїх земляних хробаків, бо подумав, що буде весело висипати їх на землю великим мерзенним клубком, дивитися, як вони звиваються, заглиблюються в землю абощо. Але хробаки не усвідомили, що звільнилися від відерця і, розплутавшись один від одного, безтурботно скрутилися біля його ніг. Це пригнічувало. Гелі зняв одного зі своєї кросівки, роздивився сегментоване, наче в мумії, черевце, а тоді шпурнув його у воду.

У школі було вдосталь дівчат, гарніших за Гаррієт, і приємніших також. Але жодна не була такою розумною чи сміливою. Він із сумом роздумував про її численні таланти. Вона вміла підробляти почерк — учительський почерк — і професійно складати дорослі записки на відпрошування; уміла готувати бомби з оцту й соди, імітувати чужі голоси по телефону. Вона любила стріляти феєрверками — на відміну від багатьох інших дівчат, які до петард і близько не підійшли б. У другому класі її відправили додому за те, що хитрістю змусила якогось хлопчика з’їсти цілу ложку каєнського перцю; а два роки тому вона спричинила паніку, розповівши, що старий страшнуватий буфет у підвалі школи — то насправді ворота в Пекло. Якщо вимкнути світло, на стіні виникає лик Сатани. Униз на розвідку вирушила ватага дівчат, похихотіли, вимкнули світло — і сторчголов повилітали звідти, верещачи від жаху. Діти почали прикидатися хворими, проситися на ланч додому, хай там що, аби не спускатися в шкільний підвал. Після кількох днів дедалі більшої нервозності місіс Майлі скликала всіх дітей, разом із міцною літньою місіс Кеннеді, учителькою шостого класу, вивела їх усіх у порожню їдальню (хлопчики й дівчатка позбивалися в купу позаду них) і вимкнула світло.

— Бачите, — докірливо мовила вона. — Ну чи не дурниці у вас у голові були?

Позаду тонким, дещо безнадійним голоском, який чомусь здавався владнішим, ніж учительське пустослів’я, Гаррієт проказала:

— Він там. Я бачу.

— Дивіться! — запищав голос якогось хлопчика. — Бачите?

Охи й ахи: а за ними ревучий табун утечі. Бо, звісно ж, коли очі призвичаюються до темряви, у верхньому лівому кутку кімнати починало ряхтіти моторошне зеленаве сяйво (навіть місіс Кеннеді збентежено заморгала), схоже на зле обличчя з вузькими очима й носовичком, пов’язаним на рот.

Весь той шарварок з Дияволом із їдальні (дзвінки в школу від батьків з вимогою зустрічі з директоркою, а тоді естафету перехопили ще й священники церкви Христа й Баптистської, збурюючи повітря спантеличеними й войовничими проповідями з назвами «Диявол на свободі» й «Сатана вже в наших школах?») — усе це була справа рук Гаррієт, плід її холоднокровного й безжального розуму, де вона все вже прорахувала. Гаррієт! Хоч яка мала, та на дитячому майданчику вона була нестямна, а як билася, то билася брудно. Якось, коли Фей Ґарднер на неї наябедничала, Гаррієт спокійно полізла під парту й розстебнула величезну англійську шпильку, що тримала вкупі її спідницю-кілт. Вона цілий день чекала зручної можливості; і тоді ж після обіду, коли Фей передавала якісь листочки, Гаррієт налетіла як блискавка й уколола її в тильний бік долоні. Тоді Гелі вперше побачив, як директор б’є дівчинку. Три киї ціпком. І вона не розплакалася. «То й що», — байдуже мовила вона, коли він похвалив її за це дорогою зі школи.

Як змусити її полюбити його? Хотілося б йому знати щось нове й цікаве, щоб розповісти їй, якийсь цікавий факт чи круту таємницю, щось, що її по-справжньому вразить. Або щоб вона опинилася в будинку під час пожежі, чи на неї накинулися грабіжники, а він, наче герой, прибув і порятував її.

Гелі прикотив на велосипеді до цього дуже віддаленого потічка, такого дрібного, що навіть назви не мав. Нижче за течією на березі виднілася групка чорних хлопців, не набагато старших за нього, а далі вгору — кілька відлюдних чорних чоловіків у штанах хакі, закочених по щиколотки. Один із них — з пінополістироловим відром й у великому солом’яному сомбреро з розшитим зеленими нитками написом «Мексиканський сувенір» — тепер обережно підходив до нього.

— Здрастуй, — привітався він.

— Здоров, — сторожко відповів Гелі.

— А шо ти нормальних хробаків по землі розкидаєш?

Гелі не спадало на думку жодне пояснення.

— Я на них бензин розлив, — зрештою сказав він.

— Їм від того нич не буде. Риба все рівно з’їсть. Просто помиєш.

— Нічого страшного.

— Я поможу. Можемо повозюкати ними тут на мілководді.

— Заберіть собі, якщо хочете.

Старий сухо реготнув, тоді схилився до землі й почав напов­нювати своє відерце. Гелі зганьбився. Він сидів, вирячившись у воду на свій ненаживлений гачок, понуро гриз варений арахіс із пакетика в кишені й прикидався, що нічого не бачить.

Як змусити її полюбити його, помічати, коли його нема поряд? Можливо, він може щось їй купити, але якби ж знати, чого вона хоче, та й грошей у нього нема. Йому хотілося б знати, як збудувати ракету чи робота, як метати ножі й підпалювати все, наче в цирку, або ж мати мотоцикл і робити на ньому трюки, як Івел Кенівел53.

Мрійливо задивившись на той бік потічка, він помітив стару чорну жінку, яка там рибалила. Одного дня за містом Пембертон показав йому, як перемикати передачі на «кадилаку». Гелі уявив собі, як вони з Гаррієт женуть по шосе 51 з відкинутим дахом. Так: йому лише одинадцять, але в Міссісіпі водійське посвідчення можна отримати в п’ятнадцять, а в Луїзіані в тринадцять. Безперечно, якщо захоче, він може переконати інспекторів, що йому тринадцять.

Вони б спакували собі ланч. Мариновані огірочки й канапки з джемом. Може, він би вкрав віскі з маминого бару або, якщо не вдасться, пляшечку «Доктора Тіченорза» — це антисептик, на смак гівняний, але має сорок градусів. Вони б гайнули в Мемфіс, у тамтешній музей, щоб вона роздивилася динозаврові кістки й зсохлі голови. Їй подобаються такі речі, освітні. Далі вони б поїхали в центр, у готель «Пібоді» й дивилися, як по вестибюлю походжають качки. Вони могли б застрибнути на ліжко у великому номері, замовити креветки й стейки з доставкою в номер і всю ніч дивитися телевізор. Ніхто не заборонив би їм залізти у ванну, якщо заманеться. Без одягу. Обличчя в нього палало. Скільки треба мати років, щоб одружитися? Якщо вдасться переконати дорожню поліцію, що йому п’ятнадцять, то переконати в цьому якогось священника — раз плюнути. Він бачив себе з нею на якійсь хитлявій веранді в окрузі Де-Сото: Гаррієт у тих своїх червоних шортах у квадратик, а він у старій Пемовій футболці «Гарлі Девідсон», такій вицвілій, що напис «Їдь щодуху, помри вільним» там уже не прочитати. Розпашіла долонька Гаррієт палає в його руці. «А тепер поцілуйте наречену». Опісля їмость пригостить їх лимонадом. А далі вони будуть навічно в шлюбі, їздитимуть собі весь час машиною, веселитимуться та їстимуть рибу, яку він їм наловить. Його мама, батько й усі вдома місця собі не знаходитимуть. Це було б фантастично.

З цього мріяння його вибив гучний бабах, за яким почувся сплеск і високий божевільний сміх. Заворушення, на тому березі — чорна баба впустила свою вудку й прикрила обличчя долонями, у той час як із брунатної води вибилося віяло бризок.

Тоді ще раз. І знову. Сміх — що навіював жах — долинав з невеликого дерев’яного містка над потічком. Гелі ошелешено підніс руку, щоб прикритися від сонця, і розпливчасто розгледів двох білих чоловіків. Кремезніший із пари (до того ж значно кремезніший) здавався просто масивною тінню, що зігнулася від потіхи, а Гелі невиразно розгледів лише його руки, що звисали над поруччям: великі брудні долоні з грубими срібними перснями. Дрібніший силует (ковбойський капелюх, довге волосся) обома руками стискав лискучий сріблястий пістолет і цілився ним на воду. Він вистрелив знову, і куля вибила білий струмінь води біля кінця волосіні Гелі.

Здоровило на мості змахнув своєю лев’ячою гривою й хрипко загиготів; Гелі побачив кущисті обриси бороди.

