Маленький друг

Розділ 2. Дрізд

Через кілька ночей, близько десятої вечора, поки мама й сестра нагорі спали, Гаррієт м’яко обернула ключ у замку шафки зі зброєю. Рушниці були старі й спрацьовані, вони дісталися батькові Гаррієт від дядька-колекціонера. Про цього таємничого дядька Клайда Гаррієт не знала нічого, окрім його професії (інженер), темпераменту («прикрий», — скривлено описувала його Аделаїда; вона з ним вчилася в школі) і кончини (авіакатастрофа, неподалік від узбережжя Флориди). Позаяк його «забрало море» (саме так усі говорили), Гаррієт ніколи не вважала дядька Клайда мертвим, не зовсім. Завжди, коли про нього заходила розмова, їй невиразно уявлявся бородатий обшар­панець на кшталт Бена Ганна з «Острова скарбів», що самот­ньо вікує вік на якомусь безплідному засоленому острівці, носить подерті на клапті штани й поїдений морською водою наручний годинник.

Обережно, притримуючи скло долонею, щоб не бряжчало, Гаррієт прочинила старі залиплі дверцята шафки. Здригнувшись, вони розкрилися. На верхній полиці стояв ящик зі старовинними пістолями — дрібними наборами для дуелей, оздобленими сріблом і перламутром, дрібні чудернацькі «деррінджери»26 заледве десять сантиметрів завдовжки. Нижче, у хронологічному порядку, нахилені ліворуч, стояли більші стволи: кентуккійські кременеві рушниці27; монструозна п’ятикілограмова рівнинна рушниця28; обложена іржею дульнозарядка, якою ще начебто у Громадянській війні воювали. З новішої зброї найбільше враження справляв дробовик «Вінчестер» із Першої світової.

Батько Гаррієт, власник цієї колекції, був фігурою віддаленою й неприємною. Вони з мамою Гаррієт досі були одружені, тож люди перешіптувалися з того приводу, що живе він у Нешвіллі. Хоча Гаррієт і поняття не мала, що саме призвело до такого розкладу (хіба що невиразно здогадувалася, що це якось стосується батькової роботи), для неї це було щось доволі незначне, бо він не жив із ними, відколи Гаррієт себе пам’ятала. Щомісяця їм надходив чек на господарські витрати; батько приїздив додому на Різдво і День подяки й дорогою на кілька днів зупинявся у своєму мисливському таборі на Дельті. Гаррієт такий порядок здавався абсолютно логічним, бо пасував особистостям усіх причетних: її матері, у якої енергії майже не було (більшу частину часу вона проводила в ліжку), і її батька, у якого енергії було аж забагато, ще й не тієї, що треба. Він швидко їв, швидко розмовляв і — якщо не мав у руці якоїсь випивки — був нездатний сидіти тихо. На людях він завжди сипав дотепами, і ті вважали батька неабияким кумедником, але в приватній взаємодії його непередбачувані каверзи не завжди були такими потішними, а імпульсивна звичка бовкати перше, що спадає на думку, часто ображала почуття членів родини.

Що гірше: батько Гаррієт завжди мав рацію, навіть коли помилявся. Усе перетворювалося на протистояння характерів. Хоч у своїх поглядах батько був досить непохитним, сперечатися він любив страшенно; і навіть у доброму настрої (відкинувшись у кріслі з коктейлем, одним оком дивлячись телевізор) полюбляв підгвинчувати Гаррієт, дражнити її, просто щоб показати, хто тут головний.

— Розумних дівчат мало хто любить, — приказував він. Або: — Нащо тобі давати якусь освіту, якщо ти просто виростеш і виско­чиш заміж. — А позаяк Гаррієт від таких слів — які він вважав прозаїчною й доброзичливою істиною — просто навісніла й відмовлялася з ним погоджуватися, починався клопіт. Іноді він репіжив Гаррієт ременем, — за те, що пащекувала, — поки Еллісон спостерігала за цим скляними очима, а їхня мати лежала скулившись у себе в спальні. Іще бувало, що він, для покарання, призначав Гаррієт якісь непомірні нездійсненні завдання (підстригти траву на подвір’ї ручною газонокосаркою, вичистити самотужки все горище), що їх Гаррієт із волячою впертістю просто відмовлялася виконувати.

— Скоренько! — підганяла Іда Ру, застромлюючи голову зі стурбованим виразом на обличчі в одвірок дверей горища, після того як батько Гаррієт пронісся вниз. — Ти ліпше рухайся, бо він як вернеться, то голову тобі з’їсть!

Але Гаррієт — палаючи від злості поміж стосів паперу й старих журналів — не здавалася. Бити він її міг скільки влізе; то нічого. Такий був принцип. І деколи Іда так переживала за Гаррієт, що лишала свою роботу, йшла нагору й робила все сама.

Через те що батько був такий сварливий і прикрий, а ще вічно всім невдоволений, Гаррієт вважала правильним, що він не живе вдома. Цей розклад ніколи не здавався їй чудним, вона не усвідомлювала, що це дивує інших людей, аж до одного дня в четвертому класі, коли шкільний автобус зламався на заміській дорозі. Гаррієт сиділа біля балакучої молодшої дівчинки, яку звали Крісті Дулі. У тієї були великі передні зуби, а в школу вона щодня вдягала біле в’язане пончо. То була донька поліціянта, хоч нічого в її поставі білої мишки й смиканій поведінці про це не свідчило. Поміж ковтками залишків овочевого супу з термоса вона весь час базікала без заохочень, повторювала різні секрети (про вчительок, про батьків різних людей), які почула вдома. Гаррієт безпристрасно визирала з вікна в очікуванні, що хтось приїде й відремонтує автобус, доки, стрепенувшись, не усвідомила, що Крісті розповідає про її матір і батька.

Гаррієт обернулася й вирячилася на неї. Ой, та то всі знають, шепотіла Крісті, близько тиснучись до неї під пончо (їй завжди хотілося сидіти ближче, ніж комусь зручно). Хіба Гаррієт не ціка­во, чому її тато з ними не живе?

— Він там має роботу, — проказала Гаррієт. Ще ніколи раніше це пояснення не здавалося їй неналежним, але Крісті вдоволено й дуже по-дорослому злегка зітхнула, а тоді розповіла Гаррієт, що там насправді. Суть історії була така: після смерті Робіна батько Гаррієт хотів переїхати — у нове місто, кудись, де можна було б «почати спочатку». Зі скрадливою боязню Крісті округлила очі.

— Але вона їхати не захотіла. — Так, наче Крісті розповідала не про маму Гаррієт, а якусь жінку з оповідання про примар. — Сказала, що вона залишиться тут назавжди.

Гаррієт — яку власне дратувало сидіти біля Крісті — посунулася від неї на сидінні й відвернулася до вікна.

— Що, образилася? — лукаво запитала Крісті.

— Ні.

— То що тоді?

— У тебе з рота супом несе.

У наступні роки Гаррієт як від дітей, так і від дорослих, чула й інші коментарі, у яких ішлося про те, що в її домі є щось «моторошне», проте вони здавалися їй сміховинними. Такий розклад родинного життя був практичним — навіть геніальним. Батькова робота в Нешвіллі забезпечувала оплату рахунків, але нікому не подобалися його візити на свята; він не любив Еді й тіток; а також усіх тривожило те, з якою жорстокістю й ненавистю він діймає маму Гаррієт. Минулого року він пиляв її, щоб пішла з ним на якусь різдвяну вечірку, доки зрештою (потираючи плечі крізь тонкі рукави нічної сорочки) вона не покліпала й погодилася. Та коли настав час збиратися, мама сіла за трюмо, вбрана у банний халат, і втупилася очима у власне відображення, навіть не накладала помаду й шпильки з волосся не виймала. Коли Еллісон навшпиньки прокралася нагору подивитися, як вона, мама відповіла, що в неї мігрень. Тоді замкнулась у ванній і повідкручувала крани, доки батько (весь побуряковілий, тремтячий) не загупав у двері кулаками. Різдвяний вечір тоді видався нікудишній: Гаррієт з Еллісон струнко сиділи у вітальні біля ялинки, поки з магнітофона потужно ревіли колядки (по черзі то серйозні, то радісні), які, проте, не могли приглушити криків нагорі. Стало легше тільки тоді, коли рано-вранці на Різдво батько з валізою й паперовим пакетом подарунків почовгав до своєї машини й поїхав собі назад у Теннессі, а будинок видихнув і знову занурився в забутливу дрімоту.

Дім Гаррієт був сонний — для всіх, окрім самої Гаррієт, яка за своєю натурою була невсипуща й сторожка. Коли в темному безгучному будинку вона єдина не спала, що траплялося часто, нудьга обсідала її так щільно, так гладко й бентежно, що іноді Гаррієт не могла нічого, окрім як втупитись у вікно чи на стіну, наче задурманена. Мама майже весь час проводила в себе в спальні; а коли Еллісон ішла спати — здебільшого рано, близько дев’ятої — Гаррієт лишалася на самоті: пила молоко просто з пачки, в панчохах нипала по будинку поміж стосами газет, нагромаджених майже в кожній кімнаті. Після смерті Робіна мама Гаррієт набула дивної нездатності будь-що викидати, і непотріб, який наповнював горище й підвал, уже почав проникати в будинок.

Іноді Гаррієт подобалося бути наодинці. Вона вмикала світло, телевізор або програвач, набирала «Молитви по телефону» або дзвінками розігрувала сусідів. Відчиняла холодильник і їла все, чого їй хотілося; вилазила на високі полиці й зазирала в шафки, які відчиняти заборонялося; до скрипу пружин стрибала по дивану, стягувала на підлогу подушки з крісел та диванів і будувала собі з них фортеці й рятівні плоти. Іноді вона діставала з шафи старий мамин одяг з коледжу (пастельні светри з поїденими міллю дірками, рукавички по лікоть усіх можливих барв, випускну сукню кольору морської хвилі, яка — на Гаррієт — тридцятьма сантиметрами тягнулася по підлозі). Це було небезпечно; мама Гаррієт дуже по-особливому ставилася до цього одягу, хоч ніколи його й не носила; але Гаррієт акуратно розкладала все на місце, як було, і якщо мама й помічала якусь невідповідність, то нічого не казала.

Уся зброя стояла незаряджена. Єдиними боєприпасами в шафці була коробка набоїв 12-го калібру. Гаррієт, яка досить туманно собі уявляла різницю між рушницею й дробовиком, витрусила набої з коробки й зірчастими узорами розклала на килимі. Одна рушниця мала прикріплений багнет, що видавалося цікавим, але найбільше Гаррієт любила «вінчестер» із телескопічним прицілом. Вона вимкнула світло в кімнаті, поклала дуло на підвіконня віталь­ні й, звузивши очі, зазирнула в приціл — на припарковані авто, тротуар, що блищав під високими ліхтарями, і розприскувачі, які сичали на буйних порожніх газонах. Фортеця під загрозою; вона стереже свій пост і відповідає за життя всіх усередині.

На передній веранді місіс Фонтейн забриніла музика вітру. По той бік зарослого газону вздовж змащеного дула рушниці Гаррієт бачила дерево, на якому помер її брат. У лискучих листках шепотів легіт, дзенькав у траві переливчастими тінями.

Іноді, шастаючи глупої ночі по тьмавому будинку, Гаррієт відчувала, як із нею ходить брат і приязно, по-змовницьки мовчить. Вона чула його кроки у скрипі мостин, відчувала його присутність у вирі роздмуханої вітром штори чи самовільно прочинених дверях. Час від часу він пустував — ховав її книжку чи шоколадку, перекладав на сидіння крісла, поки Гаррієт не дивилася. Дівчинці подобалося таке товариство. Чомусь їй уявлялося, що там, де він живе, завжди ніч, і що її там нема, він сам-один: самотньо крутиться, розмахує ногами в наповненій цокотом годинників почекальні.

«Я тут, — подумки говорила вона, — на чатах». Бо, сидячи у вік­ні з рушницею, Гаррієт досить добре відчувала тепло його присутності. Після смерті брата минуло дванадцять років, багато всього змінилося й відлетіло, проте краєвид з вікна вітальні залишився таким самим. Навіть дерево стояло на своєму місці.

У Гаррієт заболіли руки. Вона обережно поклала рушницю біля ніжок крісла й пішла на кухню взяти собі фруктового льоду. Повернувшись у вітальню, без поспіху з’їла його в темряві біля вікна. Тоді поклала паличку на гору газет і повернулася на свою позицію з рушницею. Лід був виноградний, її улюблений. У морозилці було ще, і ніхто не завадить їй з’їсти хоч цілу коробку, але смоктати фруктовий лід і водночас тримати рушницю давалося складно.

Вона перевела рушницю на темне небо, стежачи за якоюсь нічною птахою на тлі залитих місячним сяйвом хмар. Грюкнули дверцята автомобіля. Гаррієт поспіхом крутнулася на звук і націлилася на місіс Фонтейн — та пізно поверталася додому з репетиції хору, дибуляючи передньою доріжкою в імлистому світлі вуличних ліхтарів — без поняття, у повному невіданні, що один із її блискучих кульчиків мерехтить просто в центрі перехрестя Гаррієт. Світло на ґанку гасне, спалахує світло на кухні. Згорблений силует місіс Фонтейн із цапиним обличчям пропливає повз тінь вікна, наче маріонетка в театрі тіней.

— Бах, — прошепотіла Гаррієт. Усього один посмик, один натиск пальця, і місіс Фонтейн опиниться там, де їй і належить бути, — у безодні з дияволом. Вона б там чудово вписалася: з перманенту закручуються ріжки, а ззаду сукні стирчить гостроконечний хвостик. Гасає по пеклу з тим своїм візочком для покупок.

Наближалося якесь авто. Гаррієт відірвалася від місіс Фонтейн і простежила за машиною, яка в її прицілі побільшала й підстрибувала, — підлітки з опущеними вікнами та перевищенням швидкості, — доки червоні задні фари не ковзнули за ріг і зникли.

Повертаючись до місіс Фонтейн, Гаррієт побачила в лінзі змазане віконне світло, а тоді, собі на втіху, опинилася просто в їдальні Ґодфрі, що в будинку навпроти через дорогу. Пара Ґодфрі були радісними оптимістами у віці далеко за сорок — без дітей, товариські, активні в усіх починаннях баптистської церкви — і було приємно побачити їх обох на ногах та в русі. Місіс Ґодфрі набирала собі з пачки в тарілку жовтого морозива. Містер Ґодфрі сидів за столом спиною до Гаррієт. Вони були лише удвох, на столі мереживна скатертина, у кутку приглушено горить лампа з рожевим абажуром; усе елегантне й гостинне, навіть візерунки у формі виноградного листя на тарілках для морозива й шпильки у волоссі місіс Ґодфрі.

«Вінчестер» правив за бінокль, фотоапарат, спосіб побачити всіляке. Гаррієт поклала щоку на гладеньке й дуже прохолодне ложе.

Вона не сумнівалася, що в ці ночі Робін наглядає за нею, так само як вона за ним. Відчувала його подих у себе на спині: тихий, ласкавий, втішений її товариством. Але тріск і тіні в темному будинку все одно її іноді лякали.

