Маленький друг

Розділ 5. Червоні рукавички

Наступного ранку Гаррієт прокинулася пізно: усе свербіло, кортіло помитися, а простирадла позабивало піском. Сморід із технічного поверху, кольорові коробки, інкрустовані головками цвяхів, довгі тіні в освітленому коридорі — усе це й багато іншого проникло в сон і химерно змішалося з чорнильними ілюстраціями в її виданні «Ріккі-Тіккі-Таві» з дешевого магазину: схарапуджений Тедді, мангуст, навіть змії передані ловко й чарівно. Унизу сторінки, ніби на останній вставці в книзі казок, борсалася якась бідна зв’язана істота: вона мучилася, вона потребувала допомоги, а якої саме — навіть Гаррієт не могла домислити. Та хоч сама присутність цієї істоти викликала докір, нагадувала про власну несумлінність і несправедливість, Гаррієт було надто гидко їй допомагати, ба навіть дивитися в тому напрямку.

«Ігноруй її, Гаррієт!» — проспівала Еді. Вони з тим священником стояли в кутку її спальні, біля комода, облаштовували знаряддя для тортур, схоже на стоматологічне крісло, у якому з підбитих билець і підголівника їжачилися голки. Гаррієт тривожив здогад, що вони коханці, — так жваво вони обмінювались одне з одним замилуваними поглядами з піднятими бровами; Еді подекуди перевіряла голки тендітними доторками, а священник відступив, лагідно скалячись, схрестивши руки на грудях і сховавши долоні під пахвами…

Коли Гаррієт — зворохоблено — занурилася назад у стоячі води кошмару, Гелі, пробудившись, різко сів на верхньому ліжку, — з такою швидкістю, що аж буцнувся головою об стелю. Не роздумуючи, він перекинув ноги — і мало не впав, бо минулого вечора так страхався, що до нього в ліжко щось може полізти, аж відгвинтив драбинку й кинув її на килим.

Соромливо, ніби в усіх на очах спіткнувся на майданчику, він поправився, зіскочив на підлогу й вийшов зі своєї темної кондиціонованої кімнатки, пройшов до середини коридору, коли йому раптом стрельнуло, наскільки в домі тихо. Гелі прокрався вниз на кухню (навколо нікого, під’їзна доріжка порожня, маминих ключів від автомобіля немає) і насипав собі миску «ґіґл попс», після чого пішов у сімейну кімнату й увімкнув телевізор. Показували ігрове шоу. Він сьорбав пластівці. Хоч молоко було досить холодне, хрусткі камінці дряпали йому піднебіння; дивно, проте вони не мали смаку, навіть не були солодкими.

Від тиші в будинку Гелі взяв неспокій. Йому згадався один жахливий ранок, після того як він зі старшим кузеном Тоддом у заміському клубі були поцупили з паперового пакета на передньому сидінні чийогось незамкненого «лінкольна» пляшку рому й десь половину вицмулили. Поки їхні батьки стояли й теревенили на луау109 біля басейну, покусуючи коктейльні ковбаски на зубочистках, вони з Тоддом вкрали гольф-кар і врізалися ним у сосну, хоча сам Гелі з цього пам’ятав дуже мало: головне, що він пригадував, — це як лежав на боці й котився крутим схилом за полем для гольфу, знов і знов. Пізніше, коли йому заболів шлунок, Тодд порадив йому сходити до бенкетного столу та якомога швидше з’їсти янайбільше коктейльних сосисочок: від цього біль мине. Пізніше Гелі обблював собі коліна на стоянці за чиїмсь «кадилаком», поки Тодд так заходився сміхом, що його зле веснянкувате обличчя стало помідоровим. Хоч Гелі цього й не пам’ятав, він якось дійшов пішки додому й заснув. Коли наступного дня прокинувся, у будинку було порожньо: усі поїхали в Мемфіс без нього, щоб відвезти Тодда з батьками в аеропорт.

То був найдовший день у житті Гелі. Йому довелося годинами тинятися по будинку: на самоті, без діла, силкуючись зібрати докупи події минулого вечора, у тривозі, чи не чекає на нього по приїзді батьків якесь страшне покарання — а саме воно й чекало. Його змусили повернути всі гроші з дня народження, щоб частково оплатити збитки (більшу частину доклали батьки); власникові гольф-кара він мав написати лист із вибаченням. Право перегляду телевізора він утратив, здавалося, навічно. Та найгірше те, що його мама стала вголос загадуватися, де це він навчився красти.

— Найгірше то не сам алкоголь, — вторувала вона його батькові разів із тисячу, — а те, що він його вкрав. — Його батько ці гріхи не розділяв; він поводився так, наче Гелі пограбував банк. Він довгенько майже не розмовляв із Гелі, окрім фразочок на кшталт «передай сіль», навіть не дивився на нього, і відтоді життя в їхньому домі так до кінця й не повернулося до попередньої норми. Звісно ж, Тодд — містер Музичний геній, перший кларнет оркестру у себе в школі в Іллінойсі — усю вину спихнув на нього, як завжди бувало впродовж усього їхнього дитинства під час (на щастя, нечастих) зустрічей.