Чорні діти покидали вудки й спиналися берегом, а чорна літня жінка на другому березі шпарко й похапцем шкутильгала за ними. Однією рукою підібравши спідницю, другу випроставши, вона плакала.

— Крути педалі, бабцю.

Пістолет заспівав знову, відлуння рикошетом повідскакувало від стрімчаків, кришеники каміння й землі попадали у воду. Тепер той чоловік палив просто, куди бачив. Гелі стояв як укопаний. Повз нього просвистіла куля й збила хмарку пилу біля колоди, де лежав, сховавшись, один із чорних чоловіків. Гелі кинув свою вудку й обернувся, щоб чкурнути — ковзаючи, мало не впавши — і якомога швидше кинувся бігти до підліска.

Він пірнув в ожинник і зойкнув, коли голі ноги подерло колючками. Коли прокотився черговий постріл, він замислився, чи бачили здалеку реднеки54, що він білий, і якщо так, чи важило їм це.

Гаррієт уважно вивчала свій записник, коли крізь відчинене вікно почула гучні завивання, а тоді крик Еллісон з переднього подвір’я:

— Гаррієт! Гаррієт! Іди сюди вже!

Гаррієт підскочила — заштовхнувши ногою записник собі під ліжко — і побігла вниз, а тоді через вхідні двері. Еллісон стояла на тротуарі й плакала, а волосся закривало її обличчя. Здолавши половину передньої доріжки, вона усвідомила, що цемент надто гарячий для її босих ніг, і — покосившись набік, втративши рівновагу — на одній нозі пострибала до ґанку.

— Ходи! Швидше!

— Мені треба взутися.

— Шо твориться? — ревнула з кухонного вікна Іда Ру. — Шо ви там витворяєте?

Гаррієт потупотала вгору сходами, а тоді поляскала ними ж униз, уже в сандалях. Не встигла вона запитати, що сталося, як заплакана Еллісон влетіла в будинок, схопила Гаррієт за руку й потягнула на вулицю.

— Та ходімо. Швидше, швидше.

Гаррієт, шпортаючись (бігти в сандалях було важко) волочилася за Еллісон так швидко, як могла, а тоді сестра спинилася, досі в сльозах, і викинула вільну руку на середину вулиці, де щось кректало й тріпалося.

Минули секунди зо дві, перш ніж Гаррієт усвідомила, на що дивиться: дрізд, одне крило якого застрягло в калюжі дьогтю. Вільне крило шалено лопотіло: коли птах укотре скрикнув, Гаррієт із жахом розгледіла глибини його горлянки, аж до синіх коренів гострого язичка.

— Роби щось! — закричала Еллісон.

Гаррієт не знала, що робити. Вона наблизилася до птаха, тоді з острахом відбігла, коли той пронизливо запищав і замолотив перекошеним крилом у її напрямку.

На свій ґанок вичовгала місіс Фонтейн.

— Лишіться того, — гукнула вона слабким буркотливим голосом, тьмяна форма за москітною сіткою. — Воно ж гидке.

Гаррієт — серце якої шпарко барабанило по ребрах — пробувала схопити птаха, ухиляючись, ніби обманим жестом кидалася на розпечене вугілля; вона боялася торкнутися його, а коли кінчик крила пройшовся їй по зап’ястку, вихопила руку, не в змозі приборкати рефлекси.

Еллісон скрикнула:

— Зможеш його звільнити?

— Не знаю, — відповіла Гаррієт, намагаючись говорити спокійно. Вона обійшла птаха ззаду з думкою, що той заспокоїться, якщо не бачитиме її, але дрізд запищав і заборсався з новою люттю. Серед мішанини стриміли зламані пера і — від цього вигляду Гаррієт занудило — глянсуваті червоні витки, схожі на червону зубну пасту.

З трепетним збудженням вона стала на коліна на розпеченому асфальті.

— Припини, — прошепотіла вона, підбираючись до птаха обома руками, — тихенько, не бійся… — Але той був переляканий до смерті, лопотів і тріпався, позираючи навколо лютим чорним оком, що виблискувало зі страху. Вона просунула руки під істотою, наскільки можливо підтримуючи приклеєне крило і — кривлячись від знавіснілих ударів крила в обличчя — підняла його. Пролунав пекельний виск, і, розплющивши очі, Гаррієт побачила, що видерла приклеєне крило птахові з плеча. Воно залишилося лежати в дьогті, гротескно видовжене, поблискуючи з відірваного кінця блакитною кісткою.

— Краще поклади, — почула вона слова місіс Фонтейн. — Ще вкусить.

Гаррієт приголомшено усвідомила, що крило пропало, поки птах вовтузився й бився в її вимащених дьогтем руках. На місці крила лишилася лише пульсівна точка, що сочилася червоним.

— Та поклади, — не вгавала місіс Фонтейн. — Будеш сказ мати. Від нього роблять уколи в живіт.

— Гаррієт, швидше, — заквилила Еллісон, смикаючи її за рукав, — ходімо, швидше, понесемо його Еді. — Але птах судомно здригнувся й поник на липких від крові руках, звісивши лискучу голову. Лиск на пір’ї — зелений на чорному — вигравав як ніколи яскраво, але ясно-чорна полива болю й страху в очках уже зблякла до тупої невіри, жаху смерті без її усвідомлення.

— Скоріше, Гаррієт, — просила Еллісон. — Він вмирає. Вмирає.

— Він мертвий, — почула Гаррієт свій голос.

— Шо з тобою таке? — окрикнула Іда Ру на Гелі, який щойно забіг крізь задні двері — повз плитку, за якою вкрита потом Іда стояла й розмішувала заварний крем для бананового пудингу — через кухню, прожогом по сходах у кімнату Гаррієт, грюкаючи за собою москітними дверима.

У кімнату Гаррієт він влетів без стуку. Та лежала на ліжку, і від вигляду її закинутої над головою руки, заглибинки білої пахви, брудно-брунатних підошов ніг його пульс — що вже й так шпарив — прискорився. Хоч була лише третя тридцять дня, Гаррієт уже вдягла піжаму; а на килимку біля ліжка жужмом лежали всуціль вимащені чимсь липким і чорним шорти й сорочка.

Гелі відкопнув одяг з дороги й засапано бухнувся їй біля ніг.

— Гаррієт! — Він ледве перебирав язиком, так хвилювався. — У мене стріляли! Хтось у мене вистрелив!

— Вистрелив у тебе? — Сонно порипуючи пружинами ліжка, Гаррієт обернулася й гляну на нього. — З чого?

— З пістолета. Вони мене майже застрелили. Я був на березі, і тут бах, бризкає вода… — Вільною рукою він ґвалтовно вимахував у повітрі.

— Як можна майже застрелити?

— Та я не жартую, Гаррієт. Куля мені просто біля голови пролетіла. Як втікав, ускочив у якісь колючі кущі. Глянь на мої ноги! Я…

З переполоху йому заціпило. Гаррієт, обпершись на лікті, дивилася на нього; і в тому погляді, що хоч і здавався уважним, не відчувалося жодного спочуття чи навіть подиву. Із запізненням, та він усвідомив свою помилку: завоювати її захоплення було ще тією задачею, а заміритися на співчуття — узагалі гибле діло.

Гелі підскочив на рівні біля краю її ліжка й рушив до дверей.

— Я покидав у них каміння, — сміливо заявив він. — І накричав. Та вони й утекли.

— Чим вони стріляли? — повторила Гаррієт. — Пневматичним пістолетом, чимсь таким?

— Ні, — після короткої ошелешеної запинки відказав Гелі; як змусити її осягнути цю терміновість, цю небезпеку? — У них був справжній пістолет, Гаррієт. Справжні кулі. Негритоси порозбігалися… — Він змахнув рукою, приголомшений від того, як важко донести до неї це все: розпечене сонце, відлуння між стрімчаків, сміх і паніку… — Чому ти не пішла зі мною? — застогнав він. — Я тебе так впрошував…

— Якщо вони там стріляли справжнім пістолетом, думаю, дуже по-дурному з твого боку стовбичити там і розкидатися камінням.

— Ні! Я не це…

— Саме так ти й сказав.

Гелі глибоко вдихнув, а далі зненацька поточився від виснаження й безнадії. Від того, що він знову присів, заскімлили пружини ліжка.

— Ти не хочеш навіть знати, хто то стріляв? — запитав він. — Гаррієт, там так дивно було. Просто так… дивно…

— Звісно ж хочу, — відповіла Гаррієт, хоча наче й не схвилювалася анітрохи. — Хто то були? Якісь діти?