З болем у руках від ваги рушниці Гаррієт неспокійно посунулася в кріслі. Іноді такими ночами вона курила материні сигарети. Найгіршими ночами вона не могла навіть читати, а літери в книжках — навіть в «Острові скарбів» і «Викраденому», які вона любила й від яких ніколи не втомлювалася, — оберталися на якусь люту китайщину: нечитабельні, недоладні, ніби сверблячка, яку ніяк не зчухати. Якось, чисто з роздратування, Гаррієт розтрощила порцелянову фігурку кошеняти, що належала її мамі: після цього, нетямлячись від паніки (бо мама любила ту фігурку, мала її ще відколи була малою дівчинкою), вона загорнула осколки в паперовий рушник, запхала пакуночок у коробку з-під сніданкових пластівців, а саму коробку поклала на саме дно сміттєвого контейнера. То було два роки тому. Наскільки Гаррієт знала, мама досі сном-духом не чула, що те кошеня щезло з креденса. Та завжди, як Гаррієт про це згадувала, особливо коли виникала спокуса знов учворити щось подібне (розбити горнятко, ножицями почикрижити скатертину), її зборювало млосне нудотне відчуття. Якби їй схотілося, Гаррієт могла б і будинок підпалити, і ніхто б її не спинив.

Місяць наполовину затулила іржава хмара. Гаррієт перевела рушницю знову на вікно Ґодфрі. Тепер уже місіс Ґодфрі частувалася морозивом. З досить прохолодним кислим виразом обличчя вона розмовляла з чоловіком, підкидала репліки поміж лінивих ложок. Містер Ґодфрі обома ліктями сперся на мереживну скатертину. Гаррієт бачила лише потилицю його лисої голови — просто по центру перехрестя прицілу — і не могла точно визначити, чи жінка відповідає містеру Ґодфрі та й чи взагалі його слухає.

Зненацька він підвівся, потягнувся й вийшов. Місіс Ґодфрі, уже сама за столом, щось промовила. Проковтнувши останню ложку свого морозива, вона злегка повернула голову, ніби дослухаючись до відповіді містера Ґодфрі з іншої кімнати, а тоді встала й вийшла через двері, тильним боком долоні розправляючи спідницю. Тоді картинка почорніла. У них єдиних зі всієї вулиці світилося. Місіс Фонтейн згасила все вже давно.

Гаррієт глипнула на годинник на камінній полиці. По одинадцятій, а щоб устигнути в недільну школу, прокинутися їй треба о дев’ятій.

Боятися було нічого — на спокійній вулиці яскраво світили ліхтарі, — але будинок застиг, а сама Гаррієт трохи стривожилася. Хоч він уже приходив до її дому серед білого дня, найбільше вона боялася того вбивцю вночі. Коли він повертався до неї в кошмарах, завжди було темно: будинком носився холодний вітрюган, штори тріпотіли, а всі двері й вікна стояли нарозтіж, у той час як сама Гаррієт бігала туди й сюди, затраскуючи шибки, силкуючись якомога швидше все позамикати, а її мати апатично сиділа на дивані з охолоджувальним кремом на обличчі й навіть пальцем не ворушила, щоб допомогти, і часу ніколи не вистачало, скло билося, долоня в рукавиці тягнулася крізь дірку, щоб обернути дверну ручку. Іноді Гаррієт бачила, як відчиняються двері, але ніколи не встигала розгледіти обличчя, бо прокидалася.

Стоячи навкарачки, Гаррієт зібрала набої. Вона їх акуратно поскладала назад у коробку; витерла з рушниці відбитки пальців і поставила її на місце, після чого замкнула шафку й кинула ключ від неї назад у червону шкіряну скриньку в батьковому столі, де йому й місце: також там лежали щипці для нігтів, кілька розпарованих запонок, двійко гральних костей у зеленому замшевому капшучку й стосик збляклих сірникових книжечок із нічних клубів Мемфісу, Маямі й Нового Орлеану.

Нагорі, не вмикаючи лампу, вона тихо роздягнулася. У сусідньому ліжку, долічерева, наче мрець у морі, лежала Еллісон. Місячне сяйво вигравало на постільному покривалі рябими візерунками, що переливалися й мінилися щоразу, як поміж деревами шелестів вітер. У ліжку навколо неї, наче на рятувальній шлюпці, тісно збилася гурма м’яких тваринок — клаптевий слон, кішастий пес без одного ока-ґудзика, чорне вовняне ягнятко, кенгуру з фіо­летового вельветину й ціле сімейство ведмедиків — і їхні невинні обриси скупчилися навколо голови Еллісон у милій затіненій гротескності, наче це істоти з її снів.

— Отже, хлопчики й дівчатка, — мовив містер Даял. Одним неласкавим китово-сірим оком він окинув клас недільної школи Гаррієт і Гелі, у якому — через ентузіазм містера Даяла щодо табору на озері Селбі й непрошене обстоювання цієї ідеї серед батьків його учнів — бракувало половини вихованців. — Я хочу, щоб ви трохи подумали про Мойсея. Чому він був так налаштований вивести дітей Ізраїлевих на Землю обітовану?

Мовчання. Оцінювальний комівояжерський погляд містера Даяла сновигав над зграйкою збайдужілих облич. Церква — за браком розуміння, що робити з новим шкільним автобусом, — почала соціальну кампанію, вихоплюючи знедолених білих дітей із сільської місцевості й затягуючи їх у розкішні прохолодні коридори Першої баптистської церкви на заняття недільної школи. З вимащеними обличчями, скрадливою поведінкою й у непідхожій для церкви одежі діти блудили очима по підлозі. Лише гігантський Кертіс Ретліфф, що мав вади розвитку й був на кілька років старший за решту дітей, витріщався на містера Даяла, роззявивши рота від захоплення.

— Або візьмімо інший приклад, — продовжив містер Даял. — Що скажете про Івана Хрестителя? Чому він так хотів вийти в пустелю й приготовляти шлях для приходу Христа?

Не було жодного сенсу достукуватися до малих Ретліффів, Скерлі й Одемів, до цих дітей із закислими очима й охлялими обличчями, у яких матері нюхають клей, а обтатуйовані батьки віддаються блуду. Вони викликають жаль. Щойно день тому містер Даял був змушений відправити свого зятя Ральфа — якого найняв на роботу в «Шевроле Даяла» — до тих Скерлі, щоб вилучити через несплату новий «олдсмобіл-катлес». Історія стара як світ: ті гульвіси роз’їжджали на висококласних автівках, жували тютюн і обжиралася пивом з літрових пляшок, абсолютно не переймаючись тим, що на пів року запізнилися з платежами. Ральфові візити до ще одного Скерлі й двох Одемів призначено на ранок понеділка, хоч вони про це й не здогадуються.

На Гаррієт, маленькій небозі міс Ліббі Клів, і її другові, малому Галлів, погляд містера Даяла спалахнув. Ці були зі Старої Александрії, з гарного району: їхні родини належали до заміського клубу й завжди плюс-мінус встигали з внесками за машину.

— Гелі, — звернувся містер Даял.

Забігавши очима, Гелі конвульсивно шарпнувся від буклета недільної школи, який перед тим згинав і розгинав дрібними квадратиками.

Містер Даял розплився в посмішці. Через дрібні зуби, широко поставлені очі й випнуте чоло — а ще звичку дивитися на клас у профіль, а не прямо — він трохи нагадував непривітного дельфіна.

— Поясниш нам, чому Іван Хреститель узявся волати в пустелі?

Гелі скорчився.

— Бо його змусив Ісус.

— Не зовсім! — заперечив містер Даял, потираючи долоні. — Уявімо собі ситуацію, у якій опинився Іван. Як думаєте, чому він цитує слова пророка Ісаї отут, у… — він провів пальцем по сторінці, — …двадцять третьому вірші?

— Бо він дотримувався задуму Божого? — почувся голосок із першого ряду.

Це озвалася Аннабель Арнольд, яка благопристойно тримала сховані в рукавичках долоні на білій Біблії із замком-блискавкою, що лежала в неї на колінах.

— Дуже добре! — похвалив містер Даял. Аннабель походила з гарної сім’ї — з гарної християнської сім’ї, на відміну від сімей, які п᾿ють коктейлі у заміських клубах, на кшталт Галлів. Аннабель, неперевершена жонглювальниця жезлами, якось послужила знаряддям, що навернуло маленького однокласника-єврея до Христа. У вівторок ввечері вона братиме участь у регіональному змаганні з жонглювання, яке відбуватиметься в школі й де одним із голов­них спонсорів виступає «Шевроле Даяла».

Містер Даял, помітивши, що зараз заговорить Гаррієт, поспіхом узявся продовжити:

— Хлопчики й дівчатка, чули, що сказала Аннабель? — бадьоро прогугнявив він, як завжди, гублячи «д» у слові «відповідно». — Іван Хреститель діяв віпповідно до Божого задуму. А чому він так чинив? А тому, — сказав містер Даял, обернувши голову й упившись у клас іншим оком, — що Іван Хреститель мав мету.

Тиша.

— Чому так важливо в житті мати мету, хлопчики й дівчатка? — Очікуючи на відповідь, він кілька разів випрямив невеликий стос паперу на катедрі, так щоб коштовний камінь у масивному золотому персні відбивав світло й блищав червоним. — Нумо подумаймо. Без мети у нас немає мотивації, так? Без мети в нас немає фінансового добробуту! Без мети ми не можемо досягти того, що Христос хоче для нас як християн і членів спільноти!

Гаррієт, як він помітив з невеликим переляком, досить агресивно блимала на нього очима.

— Ні, сер! — Містер Даял сплеснув долонями. — Бо цілі змушують нас зосереджуватися на речах важливих! Хай у якому віці, нам важливо виставляти для себе цілі на рік, на тиждень, навіть на годину, бо інакше в нас не буде заповзяття пересунути свої зади від екранів телевізорів, а як виростемо — заробляти гроші.

Говорячи, він почав передавати аркуші й кольорові ручки. Незле було б схилити цих малих Ретліффів і Одемів трохи до робочої етики. Удома вони нічого подібного не мають, а живуть собі з державних подачок, більшість із них. Вправу, яку він зібрався їм запропонувати, містер Даял і сам минулого літа виконував на конференції «Християнська риторика» у Лінчберґу, штат Вірджинія, та вважав її надзвичайно мотиваційною.

— Я хочу, щоб ви всі написали цілі, яких прагнете досягти цього літа, — сказав містер Даял. Він стулив долоні у формі церковного купола, а вказівні пальці поклав собі на випнуті губи. — Це може бути якийсь проєкт, фінансове чи особисте досягнення… або якийсь спосіб допомогти своїй родині, спільноті, Господові. Якщо не хочете, можете не підписувати своїм іменем — просто намалюйте внизу якийсь маленький символ, що вас представлятиме.

Від паніки смикнулося кілька дрімотних голів.

— Нічого надмірно складного! Наприклад, — сказав містер Даял, з᾿єднуючи долоні докупи, — якщо любите спорт, намалюйте м’яч! Якщо любите тішити людей, намалюйте щасливе личко!

Він знову присів; а позаяк діти втупились у свої аркуші й не дивилися на нього, широка дрібнозуба усмішка дещо зів’яла на краях. Ні, хай як стараєшся з цими малими Ретліффами, Одемами й компанією, усе марно: нема сенсу думати, що їх можна бодай чогось навчити. Він роздивлявся ці глупуваті личка, які сонно посмоктували кінчики олівців. За кілька років ці малі нещастя підкидатимуть містеру Даялу й Ральфу роботу з вилучення за несплату, як їхні рідні й двоюрідні брати роблять зараз.

Гелі нахилився й спробував підглянути, що Гаррієт написала на своєму аркушику.

— Чуєш, — шепнув він. Як особистий символ він старанно вивів футбольний м’яч, а далі хвилин зо п’ять сидів у збентеженій тиші й витріщався на аркуш.

— Тихіше там позаду, — цитьнув містер Даял.

Перебільшено зітхаючи, він підвівся й зібрав роботи дітей.

— А тепер, — промовив він, складаючи аркуші купкою на столі. — Усі станьте в шеренгу й виберіть собі аркушик… ні, — гарк­нув він, коли кілька дітей підстрибнули зі своїх стільців, — не бігти, як ті мавпи. По одному.

Діти без особливого ентузіазму почовгали до стола. Повернувшись на своє місце, Гаррієт узялася розпечатувати вибраний аркуш, бо його склали в до болю крихітну поштову марку.

З боку Гелі, зненацька, — пирскання від сміху. Він підсунув Гаррієт аркушик, що випав йому. Під загадковим малюнком (безголова бородавка на ногах-паличках, частково предмет меблів, частково комаха, що зображала чи то тварину, чи то предмет, чи навіть якийсь механізм, але який, Гаррієт упізнати не могла) перекривлений почерк нетвердо перекидався по паперу під кутом сорок п’ять градусів. «Муя мита, — з труднощами вичитала Гаррієт, — шоби татуньо взяв мине в Опрі Ленд29».

— Ну, вперед, — заохочував спереду містер Даял. — Починайте, будь-хто. Неважливо.

Зрештою Гаррієт вдалося розкрити свій аркушик. Почерк належав Аннабель Арнольд: круглявий і натруджений, із ретельними вензелями в кожній «д» та «у».

моя мета!

моя мета — промовляти коротку молитву щодня, коли Бог

посилає мені нову людину, якій я можу допомогти!!!!

Гаррієт сердито роздивлялася аркуш. Унизу сторінки спиною одна до одної стояли дві великі літери «В», формуючи безглуздого метелика.

— Гаррієт? — звернувся зненацька містер Даял. — Почнімо з тебе.

Якомога безбарвніше, щоб щонайкраще донести свою зневагу, Гаррієт зачитала вензлювату обітницю.

— Оце прекрасна мета, — тепло озвався містер Даял. — Заклик до молитви, але й водночас заклик до служіння. Це мета молодого християнина, що думає про інших у Христі, а також спільно… Вам там позаду дуже смішно?

Пополотнілі реготуни враз замовкли.

Містер Даял, гучніше:

— Гаррієт, на твою думку, що можна сказати про людину, яка написала таку мету?

Гелі постукав Гаррієт по коліні. У себе збоку біля ноги він показав непомітний жест великим пальцем униз: чмо.

— Там є якийсь символ?

— Перепрошую, сер? — перепитала Гаррієт.

— Яким символом автор чи авторка листа себе ідентифікує?

— Комахою.

— Ко-махою?

— Це метелик, — ледь чутно мовила Аннабель, проте містер Даял цього не почув.

— Яка там комаха? — запитав він у Гаррієт.

— Точно не можу сказати, але в неї, здається, є жало.

Гелі витягнув шию й зазирнув.

— Фу, гидота, — гукнув він в очевидно непідробленому жаху, — що це таке?

— Передай аркуш сюди, — різко попросив містер Даял.

— Кому би в голову прийшло щось таке малювати? — прокоментував Гелі, тривожно роззираючись по класу.

— Це метелик, — повторила Аннабель, цього разу гучніше.

Містер Даял підвівся, щоб узяти листок, а тоді, дуже раптово — настільки, що всі аж підскочили — життєрадісним гортанним звуком озвався Кертіс Ретліфф. Указуючи на щось на столі, він почав збуджено підстрибувати на стільці.

— До бій, — ґелґотав він. — До бій.

Містер Даял став як укопаний. У ньому завжди жив цей жах, що загалом покірний Кертіс одного дня влаштує якесь насильство чи напад.

Він швидко покинув катедру й поквапився до переднього ряду.

— Кертісе, щось сталося? — низько нахиляючись, запитав він конфіденційним тоном, який почула вся класна кімната. — Тобі потрібно в туалет?