Зіркова гостя ігрового шоу щойно сказала якесь погане слово (у грі на віршування, де учасникам потрібно було підібрати риму, щоб завершити загадку) … Ведучий запíкав його, те погане слово, противним звуком, схожим на писк собачої іграшки, і помахав на зіркову гостю пальцем, а та прикрила рота долонею й закотила очі…

Де, в дідька, поділися батьки? Чому вони просто не прийшли додому й не розставили всі крапки над «і»? «Яка нечемна!» — сміючись, насварив ведучий. Інший учасник-знаменитість відкинувся в себе в кріслі й задоволено аплодував.

Гелі спробував викинути з голови думки про минулий вечір. Ті спогади затуманювали й паскудили ранок, ніби посмак страшного сну; він спробував запевнити себе, що не вчинив нічого поганого, не зовсім, нічию власність не пошкодив, нікого не скривдив і нічого чужого не взяв. Так, змія — але ж вони насправді її не вкрали, вона досі під будинком. І так, він випустив інших змій, то й що? Це ж Міссісіпі: змії й так тут повсюди повзають; хто помітить кількох зайвих? Він же просто підняв засувку, одну засувку. Що в цьому такого? Це ж не вкрасти й розбити гольф-кар члена міськради…

Дзень — озвався дзвоник: час для сьогоднішнього вирішального раунду! Учасники — бігаючи очима — стояли й глитали слину перед Великою дошкою: от їм нема чим перейматися, гірко подумав Гелі. Після своєї втечі він не розмовляв із Гаррієт — навіть не знав, чи дісталася вона дому, що теж починало його тривожити. Щойно він пірнув із двору, то кинувся на інший бік вулиці й побіг додому, через огорожі й задні двори, серед гавкоту собак, що в темряві напирав ніби зусібіч.

Коли він, весь розпашілий і засапаний, прокрався через задні двері, то з годинника на плиті зрозумів, що було ще не так і пізно — лише дев’ята. З сімейної кімнати чулося, як батьки дивляться телевізор. Тепер же, вранці, він шкодував, що навіть не зазирнув у ту кімнату, не гукнув «на добраніч» зі сходів, нічого; але тоді йому бракувало сміливості побачитися з ними, тож Гелі боягузливо поквапився в ліжко, не сказавши нікому ані слова.

Йому зовсім не хотілося бачити Гаррієт. Саме її ім’я наганяло йому думки про речі, які б він волів не згадувати. Сімейна кімната: бежевий килим, вельветовий диван, тенісні трофеї в шафці позаду бару з алкоголем — усе це здавалося чужим, небезпечним. Закостеніло, наче йому в спину з дверей зиркав якийсь ворожий спостерігач, Гелі дивився на безтурботних знаменитостей, які радилися щодо загадки, і спробував забути про свої турботи: жодної Гаррієт, жодних змій, жодного неминучого покарання від тата. Жодних жахливих реднеків, які його впізнали, це точно… А що як вони розповіли батькові? Чи навіть гірше — пішли за ним самим? Хтозна, на що здатний псих на кшталт Фариша Ретліффа?

На під’їзну доріжку заїхала машина. Гелі ледь не вереснув. Та коли визирнув з вікна, побачив, що то не Ретліффи — просто його тато. Швидкими судомними рухами він спробував згорбитися, розвалитися й загалом зайняти якусь більш невимушену позу, та не зміг ніяк вмоститися, бо зіщулювався в очікуванні загрюкнутих дверей, батькових кроків, що шпарять по коридору, як завжди, коли він сердиться й серйозно налаштований…

Тремтячи від зусиль, Гелі щосили спробував хоч трохи розслабити м’язи, та не зміг стримати цікавість і настрахано глипнув на батька, який лише вилазив із машини й зовсім не поспішав, чим доводив Гелі до сказу. Він не здавався чимось стривоженим — радше навіть нудився, хоч його вираз обличчя було важко розпізнати через сірі сонцезахисні скельця, прикріплені поверх окулярів.

Не в змозі відірвати погляду, Гелі спостерігав, як батько обходить авто, відчиняє багажник. Під млявим сонячним світлом він виймав покупки й розкладав їх на бетоні: чотирилітрова банка фарби, пластмасові відра, моток зеленого садового шланга.

Гелі якомога тихіше підвівся, відніс миску з-під пластівців на кухню й сполоснув її, після чого піднявся до себе в кімнату й зачинився. Він ліг на нижню койку, втупився в планки вгорі й старався повільніше дихати і менше звертати увагу на своє серцебиття. Перегодом він почув кроки. Батько озвався з-за дверей:

— Гелі?