— Ні, — ображено відказав Гелі. — Дорослі. Здорові такі. Стріляли, щоб позбивати поплавки з вудок.

— А в тебе чого стріляли?

— Та вони в усіх стріляли. Там не лише я був. Вони там…

Гаррієт підвелася, а він затнувся. Уперше Гелі цілком узяв до тями її піжаму, засмальцовані чорні руки, вимащений одяг на залитому сонцем килимі.

— Агов, чуєш. А що це за чорна брудота? — зі співчуттям поцікавився він. — У тебе якась халепа?

— Я випадково відірвала птахові крило.

— Фе. Як так? — запитав Гелі, і власні проблеми йому зовсім вилетіли з голови.

— Він застряг у дьогті. Усе одно помер би або кіт би роздер.

— Він живий був?

— Я пробувала його врятувати.

— А з одягом що?

Вона непевно, збентежено подивилася на нього.

— То ж не відпереться. Дьоготь точно. Іда тобі по дупі надає.

— Мені однаково.

— Дивися. І отам. Воно по всьому килимі.

Кілька секунд у кімнаті не чулося нічого, окрім скрекоту віконного вентилятора.

— У мами вдома є книжка, де написано, як виводити різні плями, — стишивши голос, сказав Гелі. — Якось я там дивився, як відмити шоколад, коли лишив на кріслі цукерку, і вона розтанула.

— І як, відмив?

— Не повністю, але якби вона відразу побачила, як там було, то прибила би мене. Дай мені речі. Я візьму до себе.

— Зуб даю, що про дьоготь у тій книжці нема.

— Ну, тоді я їх викину, — сказав Гелі, запишавшись від того, що вдалося завоювати її увагу. — Кидати їх собі в сміття — то вже зовсім дурною бути. Давай, — він обійшов до іншого краю ліжка, — допоможи посунути, щоб не побачили килим.

Одін, покоївка Ліббі, яка приходила й ішла тоді, коли їй того бажалося, покинула кухню Ліббі, полишивши недорозкачане тісто на пиріг. Завітавши на кухню, Гаррієт побачила притрушений борошном і всипаний яблучними лушпайками та обрізками тіста стіл. За дальнім кінцем сиділа здрібніла й помарніла Ліббі, пила слабкий чай із чашки, що за розміром значно перевищувала її плямисті долоні. Вона схилилася над кросвордом у газеті.

— Ой, сонечку, так добре, що ти прийшла, — сказала вона, не відзначаючи, що Гаррієт прийшла без попередження, і не лаючи її — за що миттю взялася б Еді — за привселюдні походеньки в піжамній сорочці поверх блакитних джинсів і з чорнезними руками. Натомість вона машинально поплескала по сидінню крісла біля себе. — У «Комерційної приваби» новий чоловік складає кросворди, такі складні робить. Усе старі французькі слова, наука і таке подібне. — Тупим кінцем свинцевого олівця вона вказала на потерті квадратики. — «Металевий елемент». Знаю, що він починається з «Т», бо перші п’ять книг юдейського Святого Письма це точно Тора, але ж нема металу, що починався б на «Т». Правда ж?

Гаррієт роздивилася кросворд.

— Тобі потрібна ще одна літера. П’ять літер має титан, а ще талій.

— Золотко, ти така розумна. Мені б і на думку не спало.

— Справді, — сказала Гаррієт. — Шість по вертикалі. «Суддя або рефері». Це «Арбітр», тоді й метал буде талій.

— Боже правий! Так багато всього тепер вас вчать у школі! Як ми були дітьми, то анітрохи не вчили про ті старі страшні метали чи щось таке. Була лиш аритметика й історія Європи.

Спільно вони попрацювали над кросвордом — зайшли в глухий кут із «Сварливою жінкою» на сім літер, що починається на «Г» — доки зрештою не прийшла Одін і почала так жваво брязкати кухонним начинням, що вони вимушено ретирувалися до Ліббі в спальню.

Ліббі, найстарша із сестер Клів, єдина так і не одружилася, хоча старими дівицями в душі були всі вони (окрім тричі заміжньої Аделаїди). Еді була розлучена. Ніхто не розмовляв про цей таємничий союз, продуктом якого стала мати Гаррієт, хоча самій дівчинці страшенно хотілося щось про це дізнатися, і вона виканючувала в тіток хоч якусь інформацію. Та окрім кількох старих фотографій, що їй вдалося побачити (слабке підборіддя, світле волосся, тонка усмішка), і певних дражливих фраз, які випало підслухати («…випити любив…», «…сам собі найгірший ворог…»), про свого діда по материній лінії Гаррієт знала лише те, що він лежав в Алабамській лікарні, де кілька років тому помер. У молодшому віці Гаррієт (начитавшись «Гайді»55) узяла собі в голову ідею, що вона сама може стати шляхом для возз’єднання родини, аби її лише взяли в лікарню, щоб із ним зустрітися. Гайді ж якось причарувала надутого швейцарського дідуня в Альпах, повернула його «назад до життя»!

— Ха! На це я б не розраховувала, — сказала Еді, доволі рвучко смикаючи заґудзовану нитку на вивороті свого шиття.

Тет пощастило більше з мирним, хоч і скупим на події, де­в’ятна­дцятирічним шлюбом із власником компанії пиломатеріалів Пінкертоном Лембом, відомим у народі як містер Пінк, який ще до народження Гаррієт з Еллісон замертво впав у стругальному цеху внаслідок емболії. Пишний і ґречний містер Пінк (значно старший за Тет, він яскраво виділявся, вбираючись в онучі й норфолківські куртки56) не міг зачати дитину; поговорювали про всиновлення, хоч до цього так і не дійшло, але Тет що бездітність, що вдівство сприймала цілком безжурно; ба більше, вона мало не забула, що взагалі була одружена, і коли їй про це нагадували, реагувала з легким подивом.

Ліббі — справжня стара дівиця — була на дев’ять років старша за Еді, на одинадцять за Тет і на цілих сімнадцять за Аделаїду. Бліда, плоскогруда й короткозора вже в молодому віці, вона ніколи не була такою гарною, як молодші сестри, проте насправді не вийшла заміж через те, що старий суддя Клів — чия затюкана дружина померла, народжуючи Аделаїду — змусив її лишитися вдома й турбуватися про нього і трьох молодших сестер. Експлуатуючи безкорисливу натуру бідної Ліббі й успішно прогнавши ту жменьку залицяльників, що таки навідувалися, він тримав її в Напасті в ролі дармової няньки, кухарки й компаньйонки для крибіджа, доки не помер, коли самій Ліббі було вже далеко за шістдесят, полишивши їй фактично нуль без палички й купу боргів.

Через це її сестер мордувала провина, так наче то вони, а не їхній батько, тримали Ліббі в рабстві.

— Яка наруга, — казала Еді. — Їй сімнадцять, а тато змушує її доглядати за двома дітьми і ще й немовлям.

Але Ліббі прийняла цю жертву з радістю, без жалю. Вона обож­нювала свого вовкуватого невдячного батька-старця та вважала за привілей сидіти вдома й доглядати сестер, що лишилися без матері та яких вона любила до нестями, віддаючи їм себе всю. За ту щедрість, сумирність і терплячу добродушність молодші сестри (яким ці риси були далеко не притаманні) вважали Ліббі такою святою, якою тільки може бути людина. Молодою жінкою вона була досить блідолиця й непоказна (хоч усмішка й осявала її красою); тепер же, у вісімдесят два, походжаючи в сатинових капцях, рожевих сатинових піжамних сорочках і ангорових светриках, облямованих рожевими стрічками, вона скидалася на велику милу дитину з величезними блакитними очима й серпанковим сивим волоссям.

Входити в облаштовану спальню Ліббі з дерев’яними жалюзі й блакитними, мов качине яйце, стінами було наче переступати межі дружнього підводного королівства. Газони й будинки на­дворі під жагучим сонцем були збляклі й ворожі; засліплені палом тротуари нагадували про дрозда, про блискучий беззмістовний жах у його очах. Кімната Ліббі ж дарувала прихисток від усього цього: від жару, пилу, жорстокості. Кольори й текстури тут не змінилися від дитинства Гаррієт: тьмяна темна підлога, пучкувате синелеве покривало на ліжку, запорошені органзові штори та кришталева цукерниця, в якій Ліббі тримала шпильки для волосся. На камінній полиці спочивало масивне преспап’є у формі яйця, зроблене з аквамаринового скла, — з булькою в осерді, воно фільтрувало сонячне світло, наче морська вода, — що протягом дня перемінювалося, мов жива істота. Уранці воно світилося яскраво, максимально іскрилося близько десятої, а до полудня вже тьмяніло до прохолодного гагату. Упродовж дитинства Гаррієт провела багато довгих годин, лежачи на підлозі в роздумах, поки проміння в преспап’є стрибало догори й пурхало, колисалося й тонуло, а тигрові смуги світла блискали то тут, то там на блакитно-зелених стінах. Квітчастий килим з візерунком лозиння правив за ігрову дошку, її приватне поле бою. Незліченну кількість днів вона простояла навкарачки, пересуваючи по тих звивистих зелених стежинах іграшкові армії. Над камінною полицею висіла домінанта всього простору — стара, закопчена часом, сумна світлина Напасті, колони якої примарно біліли на тлі чорних вічнозелених дерев.