Кертіс ґелґотав і весь побагровів на обличчі. Він усе підстрибував на скрипучому кріслі — замалому як на його габарити — та так енергійно, що містер Даял скривився й відступив.

Кертіс простромив повітря пальцем.

— До бій! — радісно скрикнув він. Тоді зненацька зірвався з крісла — містер Даял поточився назад, випустивши ледь чутний принизливий зойк — і вхопив зі столу зім’ятий папірець.

Тоді він дуже ніжно розгладив його й подав містерові Даялу. Указав на аркуш; указав на себе.

— Бій, — мовив він, світячись усмішкою.

— А, — видихнув містер Даял. Із задньої частини класу він почув перешіптування, нахабне фиркання від утіхи. — Так, Кертісе. Це твій листочок. — Містер Даял навмисно відклав його окремо від інших дітей. Хоч Кертіс завжди вимагав олівець і папір, — а як йому відмовляли, починав плакати, — він не вмів ні читати, ні писати.

— Бій, — повторив Кертіс. Він указав собі на груди великим пальцем.

— Так, — обережно погодився містер Даял. — Це твоя мета, Кертісе. Саме так, правильно.

Він відклав папірець назад на стіл. Кертіс знову його підхопив і вручив йому, з очікуванням усміхаючись.

— Так, дякую, Кертісе, — мовив містер Даял і вказав на порожній стілець. — Так, Кертісе? Можеш сісти. Я просто…

— Тай.

— Кертісе. Якщо ти не сядеш, я не зможу…

— Тай бій! — заверещав Кертіс. Він узявся вистрибувати, чим довів містера Даяла до переляку. — Тай бій! Тай бій! Тай бій!

Містер Даял — приголомшений — опустив погляд на зім’ятий листочок, що лежав у нього на долоні. Там не було слів, лише закарлючки, наче їх залишила мала дитина.

Кертіс ласкаво втупився в нього й вайлувато ступив уперед. Як на дауна, у нього були дуже довгі вії.

— Тай, — промовив він.

— Цікаво, яка мета була в Кертіса? — загадалася Гаррієт, коли вони з Гелі разом поверталися додому. Її туфлі з лакованої шкіри цокотіли по тротуару. Вночі падав дощ, тож вологий цемент усіювали пахучі жмути скошеної трави й потовчені пелюстки, зірвані вітром із чагарників.

— Ну, типу, — продовжила вона, — як думаєш, у Кертіса взагалі є якась мета?

— У мене мета була, щоб Кертіс містерові Даялу надавав ­тумаків.

Вони повернули на Джордж-стріт, де височіли пекани й амброві дерева, вкриті рясною темною зеленню, а в креповому мирті, зірчастому жасмині й рожевих флорибундових трояндах гулко дзижчали бджоли. Важкі п’янкі пахощі магнолій проймали, як сама спека, і вражали терпкістю, що аж боліла голова. Гаррієт нічого на це не сказала. Вона в глибоких роздумах цокотіла підборами далі, опустивши голову й тримаючи долоні за спиною.

Гелі, щоб хоч якось відновити розмову, по-компанійськи закинув голову й видав свій найкращий дельфінячий клекіт.

— Його звуть Фліпер, — єлейним голоском проспівав він. — Швидший ніж блискавка…30

Гаррієт легенько пирхнула на знак схвалення. Через клекітливий сміх і випин чола, наче в дельфіна, між собою вони кликали містера Даяла «Фліпером».

— А ти що написала? — запитав у неї Гелі. Він зняв піджак свого ненависного недільного костюма і вимахував ним у повітрі. — Це ти ту чорну мітку намалювала?

— Угу.

Гелі засяяв. Саме за ці загадкові й непередбачувані жести він і любив Гаррієт. Неможливо було зрозуміти, чому вона таке робить та й навіть чому вони круті, але вони були круті. Чорна мітка, звісно ж, засмутила містера Даяла, особливо після провалу з Кертісом. Він закліпав і схвилювався, коли хлопець позаду підніс угору порожній листок, де не було ані слова, лише маленька зловісна мітка в центрі.

— Хтось тут жартує, — рубонув він після моторошної мовчазної паузи й одразу ж перейшов до наступного учня, бо чорна мітка справді вселяла страх… чому? Це ж просто значок олівцем, але все одно, коли хлопець показав її класу, на одну дивну мить у кімнаті всі заніміли. І це була основна риса стилю Гаррієт: вона вміла нагна­ти страху, та так, що людина навіть не розуміла, чому перелякалася.

Гелі штурхнув її плечем.

— Знаєш, що було б смішно? Треба було написати «жопа». Ха! — Гелі завжди вигадував для людей якісь розіграші; проте самому йому бракувало сміливості їх влаштовувати. — Дрібнесенькими буквами, щоб він, ну типу, ледве прочитав.

— Чорна мітка є в «Острові скарбів», — пояснила Гаррієт. — Так пірати повідомляють, коли збираються когось убити, просто порожнім листочком із чорною точкою на ньому.

Повернувшись додому, Гаррієт пішла до себе в спальню й відкопала записник, який ховала під спідньою білизною в шухляді комода. Тоді лягла на інший бік двоспального ліжка Еллісон, де б її не було видно з дверей, хоча навряд чи хтось її потурбував би. Еллісон з мамою в церкві. Гаррієт мала б зустрітися з ними там, — разом з Еді й тітками, — але мама не помітить та й не перейматиметься тим, що її донька не прийшла.

Гаррієт недолюблювала містера Даяла, але попри це та вправа в недільній школі спонукала її до роздумів. Якби її отак ні з того ні з сього запитали, вона б не знала, які в неї цілі — на день, на літо, на решту життя — і це її турбувало, бо чомусь це запитання у неї в голові злилося й сплелося з нещодавньою огидою від мертвого кота в сараї.

Гаррієт любила влаштовувати собі складні фізичні перевірки (якось вона спробувала перевірити, скільки часу протягне на вісімнадцяти арахісових горішках на день, які становили сухпайок конфедератів наприкінці війни), але здебільшого вони зводилися до страждань без особливого сенсу. Єдина справжня мета, що спадала їй на думку, — і та була благенька — це здобути перше місце в бібліотечному Літньому конкурсі читання. Гаррієт брала в ньому участь щороку, відколи їй виповнилося шість, — і перемагала двічі — але тепер, коли постаршала й читала справжні романи, шансів вона не мала. Минулого року приз отримала довготелеса чорна дівчинка, яка двічі-тричі на день приходила з величезними горами дитячих книжок, на кшталт Доктора Сьюза31, Допитливого Джорджа32 й «Пропустіть каченят»33. Гаррієт стояла в черзі позаду неї зі своїми «Айвенго», Елджерноном Блеквудом34, «Мітами й легендами Японії» і скреготіла зубами. Навіть місіс Фосет, бібліотекарка, піднімала брови так, що було очевидно, що вона сама про це думає.

Гаррієт розгорнула записник. Його їй колись дав Гелі. То був простий нотатник на спіралі з малюнком пляжного баґі на обкладинці, хоч Гаррієт цим і не дуже переймалася. Але сам записник їй подобався, бо лінований папір у ньому був яскраво-помаранчевим. Гелі хотів вести його як зошит з географії на уроках містера Крисвелла два роки тому, але йому сказали, що ні відпадне пляжне баґі, ані помаранчевий папір для школи не годяться. Перша сторінка була наполовину списана (фломастером, який містер Крисвелл також визначив як недоречний і конфіскував) спорадичними нотатками Гелі.

Географія світу Александрійська академія

Дункан Гелі Галл 4 вересня

Два контентенти, що складають суцильну частину суші Їропа і Асія

Половина землі над еквадром називається Північна.

Для чого потрібні стандарні одениці вемірювання?

Якщо якась теорія є найкращим доступним поясненням якоїсь частини природи?

Карта має чотири частини.

Їх Гаррієт вивчала з палким презирством. Кілька разів вона роздумувала, чи не видерти ту сторінку, але з часом та стала ніби частиною особистості записника, яку краще залишити недоторканою.

Вона перегорнула сторінку до місця, де починалися вже її нотатки олівцем. Здебільшого то були списки. Списки прочитаних книжок і тих, які їй хотілося прочитати, а також вивчених напам’ять віршів; списки подарунків, які вона отримувала на Різдво, і від кого вони; списки відвіданих місць (зовсім неекзотичних) і списки місць, куди б вона хотіла помандрувати (острів Пасхи, Антарктика, Мачу-Пікчу, Непал). Там були списки людей, якими вона захоплювалася: Наполеон і Натан Бедфорд Форест35, Чингісхан і Лоуренс Аравійський36, Александр Великий, Гаррі Гудіні й Жанна д’Арк. Ціла сторінка, відведена для скарг на те, що доводиться ділити кімнату з Еллісон. Списки вокабулярних слів — латиною й англійською, — а ще невміла кирилична абетка, яку вона одного дня як могла старанно виписала з енциклопедії, бо більше нічого було робити. Було також кілька листів, які Гаррієт написала й ніколи не відправила різним людям, що їй не подобалися. Один призначався місіс Фонтейн, інший осоружній учительці п’ятого класу, місіс Бібі. Також був лист для містера Даяла. У спробі вбити двох зайців одним пострілом Гаррієт вивела його робленим вензлюватим почерком, схожим на письмо Аннабель Арнольд.

Шановний містере Даяле (починався він).

Я — молода леді із кола ваших знайомих, яка вже довгий час таємно Вами захоплюється. Я так від вас нетямлюся, що майже не сплю. Знаю, що дуже молода й що у Вас є місіс Даял, але, імовірно, ми могли б якогось вечора влаштувати зустріч позаду «Шевроле Даяла». Я молилася над цим листом, і Господь сказав мені, що Любов — це відповідь. Незабаром я напишу ще. Прошу Вас, не показуйте цього листа більше нікому. p. s. Думаю, ви здогадуєтеся, хто це. З любов’ю, ваша таємна Валентинка!

Унизу Гаррієт приклеїла маленьке фото Аннабель Арнольд, яке вирізала з газети, а поруч — здоровенну жовтушну голову містера Даяла, яку знайшла в телефонному довіднику. Вибалушені очі вивалювалися від ентузіазму, а голова розривалася німбом із мультяшних зірочок, над якими волала какофонія нестямних чорних літер:

ДЕ ЯКІСТЬ НА ПЕРШОМУ МІСЦІ!

ПЛАТЕЖІ ТАКІ, ЩО АЖ СОРОМНО!

Тепер, коли Гаррієт роздивлялася ці літери, у неї виникла думка справді надіслати містерові Даялу цидулку з погрозами, написану дитячими друкованими літерами з помилками й начебто від Кертіса Ретліффа. Але це, вирішила вона, постукуючи олівцем собі по зубах, буде нечесно стосовно Кертіса. Йому вона ніякого зла не бажала, особливо після нападу на містера Даяла.

Гаррієт перегорнула сторінку й на чистому аркуші помаранчевого паперу написала:

Цілі на літо

Гаррієт Клів Дюфрен

Вона неспокійно роздивлялася написане. Наче дитину лісоруба на початку якоїсь казки, її охопило таємниче пожадання, бажання далеко подорожувати й здійснювати великі речі; і хоч вона не могла чітко сказати, що ж саме їй хочеться робити, Гаррієт знала, що йдеться про щось величне, похмуре й безмірно складне.

Гаррієт перегорнула кілька сторінок назад, до списку людей, якими захоплювалася: головно генералів, солдатів, дослідників, усе великих діячів. Жанна д’Арк, коли була лише трішки старшою за Гаррієт, уже вела в бій війська. Однак на торішнє Різдво батько Гаррієт подарував їй образливу настільну гру для дівчаток із назвою «Ким я стану?». То була особливо плюгавенька гра, яка мала б давати кар’єрні поради, але хоч скільки в неї грай, варіантів майбутнього виходило лише чотири: учителька, балерина, мама й медсестра.

Можливі варіанти, які пропонував підручник зі «Здоров’я людини» (математична прогресія: зустрічання — «кар’єра» — шлюб — материнство), Гаррієт не цікавили. З усіх героїв у її списку найвизначнішим був Шерлок Голмс, а він навіть не справжня людина. Наступним ішов Гаррі Гудіні. Той був мастак неможливого; що важливіше для Гаррієт, мастак утеч. Його не могла зупинити жодна в’язниця світу: він вислизав з гамівних сорочок, із замкнутих скринь, скинутих у стрімкі річки, і з похованих на два метри завглибшки трун.

І як же йому це вдавалося? Він не боявся. Коли свята Жанна галопувала на коні, з нею були янголи, а Гудіні поборов свій страх самотужки. Він не мав жодної божественної допомоги; він потом і кров’ю навчився брати гору над панікою, страхом удушення, утоплення й темряви. У наручниках і в замкненій скрині на дні річки він не гайнував жодного менту на страх, не корився жаху від ланцюгів, темряви й крижаної води; якби бодай на секунду стуманів, якби розгубився над карколомною задачею, що на нього чекала, — сторчголов крутячи кульбіти по річковому дну — то ніколи б не вийшов з води живим.

Програма тренування. Ось таємниця Гудіні. Він щодня занурювався в балії з льодом, пропливав колосальні відстані під водою, вправлявся в затамуванні подиху, доки не навчився обходитися без повітря три хвилини. І хоч балії з льодом були за межами можливого, займатися плаванням і тренувати дихання вона могла.

Гаррієт почула, що мама й сестра заходять у будинок, жалібний голос Еллісон, нерозбірливі слова. Вона похапцем заховала записник і збігла вниз.

— Золотко, не кажи «ненавиджу», — мляво промовила Шарлотта до Еллісон. Вони втрьох сиділи в їдальні за столом у недільних сукнях і обідали курятиною, яку Іда залишила їм на ланч.

Еллісон, волосся якій спадало на обличчя, витріщалася на тарілку, жуючи скибку лимона з чаю з льодом. Хоч вона й досить енергійно покремсала свою їжу, посовала її туди-сюди по тарілці й поскладала неапетитними купинами (ця її звичка зводила Еді з розуму), з’їла вона досить мало.

— Не розумію, чому Еллісон не можна казати «ненавиджу», мамо, — мовила Гаррієт. — Це ж цілком нормальне слово.

— Так нечемно.

— Воно є в Біблії. Ненавидить Господь те, ненавидить се. Там буквально на кожній сторінці так.

— Ну, а вам так казати не можна.

— Ну добре, — зірвалася Еллісон. — Я зневажаю місіс Біґз.

Місіс Біґз — то вчителька Еллісон у недільній школі.

Крізь імлу напівсну Шарлотти пробився легкий подив. Еллісон зазвичай була смирною ласкавою дівчинкою. Таких скажених слів про ненависть до людей більше очікували від Гаррієт.

— Послухай, Еллісон, — сказала вона. — Місіс Біґз дуже приємна літня жіночка. А ще вона подруга твоєї тітки Аделаїди.

Еллісон — спроквола загрібаючи їжу виделкою по безладній тарілці — відказала:

— Я все одно її ненавиджу.

— Сонечку, не можна когось ненавидіти за те, що та людина просто не молиться в недільній школі за мертвого кота.

— Чому? Вона нас змушувала молитися, щоб Сіссі й Аннабель Арнольд перемогли на своїх змаганнях із жонглювання.

Озвалася Гаррієт:

— За це нас і містер Даял змушував молитися. То все тому, що їхній батько диякон.