— Сер?

Чому в мене такий пискливий голос?

— Я, здається, казав вимикати телевізор, коли вже не дивишся?

— Так, сер.

— Вийди, допоможи мені полити мамині рослини. Думав, буде дощ, але вітер розігнав хмари.

Сперечатися Гелі боявся. Мамині квіти він терпіти не міг. Рубі, економка, що працювала в них перед Ессі Лі, навіть не підступала до густих багаторічників, які мама вирощувала на зрізання. «Змії люблять квіти», — завжди казала вона.

Гелі натягнув кеди й вийшов надвір. Сонце вже піднялося високо й припікало. Засліплений, запаморочений від спеки, він стояв на пошерхлій жовтій траві за двадцять-двадцять п’ять метрів від квітника й водив понад ним шлангом, тримаючись віддалік, наскільки дозволяло тіло.

— А велосипед твій де? — запитав батько, повертаючись із гаража.

— Я… — У Гелі похололо на душі. Велосипед його лежав там же, де він його залишив: на розділювальній смузі перед каркасним будинком.

— Я скільки разів маю казати? Не повертайся в цей будинок, доки велосипед не стоятиме в гаражі. Мені вже в печінках сидить нагадувати тобі не лишати його на подвір’ї.

Коли Гаррієт спустилася вниз, щось здавалося неправильним. По кухні в одній зі своїх бавовняних спортивних сукенок, які вона вдягала до церкви, пурхала мама.

— Прошу, — сказала вона, подаючи Гаррієт кілька холодних грінок і склянку молока. Іда — спиною до Гаррієт — підмітала підлогу перед плитою.

— Ми кудись збираємося? — запитала Гаррієт.

— Ні, сонечку… — Хоч голос у мами був радісний, губи були наче злегка напруженими, а через воскову коралову помаду обличчя здавалося крейдовим. — Просто подумала, що сього­дні вранці прокинуся й приготую тобі сніданок. Ти ж не проти?

Гаррієт глянула їй через плече на Іду, яка не обернулася. Вона якось незвично тримала плечі. «Щось сталося з Еді, — ошелешено подумала Гаррієт. — Еді в лікарні…» Та не встигла вона осягнути цю думку, як Іда — не дивлячись на Гаррієт — нахилилася із совком, і дівчинка вражено помітила, що та заплакана.

На неї обвалився весь пережитий за останню добу страх, а разом із ним страх, який вона не насмілювалася означити. Гаррієт боязко запитала:

— Де Еді?

Мама наче розгубилася.

— Вдома, — відповіла вона. — А що?

Грінка була холодна, та Гаррієт її все одно з’їла. Мама сіла за стіл і спостерігала за нею, спершись на лікті й підтримуючи руками підборіддя.

— Смачно? — невдовзі запитала вона.

— Так, мем. — Не розуміючи, що сталось і як діяти, Гаррієт цілком зосередилася на грінці. Тоді мама зітхнула; Гаррієт підняла голову й саме встигла побачити, як вона досить пригнічено підводиться з-за столу й випливає з кухні.

— Ідо? — прошепотіла Гаррієт, тільки-но вони опинилися на самоті.

Іда похитала головою й не сказала нічого. На обличчі в неї не проступало жодних емоцій, але нижні повіки очей ледве втримували великі скляні сльози. Тоді вона підкреслено відвернулася.

Гаррієт стетеріла. Вона вирячилася Іді в спину, на перехрещені лямки фартуха поверх бавовняної сукні. Чулися всілякі дрібні звуки, кришталево-чіткі, небезпечні: гул холодильника, дзижчання мухи над раковиною.

Іда висипала сміття із совка у відро під раковиною, тоді зачинила шафку.

— Пощо ти на мене донесла? — спитала вона, не обертаючись.

— Донесла на тебе?

— Я з тобою все була добра. — Іда тернулася повз неї, поставила совок на місце на підлозі біля водонагрівача, поруч зі шваб­рою й мітлою. — Нащо тобі треба, щоб у мене проблеми були?

— За що донесла? Я нічого не казала!

— Казала, звісно. І знаєш, шо ще? — Гаррієт зіскулилася від прямого погляду червоних очей. — Через тебе ту бідну жінку в хаті містера Клода Галла звільнили. Так, через тебе, — перервала вона вражене затинання Гаррієт. — Містер Клод учора вечором туди поїхав, і ти би чула, як він говорив з тою бідною жінкою, як із псом якимсь. Я всьо чула, і Чарлі Ті так само.

— Я нічого не казала! Я…

— Ти себе послухай! — просичала Іда. — Встидалась би. Казати містерові Клоду, шо та жінка хоче хату їм спалити. А далі шо, вдома хвинтишся і кажеш мамці, шо я тебе зле годую.