Спільними зусиллями вони розв’язували кросворд, Гаррієт умостилася на бильці оббитого ситцем крісла Ліббі. Порцеляновий годинник над каміном прісно токотав тим самим невтомним заспокійливим цокотом, який Гаррієт пам’ятала все життя; а блакитна спальня нагадувала Рай, сповнений знайомих запахів котів і кедрини, запорошеної тканини й кореня золотобородника, пудри «Лімес де Бурас» і якоїсь фіолетової солі для ванни, якою Ліббі користувалася, скільки Гаррієт себе пам’ятала. У всіх літніх жінок були зашиті в мішечках пучки кореня золотобородника, що мали б проганяти від одягу міль; і хоч його незвичну затхлість Гаррієт знала з раннього дитинства, той запах усе одно приємно лоскотав ніздрі своєю таємничістю, здавався якимсь сумним і чужим, наче трухляві ліси чи деревний дим восени; то був старий темний дух плантаційних гардеробів, Напасті, самого минулого.

— Так, останній! — вигукнула Ліббі. — «Мистецтво миротворництва». Друга літера «а», а в кінці «н-н-я». — Стук-стук-стук — порахувала вона вільні клітинки олівцем.

— Замирення?

— Так. Ой, золотко… чекай. Там не «а», а «о».

Вони мовчки стали метикувати.

— Ага! — скрикнула Ліббі. — Помиріння! — Узялася обережно виводити друковані літери тупим олівцем. — Готово, — радісно відзначила вона, скидаючи окуляри. — Дякую тобі, Гаррієт.

— Будь ласка, — процідила Гаррієт; їй було важко побороти досаду через те, що саме Ліббі відгадала останнє слово.

— Не розумію, чому я так переймаюся тими дурними головоломками, але справді думаю, що вони трохи допомагають не стуманіти зовсім. Переважно мені вдається лише три чверті порозгадувати.

— Ліббі…

— Дай вгадаю, що ти собі думаєш, дитинко. Ходімо подивимося, чи Одін уже вийняла пиріг з духовки?

— Ліббі, чому мені ніхто нічого не розповідає про те, як загинув Робін?

Ліббі відклала газету.

— Перед тим ставалося щось дивне?

— Яке дивне, сонечку? Що ти таке кажеш?

— Хоч щось… — Гаррієт силкувалася підшукати слова. — Якась зачіпка.

— Я не знаю ні про які зачіпки, — сказала Ліббі після химерно спокійної паузи. — Але якщо хочеш послухати про дещо дивне, то десь за три дні до смерті Робіна зі мною трапилася, мабуть, найдивніша річ у житті. Тобі розповідали колись історію про той чоловічий капелюх, що я знайшла у себе в спальні?

— А, — розчаровано відказала Гаррієт. — Вона все життя вислуховувала ту історію про капелюх на ліжку Ліббі.

— Усі думали, що я здуріла. Чорний чоловічий капелюх! Восьмого розміру! «Стетсон»! І гарний, без поту на стрічці. І от він якось просто з’явився там, серед білого дня, у ногах ліжка.

— Тобто ти не бачила, як він з’явився, — знуджено уточнила Гаррієт. — Вона чула історію про капелюх разів із сотню. Ніхто, окрім Ліббі, не вважав її аж такою загадковою.

— Золотко, то була друга година дня в середу…

— Хтось зайшов у будинок і залишив його там.

— Та ні, точно ні, не могло такого бути. Ми б побачили чи почули. Ми з Одін увесь час були в будинку — я щойно сюди переїхала з Напасті, як тато вмер — і хвилини зо дві перед тим Одін була в спальні, складала чисті простирадла. Тоді там ще ніякого капелюха не було.

— Може, то Одін його поклала.

— То точно не Одін. От піди й запитай її.

— Ну, тоді хтось заліз, — нетерпляче підкинула Гаррієт. — Просто ви з Одін не почули. — Зазвичай неговірка Одін не менше за Ліббі обожнювала оповідати про Таємницю чорного капелюха, і їхні історії були однакові (хоч дуже різнилися стилем: в Одін вона виходила значно загадковішою, помежованою частими похитуваннями голови й довгими паузами).

— Я тобі так скажу, моя солодка, — сказала Ліббі, стривожено посуваючись уперед у кріслі. — Одін ходила туди-сюди по будинку, складала чисту білизну, а я була в коридорі на телефоні з твоєю бабцею, і двері в спальню стояли широко відчинені, я їх добре бачила… ні, ніяке не вікно, — перекричала вона Гаррієт, — вікна були замкнені, і зовнішні рами так само. Ніхто б не заліз у спальню так, щоб ні Одін, ні я нічого не побачили.

— Хтось вас розіграв, — твердила Гаррієт. Такою була узгоджена версія Еді й тіток; Еді не раз доводила Ліббі до сліз (а Одін до гнівливої ворожості), збиточно натякаючи, що обоє лиґнули собі столового хересу.

— І що ж це за розіграш тоді був? — Вона вже втрачала настрій. — Залишити чоловічий капелюх у мене в ногах ліжка. Капелюх той був недешевий. І я ж його понесла в магазин тканин, а там сказали, що ні в Александрії, ні ніде ближче Мемфіса такі капелюхи не продають. Аж тут, яке диво — через три дні після того, як я знайшла в себе той капелюх, наш маленький Робін помер.

Гаррієт мовчала, роздумуючи про це.

— Але як це стосується Робіна?

— Люба моя, у світі купа речей, яких ми не розуміємо.

— Але чому капелюх? — після спантеличеної паузи запитала Гаррієт. — І чому його лишили в тебе вдома? Я не бачу зв’язку.

— Ось тобі ще одна історія. Коли я жила в Напасті, — почала Ліббі, складаючи долоні докупи, — там була одна дуже приємна жінка, яку звали Віола Ґіббз, вона працювала вихователькою у дитсадку в місті. Їй десь під тридцять було. Одним словом. Її чоловік і діти оповіли, як одного дня місіс Ґіббз заходила через задні двері до себе в дім, і тут відскочила й стала розмахувати руками в повітрі, ніби щось за нею мчало, а далі раз — і впала на підлогу в кухні. Вмерла.

— Її, певно, павук вкусив.

— Отак люди він павучих укусів не вмирають.

— Або серцевий напад.

— Ні-ні, вона ж молода була. Ніколи не хворіла, і алергії на бджолині укуси не мала, і то не була аневризма, нічого подібного. Просто впала трупом без жодної на це причини, прямо на очах у чоловіка й дітей.

— Схоже на отруту. Точно, її чоловік отруїв.

— Нічого подібного. Але головне в цій історії не те, золотко. — Ліббі ввічливо закліпала й зачекала, щоб Гаррієт точно зосере­дилася на ній. — Розумієш, у Віоли Ґіббз була сестра-близнючка. Дивина в цій історії в тому, що за рік до того, рівно в той же день рік тому, — вимовляючи це, Ліббі постукувала по столу вказівним пальцем, — та її близнючка виходила з басейну в Маямі, у Флориді, аж раптом лице в неї перекривилося зі страху, так люди казали, перекривилося зі страху. Ціла купа людей те бачили. А тоді вона стала кричати й розмахувати руками. Далі, не встиг ніхто нічого зробити, як вона вже лежала мертва на цементі.

— Чому? — після збентеженого мовчання запитала Гаррієт.

— Ніхто не знає.

— Але я не розумію.

— І ніхто не розуміє.

— На людину ж не може просто напасти щось невидиме.

— А на тих двох сестер напало. Ще й на близнючок. Рівно за рік.

— Дуже схожий випадок був у Шерлока Голмса. «Строката бинда».

— Так, Гаррієт, я знаю це оповідання, але тут усе по-іншому.

— Чому? Думаєш, їх Диявол переслідував?

— Сонечку, я лише хочу сказати, що у світі є тьма-тьмуща речей, яких ми не розуміємо, а ще прихованих зв’язків між речами, які, на перший погляд, здаються зовсім непов’язаними.