Еллісон обережно врівноважила свою скибку лимона на краю тарілки.

— Сподіваюся, ті вогняні жезли в них попадають, — сказала вона. — Хай би там усе згоріло.

— Дівчатка, послухайте, — у тиші після цих слів непевним голосом заговорила Шарлотта. Її розум, який так до кінця й не осягнув ситуацію з котом, церквою й змаганнями з жонглювання жезлами, уже понесло в якомусь іншому напрямку. — А ви вже ходили в Центр здоров’я зробити щеплення від черевного тифу?

Коли ніхто з дівчат не відповів, вона продовжила:

— Тоді не забудьте й передусім обов’язково сходіть у понеділок. І ще від правця. Бо купаєтеся в коров’ячих ставках і бігаєте босі все літо…

Вона вдоволено замовкла, тоді продовжила їсти. Гаррієт з Еллі­сон мовчали. Жодна з них ніколи в житті не купалася в коро­в’ячому ставку. Їхня мати згадувала власне дитинство й скаламучувала його з теперішнім — таке вона робила останнім часом дедалі частіше — і ні одна, ні друга до кінця не знали, як на це реагувати.

Не скидаючи недільної сукні в маргаритки, що її вона вдягла ще вранці, Гаррієт у темряві побрела вниз, човгаючи брудними, ­сірими від землі підошвами білих шкарпеток до кісточок. Було пів на десяту вечора, і як її мама, так і Еллісон уже пів години як лежали по ліжках.

Дрімота Еллісон — на відміну від материної — була природна й ненаркотична. Коли вона спала, заховавши голову під подушку, то почувалася найщасливішою; увесь день Еллісон марила ліжком й завалювалася в нього, тільки-но вже порядно темніло. Але Еді, яка рідко спала понад шість годин на ніч, злостилася через усе те виніжування в ліжку, що відбувалося в домі Гаррієт. Відколи Робін помер, Шарлотта сиділа на якихось заспокійливих, і розмови на цю тему вона не вела, проте з Еллісон ситуація була інша. Припустивши, що в неї чи то мононуклеоз, чи то енцефаліт, Еді кілька разів змушувала Еллісон сходити до лікаря здати аналізи крові, але результати виявилися негативними.

— Вона підліток, росте, — пояснив лікар. — Підліткам треба багато відпочивати.

— Але ж не по шістнадцять годин! — розлютовано заголосила Еді. Вона чудово усвідомлювала, що лікар їй не вірить. Також вона підозрювала — і не помилялася, — що то він виписує ту наркоту, від якої Шарлотта вічно як та сонна муха.

— Та хай навіть сімнадцять, — сказав лікар Брідлав, сидячи одним стегном у білому халаті на всипаному всілякою всячиною столі й роздивляючись Еді крижаним риб’ячим поглядом. — Як дівка хоче спати, то нехай собі спить.

— Але як ти витримуєш так багато спати? — з цікавості запитала якось Гаррієт сестру.

Еллісон знизала плечима.

— Хіба тобі не нудно?

— Мені нудно, лише коли я не сплю.

Гаррієт знала, як це. Нуди діймали її настільки, що іноді від них вадило й дурманило, наче від хлороформу. Проте зараз вона збуджено очікувала на самотні години попереду, і у вітальні рушила не до шафки зі зброєю, а до столу свого батька.

У батьковій шухляді були гори різних цікавинок (золоті монети, свідоцтва про народження, речі, до яких їй пхатися не можна було). Попорпавшись у фотографіях і коробках зі скасованими чеками, вона нарешті віднайшла те, що шукала: чорний пластмасовий секундомір — який безкоштовно видала якась фінансова компанія — з червоним цифровим дисплеєм.

Гаррієт сіла на диван і глибоко вдихнула, одночасно клацнувши пристроєм. Гудіні навчився затамовувати подих на кілька хвилин: ця хитрість уможливила багато його головних фокусів. Тепер вона перевірить, на скільки сама зможе затамовувати подих, не втрачаючи свідомість.

Десять. Двадцять секунд. Тридцять. Вона стала помічати, як кров дедалі сильніше гупає в скронях.

Тридцять п’ять. Сорок. Очі в Гаррієт заплили сльозами, серцебиття пульсувало в очних яблуках. На сорок п’ятій секунді у грудях затріпотів спазм, і вона була змушена долонею затиснути ніс і прикрити рот.

П’ятдесят вісім. П’ятдесят дев’ять. Очі сльозилися, вона не могла всидіти на місці, підвелася й узялася крокувати невеликим шаленим колом навкруг дивана, вільною рукою розмахуючи в повітрі, а очима відчайдушно плигаючи від об’єкта до об’єкта, — стола, дверей, клишавого недільного взуття на голубино-сірому килимі — поки кімната вистрибувала в такт громовому серцебиттю, а стіна з газет гомоніла, ніби попередньо тремтячи в очікуванні землетрусу.

Шістдесят секунд. Шістдесят п’ять. Трояндово-рожеві смужки на шторах потемніли до кривавого багрянцю, а світло з лампи розснувалося довгими райдужними мацаками, що припливали й відпливали, ніби на якихось невидимих хвилях, а тоді й самі також почали темніти, чорніти навколо пульсівних країв, хоч осердя продовжували палахкотіти білим, і тут звідкись почулося дзижчання оси, звідкись біля вуха, хоч, може, й не було його, може, воно долинало звідкись ізсередини; кімната вихорилася, аж раптом Гаррієт уже не змогла затискати ніс, рука трусилася й не корилася наказам, і зрештою довго й зболено захрипівши, Гаррієт повалилася навзнак на диван, під зливою з іскор, хоч і встигла великим пальцем зупинити секундомір.

Вона довгий час так і лежала, віддихуючись, а зі стелі м’яко опадали фосфоресцентні вогники гірлянд.

В основі черепа гатив скляний молоток, розносячи кришталевий передзвін. Думки розкручувалися й скручувалися хитромуд­рим плетивом кольору золоченої бронзи, яке витонченими узорами плавало в неї навколо голови.

Коли іскри сповільнили падіння і вона зрештою спромоглася сісти, — крізь запаморочення хапаючись за спинку дивана, — Гаррієт глянула на секундомір. Одна хвилина й шістнадцять секунд.

Це був довгий відтинок, довший, ніж вона очікувала на перший раз, але Гаррієт почувалася вкрай чудернацьки. Очі боліли, а весь уміст голови наче зіштовхнули й зіжмакали докупи, що аж слух перемішався з зором, а зір зі смаком, і думки в цій веремії попереплутувалися, наче деталі пазла, тож Гаррієт не могла визначити, куди яку ставити.

Вона спробувала встати. За відчуттями ніби в каное підводилася. Гаррієт знову присіла. Відлуння, чорні дзвони.

Що ж: ніхто не казав, що буде легко. Якби навчитися затримувати подих на три хвилини було легко, усі б на світі так робили, а не лише Гудіні.

Три хвилини вона нерухомо просиділа, глибоко дихаючи, як навчали на уроках плавання, а коли відчула себе вже більше собою, то знову набрала повітря й натисла кнопку на секундомірі.

Цього разу Гаррієт налаштувалася не дивитися, як збігають секунди, а зосередитися на чомусь іншому. Коли дивишся на цифри, то тільки гірше.

Їй ставало дедалі неприємніше, серце калатало сильніше, а по скальпу крижаними хвилями швидко тарабанили іскристі поколювання, наче краплі дощу. Очі палали. Вона їх заплющила. Крізь пульсівну червону темряву цідило ефектним дощем із приску. Могутня течія грюкала по хитких каменях річкового дна чорною обплетеною ланцюгами скринею, гуп-гуп, гуп-гуп, — усередині щось важке й м’яке, тіло, — і долоня злетіла, щоб затиснути ніс, наче від смороду, але валізу й далі котило по моховитих каменях, а десь там, у позолоченому театрі, що горів світлом канделябрів, заграв оркестр, і високо понад скрипками Гаррієт почула чисте сопрано Еді: «Багато сміливих сердець поснули в глибині. Стережись, моряче, бережись»37.

Ні, то була не Еді, то був тенор: із чорним набріоліненим волоссям і притиснутою до грудей піджака долонею в рукавичці, тенор, напудроване обличчя якого під софітами світилося крейдяно-білим, а очі й губи були темні, наче в актора німого кіно. Він стояв перед отороченими оксамитовими завісами, які повільно розходилися — під жебоніння оплесків — і відкривали по центру сцени гігантський куб льоду, усередині якого вмерзла скоцюрблена постать.

Охання. Розігрітий оркестр, що складався здебільшого з пінгвінів, ушкварив музику. Галерею заповнювали метушливі полярні ведмеді, деякі в шапках Санта Клауса. Вони запізнилися й сперечаються через місця. Поміж них сидить місіс Ґодфрі зі скляними очима та їсть морозиво з тарілочки в арлекінські ромби.

Зненацька світло потьмяніло. Тенор вклонився й вийшов за лаштунки. Один полярний ведмідь витягнув шию з балкона і — підкидаючи свій капелюх Санти високо в повітря — заревів:

— Тричі ура для капітана Скотта!

Зчинилася оглушлива катавасія, коли на сцену, струшуючи з одягу сніг, вийшов блакитноокий Скотт з обледенілим і шкарубким від ворвані хутром і підняв долоню в рукавиці в бік аудиторії. Позаду нього дрібний Боверс, стоячи на лижах, видав низький таємничий свист, примружуючись на вогні рампи й рукою за­туляючи обпалене сонцем обличчя. Лікар Вілсон — без шапки й рукавиць, з льодяними «кішками» на черевиках — поквапився повз них на сцену, лишаючи по собі стежку зі сніжних слідів, які під сценічними прожекторами миттєво розтанули на калюжі. Ігноруючи вибух аплодисментів, він провів рукою по крижаному кубі, зробив одну-дві нотатки в обплетеному шкірою записнику. Тоді рвучко згорнув його, і аудиторія затихла.

— Капітане, умови критичні, — повідомив він, видихаючи білу пару. — Вітри надходять з півночі й північного заходу, і, здається, верхні й нижні частини айсберга мають абсолютно різне походження, тож можемо припустити, що він шар за шаром формувався сезонними снігами.

— Тоді доведеться братися за порятунок негайно, — відповів капітан Скотт. — Осман! Еш-то38, — нетерпляче гукнув він запряжному собаці, що гавкотів і вистрибував навколо нього. — Лейтенанте Боверсе, льодоруби.

Боверс наче й не здивувався зовсім, помітивши, що його лижні палиці в кулаках рукавиць перетворилися на пару льодорубів. Один він спритно жбурнув через сцену своєму капітанові крізь страшенний перегуд ґелґоту, реву й ляскоту плавників, а потім, скинувши свої обліплені снігом шерстяні одежини, удвох вони стали рубати замерзлу брилу, тоді як оркестр пінгвінів знову втнув своєї, а лікар Вілсон продовжив сипати цікавими науковими коментарями про природу льоду. З авансцени почав м’яко вихоритися снігопад. На краю сцени набріолінений тенор узявся допомагати Понтінгу, фотографу експедиції, встановлювати триногу.

— Бідний хлопчина, — сказав капітан Скотт у паузі між ударами льодоруба — вони з Боверсом не надто просувалися, — уже майже доходить свого кінця, я так відчуваю.

— Капітане, ви там швидше.

— Бадьоро, парубки, — ревнув із галереї полярний ведмідь.

— Ми в руках Божих, і якщо Він не втрутиться, нам кінець, — понуро мовив доктор Вілсон. На скронях у нього перлинами проступив піт, а на лінзах невеликих старомодних окулярів білими колами відблискувало світло рампи. — Об’єднаймо всі свої долоні в молитвах «Отче наш» і «Символ віри».

Здавалося, не всі знали слова «Отче наш». Дехто з пінгвінів співав «Дейзі, Дейзі, відповідь дай же, ну»39; а інші, приклавши плавники до сердець, декламували Присягу вірності прапору40, коли на сцені — головою вперед, підвішений за кісточки на закрученому ланцюгу — виник чоловік у гамівній сорочці, кайданках і нічній сукні. Публіка притихла, коли — викручуючись, борюкаючись, розчервонівшись — він вислизнув з гамівної сорочки і скинув її через голову. Зубами він узявся знімати пута; уже за кілька секунд вони торохнули на долівку, і тоді — легко зігнувшись і звільнивши ноги — він зіскочив з ланцюга, підвішеного на висоті трьох метрів над підлогою, і приземлився, звівши руки догори, з гімнастичною грацією, скидаючи циліндр, який з’явився наче нізвідки. З капелюха залопотіла зграйка рожевих голубів, які, на потіху публіці, зашугали по залу.

— Боюся, джентльмени, що традиційні методи тут не спрацюють, — звернувся новоприбулий до шокованих дослідників, закасуючи рукави вечірнього пальта і спиняючись лише на мить, щоб блискуче всміхнутися назустріч вибуховому спалаху фотоапарата. — Я два рази ледве не сконав у спробах виконати цей трюк — уперше в «Цирку Бекетова» в Копенгагені, а вдруге в театрі «Аполло» в Нюрнбергу. — Просто з повітря він матеріалізував інкрустовану коштовностями паяльну лампу, яка випустила блакитне полум’я на метр уперед, а за нею пістоль, яким із гучним тріском і димком вистрелив у повітря. — Асистенти, будь ласка!

П’ятеро азіатів у багрових мантіях і традиційних шапочках-ґуапімао з довгими чорними хвостами на спині вибігли з пожежними сокирами й слюсарними ножівками.

Гудіні кинув пістолет у натовп — і той, на радість пінгвінам, у повітрі трансформувався у верткого лосося, а тоді приземлився десь серед публіки — і вихопив у капітана Скотта киркомотику. Лівицею він високо замахнувся нею, поки у правиці горіла паяльна лампа.

— Хочу нагадати аудиторії, — вигукнув він, — що наш суб’єкт не мав доступу до життєво необхідного оксигену протягом чотирьох тисяч шестисот шістдесяти п’яти днів дванадцяти годин двадцяти семи хвилин і тридцяти дев’яти секунд, а на спробу порятунку таких масштабів на сцені Північної Америки не замірялися ще ніколи. — Він перекинув киркомотику капітанові Скотту і, потягнувшись погладити рудого кота, що всівся йому на плече, махнув головою в бік пінгвіна-диригента. — Маестро, якщо ваша ласка.

Азіати — під радісним керівництвом Боверса, який роздягнувся до тільника й працював пліч-о-пліч із ними — сікли льодяну брилу в такт музиці. Гудіні феєрично випереджав їх із паяльною лампою. По сцені розходилася широка калюжа: пінгвіни-музиканти з превеликим задоволенням утішено дриґалися під краплями крижаної води, що ляпотіли в оркестрову яму. Капітан Скотт, на сцені ліворуч, робив усе можливе, щоб утримати тягового собаку Османа, — який звірів, запримітивши кота Гудіні, — і сердито гукав за лаштунки, щоб Мірз прийшов йому на допомогу.

Таємнича постать у спузиреній брилі льоду вже залишалася за якихось п’ятнадцять сантиметрів від паяльної лампи й ножівок китайців.

— Відвага, — ревнув із галереї полярний ведмідь.

Інший ведмідь зірвався на ноги. У лапі, що була схожа на дебелу бейсбольну рукавичку, він тримав трепетливого голуба, а тоді відгриз йому голову й виплюнув її кривавим кавалком.