— Я на неї не наговорювала! То Гелі!

— За нього не говориться. Я про тебе.

— Але ж я йому сказала не казати! Ми були в нього в кімнаті, а вона почала гупати у двері й кричати…

— Так, а далі ти шо робиш, ідеш додому й доносиш на мене, ти, саме ти. Взлостилася на мене, коли я вчора пішла, бо не хотіла просиджувати після роботи, байки вам оповідати. І не переч.

— Ідо! Ти ж знаєш, як мама все плутає! Я сказала тільки, що…

— А я тобі скажу, чого ти так зробила. Ти злишся й бісишся, шо я тут не сиджу денно й ночно, не жарю курку й не розказую історії, бо маю йти додому й там порати роботу. Після того, як весь день за вами все мию.

Гаррієт вийшла з дому. День був гарячий, вибілений сонцем, безгучний. Вона почувалася так, ніби їй щойно поставили пломбу, у задніх корінних зубах починав зароджуватися сливово-чорний біль, а сама вона виходить через скляні двері на різкий прив’ялий жар стоянки. «Гаррієт, тебе хтось забере?» Так, мем, завжди відповідала Гаррієт рецепціоністці, навіть якщо на неї ніхто не чекав.

З кухні не чулось ані звуку. Віконниці материної кімнати були зачинені. Іду звільнено? Чомусь — дивовижно — це запитання не викликало в неї ні болю, ні тривоги, а лише тупе нерозуміння, ніби вона після уколу новокаїну кусає себе зсередини за щоку, а болю немає.

«Виберу їй помідорів на обід», — подумала Гаррієт і, мружачись від променів, підійшла до Ідиного невеликого городика збоку будинку — неогородженої ділянки площею тринадцять квадратних метрів, яка відчайдушно потребувала прополки. Удома в Іди не було місця для городу. Хоч вона щодня готувала їм канапки з помідорами, більшу частину інших овочів вона забирала додому. Мало не щодня Іда пропонувала Гаррієт за допомогу на городі якесь добре діло — пограти в шашки, розповісти історію, — проте дівчинка завжди відмовлялася: працювати на подвір’ї вона терпіти не могла, не зносила пилюку на долонях, жуків, спеку, колючу щетину кабачкового огудиння, від якої свербіли ноги.

Тепер від цього егоїзму їй стало гидко. Болісним роєм, невтомно шпигаючи, громадилися думки. Іді доводиться весь час багато працювати… не лише тут, а й у себе вдома. А що ж робить Гаррієт?

Трохи помідорів. Їй сподобається. Гаррієт також вибрала кілька солодких перців, одну бамію, товстий чорний баклажан — перший за літо. Брудні овочі вона склала в невелику картонну коробку, а тоді взялася полоти, зціпивши від невдоволення зуби. Овочеві рослини, за винятком самих плодів, через розгонисті габітуси й грубі незугарні листки були схожі на розрослі бур’яни, тож те, у чому вона була непевна, Гаррієт залишила, а повисмикувала лише певне лабузиння: конюшину й кульбабу (легко), а також довгі прутики гумаю, які Іда вміла цікаво складати, так, що коли розмістити їх між губами й по-особливому подмухати, вони видавали неземний пронизливий звук.

Та листки були гострими, і невдовзі від одного з них у неї на основі великого пальця з᾿явився червоний поріз, наче від паперу. Гаррієт, обливаючись потом, осіла на вкриті пилюкою п’яти. Вона мала червоні садівничі рукавиці, дитячого розміру, що Іда минулого літа купила їй у господарському магазині, і Гаррієт стало огидно навіть згадувати про них. Іда й так гроші лопатою не гребе, не кажучи вже щоб вистачало на подарунки; ба більше, Гаррієт настільки не любила городню роботу, що жодного разу їх не надяг­нула. «Тобі не подобаються ті рукавички, шо я тобі дала?» — з певним сумом спитала її Іда одного дня, коли вони сиділи на веранді; Гаррієт заперечила, але Іда лише похитала головою.

«Вони мені подобаються, правда. Я їх одягаю, як іду грати в…»

«Не треба мені казочки розповідати, дитинко. Мені просто жаль, шо ти так ними нехтуєш».

Обличчя Гаррієт паленіло. Червоні рукавички коштували три долари — для бідної Іди це майже оплата за день роботи. Тепер, згадавши про них, вона усвідомила, що червоні рукавички — то єдиний подарунок, який Іда їй будь-коли робила. І вона їх загубила! Як вона могла бути такою недбалою? Довгий час, узимку, вони лежали забуті в оцинкованій балії в сараї, разом із секатором, ножицями для живоплоту й іншими Честеровими інструментами…

Гаррієт облишила прополювання, абияк розкидавши по землі викорчувані стебла, і побігла до сараю. Але в балії рукавичок не було. І на Честеровому верстаку їх не було; не було їх і на полиці з горщиками для квітів і добривами; і за обліпленими бляшанками лаку, шпаклівки й фарби для будинку.