— Думаєш, Робіна вбив Диявол? Чи якийсь привид?

— Боже правий, — мовила Ліббі, ніяково тягнучись по окуляри, — що це там ззаду коїться?

Там справді зчинилося якесь сум’яття: збуджені голоси, розпачливий крик Одін. Гаррієт поспішила за Ліббі на кухню, де побачила присадкувату чорну жінку з веснянкуватими щоками й сивими кісками. Вона сиділа за столом і плакала, затуливши обличчя долонями. Позаду неї відверто стривожена Одін наливала в склянку з льодом маслянку.

— То моя цьоця, — сказала вона, не підіймаючи на Ліббі очей. — Дуже розстроєна. Зара’ їй стане легше.

— На бога, що ж сталося? Покликати лікаря?

— Нєа. Вона не поранена. Лиш у шоку. Якісь білі чоловіки стріляли в неї з пістолетів біля струмка.

— Стріляли з пістолетів? Навіщо їм би…

— На, випий маслянки, — сказала Одін тітці, у якої надсадно підіймалися груди.

— Скляночка мадейри їй би також не завадила, — запропонувала Ліббі, чимчикуючи до заднього входу. — Я вдома не тримаю. Зараз збігаю до Аделаїди, тут близько.

— Нєа, — завила літня жінка. — Я міцне не п’ю.

— Але…

— Прошу вас, мем. Не тре’. Не тре’ віскі.

— Але мадейра то не віскі. То просто… ой, боже.

Ліббі безпорадно глянула на Одін.

— Їй зара’ перейде.

— Що сталося? — запитала Ліббі, хапаючись за горло, знервовано перезираючись на жінок.

— Я нікого не чіпала.

— Але чому…

— Вона каже, — почала пояснювати Одін, — шо на міст вийшли двоє білих чоловіків і стали по всіх палити.

— Когось поранили? Викликати поліцію? — видихнула Ліббі.

На це прозвучав такий розпачливий вереск з боку тітки Одін, що навіть Гаррієт пересмикнуло.

— Та що ж таке? — скрикнула Ліббі, яка вся порожевіла на обличчі й мало не істерила.

— Прошу вас, мем. Не тре’. Прошу, не дзвоніть в ніяку по-ліцію.

— Та чому ж ні?

— Ой, Господи. Я боюся по-ліції.

— Вона каже, шо то був хтось із тих Ретліффів, — сказала Одін. — Той, шо недавно з тюрми вийшов.

— Ретліфф? — запитала Гаррієт, і попри катавасію на кухні, всі три жінки обернулися на неї, аж настільки гучно й дивно прозвучав її голос.

— Ідо, що ти знаєш про тих людей, із прізвищем Ретліфф? — наступного дня запитала Гаррієт.

— Шо вони нікчемні, — відповіла Іда, похмуро викручуючи рушник для тарілок.

Вона ляпнула вицвілу ганчірку на плиту. Гаррієт, сидячи на широкій лутці відчиненого вікна, спостерігала, як Іда в’яло стирає ластовиння жиру зі сковороди, на якій уранці готувала яйця з беконом, і мугикає та киває головою, спокійно, наче в трансі. Ці мріяння, що насідали на Іду, коли вона займалася монотонною роботою — чистила горох, тріпала килими, замішувала глазур на торт — Гаррієт упізнавала з самого дитинства й від спостереження за ними заспокоювалася не менше, ніж від дерева, що туди-сюди просіювало вітер; проте ці ознаки непрозоро натякали, що Іда воліє, щоб її залишили на самоті. Якщо її в такому настрої потурбувати, можна пробудити звіра. Гаррієт доводилося бачити, як та гаркає на Шарлотту й навіть на Еді, коли вони вибирали недоречну мить, щоб агресивно запитати її про щось буденне. Та іноді — особливо якщо Гаррієт хотілося поставити їй якесь складне, таємне чи глибоке запитання — Іда відповідала безжурною пророчою відвертістю, наче під гіпнозом.

Гаррієт трохи посунулася й підставила під голову коліно.

— А що ще знаєш? — запитала вона, уважно бавлячись ремінцем сандалі. — Про Ретліффів.

— Там знати нема шо. Ти їх сама своїми очима бачила. Оті, шо вчора до нас на подвір’я шаснути хотіли.

— До нас? — перепитала Гаррієт після короткої здивованої паузи.

— Ну та. Прямо там-во… Ну та ти, канєшно, бачила, — мовила Іда Ру низьким співучим голосом, майже сама собі. — Та навіть якби прийшли пару старих маленьких кізок і почали тут дуркувати на подвір’ї у вашої мамки, то ти б і їх жаліла… «Гля’ сюди. Гля’, які гарнезні». І не зчуєшся, як станеш їх гладити і бавитися з ними. «Іди сюди, містере Козле, цукром тебе з руки нагодую». «Шось ти заваляний, містере Козле. Іди сюди, я тебе помию». «Бідний містер Козел». І вже як дійде до тебе, — безтурботно продовжила вона, попри здивовані спроби Гаррієт її перервати, — уже як дійде, які вони паршиві і шолудиві, то й різкою їх не проженеш. Вони й одежу зі шнурка тягати будуть, і клумби потопчуть, і всю ніч будуть іржати й ревати… А то, шо не поїдять, то потовчуть на кусочки і з гряззю змішають. «Давай! Давай іще!» Думаєш, їм колись вистачить? Та ніколи. Але я тобі кажу, — говорила Іда, позиркуючи на Гаррієт запаленими очима, — ліпше би в мене кози тут моталися, ніж банда тих малих Ретліффів бігала і весь час шось просила та хотіла.

— Але Ідо…

— Погань! Потолоч! — Скривившись у злегка кумедній гримасі, Іда Ру викрутила рушник для посуду. — І не встигнеш помітити, тіки й будеш чути, шо «хочу-хочу-хочу». «Дай мені то». «Купи мені сьо».

— Ідо, то не були Ретліффи. Ті діти, що вчора приходили.

— Ви ліпше пильнуйте, — здавшись, мовила Іда Ру й повернулася до роботи. — Ваша мамка вічно виходить надвір і роздає вашу одіж та іграшки то тим, то сим, люби´м, шо сюди загулюють. Ще трохи, і вони навіть просити не будуть. Просто будуть приходити і брати.

— Ідо, то були Одеми. Діти на подвір’ї.

— І шо з того. Там ні один не знає, шо є добре, а шо зле. От уяви, шо ти була б малою Одемкою… — вона замовкла, заново складаючи ганчірку, — і твої мама з татом за все життя палець об палець не вдарили, ше й понаучували тебе, шо нормально і грабувати, і ненавидіти, і красти, і просто відбирати в других всьо, шо тобі хочеться? Шо? Ти би лиш і вміла, шо красти й грабувати. Нє, сер. Їм би і в голову не прийшло подумати, шо в тому є шось погане.

— Але…

— Я не говорю, шо серед кольорових нема поганців. Є і кольорові паршиві, є і білі… Я лиш знаю, шо в мене часу нема панькатися з якимись Одемами і так само нема часу панькатися зі всіма, шо вічно думають про то, чого їм не стає і як би то в другого собі забрати. Нє, сер. Якшо я того не заробила, — спохмурніло говорила Іда, піднісши вологу руку, — і в мене того нема, то мені й не хочеться. Нє, мем. Їй-богу, не хочеться. Я просто живу собі далі.

— Ідо, та мені начхати на тих Одемів.

— Ти ліпше і на всіх других начхай.

— Ну так і є, абсолютно.

— Добре, якшо так.

— Я хочу знати тільки про Ретліффів. Що ти можеш…

— Можу тобі розказати, як вони в онучку моєї сестри шпуряли цеглою, коли та в першім класі в школу йшла, — відрубала Іда. — Як тобі, га? Здоровенні рослі хлопи. Кидаються цеглою в малу дитинку й верещать їй: «негритоска» і «вертайся в джунглі».

Від огиди Гаррієт змовчала. Не підводячи погляду, вона продовжила крутити ремінець сандалі. Від слова «негритоска» — ще й від Іди — вона почервоніла.

— Цеглою! — Іда трусонула головою. — З того крила школи, шо вони тоді будували. Ще й, гадаю, гонорилася з того, але ж то аж ніяк не є правильно, аби хтось по малих дітях цеглою кидався. От у Біблії покажи мені, де пише «кидай цеглою в ближнього свого». Нема? Хоть цілий день шукай, а не знайдеш, бо нема там такого.