Гаррієт не до кінця розуміла, що відбувається на сцені, хоч усе й здавалося вкрай важливим. Умираючи від нетерплячки, вона навшпиньки витягнула шию, але пінгвіни — які тупцяли й белькотіли, стоячи на плечах одне одного, — були вищі за неї. Декілька вихилилися зі своїх місць і подибали до сцени, похилившись уперед, пригнувшись і розгойдуючись, дзьобами до стелі, а споло­тнілі очі в них посхиблювалися від тривоги. Коли Гаррієт стала пробиватися крізь їхній натовп, хтось міцно штурхнув її ззаду, і дівчинка поточилася й набрала повний рот жирного пінгвінячого пір’я.

Зненацька Гудіні тріумфально вигукнув.

— Леді й джентльмени! — закричав він. — Ми його дістали!

Натовп з’юрмився під сценою. У загальній веремії Гаррієт угледіла білі вибухи старомодного фотоапарата Понтінга, а тоді в залу ввірвалася банда копів з наручниками, кийками й службовими револьверами напоготові.

— Панове поліціянти, сюди! — запросив Гудіні й ступив уперед, елегантно змахнувши рукою.

Неочікувано всі голови плавно метнулися на Гаррієт. Запала страхітлива тиша, яку переривало лише цок-цок-цокання талого льоду, що скрапував в оркестрову яму. Усі дивилися на неї: капітан Скотт, дрібний переляканий Боверс, Гудіні, опустивши чорні брови над знадливим поглядом. Пінгвіни некліпним лівим профілем усі водночас нахилилися до неї, свердлячи Гаррієт кожен жовтим вибалушеним оком.

Хтось намагався їй щось передати.

— Залежить від тебе, золотко…

Гаррієт зірвалася й рівно сіла на дивані внизу.

— Отже, Гаррієт, — бадьоро заговорила Еді, коли дівчинка, запізнившись, з’явилася біля задніх дверей на сніданок. — І де ти була? Вчора в церкві ми тебе не бачили.

Вона розв’язала фартух, не беручи до уваги мовчання онуки й навіть побгану сукенку в маргаритки. Еді була в незвичному, напрочуд окриленому настрої, уся вичепурена, в насичено-синьому літньому костюмі та підхожих «глядацьких» туфлях-човниках41.

— Я вже хотіла виходити без тебе, — сказала вона й сіла перед своїми грінками з кавою. — А Еллісон іде? У мене зустріч.

— Яка зустріч?

— У церкві. Ми з твоїми тітками їдемо в подорож.

Навіть для приголомшеної Гаррієт це стало новиною. Еді й тітки ніколи нікуди не їздили. Ліббі й за межами Міссісіпі майже не бувала; а якщо й доводилося податися кудись далі ніж за кілька кілометрів від дому, то що вона, що інші тітки потім цілими днями ходили пригнічені й настрахані. У води якийсь не такий смак, бурмотіли вони; і ліжка погані, у них неможливо спати; переживали, чи не залишили каву на вогні, переймалися домашніми рослинами й котами, хвилювалися, чи не зчиниться пожежа, чи ніхто не пробереться в їхні домівки й чи не станеться раптом Кінець світу, поки їх нема вдома. Їм доведеться користуватися вбиральнями на заправках — брудними, де невідомо ще які хвороби зачаїлися. У нетутешніх ресторанах нікого не хвилює, що в Ліббі безсольова дієта. А що як машина зламається? А якщо хтось захворіє?

— Поїдемо в серпні, — пояснила Еді. — У Чарльстон. На екскурсію по історичних домівках.

— Ти за кермом? — Хоч Еді й відмовлялася це визнавати, зір у неї був уже не такий гострий, як раніше: вона проїжджала на червоне, повертала ліворуч назустріч іншим автівкам і стопо­рилася в мертвій точці, коли перехилялася в бік заднього сидіння, щоб перекинутися слівцем зі своїми сестрами, які, нишпо­рячи в себе в торбинках у пошуках серветок і м’ятних льодяників, нічого не відали, як і сама Еді, про вимученого ­янгола-хоронителя із запалими очима, який з опущеними крилами снував навколо «олдсмобіля», на кожному повороті відвертаючи полу­м’яне зіткнення.

— Усі пані з нашого церковного товариства їдуть, — мовила Еді, діловито хрупаючи грінкою. — Рой Даял зі свого представництва «Шевроле» позичає нам автобус. І водія. Я би й своєю машиною поїхала, якби люди на шосе в ці часи не гасали, як ті навіжені.

— І Ліббі сказала, що поїде?

— Певна річ. А чому ні? Місіс Гетфілд Кін, місіс Нельсон Маклемор і всі її подруги теж їдуть.

— І Адді? І Тет?

— Певна річ.

— І вони хочуть їхати? Їх ніхто не змушує?

— Ми з твоїми тітками не молодшаємо.

— Слухай, Еді, — зненацька заговорила Гаррієт, ковтнувши повний рот печива. — Даси мені дев’яносто доларів?

— Дев’яносто доларів? — перепитала Еді, зненацька спалахнувши. — Певно що ні. Чого це раптом тобі знадобилося дев’я­носто доларів?

— Мама не внесла платіж вчасно, і в нас скінчилося членство в заміському клубі.

— А що ж такого в цьому заміському клубі?

— Хочу цього літа ходити туди плавати.

— То нехай той хлопчик Галл візьме тебе з собою як гостю.

— Не вийде. Гостей можна брати лише п’ять разів. А мені треба буде більше разів прийти.

— Не бачу сенсу платити дев’яносто доларів за заміський клуб, просто щоб користуватися там басейном, — сказала Еді. — В озері Селбі наплаваєшся донесхочу.

Гаррієт промовчала.

— Як цікаво. Цьогоріч табір щось пізно починається. Я думала, перший заїзд уже почався.

— Напевно, ні.

— Нагадай мені, — попросила Еді, — щоб я не забула їм сьогодні вдень подзвонити. Не розумію, що з тими людьми не так. Не знаєш, коли той малий Галл їде?

— Можна мені піти?

— Ти мені так і не розповіла, чим сьогодні зайнята.

— Йду в бібліотеку зареєструватися на читацьку програму. Знову хочу перемогти. — Вона подумала, що зараз не на часі пояснювати свою справжню мету на літо — не тоді, коли в розмові зависла тема табору на озері Селбі.

— Сподіваюся, у тебе все вийде, — сказала Еді, підводячись, щоб віднести чашку з-під кави до раковини.

— Еді, можна тебе дещо запитати?

— Залежно від того, що саме.

— Мого брата ж убили, правда?

Очі в Еді розфокусувалися. Вона відставила чашку.

— Як думаєш, хто це зробив?

Погляд Еді на мить замерехтів, а тоді — в одну мить — розлючено впився в Гаррієт. Минула одна неприємна мить (під час якої дівчинка буквально відчула, як над нею починає куритися, ніби вона — купка сухих трісок, що жевріють під променем світла), і Еді обернулася й поклала чашку в раковину. У тому синьому костюмі її талія здавалась дуже тонкою, а плечі — маслакуватими, наче у військової.

— Збирайся, — твердо відрізала вона, все ще не обертаючись до Гаррієт.

Гаррієт не знала, що сказати. Їй не було чого збирати.

Після нестерпної мовчанки в машині (протягом поїздки вона сиділа втупившись на шви оббивки, порпаючись у жмутку піни, що вибилася з бильця) Гаррієт не особливо мала настрій іти в бібліотеку. Але Еді з кам’яним виразом на обличчі чекала біля тротуару, тож у неї не залишилося вибору, окрім як піднятися сходами (сторожко, усвідомлюючи, що за нею стежать) і прочинити скляні двері.

Бібліотека здавалася порожньою. Місіс Фосет самотньо сиділа за переднім столом, гортала вечірні повернення книжок і попивала каву. То була дрібна кістлява жінка-пташка з коротким шпакуватим волоссям, блідими жилавими руками (вона носила мідні браслети, що начебто допомагали від артриту) і занадто гострими й близько посадженими очима, особливо зважаючи на те, що ніс у неї був радше дзьобатий. Більшість дітей її боялися: проте не Гаррієт, яка любила бібліотеку й усе з нею пов’язане.

— Гаррієт, привіт! — гукнула місіс Фосет. — Прийшла на читацьку програму зареєструватися? — Вона потягнулася під столом по плакат. — Правила знаєш, так?

Вона подала Гаррієт мапу Сполучених Штатів, яку та взялася вивчати уважніше, ніж було потрібно. «Мабуть, насправді я не така вже й засмучена, — подумала вона собі, — якщо місіс Фосет цього не помічає». Образити почуття Гаррієт було не так уже й легко, — у всякому разі не Еді, яка завжди завиграшки впадала в гнів, — але те мовчазне ставлення в машині її стривожило.

— Цьогоріч роблять із мапою США, — пояснила місіс Фосет. — За кожні чотири прочитані книжки отримуєш наклейку у формі штату, яку собі ліпиш на мапу. Пришпилити тобі її?

— Дякую, я сама, — відмовилася Гаррієт.

Вона підійшла до інформаційної дошки на стіні ззаду. Читацька програма почалася в суботу, щойно позавчора. Уже висіло вісім-дев’ять мап; більшість порожні, але на одній виднілися три наліпки. Як це хтось уже встиг від суботи прочитати дванадцять книжок?

— Хто така, — запитала вона в місіс Фосет, повернувшись до столу з чотирма вибраними книжками, — Лашарон42 Одем?

Місіс Фосет перехилилася через стіл і — мовчки указуючи на дитячий зал — кивнула на дрібну фігурку з ковтунуватим волоссям у нечупарній футболці й замалих як на неї штанах. Та сиділа, згорбившись у кріслі, читала, широко розтуливши очі й хрипко хлипаючи крізь потріскані губи.

— Ото вона сидить, — прошепотіла місіс Фосет. — Бідолашка. Цілий минулий тиждень вона щодня чекає біля сходів, щоб я прийшла і відчинила, а далі сидить тут, тихенько, як мишка, аж до шостої, як я зачиняю. Якщо вона справді ті книжки читає, а не просто лупає в них і прикидається, то, як на свій вік, читає вона пречудово.

— Місіс Фосет, — мовила Гаррієт, — а пустите мене сьогодні подивитися підшивки газет?

Та наче розгубилася.

— З бібліотеки їх виносити не можна.

— Знаю. Я дещо досліджую.

Місіс Фосет глянула на Гаррієт понад краями окулярів, вдоволена тим, як по-дорослому звучить це пояснення.

— Сама знаєш, які тобі потрібні? — запитала вона.

— Ой, та лише місцеві газети. Може, ще мемфіські й джексонські. За… — Вона завагалася; побоялася, що місіс Фосет здогадається, якщо вона скаже про дату смерті Робіна.

— Що ж, — мовила місіс Фосет. — Насправді мені не можна тебе туди пускати, але якщо будеш обережна, думаю, все буде гаразд.

Гаррієт — віддавши перевагу довгому шляху, щоб не довелося проходити повз будинок Гелі, бо той почне просити піти з ним рибалити — зайшла додому, щоб залишити книжки, які взяла собі. Була дванадцята тридцять. Еллісон — сонна й розчервоніла, досі в піжамі — сиділа на самоті за столом у їдальні й безрадісно жувала сандвіч із помідорами.

— Гаррієт, хочеш помідору? — гукнула з кухні Іда Ру. — Чи ліпше курки?

— Помідор, якщо можна, — відповіла Гаррієт. Вона сіла біля сестри. — Я після обіду йду в заміський клуб записатися на плавання, — сказала вона. — Хочеш зі мною?

Еллісон похитала головою.

— Записати тебе теж?

— Мені однаково.

— Нюня не хотів би, щоб ти так поводилася, — зазначила Гаррієт. — Він би хотів, щоб ти була щаслива й далі жила своїм життям.

— Я більше ніколи не буду щасливою, — проказала Еллісон, відкладаючи канапку. У кутиках меланхолійних шоколадно-карих очей почали збиратися сльози. — Краще б я померла.

— Еллісон? — спитала Гаррієт.

Та не відповіла.

— Ти знаєш, хто вбив Робіна?

Еллісон почала знімати з канапки скоринку. Здерла смужку; скрутила в м’ячик між великим і вказівним пальцями.

— Коли це сталося, ти була на подвір’ї, — продовжила Гаррієт, уважно спостерігаючи за сестрою. — Я в газеті в бібліотеці прочитала. Там написано, що ти весь час була надворі.

— Ти теж там була.

— Ну так, але я була ще зовсім мала. А тобі було чотири.

Еллісон здерла ще один шар скоринки й обережно їла її, не підводячи очей на Гаррієт.

— Чотири роки — це вже немало. Я майже все пам’ятаю, що зі мною було в чотири роки.

Тут з’явилася Іда Ру з тарілкою для Гаррієт. Обидві дівчинки затихли. Коли вона повернулася на кухню, Еллісон сказала:

— Гаррієт, будь ласка, дай мені спокій.

— Але мусиш же ти щось пам’ятати, — не вгавала Гаррієт, свердлячи Еллісон очима. — Це важливо. Подумай.

Еллісон наколола шматочок помідора на виделку, тоді з’їла його, акуратно покусуючи з країв.

— Послухай. Мені вчора дещо приснилося.

Еллісон злякано зиркнула на неї.

Гаррієт — яка, звісно ж, помітила цей проблиск уваги з боку Еллісон — обережно переповіла свій нічний сон.

— Думаю, він мені хотів щось сказати, — додала вона. — Напевно, я маю спробувати дізнатися, хто вбив Робіна.

Вона доїла сандвіч. Еллісон досі не зводила з неї очей. Еді — наскільки Гаррієт знала — помилялася в думці, що Еллісон дурна; просто було вкрай важко визначити, про що вона думає, і, щоб її не сполохати, обходитися з нею треба було дуже обережно.

— Я хочу, щоб ти мені допомогла, — сказала Гаррієт. — І Нюня би хотів, щоб ти мені допомогла. Він любив Робіна. Він був Робіновим котусиком.

— Я не можу, — відповіла Еллісон. Вона посунулася в кріслі. — Маю йти. Зараз будуть «Похмурі тіні»43.

— Ні, чекай, — попросила Гаррієт. — Мені треба, щоб ти дещо зробила. Зробиш дещо для мене?

— Що?

— Можеш спробувати запам’ятовувати, що тобі сниться вночі, записувати ті сни й показувати мені вранці?

Еллісон дивилася на неї порожніми очима.

— Ти ж весь час спиш. Тобі точно щось сниться. Деколи люди в снах згадують те, чого не пам’ятають у житті.

— Еллісон, — гукнула з кухні Іда. — Там уже наша програма починається. — Вони з Еллісон шаліли за «Похмурими тінями». Влітку щодня їх дивились удвох.

— Ходи з нами подивишся, — запропонувала Еллісон сестрі. — Минулого тижня дуже гарні серії були. Вони там знову в минулому. Розказується, як Барнабас став вампіром.

— Розповіси мені, коли я повернуся додому. Я сходжу в заміський клуб, запишу нас обох на басейн. Добре? Якщо я тебе запишу, підеш якось зі мною поплавати?

— А коли там той твій табір починається? Ти хіба цього літа не їдеш?

— Ходи, — покликала Іда Ру, вистрибуючи з дверей із власним ланчем — курячою канапкою на тарілці. Минулого літа Еллісон підсадила її на «Темні тіні». Іда дивилася їх спершу підозріливо; тепер же протягом навчального року не пропускала ані серії, а тоді, коли Еллісон приходила додому зі школи, то сідала біля неї й переповідала все, що там було.