На полицях вона знайшла бадмінтонні ракетки, секатор і ножівку, незліченні подовжувачі, жовту пластикову каску, як у будівельників; ще якісь садові інструменти всіх можливих видів: гілкорізи, ножиці для троянд, садову виделку, граблі, три кельми різних розмірів; рукавиці самого Честера. Ані сліду рукавиць, які їй подарувала Іда. Вона відчувала, як втрачає самовладання. «Честер знає, де вони, — переконала вона себе. — Запитаю в нього». Честер працював у них лише понеділок; решту тижня він мав роботу або десь по селах — полов бур’яни й стриг траву чи порався на цвинтарі, — або на різних халтурах у місті.

Гаррієт важко дихала в курній темряві, сповненій запаху бензину, втупившись у гармидер з інструментів на маслянистій підлозі, і роздумувала, куди податися шукати далі, — бо знайти червоні рукавички вона мусила. «Я мушу, — подумала вона, бігаючи очима по безладу. — Якщо я їх загубила, то помру», — аж раптом прибіг Гелі й просунув голову у двері.

— Гаррієт! — видихнув він, хапаючись за одвірок. — Треба забрати велосипеди!

— Велосипеди? — після спантеличеного мовчання перепитала Гаррієт.

— Вони досі там! Тато помітив, що мого велосипеда нема, а якщо я його загубив, він мене відшмагає! Ходімо!

Гаррієт спробувала зосередитися на велосипедах, але була здатна думати лише про рукавички.

— Я потім піду, — зрештою відповіла вона.

— Ні! Треба вже! Я сам туди йти не буду!

— Ну, то почекай трохи, а я…

— Ні! — лементував Гелі. — Треба йти вже!

— Слухай, мені треба піти помити руки. Можеш усю цю фігню поскладати назад на полицю?

Гелі витріщився на всіяну інструментами підлогу.

— Усе?

— Ти не пам’ятаєш, у мене були такі червоні рукавиці? Вони ще раніше в тій балії лежали.

Гелі дивився на неї боязко, ніби Гаррієт здуріла.

— Садові рукавички. З червоної тканини, з гумкою на зап’ястку.

— Гаррієт, я серйозно. Велосипеди всю ніч пролежали на вулиці. Їх там уже може й не бути.

— Якщо знайдеш, то скажеш мені, добре?

Вона побігла назад до городика й скинула висмикані бур’яни у велику безладну купу. «Нічого страшного, — казала вона собі. — Я потім приберу…» Тоді вхопила коробку з овочами й кинулася до будинку.

На кухні Іди не було. Швидко, без мила, Гаррієт у раковині сполоснула руки від бруду. Тоді понесла коробку у вітальню, де побачила Іду, що сиділа в себе у твідовому кріслі, розвівши коліна й сховавши голову в долонях.

— Ідо? — з острахом озвалася Гаррієт.

Іда Ру закляклим рухом підняла голову. Очі в неї так і були червоні.

— Я… Я тобі дещо принесла, — запинаючись, вимовила Гаррієт. Вона поставила коробку на підлогу Іді під ноги.

Іда отупіло вирячилася на овочі.

— Шо мені робити? — мовила вона й похитала головою. — Де мені йти?

— Якщо хочеш, можеш забрати їх додому, — послужливо сказала Гаррієт. Вона підняла баклажан і показала його Іді.

— Ваша мамка каже, шо я зле всьо роблю. А як мені робити добре, як у неї під саму стелю газет і всілякого дрантя наскладано? — Іда кутиком фартуха витерла очі. — Вона мені платить якісь двадцять доларів на тиждень. І то недогода. Одін у міс Ліббі має тридцять п’ять, а їй не тре ні в такому рейваху робити, ні за двома дітьми глядіти.

Долоні Гаррієт нікчемно звисали по боках. Їй страшенно хотілось обійняти Іду, поцілувати в щоку, впасти їй на коліна й розплакатися — проте якось Ідин голос і напружена неприродна постава змусили її боятися підходити ближче.

— Ваша мамка каже… вона каже, ви вже дорослі, і за вами вже не тре глядіти. Обидві в школі. А після школи самі собі раду дасте.

Їхні очі зустрілися — в Іди червоні й заплакані, у Гаррієт округ­лі й сповнені жаху — і затрималися на мить, яку Гаррієт па­м’ятатиме до самої смерті. Іда відвернулася першою.

— І вона правду каже, — продовжила вона вже впокоренішим тоном. — Еллісон закінчує школу, а ти — тобі вже не тре, аби хтось цілий день сидів удома й дивився за тобою. Всьо одно більший час року ти в школі.