Гаррієт, якій було страшенно незручно, позіхнула, щоб приховати збентеження й гризоту. Вони з Гелі ходили в Александрійську академію, як і майже всі білі діти округу. Навіть Одеми, Ретліффи й Скерлі мало не до смерті голодували, щоб їхні діти не ходили в громадські школи. Звісно, сім’ї на кшталт Гаррієт (та Гелі) нізащо не потурали б, якби ті цеглою кидалися в дітей, хоч у білих, хоч у чорних («або фіолетових», як любила в будь-якому обговоренні кольору шкіри підкидати Еді). Проте виходило так, що Гаррієт учиться в школі, де всі білі.

— Ті хлопи себе священниками називають. Сидять там, харкають і обзивають ту малу дитинку всіляко, лумумба і мавпа рижа. Але де ж таке видано, шоби такі громила таку дрібноту ображали, — похмуро загадувалася Іда Ру. — Біблія ж учить: «Хто спокусить одного з малих цих…».

— Їх арештували?

Іда Ру пирхнула.

— То арештували?

— Поліція деколи більше злочинців береже, ніж тих, хто від них потерпів.

Гаррієт замислилася над цими словами. Наскільки вона знала, Ретліффам нічого не було за те, що вони стріляли на потоці. Здавало­ся, ці люди можуть робити все, що хочуть, і виходити сухими з води.

— Хай там хто кидається в людей цеглою, це незаконно, — промовила вона вголос.

— А різниці і нема ніякої. Поліція ж Ретліффам нічого не зробила, коли вони підпалили Місіонерську баптистську церкву, ще як ти зовсім малою була? Після того, як до нас доктор Кінґ приїздив? А вони просто проїхали і з вікна машини шурнули пляшкою віскі з запаленою стиркою.

Усе своє життя вона чула про ту пожежу в церкві, — і про інші, в інших містах Міссісіпі, і це в неї в голові вже давно перемішалося — але ще ніхто їй не казав, що відповідальні за неї Ретліффи. Можна було б подумати (казала Еді), що негри й бідні білі не мали б так ненавидіти одне одного, бо ж у них багато спільного — здебільшого злидні. Але ниці білі люди на кшталт Ретліффів лише на негрів можуть дивитися згори вниз. Вони не можуть змиритися з тим, що негри тепер нічим не гірші за них і нерідко значно заможніші й поважніші за них. «Бідний негр може хоч походженням виправдатися, — казала Еді. — А бідний білий не може нікого у своїх злиднях звинуватити, крім себе коханого. Але звісно, що таке їх не влаштовує. Так подумати — означає взяти відповідальність за свої лінощі й ницу поведінку. Ні, йому краще тупотіти, палити хрести і в усьому негрів звинувачувати, а не йти десь вчитися чи хоч якось над собою працювати».

Потонувши в роздумах, Іда Ру продовжила протирати плиту, хоч це й уже було зайвим.

— То по правді так було, — сказала вона. — Ті падлюки вбили міс Етту Кофі, то точно вони її в серце закололи. — Вона стулила губи, поки дрібними тісними колами протирала хромовані перемикачі конфорок. — Старенька міс Етта така праведна була, і якось-то вона цілу ніч молилася. Моя мама, вона бачить, шо вже пізно, а в міс Етти горить світло, і каже татові, шоби піднявся і сам сходив туди, постукав у вікно і спитався в міс Етти, чи не впала вона, чи не треба їй помогти встати з підлоги. А та кричить на нього «нє, дякую», вона з Ісусом ще побалакати про шось мають!

— Мені Еді казала, що одного разу…

— Так-так. Міс Етта, вона вознеслася і сидить Йому по правий бік. І мої мама з татом, і бідний мій братик Каф, шо вмер від раку. І наш маленький Робін також, десь там серед них. У Бога для всіх Його дітей місце буде. То точно.

— Але Еді сказала, що та бабця не в пожежі загинула. Еді сказала, що то через серцевий напад.

— Еді так сказала?

Коли Іда переходила на цю інтонацію, перечити їй — то тільки біду накликати. Гаррієт опустила погляд собі на нігті.

— Не в пожежі. Ха! — Іда зібгала мокру ганчірку й ляснула нею по стільниці. — Вона ж від диму умерла, хіба нє? І всі ті люди, шо кричали, штурхалися й билися, шоби вийти, так же? Вона ж старенька, та міс Кофі. Така м’якосерда, не могла вже оленину їсти чи рибу з гачка зняти. А тут приїжджають ті старі падлюки, кидають з вікна вогнем…

— А церква дотла згоріла?

— Вона там доста згоріла.

— Еді казала…

— А Еді там шо, була?

Її голос жахав. Гаррієт не сміла й слова сказати. Іда посвердлила її лютим поглядом, а тоді задерла крайку спідниці й відкотила грубу й свіжої тілесної барви панчоху, що зібгалася над коліном й була значно блідіша, ніж Ідина насичено темна шкіра. Тепер над непрозорим клубком нейлону виник п’ятнадцятисантиметровий клаптик обпеченої плоті: вона була рожева, наче недоготовлена ковбаска, блискуча й подекуди відразливо гладенька, а подекуди морхла й поорана, і шокувала як кольором, так і текстурою, на тлі приємного пригару Ідиного коліна з відтінком бразильського горіха.

— Як гадаєш, Еді скаже, шо того опіку буде замало?

Гаррієт не спромоглася на слова.

— А я лиш знаю, шо пекло мені тоді добряче.

— Болить?

— Ну, боліло, аякже.

— А тепер?

— Нє. Але деколи свербить. Ну, давай, — сказала вона панчосі, назад закочуючи її. — Лиш не біси мене. Ті рейтузи деколи просто вбивають.

— Це опік третього ступеня?

— І третього, і четвертого, і навіть п’ятого. — Іда знову засміяла­ся, цього разу радше неприємно. — Лиш боліло так сильно, шо я з півтора місяця не могла спати. Але Еді, певно, думає, шо як обидві ноги дотла не згоріли, то той вогонь не такий і гарячий був. І я гадаю, шо закон думає так само, бо нікого так за то і не покарали.

— Вони мусять.

— То хто так каже?

— Закон. На те він і закон.

— Для простих людей закон один, а для власть імущих другий.

Упевнено, як ніколи, Гаррієт заявила:

— Ні, не так. Закон один для всіх.

— То чого ті хлопи досі ходять на волі?

— Я думаю, тобі варто розповісти про це Еді, — після спантеличеної мовчанки сказала Гаррієт. — Якщо ти цього не зробиш, я сама розповім.

— Еді? — Рот Іди Ру химерно смикнувся в якійсь подобі втіхи; вона хотіла щось сказати, але передумала.

«Що? — подумала Гаррієт, в душі похоловши. — Еді знає?»

Шок і огида від цієї думки зовсім не були приховані, ніби їй над обличчям підскочила ролета. Обличчя Іди пом’якшало — це правда, з невірою подумала Гаррієт. «Вона вже розповідала Еді, Еді знає».

Проте, зовсім зненацька, Іда Ру знову перейнялася плитою.

— І чого ти думаєш, шо я маю морочити цим бардаком голову міс Еді, Гаррієт? — запитала вона спиною до Гаррієт, шалапутним і надто вже бадьорим голосом. — Вона стара пані. Ну шо вона зробить? Ноги їм потопче? — Вона гиготнула; і хоч той звук був теплим і безперечно щирим, Гаррієт це не переконало. — Поб’є їх по голові тим чорним пуляресом?

— Вона має поліцію викликати. — Чи можна уявити, щоб Еді таке розповіли, а вона не викликала поліцію? — Ті, хто це тобі зробили, мають сидіти в тюрмі.

— У тюрмі? — На подив Гаррієт, Іда заревіла від сміху. — Най бог боронить. Вони ту тюрму люблять. Літом кондиціонер, безкоштовний горох і хліб кукурудзяний. І купа часу, аби ні чорта не робить та стрічатися зі своїми ницими дружками.

— Це Ретліффи зробили? Ти впевнена?

Іда закотила очі.

— По всьому місту тим вихваляються.

Гаррієт відчувала, що от-от заплаче. Як вони можуть швендяти на волі?

— І цеглою також вони кидали?

— Так, мем. Дорослі хлопи. І малі так же само. А той, шо себе священником називає, він поправді не кидав, лиш репетував, Біб­лією махав і намовляв решту.

— Є один Ретліфф, Робінового віку, — мовила Гаррієт, уважно спостерігаючи за Ідою. — Мені про нього Пембертон сказав.

Іда не промовила нічого. Вона викрутила ганчірку й підступила до сушарки, щоб скласти чисті тарілки.

— Йому б зараз було десь двадцять. — Десь стільки, подумала Гаррієт, щоб бути одним із чоловіків, які стріляли на мості через потік.