Лежачи на холодній кахлевій підлозі замкненої ванної кімнати з перовою ручкою над батьковою чековою книжкою, Гаррієт на мить перевела подих, а тоді почала писати. Їй гарно вдавалося підроблювати материн почерк, а батьків навіть краще; але з його розмашистими карлючками не можна було вагатись ані секунди, і тільки-но перо торкалося паперу, доводилося нестися не роздумуючи, інакше почерк здавався незграбним й неправильним. У Еді рука була вигадливіша: почерк прямий, старомодний і такий екстравагантний, що літери наче танцювали балет, а її високомайстерні великі було важко скопіювати навіть зі значною вправністю, тож Гаррієт доводилося працювати повільно, постійно спиняючись, щоб звіритися зі зразком письма Еді. Результат був задовільний, але хоч люди на нього купувалися, та не завжди, а сама Еді — ніколи.

Ручка зависла над порожнім рядком. Крізь зачинені двері ванної щойно почала долинати моторошна музика заставки «Похмурих тіней».

«Оплатити замовлення: Александрійського заміського клубу», — рвучко накидала вона широким недбалим батьковим почерком. Сто вісімдесят доларів. Тоді великий банкірський підпис, найпрос­тіша частина. Вона важко видихнула й роздивилася результат: досить непогано. То були місцеві чеки, виставлені для банку в місті, тож виписки надходили Гаррієт додому, а не в Нешвілл; коли скасований чек повернеться, вона поцупить його з конверта, спалить, і все, комар носа не підточить. Наразі, відколи їй уперше вистачило духу скористатися цим трюком, Гаррієт уже привласнила собі з батькового рахунку (п’ядь за п’яддю) понад п’ятсот доларів. Вона відчувала, що він їй їх винен; якби не боялася зламати свою систему, вичистила б усе.

— Дюфрени, — казала тітка Тет, — люди холодні. Завжди такі були. Та й ніколи по них не було видно, що вони якісь особливо інтелігентні.

У цьому Гаррієт із нею сходилася. Її дядьки Дюфрени були плюс-мінус такі самі, як батько: полювали на оленів, займалися спортом, грубо й гучно балакали і вчісували в сивувате волосся чорну фарбу, такі собі пристаркуваті варіації на тему Елвіса, з пузатими барильцями й черевиками з еластичними бокови­нами. Книжок вони не читали, жартували масно, а в манерах та інтересах їм бракувало десь одного покоління, вихованого не в селі. Зі своєю бабусею Дюфрен Гаррієт бачилася лише раз: то була дратівлива жінка в рожевому пластмасовому бісері й еластичних брючних костюмах, що жила у Флориді в кондомініумі з розсувними скляними дверима й фольговими жирафами на шпалерах. Гаррієт якось пожила в неї тиждень — і мало не здуріла від нудьги, бо в бабусі Дюфрен не було бібліотечного абонемента й жодної книжки, окрім біографії чоловіка, котрий започаткував мережу готелів «Гілтон», і ще однієї з м’якою обкладинкою й назвою «Техасець дивиться на Ліндона Б. Джонсона»44. Сільське бідацтво округу Таллагачі вона покинула завдяки синам, що купили їй той кондомініум у пенсійній спільноті Тампи. Кожного Різдва вона надсилала в дім Гаррієт коробку грейпфрутів. Більше вони про неї особливо й не чули.

Хоч Гаррієт, безперечно, відчувала з боку Еді й тіток образу на її батька, вона й уявлення не мала, наскільки те почуття гірке. Він ніколи не був уважним чоловіком чи батьком, переговорювалися вони, навіть ще як Робін був живий. Те, як він ігнорував дівчаток, — чистий злочин. Те, як він ігнорував свою дружину, особ­ливо після смерті сина, — також чистий злочин. Він просто далі займався собі звичною роботою, навіть не брав відпустку в банку, а на полювання в Канаду поїхав, ще коли навіть місяць не минув, як його сина поклали в землю. Враховуючи такого жалюгідного чоловіка, ніхто особливо й не дивувався, що у Шарлотти потьмарився розум, порівняно з тим, як було колись.

— Було б краще, — лютувала Еді, — якби він просто взяв і розлучився з нею. Шарлотта ще молода. І є ще отой приємний чоловік, Віллорі, який щойно купив ту ділянку біля Ґленвайлда — він із Дельти, має трохи грошей…

— Ну, — засумнівалася Аделаїда, — Діксон добре забезпечує сім’ю, цього не забрати.

— Я маю на увазі, що Шарлотта може і когось значно кращого собі знайти.

— А я маю на увазі, Едіт, що ти скачи хоч задом, хоч передом, а все піде своєю чергою. Якби Діксон так добре не заробляв, то не знаю, що було б з нашою Шарлоттою й дівчатками.

— Ну так, — погодилася Еді, — можна й так сказати.

— Деколи думаю собі, — боязко озвалася Ліббі, — чи добре ми вчинили, що не намовили Шарлотту переїхати в Даллас.

Це питання обговорювали невдовзі після Робінової смерті. У банку Діксонові запропонували підвищення з умовою переїзду в Техас. Через кілька років він спробував переконати їх усіх перебратися в якесь містечко в Небрасці. Тітки не просто не заохотили Шарлотту з дівчатами їхати, а й в обох випадках просто впали в паніку, і Аделаїда, Ліббі й навіть Іда Ру тижнями плакали від самої думки про це.

Гаррієт подмухала на батьків підпис, хоча чорнило вже висохло. Мама весь час виписувала чеки на цей рахунок — так вона платила за комунальні послуги — але, як Гаррієт виснувала, за станом самого рахунку не стежила. Мама б без зайвих роздумів заплатила за заміський клуб сама, якби Гаррієт попросила; але на горизонті чорнотою гуркотіла загроза поїздки в табір на озері Селбі, а Гаррієт не хотілося розмовами про заміський клуб і басейн ризикувати нагадувати їй, що реєстраційні форми ще не прийшли.

Вона сіла на велосипед і покотила в заміський клуб. Канцелярія була зачинена. Усі обідали в їдальні. Вона пройшла коридором до «Спорт краму», де зустріла старшого брата Гелі, Пембертона, який курив за стійкою й читав журнал про стереосистеми.

— Я можу передати ці гроші тобі? — запитала вона в нього. Пембертон їй подобався. Він був Робінового віку й колись дружив із ним. Тепер йому був двадцять один рік, і люди поговорювали, який жаль, що його мама відмовила батька відправляти хлопця у військове училище тоді, коли це ще могло щось змінити. Хоч у школі Пем мав популярність, а його фотографії були майже на кожній сторінці випускного альбому, він був ледацюгою і трохи бітником, не протягнув довго ні у Вандербільта, ні в Старому Міссі, ні навіть у Дельтівському45. Тепер він жив удома. Волосся відростив значно довше, ніж навіть у Гелі, влітку працював у заміському клубі рятувальником, а взимку тільки те й робив, що ремонтував свою машину й слухав гучну музику.

— Чуєш, Гаррієт, — сказав Пембертон. Йому, напевно, самотньо, подумала Гаррієт, отак сидіти наодинці в «Спорт крамі». На ньому була подерта футболка, картаті мадраські шорти й туфлі для гольфу без шкарпеток; на стійці біля ліктя на монограмованих тарілках заміського клубу виднілися залишки гамбургера й картоплі фрі. — Іди сюди, допоможи вибрати магнітолу для машини.

— Я про магнітоли нічого не знаю. Я це краще тобі довірю.

Пем дебелою долонею заправив волосся собі за вуха, тоді взяв чек і роздивився його. Він тримався легко, був довгокостий і знач­но вищий за Гелі; волосся мав таке саме скуйовджене, смугасто-біляве, як у брата, світліше зверху й темніше внизу. Рисами обличчя також скидався на Гелі, але в нього вони були рельєфніші, а зуби кривуваті, хоч і видавалися навіть гарнішими, ніж якби були прямі.

— Ну, можеш мені залишити, — зрештою сказав він їй, — але не знаю, що з цим робити. А я й не знав, що твій тато приїхав.

— Він і не приїхав.

Пембертон, лукаво підвівши брову, указав їй на дату.

— Він поштою надіслав, — пояснила Гаррієт.

— А де ж старий Дікс, як на те пішло? Вже купу років його не бачив.

Гаррієт знизала плечима. Хоч батько їй і не подобався, вона знала, що не можна про нього пліткувати чи на нього нарікати.

— Ну, як його побачиш, то попроси, щоб і мені чека надіслав. Дуже хочу оці колонки. — Він посунув журнал через стійку й показав їй, що має на увазі.

Гаррієт роздивилася їх.

— Вони тут усі однакові.

— Ні, маленька. Оці «блаупункти» — максимальний секс. Бачиш? Повністю чорні, з чорними кнопками на приймачі? Ти глянь, які маленькі, порівняно з «пайонірами».

— Ну то бери ці.

— Та візьму, коли впросиш тата надіслати мені триста баксів. — Він востаннє затягнувся цигаркою й розчавив шиплячий недопалок у себе на тарілці. — А де той мій придурошний брат, не знаєш?

— Без поняття.

Пембертон нахилився вперед, утаємничено звівши плечі.

— І ти ото даєш йому з тобою зависати?

Гаррієт втупилася в руїни Пемового ланчу: холодна картопля, зім’ята цигарка, що шкварчала в баюрі кетчупу.

— І не харить він тебе? — запитав Пембертон. — Як це ти його змушуєш вдягатися жінкою?

Стривожившись, Гаррієт підняла очі.

— Ну, знаєш, у Мартині домашні халати. — Марта — мати Пема й Гелі. — Він то обожнює. Щоразу як бачу його, він вибігає з дому з якимсь дивним напірником чи рушником на голові, якесь таке. Каже, що це ти його змушуєш.

— Ні, це неправда.

— Та ти розслабся, Гаррієт. — Він вимовив її ім’я так, наче віднайшов у ньому щось злегка сміховинне. — Я їжджу попри твій будинок, і в тебе там вічно по сім, по вісім малих хлопців на подвір’ї, в простирадла загорнуті. Рікі Ешмор каже, що ви діти-куклукскланівці, але мені здається, тобі просто в кайф змушувати їх вдягатися жінками.

— Це така гра, — флегматично відказала Гаррієт. Його заповзятість уже почала її дратувати; біблійні містерії вона залишила в минулому. — Слухай. Я хотіла з тобою поговорити. Про свого брата.

Тепер настала черга Пембертона занервувати. Він підхопив свій журнал із програвачами і взявся вдумливо й зосереджено його гортати.

— Ти знаєш, хто його вбив?

— Ну, — непевно почав Пембертон. Журнал він відклав. — Я тобі дещо скажу, але пообіцяй, що жодній людині не проговоришся. Знаєш стару місіс Фонтейн, вашу сусідку?

Гаррієт дивилася на нього з таким неприхованим презирством, що він аж зігнувся від сміху.

— Що? — запитав Пем. — Не віриш у ті історії про місіс Фонтейн і всіх тих людей, що в неї під будинком закопані? — Кілька років тому Пем нагнав страху на Гелі, коли розповів, що хтось побачив, як із клумби місіс Фонтейн стирчать людські кістки, а також, мовляв, місіс Фонтейн набила чимсь труп свого чоловіка-небіжчика й закріпила його сидячим у кріслі, щоб їй було з ким говорити вечорами.

— Виходить, ти не знаєш, хто це зробив.

— Нє, — трохи вороже відрубав Пембертон. Він досі пам’ятав, як мати підійшла до його спальні (він саме складав модель літака; дивно, що деколи застрягає в голові) й покликала в коридор, щоб розповісти, що Робін помер. Тоді був єдиний раз, коли він бачив, як вона плаче. Сам Пем не плакав: йому було дев’ять, він слабко собі щось уявляв, тож просто повернувся до себе в кімнату, зачинив двері і — в дедалі густішому тумані занепокоєння — продовжив працювати над моделлю «сопвіт-кемела»46; він досі пам’ятав, як клей повитікав на швах, усе мало паршивий вигляд, і зрештою він викинув літак, так і не докінчивши.

— Не можна про такі речі жартувати, — сказав він Гаррієт.

— Я не жартую. Я максимально серйозно, — зарозуміло відповіла Гаррієт. Пембертону вже не вперше спало на думку, як же вона відрізняється від Робіна, так разюче, аж важко повірити, що вони родичі. Можливо, частково вона здається такою серйозною через темне волосся, проте, на відміну від Робіна, людиною вона була досить важкою: безпристрасне обличчя й пишна мова, жодного сміху. В Еллісон (яка тепер, опинившись у середній школі, починала набувати гарної ходи; щойно вчора Пем на вулиці обернув голову за нею, навіть не усвідомивши, хто то) ввижався шалапутний трепет Робінового привида, але Гаррієт не була ані милою, ані шалапутною, як ти уяву не викручуй. Гаррієт була чистим кадром.

— Здається, забагато ти Ненсі Дрю47 начиталася, дорогенька, — сказав він їй. — Те все відбувалося ще до того, як народився Гелі. — Він вдав, ніби відбиває щось невидимою ключкою для гольфу. — Раніше тут щодня по три-чотири поїзди зупинялося, і по залізниці валандалося більше усіляких волоцюг.

— Може, той, хто це зробив, досі десь тут.

— Якщо так, то чому його дотепер не зловили?

— А нічого не було дивного перед тим, як це сталося?

Пем єхидно пирхнув.

— Дивного типу страшного?

— Ні, просто дивного.

— Слухай, це ж не було як у кіно. Ніхто не бачив, що тут лазив якийсь кремезний збоченець чи покидьок, а потім просто забув про це сказати. — Він зітхнув. Протягом багатьох років після цієї події на перерві в школі улюбленою грою було відтворювати Робінове вбивство: грою, яка — після передачі з покоління в покоління й неминучих змін у ній — досі була популярна в молодшій школі. Але на майданчику вбивцю ловили й карали. Діти збиралися в коло навкруг гойдалки, осипаючи смертельними ударами невидимого злочинця, що лежав ницьма в колі між ними.

— Якийсь час, — сказав він уголос, — до нас щодня приходив говорити якийсь чи то коп, чи то проповідник. Діти в школі хвалилися, ніби знають, хто це зробив, чи навіть казали, що самі це зробили. Просто задля уваги.

Гаррієт уважно дивилася на нього.

— Діти таке роблять. Денні Ретліфф… бляха. Він постійно хвастався тим, чого ніколи не робив, як-от стріляв людям по колінних чашечках чи закидав якимсь бабусям у машини гримучників. Ти б і не повірила, якби наслухалася всілякого безглуздя, що він розказував у більярдній… — Пембертон примовк. Він знав Денні Ретліффа з дитинства: слабкий і хвалькуватий, усе розмахував руками й сипав порожніми хвастощами та погрозами. Проте хоч у нього в голові ця картинка була досить чітка, він не був певен, як передати її Гаррієт.

— Він… Денні просто божевільний, — мовив він.

— Де мені його знайти?

— Тпру. З Денні Ретліффом тобі краще не зв’язуватися. Він щойно з в’язниці вийшов.

— За що сидів?

— Бійка з різаниною, щось таке. Я вже не пам’ятаю. Кожнісінький Ретліфф бував у холодній за збройні грабунки чи вбивства, окрім малюка, того відсталого. А той нещодавно містера Даяла відмахав, мені Гелі казав.