— Я вже сім років у школі!

— Ну, так вона мені й сказала.

Гаррієт кинулася нагору до материної кімнати й без стуку увірвалася всередину. Там вона побачила, що мама сидить збоку на ліжку, а Еллісон поруч на колінах плаче, обличчям втискаючись у покривало. Коли з’явилася Гаррієт, Еллісон підняла голову й звернула на неї такий мученицький погляд, що Гаррієт на мить забула, чому вона тут.

— Ні, тепер ще й ти, — простогнала мама. Говорила вона нерозбірливо, а очі сонно злипалися. — Облиште мене, дівчата. Я хочу хвильку полежати.

— Ти не можеш звільнити Іду.

— Ну, дівчата, Іда мені також подобається, але вона ж працює не задарма, і останнім часом здається, що вона не дуже задоволена.

Це все те, що говорив батько Гаррієт; голос у неї був повільний і механічний, наче вона повторювала завчену промову.

— Ти не можеш її звільнити.

— Ваш батько каже…

— І що? Він тут не живе.

— Ну, дівчата, самі з нею поговоріть. Іда також згодна зі мною, що нікому не до вподоби те, як тут усе склалося.

Запала довга пауза.

— Чому ти сказала Іді, що я на неї донесла? — запитала Гаррієт. — Що ти сказала?

— Поговоримо про це пізніше. — Шарлотта обернулася й ляг­ла на ліжку.

— Ні! Зараз!

— Гаррієт, не хвилюйся, — сказала Шарлотта. Вона заплющила очі. — І ти, Еллісон, не плач, прошу тебе, не треба, я з цим не витримую, — говорила вона, переривчасто затихаючи. — Усе якось буде. Обіцяю…

Кричати, плюватися, дряпатися, кусати: жодна з цих дій не передавала тієї люті, що спалахнула в Гаррієт. Вона вглядалася в незворушне материне обличчя. Груди мирно підіймалися, груди мирно опадали. На верхній губі блищала волога, там, де збляк­ла й потріскалася дрібними зморшками коралова помада; повіки в неї були масні й синцюваті, з глибокими западинами, наче відбитки великих пальців у внутрішніх кутиках.

Гаррієт спустилася вниз, облишаючи Еллісон біля материного ліжка, ляскаючи долонею по поруччі. Іда так і сиділа в кріслі й визирала з вікна, підперши щоку долонею, і коли Гаррієт спинилась у дверях і зажурено подивилася на неї, Іда наче сяяла на тлі свого оточення, як удар безжальної реальності. Вона ніколи не здавалася такою відчутною, такою впевненою, непохитною й дивовижно твердою. Груди під тонкою сірою бавовною бляклої сукні потужно здіймалися з кожним вдихом. Гаррієт імпульсивно подалася до крісла, проте Іда — у якої на щоках досі виблискували сльози — відвернулася й обдарувала Гаррієт поглядом, що змусив її скам’яніти на місці.

Вони довго дивились одна на одну. Ще з дитинства Гаррієт вони грали у витрішки — тоді це була гра, перевірка волі, причина посміятися, та не цього разу; усе було неправильно й жахливо, а коли Гаррієт зрештою з сорому опустила очі, ніхто не сміявся. І в тиші — бо більше нічого було робити — Гаррієт опустила голову й побрела геть, поки лю´бі зажурені очі пропалювали їй спину.

— Що таке? — запитав Гелі, побачивши знетямлений ошелешений вираз обличчя Гаррієт. Він уже збирався задати їй перцю за те, що так затрималася, але побачене натякнуло йому, що вони обоє вскочили у просто величезну халепу — найгіршу халепу в їхньому житті.

— Мама хоче звільнити Іду.

— Жорстко, — несперечливо відповів Гелі.

Гаррієт роззирнулася по землі, силкуючись пригадати, як у неї працювало обличчя й звучав голос, коли все було нормально.

— Давай пізніше велосипеди заберемо, — сказала вона, і її надихнуло те, яким звичним чувся їй власний голос.

— Ні! Тато мене вб’є!

— Скажи йому, що тут залишив.

— Мені не можна його де-небудь залишати. Хтось вкраде… Ти ж мені казала, що сходимо, — відчайдушно благав Гелі. — Давай просто підемо туди разом…

— Гаразд. Але спершу пообіцяй…

— Гаррієт, будь ласка. Я ж поскладав увесь цей непотріб і все, як ти просила.

— Пообіцяй, що сьогодні ще повернешся туди зі мною. По ящик.

— Куди ти його забереш? — запитав заскочений Гелі. — Ми ж не сховаємо його в мене вдома.

Гаррієт піднесла обидві долоні догори: пальці вона не схрестила.