Іда, зітхнувши, підняла важку чавунну сковорідку з сушарки й нахилилася, щоб покласти її в шафку. Кухня була, безсумнівно, найчистішою кімнатою в будинку; Іда виділила собі тут невелику фортецю порядку, вільну від запорошених газет, які височіли в решті будинку. Мама Гаррієт не дозволяла, щоб газети викидали, — це правило було таке давнє й непорушне, що його не ставила під сумнів навіть сама Гаррієт — але за мовчазною угодою між ними, вона не тримала їх на кухні, Ідиному царстві.

— Його звати Денні, — додала Гаррієт. — Денні Ретліфф. Той, що Робінового віку.

Іда зиркнула через плече.

— А ти чого так сильно стала інтересуватися Ретліффами?

— Пам’ятаєш його? Денні Ретліффа?

— Господи, та пам’ятаю. — Іда скривилася, стаючи навшпиньки, щоб покласти тарілку з-під пластівців. — Ніби вчора.

Гаррієт силкувалася видаватися стриманою.

— Він приходив до нас? Коли Робін ще був живий?

— Та, сер. Паршивий малий горлопан. Усе ніяк не могла його вигнати. Ходив тут, молотив по веранді своєю битою бейсбольною, лазив по двору, як темніло, а одного разу забрав Робіновий велосипед. Казала я вашій бідній мамці, казала й казала, не раз, а вона зовсім нічого не зробила. «Неблагополучний», от шо вона лиш казала. Неблагополучний, ага, вже.

Вона відчинила шухляду і — гучно, брязкаючи на повну — почала складати чисті ложки.

— Ніхто ніколи не звертає увагу на то, шо я кажу. Казала я твоїй мамі, казала я їй і приказувала, який той малий Ретліфф нездаль. Хотів Робіна побити. Вічно матюкався, петардами стріляв і кидався то тим, то тим. Десь колись мав хтось поранитися. Я всьо то бачила, як божий день, навіть як більше ніхто не бачив. Хто за Робіном щодня дивився? Хто тут за ним щодня з вікна пильнував… — вона вказала на вікно над раковиною, на пізнє пополудневе небо й пов­нолисту зелень літнього подвір’я, — поки він бавився отам, сол­датиками чи своїм котиком? — Вона скрушно похитала головою й зачинила шухляду з начинням. — Твій брат — хороший хлопчина він був. Дзижчав під ногами, як той хрущ, та й огризався мені деколи, не без того, але потому все вибачався. Ніколи не дувся, як ти ото робиш. Деколи прибігав, хапав мене руками отак. «Мені одиноко, Ідо!» Я казала йому не гратися з тим потолоччю, казала йому, казала ж, але ну одинокий він, і всьо, а мамка ваша казала, шо нічого поганого в тім не бачить, і деколи він усе одно грався з ним.

— Денні Ретліфф бився з Робіном? Тут на подвір’ї?

— Та канєшно. І ше матюкався, і крав. — Іда скинула фартух і повісила на гачок. — А хвилин за десять перед тим, як ваша мамка знайшла бідолаху Робіна на тій гілці на дереві, я його з двору прогнала.

— Я тобі кажу, поліція таким людям не робить нічого, — сказала Гаррієт; а тоді знову перейшла на церкву, Ідину ногу й бабусю, яка згоріла насмерть, але Гелі вже втомився все це слухати. Його збуджувала думка про небезпечного злочинця на волі й ідея стати героєм. Хоч він і тішився тим, що вдалось уникнути поїздки в церковний табір, наразі літо видавалося тихим, аж занадто. Затримання вбивці обіцяло бути цікавішим, ніж участь у містеріях, утечі з дому чи будь-яка інша діяльність із Гаррієт, на яку він сподівався цього літа.

Вони сиділи в сараї у Гаррієт на задньому подвір’ї, де їхня пароч­ка ще з дитсадка ховалася для приватних розмов. Повітря було сперте й пахло бензином і пилюкою. З гаків на стіні висіли великі чорні кільця гумових труб; за газонокосаркою вимальовувався гостроверхий ліс із рам для томатів, каркаси яких від гри тіні й павутини видавалися надмірними й фантастичними, а в темряві крізь діри в поіржавілій жерстяній стелі перехрещувалися мечоподібні промені світла, обнесені порошинами настільки, що здавалися твердими, наче як провести по них долонею, на пальцях залишиться жовтий порох. Тьмяність і спека лише підсилювали атмосферу таємничості й хвилювання, що панувала в сараї. Честер тримав у сараї пачки сигарет «Кул» і пляшки віскі «Кентуккі Таверн» у спеціальних сховках, які подеколи змінював. Коли Гелі й Гаррієт були молодшими, то страшенно тішилися тим, що поливали сигарети водою (якось Гелі, у пориві пакосництва, навіть попісяв на них) і спорожняли пляшки віскі, щоб наповнити їх чаєм. Честер ніколи на них не скаржився, бо йому взагалі-то не можна було тут тримати віскі чи сигарети.

Гаррієт уже розповіла Гелі все, що мала розповісти, але після розмови з Ідою була така схвильована, що постійно метушилася, крокувала й повторювала свої слова.

— Вона знала, що то Денні Ретліфф. Знала. Сама сказала, що то він, а я ж навіть не згадувала, що розповів твій брат. Пем казав, що він хвалився й іншими речами, поганими…

— Може, насиплемо йому в бак цукру? Двигун тоді зовсім зламається.

Вона глянула на нього з огидою, що його трохи образило; Гелі здавалося, що це чудова ідея.

— Або напишемо в поліцію листа, але не вказуватимемо свої імена.

— А який сенс?

— Якщо я скажу татові, думаю, він точно їм подзвонить.

Гаррієт пирхнула. Вона не поділяла високу думку Гелі про його батька, що працював директором середньої школи.

— Ну, тоді ти щось придумай, — саркастично відрізав Гелі.

Гаррієт закусила нижню губу.

— Я хочу його вбити, — проказала вона.

Від суворості і відстороненості в її виразі у Гелі пурхнуло серце.

— Можна, я допоможу? — миттєво випалив він.

— Ні.

— Ти ж не вб’єш його сама!

— Чому ні?

Погляд Гаррієт захопив його зненацька. Якусь мить жодної хорошої причини на думку не спадало.

— Бо він великий, — зрештою сказав Гелі. — Він тебе приб’є.

— Так, але я за нього розумніша.

— Дозволь мені допомогти. І взагалі, як ти це зібралася зробити? — запитав він, штурхаючи її носком кросівки. — У тебе є зброя?

— У тата є.

— Оті величезні старі рушниці? Тобі навіть підняти її сил не вистачить.

— Я підійму.

— Може, й так, але… Слухай, не злися, — додав він, коли вона вже нахмурила лоб. — Навіть я не зможу з такого великого ствола вистрелити, а я ж важу сорок кілограмів. Я б від того дробовика на землю завалився чи навіть око б собі вибив. Якщо піднес­ти приціл собі просто до ока, віддача виб’є його просто з черепа.

— Звідки ти це знаєш? — після вдумливої паузи запитала Гаррієт.

— У бойскаутах навчився. — Насправді не зовсім; Гелі не міг сказати достеменно, звідки це знає, але був досить певен, що це правда.

— Якби нас у брауні57 таке вчили, я б не перестала ходити.

— Та в бойскаутах теж багато фігні вчать. Безпеку на дорозі й таке інше.

— А якби ми пістолетом?

— Пістолет би краще підійшов, — відзначив Гелі, флегматично відвертаючись, щоб приховати задоволення.

— А як з нього стріляти, знаєш?

— Аякже. — Гелі ніколи в житті не торкався зброї — його батько не полював і не дозволяв полювати своїм синам, — але він мав пневматичну гвинтівку. Він уже збирався добровільно видати, що в його мами в тумбочці біля ліжка лежить маленький чорний пістолет, коли Гаррієт запитала:

— Це важко?

— Стріляти? Мені ні, анітрохи, — відповів Гелі. — Ти не хвилюйся. Я його для тебе застрелю.

— Ні. Я сама хочу.

— Добре, тоді я тебе навчу, — сказав Гелі. — Я тебе натреную. Починаємо сьогодні.

— Де?

— Тобто?

— Ми ж не можемо стріляти в нас на задньому подвір’ї.

— Саме так, горошинко, точно не можете, — озвалася солодко­голоса тінь, що зненацька замаячіла у дверях сараю.

Люто злякавшись, Гелі з Гаррієт підняли голови назустріч білому спалаху фотоапарата «Полароїд».

— Мамо! — скрикнув Гелі, прикриваючи руками обличчя й спотикаючись задом через каністру бензину.

Клацнувши й застрекотавши, апарат видав фотографію.