Гаррієт сторопіла.

— Неправда. Кертіс його навіть пальцем не зачепив.

Пембертон пирхнув.

— Шкода, що так. Не знаю іншої людини, яка так і проситься, щоб їй добряче вломили, як містер Даял.

— Ти так і не сказав, де мені знайти того Денні.

Пембертон зітхнув.

— Слухай, Гаррієт, — сказав він. — Денні Ретліфф, він десь мого віку. А з Робіном усе те сталося, коли ми були в четвертому класі.

— Може, це якраз хтось малий зробив. Може, тому нікого й не впіймали.

— Слухай, я не розумію, чому ти думаєш, що сама така сиромудра, з усім розібралася, а всі інші не змогли.

— Кажеш, він ходить у Більярдну залу?

— Так, і ще в таверну «Чорні двері». Але я тобі кажу, Гаррієт: він нічого до того не має, а навіть якби мав, тобі краще його не чіпати. Тих братів є декілька, і вони всі якісь божевільні.

— Божевільні?

— Ну, не настільки. Тобто… один із них проповідник — ти його, напевно, бачила: він стовбичить на шосе, викрикає про Спокуту і всіляку таку херню. А старший брат, Фариш, бував у лікарні для душевнохворих у Вітфілді.

— Чому?

— Його лопатою по голові вдарили, щось таке. Не пам’ятаю. Кожного з них постійно заарештовують. За крадіжки машин, — додав він, помітивши погляд Гаррієт. — Зломи будинків. Нічого з того, що ти кажеш. Якби вони мали якийсь стосунок до Робіна, копи з них би те давно вибили.

Він узяв чек Гаррієт, що досі лежав на стійці.

— Все добре, мала? Це за тебе й за Еллісон?

— Так.

— А вона де?

— Вдома.

— Що робить? — запитав Пем, нахиляючись уперед на ліктях.

— Дивиться «Похмурі тіні».

— Як думаєш, цього літа вона буде ходити в басейн?

— Якщо захоче.

— А хлопець у неї є?

— Їй різні хлопці по телефону дзвонять.

— Що, справді? — здивувався Пембертон. — Хто, наприклад?

— Вона не любить з ними розмовляти.

— Чому?

— Я не знаю.

— Як думаєш, якщо я їй якось подзвоню, вона зі мною говоритиме?

Гаррієт раптово сказала:

— Вгадай, що я зроблю цього літа.

— Що?

— Пропливу весь басейн від краю до краю під водою.

Пембертон — якого вона вже почала трохи втомлювати — закотив очі.

— А далі що? — запитав він. — На обкладинку «Ролінґ Стоун»?

— Я знаю, що зможу. Вчора ввечері затамувала подих майже на дві хвилини.

— Забудь, дорогенька, — відповів Пембертон, що не повірив жодному слову. — Втопишся. Доведеться мені діставати тебе з басейну.

Пообіддя Гаррієт провела читаючи на передній веранді. Іда прала, чим завжди займалася в понеділок; мама із сестрою спали. Вона вже дочитувала «Копальні царя Соломона», коли на вулицю, у квітчастій сукні, яка, здається, належала їхній мамі, потягуючись від позіхання, пришкандибала боса Еллісон. Зітхнувши, вона лягла на встелену подушками гойдалку на веранді й відштовхнулася великим пальцем ноги, щоб почати колисатися.

Гаррієт миттю відклала книжку, підійшла й сіла біля сестри.

— Тобі щось снилося, поки дрімала? — запитала вона.

— Не пам’ятаю.

— Якщо не пам’ятаєш, мабуть, щось снилося.

Еллісон не відповіла. Гаррієт порахувала до п’ятнадцяти, а тоді — цього разу повільніше — ввічливо повторила свої слова.

— Не снилося мені нічого.

— Ти ж наче сказала, що не пам’ятаєш.

— Не пам’ятаю.

— Чуєте, — сміливо озвався тихий гугнявий голос із тротуару.

Еллісон піднялася на лікті. Гаррієт — вкрай роздратувавшись через це втручання — обернулася й побачила Лашарон Одем, замурзану дівчинку, на яку місіс Фосет указувала перед тим у бібліотеці. Вона стискала зап’ясток маленької білявої істоти невизначеної статі в закаляній сорочці, що не до кінця закривала живіт, а з другого боку в неї на стегні сиділо маля в пластиковому підгузку. Наче маленькі дикі тваринки, що страхалися підійти ближче, вони стояли й дивилися очманілими очима, які страшнуватим сріблом виблискували на спечених сонцем обличчях.

— Ну, здорові були, — гукнула Еллісон, підводячись і обережно ступаючи вниз сходами, щоб привітатися. Хай якою Еллісон була полохливою, та дітей вона любила — і білих, і чорних, і що дрібніші, то краще. Вона часто вступала в балачки з брудними обірванцями, що заблудили сюди з халуп біля річки, хоч Іда Ру їй це й заборонила. «Принесуть тобі вошів чи лишаю, то вже не такі файні будуть», — казала вона.

Діти насторожено спостерігали за Еллісон, але коли вона підійшла, з місця не зрушили. Еллісон погладила голівку малюка.

— Як його звати? — запитала вона.

Лашарон Одем не відповіла. Вона дивилася повз Еллісон, на Гаррієт. Хоч вона й була зовсім юною, у її обличчі проступало щось вимучене й старе; пронизливі нехитрі очі були кольору сірого льоду, наче у вовченяти.

— Я тебе в біблятеці бачила, — сказала вона.

Зі скам’янілим обличчям Гаррієт перехопила її погляд, але не відповіла. Її не цікавили немовлята чи малі діти, і вона пого­джувалася з Ідою, що їм нема чого без запрошення пхатися на їхнє подвір’я.

— Мене звуть Еллісон, — продовжила Еллісон. — А тебе як?

Лашарон занервувала.

— Це твої брати? Як їх звати? М-м-м? — не відступала Еллісон, присівши на п’яти, щоб роздивитись обличчя молодшої дитини, яка тримала за задню обкладинку бібліотечну книжку, так що розгорнуті сторінки волочилися по тротуару. — Скажеш, як тебе звати?

— Ну ж бо, Ренді, — під’юдила малюка дівчинка.

— Ренді? Це так тебе звати?

— Кажи да, Ренді. — Вона попідкидала маля на стегні. — Кажи «Є Ренді, а я Расті», — сказала вона, звертаючись до дитини високим ядучим голоском.

— Ренді й Расті?

«Радше Нечупарний і Нечистий», — подумала Гаррієт.

Із заледве прихованою нетерплячістю вона сіла на гойдалку й стала відштовхуватися ногою, поки Еллісон терпляче виманила з Лашарон вік усіх дітей і похвалила її за те, що вона така гарна нянька.

— А ти мені покажеш свою бібліотечну книжку? — запитала Еллісон у хлопчика на ім’я Ренді. — Гм-м? — Вона кокетливо потягнулася по книжку, але хлопець усім тілом від неї відвернувся, шкірячись так, що це доводило до сказу.

— То не їґо, — сказала Лашарон. Її голос — хоч і гострий та насичено гугнявий — був також витончений і чистий. — То моя.

— І про що вона?

— Про бика Фердинанда.

— Я теж пам’ятаю його. То був маленький бичок, що любив не битися, а нюхати квіти, правильно?

— Тьотю, ви красива, — випалив Ренді, який до цього моменту не зронив ні слова. Хлопчик розхвильовано вимахував рукою, а сторінки розгорнутої книжки терлися об тротуар.

— Хіба так можна з бібліотечними книжками? — дорікнула Еллісон.

Знітившись, Ренді й зовсім кинув книжку.

— Ану підніми, — наказала старша сестра, вдаючи, що зараз лясне його.

Ренді ухилився від ляпаса і, відчуваючи на собі погляд Еллісон, позадкував і натомість почав вертіти нижньою частиною тіла наче в химерно скоромному й дорослому танці.

— А чо це вона нічого не каже? — мовила Лашарон, при­мружуючись повз Еллісон на Гаррієт — яка люто зиркала на них із веранди.

Стрепенувшись, Еллісон перевела погляд на Гаррієт.

— Ти їй мамка?

«Ото негідь», — подумала Гаррієт, паленіючи обличчям.

Вона загалом насолоджувалася тим, як Еллісон стала зати­наючись щось заперечувати, коли зненацька Ренді розширив свій розпусний танок гула48, очевидно, щоб знову привернути увагу до себе.

— Мужик украв у татуня машину, — випалив він. — Мужик, з бабдиської церкви.

Він загиготав, відвертаючись від сестриного замаху, і наче збирався продовжити розповідь, коли зненацька з будинку вискочила Іда Ру, грюкнувши за собою москітними дверима, і побігла до дітей, плескаючи в долоні, наче проганяла птахів, що клюють зерно в неї на полі.

— Ану здрисли відси, — рявкнула вона. — Марш!

Ніхто й оком не встиг моргнути, як дітей уже не було — ні старших, ні малюка. Іда Ру стояла на тротуарі й трусила кулаком.

— Аби я вас тут більше не бачила, — крикнула вона їм навздогін. — Я на вас поліцію визву.

— Ідо! — заголосила Еллісон.

— Не ідкай мені.

— Але то ж просто малі діти! Вони нікого не чіпали.

— Нє, не просто діти, і більше вони сюди лазити не будуть, — проказала Іда Ру, якусь хвилину вдивляючись їм у спини, а тоді обтрусила руки й рушила до будинку. «Бик Фердинанд» кособоко лежав на тротуарі, де діти його впустили. Вона натруджено схилилася, щоб підняти книжку, узяла її за кутик великим і вказівним пальцями, наче та чимсь заражена. Тримаючи книжку на витягнутій руці, вона з рвучким видихом випросталася й попрямувала за будинок до сміттєвого контейнера.

— Але Ідо! — зойкнула Еллісон. — Це ж бібліотечна книжка!

— Мені все одно, звідки вона, — кинула Іда Ру, не обертаючи голови. — То ж патолоч. Не хочу, шоб ви її в руки брали.

З вхідних дверей стривожене й розпливчасте від сну обличчя вистромила Шарлотта.

— Що відбувається? — запитала вона.

— То просто були якісь маленькі дітки, мамо. Вони нікому нічого поганого не зробили.

— Ой, боже, — поскаржилася Шарлотта, тугіше затягуючи на талії стрічки нічної накидки. — Зле, що вони пішли. Я хотіла наступного разу, як вони прийдуть, піти у вашу кімнату, винести їм мішок зі старими іграшками.

— Мамо! — вереснула Гаррієт.

— Слухайте, ну ви ж уже не бавитеся тими старими дитячими штуками, — незворушно мовила мати.

— Але вони мої! Вони мені потрібні! — Іграшкова ферма Гаррієт… Ляльки Танцюрина й Кріссі, яких їй не дуже хотілося, але все одно вона попросила, бо ними бавилися інші дівчата з її класу… Мишача сім’я, одягнена в завиті перуки й розкішні французькі костюми, яку Гаррієт побачила на вітрині однієї дуже-дуже дорогої крамниці в Новому Орлеані, і яку канючила, через яку плакала, мовчала й відмовлялася їсти, аж доки зрештою Ліббі з Аделаїдою не вислизнули з готелю «Пончартрейн» і скинулися, щоб купити тих мишей для неї. Мишаче Різдво: найрадісніше в житті Гаррієт. Ще ніколи вона не була така приголомшена від щастя, як тоді, коли відкрила ту гарну червону коробку, розкидаючи навсібіч шквалами цигаркового паперу. Як це мама може згромаджувати в будинку кожнісінький уривок газети, що туди потрапляє, — і приндитися, коли Іда викидала бодай клаптик — а все одно хоче віддати мишок Гаррієт якимсь малим брудним незнайомцям?

Бо саме це й сталося. Минулого жовтня мишача сім’я щезла з верхівки комода Гаррієт. Кинувшись в істеричний пошук, вона відкопала мишок на горищі, перемішаних в одну купу з іншими її іграшками. Мати, коли Гаррієт їй це пред’явила, визнала, що взяла кілька речей, з якими Гаррієт уже наче не бавиться, щоб віддати їх дітям із нужденних сімей, але вона ніби не усвідомлювала, як Гаррієт любить тих мишей або що варто було запитати, перш ніж брати. («Я знаю, що це тобі тітки подарували, але ж хіба не Аделаїда подарувала тобі ту Танцюрину? Чи хтось із них? Вона ж тобі не потрібна».) Гаррієт сумнівалася, що мама взагалі пам’ятає про той інцидент, і ця підозра отримала підтвердження у формі її недомислéнного погляду.

— Ти що, не розумієш? — у відчаї закричала Гаррієт. — Мені потрібні мої іграшки!

— Сонечку, не будь егоїсткою.

— Але вони мої!

— Повірити не можу, що тобі шкода для тих бідолашок просто кілька речей, з якими ти не бавишся, бо вже велика, — збентежено кліпаючи, сказала Шарлотта. — Якби ти бачила, які вони щасливі були, коли отримали іграшки Робіна…

— Робін помер.

— Як дасте тим дітям хоть щось, — похмуро відзначила Іда Ру, знову виникаючи з-за будинку й витираючи рота тильним боком долоні, — то вони або поломлять, або вимастять, ще як додому не дійдуть.

Коли Іда Ру після роботи пішла додому, Еллісон витягнула зі сміття «Бика Фердинанда» й понесла його назад на веранду. У сутінках вона роздивилася книжку. Та була впала на купку кавової гущі, і краї сторінок збрижилися коричневою плямою. Еллісон, наскільки могла, повитирала книжку паперовим рушничком, тоді взяла зі своєї скриньки з коштовностями десятидоларову купюру й заховала в передньому форзаці. Вона подумала, що десять доларів цілком покриють збитки, ще й з надлишком. Коли місіс Фосет побачить, у якому стані книжка, то змусить їх або заплатити за неї, або відмовитися від своїх бібліотечних привілеїв, а такі маленькі діти самотужки ніде суму на штраф не наберуть.

Вона сіла на сходах, упершись підборіддям у долоні. Якби Нюня не помер, він би муркотав біля неї, прихиливши вуха до черепа, хвостом, наче гаком, обкрутившись навколо її голої щиколотки, а примруженими очима глядячи вздовж темного газону на невгавний, аж куди сягає відлуння, світ нічних створінь, невидимий для самої Еллісон: слимачі сліди й павутиння, гладкокрилі мухи й жуки, мишки-полівки й усі-всі дрібні безмовні тваринки, які попискуючи, сокочучи й мовчки борються за життя. Вона відчувала, що їхній мікросвіт — то її справжній дім, таємна темна невимовність і нестямні серцебиття.

Перед повним місяцем тягнулися швидкі пелехаті хмари. Чорне тупело тріпотіло від леготу, світячи на споді блідим розколошканим листям.