— Добре, — згодився Гелі й сам підняв обидві руки — така завелася в них приватна мова знаків, не менш зобов’язувальна, ніж будь-яка усна обіцянка. Далі він обернувся й кинувся швидко йти, через подвір’я й по вулиці, а Гаррієт тягнулася ззаду.

Тримаючись близько до чагарників і пригинаючись під деревами, вони наблизилися на віддаль метрів з дванадцять від каркасного будинку, коли Гелі вчепився Гаррієт за зап’ясток і кудись показав. З-під буйно розкинутого куща клетри на серединній смузі виблискував довгий хромований штир.

Вони стали обережно підступати. На під’їзній доріжці було порожньо. Біля сусіднього будинку, що належав собаці Панчо та його господарці, стояло біле окружне авто, у якому Гаррієт упізнала машину місіс Дор’є. Щовівторка о третій сорок п’ять цей білий седан повільно підкочував до будинку Ліббі й звідти виходила сама місіс Дор’є, у блакитній уніформі Служби охорони здоров’я, щоб поміряти Ліббі кров’яний тиск: тісно підпомпувати манжет на тоненькій пташиній ручці Ліббі, відрахувати секунди на великому чоловічому годиннику, поки Ліббі (у якої викликало невимовну тривогу все бодай віддалено пов’язане з медициною, хворобами чи лікарями) сиділа, втупившись у стелю, очі за скельцями окулярів у неї заповнювалися слізьми, долоня стискала груди, а вуста тремтіли.

— Ходімо, — закликав Гелі, озираючись через плече.

Гаррієт кивнула на седан.

— Там медсестра, — шепнула вона. — Почекаємо, хай поїде.

Вони чекали за деревом. За кілька хвилин Гелі запитав:

— Чому вона так довго?

— Не знаю, — відповіла Гаррієт, яка й сама дивувалася з такого загаяння; місіс Дор’є мала пацієнтів по всьому округу, і до Ліббі вона заїжджала завжди на якусь хвилинку, ніколи не вдавалася до пустопорожніх балачок і на каву не лишалася.

— Я не буду тут весь день чекати, — прошепотів Гелі, але враз через вулицю відчинилися москітні двері й з-за них вийшла місіс Дор’є в білій шапочці й блакитній уніформі. За нею з’явилася спечена на сонці жінка-янкі в брудних капцях і папужо-зеленому капоті, а на руці в неї сидів Панчо.

— Два доляри за пігулку! — клекотнула вона. — Я в день п’ю пігулок на штирнадцять долярів! Я тому парубку в аптеці казала…

— Медицина дорога, — ввічливо сказала місіс Дор’є й обернулася до виходу; вона була висока й худа, віком близько п’ятдесяти, із сивим пасмом у чорному волоссі й дуже правильною поставою.

— Кажу йому: «Синочку, в мене емфізема! У мене каміння в жовчнім! У мене артрит! У мене…». Та шо з тобою таке, Панчо, — звернулася вона до песика, який у неї в руках скам’янів, нашорошивши обидва гігантські вуха. Хоч Гаррієт і ховалася за деревом, він усе одно ніби бачив її, уп’явшись лемуровими очима. Він вищирився на неї, а тоді взявся зі скаженим запалом гавкати й вириватися з рук.

Жінка луснула його долонею по маківці.

— Стули писок!

Місіс Дор’є трохи зніяковіло засміялася, узяла сумку й спустилася сходами.

— Тоді до наступного вівторка.

— Він весь наполошений, — сказала жінка, продовжуючи боротися з псом. — У нас тут учора ввечорі підглядач був. І до сусідів поліція приїжджала.

— Гарного дня! — Місіс Дор’є зупинилася біля дверцят свого седана. — Ото буває!

Панчо продовжував гавкати на всю горлянку. Коли місіс Дор’є сіла в авто й повільно відкотила, жінка — що вже стояла на тротуарі — знову луснула його, а тоді понесла всередину й грюкнула за собою дверима.

Гелі з Гаррієт ще трохи зачекали, затамувавши подих; а коли впевнилися, що поруч немає машин, то кинулися через вулицю до трав’янистої серединної смуги й попадали на коліна біля велосипедів.

Гаррієт смикнула головою в бік під’їзної доріжки каркасного будинку.

— Там нікого нема. — Камінь на грудях злегка піднявся, і тепер вона почувалася легшою, розважливою й меткою.

Простогнавши, Гелі витягнув велосипед.

— Мені треба дістати звідти ту змію.

Від безпардонності в голосі Гаррієт йому стало її шкода, хоч Гелі й не зрозумів чому. Він підняв велосипед. Гаррієт сиділа на своєму й люто зиркала на нього.

— Ми повернемося, — сказав він, уникаючи її погляду. Заскочив на велосипед, і разом вони ковзнули вулицею.