— Та не кривіться ви так, діточки, я не могла втриматися, — завороженим голосом мовила мама Гелі, відверто натякаючи, що їй абсолютно до лампочки, кривляться вони чи ні. — Іда Ру мені сказала, що ви, напевно, тут. Арахісику, — («Арахісиком» мама Гелі завжди називала сина; це прізвисько він ненавидів), — ти ж не забув, що сьогодні в тата день народження? Я хочу, щоб ви з братом обоє були вдома, коли він повернеться з гольфу, щоб ми йому влаштували сюрприз.

— Не треба так до нас підкрадатися!

— Та що ти починаєш! Я просто йшла і купила трохи касет, а ви обоє так файно там собі стали. Маю надію, хоч вийде… — Вона роздивилася фотографію й дмухнула крізь відкопилені, глазуровані рожевим губи. Хоч мама Гелі була одного віку з мамою Гаррієт, одягалася й поводилася вона як значно молодша. Наносила блакитні тіні для очей, була вкрита темною веснянкуватою засмагою від швендяння по задньому подвір’ї їхнього дому в бікіні («наче якась дівуля!» — обурювалася Еді), а зачіску мала таку саму, як у багатьох дівчат у школі.

— Перестань, — застогнав Гелі. Мати його соромила. Діти в школі дражнили його через її закороткі спідниці.

Жінка розсміялася.

— Знаю, що білий торт ти не любиш, Гелі, але ж то таки день народження твого тата. Зате вгадай що? — Мама Гелі завжди розмовляла з ним отим превеселим, образливим дитячим тоном, наче він досі в дитсадку. — У пекарні були шоколадні кекси, уявляєш собі? Ну, ходімо. Тобі ще покупатися треба і вдягтися чистенько… Гаррієт, горошинко, мені шкода це казати, але Іда Ру попросила передати, щоб ти йшла вечеряти.

— А Гаррієт не можна поїсти з нами?

— Сьогодні ні, Арахісику, — жваво відповіла вона, підморгуючи Гаррієт. — Гаррієт же все розуміє, правда, рибонько?

Гаррієт — ображена її безпардонністю — зміряла її безпристрасним поглядом. Вона не бачила сенсу поводитися з мамою Гелі ввічливіше, ніж він сам.

— Не сумніваюся, що вона розуміє, правда, Гаррієт? Запросимо її наступного разу, як будемо на подвір’ї гамбургери сма­жити. Та й до того, якщо запросити Гаррієт, їй, на жаль, не вистачить кексу.

— Один кекс? — вереснув Гелі. — Ти мені купила лише один кекс?

— Арахісику, не треба бути таким жадібним.

— Та що там того одно кексу!

— Одного кексу цілком достатньо для такого неслуха, як ти… Ой, дивіться. Просто вмерти від сміху можна.

Вона нахилилася, щоб показати їм полароїдне фото — ще бліде, але досить чітке, щоб можна було розгледіти деталі.

— Цікаво, чи вийде ще краще? — сказала вона. — Ви двоє, як та пара марсіян.

І вона мала рацію: такий вони й мали вигляд. Що в Гелі, що в Гаррієт очі світилися червоними кульками, наче в дрібних нічних звірків, що несподівано опинилися перед передніми фарами автомобіля, а осліплені шоком обличчя від спалаху набули хворобливої зеленої барви.

26 Derringer — дрібний однозарядний пістолет, що зазвичай використовують для самозахисту. Перший пістолет такого типу в 1925 році представив американець Генрі Деррінджер, звідки й пішла назва.

27 Kentucky rifle — одна з перших широко використовуваних рушниць. Американська, на відміну від європейських, вирізнялася дуже довгим дулом із відносно малим калібром. Часто мала кременевий замок запалювання заряду.

28 Plains rifle — похідна від кентуккійської, проте коротша і з більшим калібром рушниця часів раннього Дикого Заходу.

29 Opryland — парк розваг у передмісті Нешвілла, штат Теннессі, що діяв з 1972 до 1997 року.

30 Flipper — американський телесеріал про дельфіна й сім’ю директора національного парку, де той живе. Виходив на телеканалі NBC з 1964 до 1967 року.

31 Dr. Seuss — американський письменник, автор численних дитячих книжок, персонажі яких здобули значну популярність і отримали різноманітні адаптації.

32 Curious George — маленька мавпочка, головний персонаж популярних дитячих книжок Марґрет і Ганса Реїв, ілюстрованих Аланом Шаллеком. Отримав численні адаптації, зокрема в кіно й на телебаченні.

33 Make Way for Ducklings — дитяча книжка американського автора Роберта Макклоскі. У центрі сюжету — пара крижнів, що виховують своїх каченят на острівці в Бостонському громадському саду.

34 Algernon Blackwood — британський журналіст, диктор і письменник. Один із найвідоміших авторів «історій про привидів» в історії жанру, творчість якого вплинула на Говарда Лавкрафта.

35 Nathan Bedford Forrest — американський підприємець-рабовласник, учасник Громадянської війни США на боці Конфедерації. Один із небагатьох, хто без попереднього військового досвіду пройшов шлях від рядового до генерала. У битві за Форт-Піллов армія під його командуванням убила сотні солдатів, що здалися в полон (темношкірих та білих теннессійців). Після війни став Верховним чаклуном Ку-клукс-клану.

36 Lawrence of Arabia — прізвисько британського археолога, армійського офіцера й письменника Томаса Лоуренса, який став відомим своєю участю в Арабському повстанні й Синайсько-Палестинській кампанії під час Першої світової війни. За розмаїття подій, у яких він брав участь, і талант, з яким він їх описував, і здобув прізвисько, що стало назвою для біографічного фільму про нього.

37 Asleep in the Deep — пісня Артура Лемба й Генрі Петрі, у тексті якої йдеться про потопельників.

38 У своїх записах Скотт описує, як водив сибірських собак і мусив користуватися з ними «російськими» командами (імовірніше, що це команди мовою мансі). У щоденнику доктора Вілсона вказано, що команда «еш-то» означає «лягти».

39 Daisy Bell — популярна пісня британського автора Гаррі Декра. Перша пісня, відтворена за допомогою синтезу мовлення комп’ютером IBM 704, що також обіграно у фільмі «Космічна одіссея 2001 року».

40 Pledge of Allegiance — патріотична присяга, яку регулярно й традиційно виголошують на різних подіях, зокрема в школах.

41 Туфлі, у яких носок і підбор темнішого кольору, ніж основна частина. Назва пішла від принца Едуарда VIII, який популяризував чоловічу версію цього взуття, відвідуючи в ньому різноманітні спортивні події.

42 Ім’я відсилає до згадуваної в Біблії рівнини Шарон.

43 Dark Shadows — готична мильна опера, яку по буднях із 1966 до 1971 року транслював телеканал ABC.

44 A Texan Looks at LBJ — книга маловідомого американського історика, політичного активіста й фермера Джеймса Гейлі, написана як різкий памфлет проти тогочасного президента.

45 Університет Вандербільта в Нешвіллі, штат Теннессі. Ole Miss — неофіційна назва Міссісіпського університету. Дельтівський університет, що в місті Клівленд, штат Міссісіпі.

46 Sopwith Camel — британський винищувач-біплан часів Першої світової війни.

47 Nancy Drew — дівчинка-детектив, персонажка численних книжок, фільмів, серіалів і відеоігор. Первинно — героїня серії книжок, написаних різними авторами під спільним псевдонімом Керолін Кін.

48 Hula — традиційний гавайський танець.

49 Pound cake — традиційний десерт, на приготування якого беруть по фунту (0,45 кг) інгредієнтів (борошна, масла, яєць і цукру).

50 Chi Omega, Delta Delta Delta — назви жіночих студентських об’єднань (сестринств) у США.

51 Дебютантки — молоді жінки сімей вищого класу, що відвідують котильйони або бали дебютанток, де знайомляться з іншими представниками свого класу й представляють себе.

52 Winnebago — популярна американська марка домів на колесах.

53 Evel Knievel — відомий американський каскадер.

54 Rednecks — зневажливий термін на позначення білих неосвічених американців, по­в’язаний зазвичай із мешканцями сільської місцевості південних штатів.

55 Heidi — книга швейцарської письменниці Йоганни Шпірі. Один із найвідоміших романів швейцарської літератури.

56 Norfolk jacket — однобортна твідова куртка, що головно використовувалася для полювань й у військовій сфері.

57 Brownies — підрозділ скаутських організацій для дівчат від семи до десяти років. Назва походить з оповідання англійської письменниці Джуліани Горації Евінґ про персонажів шотландського фольклору, домашніх духів брауні, які допомагають господарям по дому.