Еллісон майже нічого не пам’ятала з днів після смерті Робіна, але єдиний дивний спогад у неї був про те, як вона здиралася якомога вище тим деревом і раз по раз звідти зістрибувала. Від падіння їй здебільшого вибивало дух. Як тільки шок минав, вона обтрушувалася від пилюки, вилазила й стрибала знову. Гуп. Знову й знову. Їй снилося, як вона займається тим самим, але уві сні до землі вона не долітала. Натомість теплий вітерець підхоплював її з трави, підносив у повітря, і вона летіла, босими пальцями черкаючи верховіття. Стрімко, наче ластівка, опускалася з неба, метрів шість ковзала по газону, а тоді знову догори, кружляючи й ширяючи в повітрі й запаморочливій широчіні. Але тоді вона була маленькою, не розуміла різниці між снами й життям, і саме тому далі й далі стрибала з того дерева. Вона сподівалася, що як настрибається вдосталь, то, можливо, той теплий вітер зі сну шугне під нею й підійме високо в небо. Але, звісно ж, нічого такого не сталося. Балансуючи на високій гілляці, вона почула з ґанку завивання Іди Ру, побачила, як пройнята панікою Іда жене до неї. А Еллісон усе одно всміхалася й зіскакувала, і розпачливий Ідин крик смаковито в’юнився в западині її живота, поки дівчинка падала. Вона стільки настрибалася, що зламала собі склепіння стоп; дивовижно, що не звернула в’язи.

Нічне повітря було теплим, а блідий, наче крильця молі, цвіт гарденії біля веранди розносив щедрі, теплі, п’янкі пахощі. Еллісон позіхнула. Як можна точно знати, коли спиш, а коли ні? У снах думаєш, що не спиш, хоч насправді це не так. І хоч Еллісон здавалося, що наразі вона не спить, а сидить боса на веранді з вимащеною кавою бібліотечною книжкою на східцях поруч, це не означає, що вона не нагорі в ліжку і їй усе це сниться: веранда, гарденії, усе.

Упродовж дня, дибаючи будинком чи прохолодними коридорами школи, що пахнули антисептиком, з книжками під пахвою, вона постійно запитувала себе: я сплю чи ні? Як я тут опинилася?

Часто, коли вона раптово сахалася й усвідомлювала, що перебуває (скажімо) на уроці біології (пришпилені комахи, рудоволосий містер Піл розводиться про інтерфазу ділення клітини), Еллісон могла визначити, спить вона чи ні, прокручуючи назад шпульку спогадів. «Як я сюди потрапила?» — причмелено роздумувала вона. Чим вона снідала? Чи Еді її привезла до школи, чи є послідовність подій, що якось привели її в ці обшиті темними панелями стіни, цей ранковий клас? Чи якусь мить тому вона була деінде — на безлюдній ґрунтовій дорозі, у себе на подвір’ї, під жовтим небом з білою штукою, що лопоче на його тлі, наче простирадло?

Вона роздумувала про це, ретельно обмислювала, а тоді доходила до висновку, що не спить. Бо годинник на стіні показував дев’яту п’ятнадцять, час, коли в неї починається урок біології; а також тому, що вона досі сиділа в алфавітному порядку, ззаду Меґґі Далтон і перед Річардом Іколзом; а ще через те, що на зад­ній стіні досі висіла пінополістиролова дошка з пришпиленими комахами — пудриста сатурнія луна по центру — поміж плакатом котячого скелета й плакатом центральної нервової системи.

Проте інколи — здебільшого вдома — Еллісон з острахом помічала в потоці реальності дрібні хиби й притичини, для яких не знаходилося логічного пояснення. Троянди були неправильного кольору: червоні, а не білі. Шворки для білизни були не там, де мали б, а на місці, де стояли до того, коли їх п’ять років тому позносило бурею. Перемикач лампи зовсім трішечки відрізнявся або був на іншому місці. На сімейних світлинах чи родинних картинах на задньому тлі виникали таємничі постаті, яких вона ніколи раніше не помічала. Страхітливі відбиття в дзеркалі вітальні за гарними сімейними посиденьками. Помах руки з відчиненого вікна.

«Та ну тебе, — казали мама чи Іда, коли Еллісон указувала на ці речі. — Не говори дурниць. Так завжди було».

Як так? Вона не знала. І вві сні, і наяву світ був слизьким місцем: нестійкі сценічні декорації, дрейф і відлуння, відбите світло. І все це, наче сіль, просипається їй крізь занімілі пальці.

Пембертон Галл їхав із заміського клубу додому на своєму блідо-блакитному «кадилаку» 62-го року з відкритим дахом (ходова частина потребувала вирівнювання, радіатор протікав, пошук деталей обертався справжнім пеклом, доводилося писати в якийсь склад аж у Техасі й чекати два тижні, доки товар прибуде, та попри це машина була його коханою, його малою, його єдиною справжньою любов’ю, і кожнісінький цент, що він заробляв у заміському клубі, ішов або на бензин для неї, або на ремонт, коли ламалася), а як повернув за ріг Джордж-стріт, передні фари ковзнули по маленькій Еллісон Дюфрен, що сиділа сама-самісінька на передніх сходах.

Він зупинився перед її будинком. Скільки їй років? П’ятна­дцять? Сімнадцять? Схоже, таки малолітка, можна і за ґрати загриміти, але він мав жагучу слабкість до млявих притрушених дівчат з тонкими ручками й пасмами волосся перед очима.

— Чуєш, — гукнув він їй.

Вона наче не сполохалася, лише так замріяно й ефірно підняла голову, що йому защипало в потилиці.

— Когось чекаєш?

— Ні. Просто чекаю.

«Карамба», — подумав Пем.

— Їду в автокінотеатр, — сказав він. — Хочеш зі мною?

Він очікував, що вона скаже, мовляв, ні, або я не можу, або дай я запитаюся в мами, та Еллісон відкинула бронзове волосся з очей, дзеленькнувши браслетом з талісманами, і відповіла (трішки спізніло; це йому в ній подобалося — її затримка, сон­ливість, дисонанс).

— А що?

— Що — а що?

Вона лише знизала плечима. Пем був заінтригований. В Еллісон була певна… нетакість, він не знав, як це краще описати. Коли ходила, вона волочила ноги, волосся в неї не таке, як в інших дівчат, і одяг у неї був дещо недоладний (як-от квітчаста сукня, що на ній зараз, таке хіба старі бабці носять), проте в цій незграбності відчувалася якась плинна серпанкова атмосфера, що зводила його з розуму. Почали оприявнюватися якісь фрагментарні романтичні сценарії (машина, радіо, берег річки).

— Давай, — покликав він. — До десятої я тебе привезу.

Гаррієт лежала на ліжку, їла кусник фунтового кексу49 й писала собі в нотатнику, коли з відчиненого вікна долинув гоноровий рев автомобіля. Вона визирнула й саме встигла вгледіти сестру, яка, розвіваючи волоссям, швидко віддалялася в кабріолеті Пембертона.

На колінах на сидінні під вікном, вистромивши голову між жовтих органдинових штор і з пересохлим від жовтого смаку фунтового кексу горлом, Гаррієт здивовано подивилася вздовж вулиці. Їй відібрало мову. Еллісон ніколи нікуди не їздила, хіба на один квартал далі, до когось із тіток, або, може, в магазин щось купити.

Минуло десять хвилин, далі п’ятнадцять. Гаррієт уколола дрібна шпилька ревнощів. Заради бога, про що вони там можуть говорити одне з одним? Пембертона ну ніяк не може цікавити така, як Еллісон.

Оглядаючи залиту світлом веранду (порожня гойдалка, «Бик Фердинанд» на верхній сходинці), вона почула шелест в азаліях, що обрамляли подвір’я. Тоді, на її подив, з’явилася якась постать, і вона побачила, що то на газон тихо пробирається Лашарон Одем.

Гаррієт не спало на думку, що та прокралася, щоб забрати книжку. Її якось розлютило від самого вигляду зіщулених плечей Лашарон. Не роздумуючи, вона шпурнула з вікна рештками свого кексу.

Лашарон скрикнула. У кущах позаду неї виникла раптова метушня. Тоді, за пару секунд, з газону геть кинулася чиясь тінь, після чого понеслася посередині добре освітленої вулиці, а на чималій відстані позаду неї, спотикаючись, бо не могла швидше, бігла дрібніша.

Гаррієт, на колінах у сидінні під вікном, головою між штор, якийсь час роздивлялася блискучий клаптик порожнього тротуару, де зникли малі Одеми. Але ніч була застигла, наче скло. Жоден листочок не ворушився, не викрикував жоден кіт; місяць проливав світло калюжею на тротуарі. Німувала навіть дзенькотлива музика вітру на веранді місіс Фонтейн.

Небавом, знудившись і роздратувавшись, вона покинула пост. Гаррієт знову занурилась у свій нотатник і мало не забула, що має чекати на Еллісон, тож її здражнило, коли перед будинком хряснули дверцята автомобіля.

Вона підкралася назад до вікна і крадькома розвела штори. Еллісон, що стояла на вулиці біля водійського боку синього «кадилака», непевно крутила на руці браслет і сказала щось не­розбірливе.

Пембертон гавкнув від сміху. Під сяйвом вуличних ліхтарів його волосся світилося попелюшково-жовтим, аж настільки, що коли воно йому впало на обличчя й стирчав лише кінчик носа, він скидався на дівчинку.

— Люба моя, ти в таке навіть не вір, — сказав він.

Люба? Що б це мало означати? Гаррієт опустила штори й запхала нотатник під ліжко, коли Еллісон рушила обійти машину ззаду в бік будинку, світячи голими червоними колінами під крикливим світлом задніх фар «кадилака».

Вхідні двері зачинилися. Пемове авто з ревом поїхало геть. Еллісон побрела вгору сходами — досі боса, вона їхала без взуття — і придибала в спальню. Не оглядаючись на Гаррієт, вона підійшла просто до дзеркала над комодом і пронизливо вирячилася на власне обличчя, затримавши ніс лише за кілька сантиметрів від скла. Тоді сіла збоку на ліжко й ретельно змела всі камінчики гравію, що впилися в жовтуваті підошви стоп.

— Де ти була? — запитала Гаррієт.

Еллісон, ліктями виплутуючись із сукні над головою, видала неоднозначний звук.

— Я бачила, як ти поїхала. Де ти була? — перепитала вона, коли сестра ніяк не відреагувала.

— Не знаю.

— Ти не знаєш, куди їздила? — запитала Гаррієт, свердлячи поглядом Еллісон, яка постійно стривожено позирала на своє відображення й водночас одягала білі піжамні штани. — Гарно провела час?

Еллісон — обережно уникаючи погляду Гаррієт — застібнула піжамну сорочку, лягла в ліжко й почала скупчувати навколо себе м’які іграшки. Перш ніж засинати, вона мусила певним чином розмістити їх біля свого тіла. Тоді вона вкрилася з головою.

— Еллісон?

— Так? — почулася за мить-другу приглушена відповідь.

— Ти пам’ятаєш, про що ми говорили?

— Ні.

— Так, пам’ятаєш. Про те, щоб записувати сни?

Коли відповіді не надійшло, Гаррієт, уже гучнішим голосом, сказала:

— Я тобі біля ліжка поклала аркуш паперу. І олівець. Бачила?

— Ні.

— Треба, щоб ти подивилася. Еллісон, подивися.

Еллісон вистромила голову з-під покривала рівно настільки, щоб побачити на тумбочці біля лампи аркуш паперу, видертий з нотатника на спіралі. Угорі виднівся напис почерком Гаррієт: «Сни. Еллісон Дюфрен. 12 червня».

— Дякую, Гаррієт, — промимрила вона; і — перш ніж Гаррієт витягнула з неї ще хоч слово — натягнула покривало й кинулась обличчям до стіни.

Гаррієт — трохи посвердливши поглядом спину сестрі — потягнулася під ліжко й витягнула свій записник. Сьогодні вона вже виписала нотатки на цю тему з місцевої газети, і здебільшого це для неї було щось нове: як виявили тіло; спроби реанімації (очевидно, Еді довелося зрізати його з дерева садовим секатором й працювати над його безживним тілом, доки не прибула швидка); материне падіння й госпіталізація; коментарі шерифа («зачіпок нема»; «розчарування») протягом наступних тижнів. Також вона записала все, що пам’ятала зі слів Пема — і важливе, і ні. І що більше вона писала, то більше їй пригадувалося: усілякі випадкові обривки, які вона за роки попідхоплювала там і сям. Що Робін помер лише за кілька тижнів до закінчення школи й початку літніх канікул. Що того дня падав дощ. Що в той час навколо траплялися дрібні крадіжки зі зломом, у людей цупили інструменти із сараїв: чи пов’язано це? Що коли Робінове тіло знайшли, у Баптистській церкві саме закінчувалася вечірня служба, а також, що одним із перших людей, які спинилися й допомагали, був лікар Адер — педіатр на пенсії, якому було за вісімдесят і який разом із сім’єю випадково проїжджав додому повз їхній будинок. Що її батько був у полювальному таборі; а священник мусив сідати в машину, їхати туди й шукати його, щоб передати новину.

«Навіть якщо я не знайду того, хто його вбив, — подумала вона, — то принаймні дізнаюся, як це сталося».

Також вона вказала ім’я свого першого підозрюваного. Сам процес написання змусив її усвідомити, як було б легко забути, як важливо відтепер і надалі все записувати, усе, на папері.

Раптом їй сяйнула думка. Де він живе? Гаррієт вискочила з ліжка й збігла до телефонного столика в передньому коридорі. Коли вона віднайшла в довіднику його ім’я — Денні Ретліфф — по спині їй павуком пробігся морозець.

Нормальної адреси вказано не було, лише «Шл. 260». Гаррієт, непевно покусавши губу, набрала номер і з різким подивом ­хапнула повітря, коли слухавку підняли після першого ж гудка (на тлі почувся противний телевізійний брязкіт). Якийсь чоловік гаркнув:

— Ульо!

З грюкотом — ніби зачиняючи кришку скриньки з дияволом — Гаррієт влупила слухавку обома руками.

— Учора ввечері бачив, як мій брат пробує цілувати твою сестру, — сказав Гелі Гаррієт, коли вони сиділи в Еді на задніх сходах. Гелі зайшов забрати її після сніданку.

— Де?

— Біля річки. Я рибу ловив. — Гелі завжди трюхикав до річки з тростиновою жердиною й нещасним відерцем хробаків. Ніхто не складав йому компанію. Так само нікому ніколи не хотілося дрібних лящиків і краппі, яких він ловив, тож Гелі майже завжди їх відпускав. У темряві на самоті — нічну риболовлю він любив найбільше, коли навколо кумкають жаби, а на воді гойдається біла стрічка місячного сяйва — найбільше йому любилося мріяти про те, як вони з Гаррієт живуть окремо вдвох, як дорослі, у маленькій хатинці біля річки. Він смакував цю ідею годинами. З брудними обличчями й листям у волоссі. Розпалюють ватри. Ловлять жаб і болотних черепах. Очі в Гаррієт шалені, спалахують йому зненацька в темряві, наче у дикого кошеняти.

Він здригнувся.

— Треба було тобі приходити до мене вчора, — сказав він. — Я сову бачив.

— А Еллісон що робила? — з недовірою запитала Гаррієт. — Не рибалила ж.

— Нє. Розумієш, — по-змовницьки заговорив він, посуваючись ближче на п’ятій точці, — я почув на березі Пемову машину. Знаєш, як вона гуде, — діловито, відкопиливши губи, він зімітував гул авто, «гап-гап-гап-гап!», — так, що чути аж за кілометр, тому знав, що то він, і подумав, що мама відправила його мене забрати. Я склав свої речі і піднявся вище. Але шукав він не мене. — Гелі реготнув, коротким обізнаним сміхом, який виявився таким вишуканим, що за кілька секунд Гелі його повторив — зі ще більшою втіхою.