Гаррієт обігнала й агресивно минула його, підрізавши на розі. Вона поводилася так, наче її щойно віддухопелили, подумав Гелі, дивлячись їй у спину, так вона зігнулася на велосипеді й шалено накручувала педалі вулицею, наче Денніс Піт чи Томмі Скоґз, погані хлопці, які били молодших і самі отримували по макітрі від старших. Може, тому, що вона дівчина — та коли в Гаррієт траплялися приступи цього підлого настрою зірвиголови, це його збуджувало. Так само збуджувала думка про кобру; і хоч йому поки що було незручно пояснювати Гаррієт, що він у будинку випустив на волю з пів десятка гримучників, йому щойно тепер спало на думку, що в каркасному будинку порожньо, і так може протривати якийсь час.

— Як думаєш, вона часто їсть? — сказала Гаррієт, яка згорблено штовхала возик, поки Гелі тягнув його спереду — не дуже швидко, бо в темряві майже неможливо було щось розгледіти. — Може, жабу їй підкинути.

Гелі опустив возик із тротуару на вулицю. Коробку накривав пляжний рушник, який він узяв з дому.

— Я ту штуку ніякими жабами не годуватиму, — відказав він.

Він правильно вгадав, що будинок мормонів стоїть порожнім. То була лише здогадка, не більше: вона ґрунтувалася на переконанні, що особисто він радше ночуватиме замкненим в автомобільному багажнику, ніж у будинку, де на волі повзають гримучники. Гелі досі не розповів Гаррієт, що був учинив, та все одно вдосталь проносився з роздумами про свої дії, щоб підтвердити власну невинуватість. Сам же він зовсім не здогадувався, що саме в ту мить мормони в номері готелю «Святковий» у Солт-Лейк обговорювали з юристом з питань нерухомості, чи можна вважати порушенням контракту присутність в орендованій нерухомості отруйного плазуна.

Гелі сподівався, що ніхто не проїжджатиме й не побачить їх. Вони з Гаррієт мали б бути в кіно. Батько дав їм грошей на квитки. Гаррієт усе пообіддя провела в Гелі вдома, що було зовсім на неї не схоже (зазвичай вона від нього втомлювалася й ішла додому рано, навіть коли Гелі благав залишитися), і вони кілька годин просиділи, схрестивши ноги на підлозі спальні Гелі, бавлячись у блішки110 й стиха перемовляючись про крадену кобру і що вони з нею робитимуть. Коробка була завелика, тож заховати її не було як, що в неї вдома, що в нього. Урешті зійшлися на покинутій естакаді на захід за межами міста, що на вкрай відлюдному відтинку перекривала дорогу межі округу.

Виволокти коробку від динаміту з-під будинку й завантажити її на старий червоний возик Гелі виявилося простіше, ніж вони уявляли; на очі їм не трапилось ані душі. Ніч видалася туманна й спекотна, а в нерухомій далині погуркував грім. З меблів на веранді позабирали подушки, розприскувачі повимикали, а котів загнали досередини.

Далі вони собі тарабанили возика по тротуару. До залізничного вокзалу відкритими тротуарами Гай-стріт було лише два квартали, а що далі вони прямували на схід — ближче до навантажувальних парків і річки — то менше бачили ліхтарів. Високі бур’яни деренчали на занехаяних подвір’ях, позначених табличками «ПРОДАЄТЬСЯ» і «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».

На станції Александрія зупинялося лише два поїзди на день: о 7:14 — поїзд, що прямував з Нового Орлеана до Чикаґо, а о 20:47 він же зупинявся знову дорогою назад, і решту часу станція стояла загалом безлюдна. У маленькій рахітичній касі з крутим гострим дахом і облізлою фарбою не світилося, хоча за годину мав би прийти касир її відчинити. Низка необ’їжджених гравійних доріжок позаду неї з’єднувала маневрові парки з навантажувальними, а навантажувальні з бавовноочисною машиною, тартаком і річкою.

Разом Гелі та Гаррієт спинилися, щоб опустити возик з тротуару на гравій. Гавкали пси — великі, але десь далеко. На південь від вокзалу виднілися вогники тартака, а ще далі — дружні вуличні ліхтарі їхнього ж району. Обернувшись спинами до цих останніх іскор цивілізації, вони рішуче подалися в протилежному напрямку — у зовнішню темряву й широкі плоскі незаселені пустища, які тягнулися на північ, повз мертві навантажувальні парки з відкритими товарняками й порожніми вагонами для бавовни, і далі в бік вузької гравійної стежки, що губилася в чорних соснових лісах.

Гелі з Гаррієт, бувало, гралися на цій віддаленій дорозі, — що вела до покинутого складу бавовни, — проте нечасто. Ліси стоя­ли застиглі й жаскі; навіть у білий день похмура приглушена до тонкої тасьми стежка завжди тонула в темряві під щільним, обплетеним лозою навісом з айлантів, низькорослих амбрових дерев і сосон. Повітря було вологе й тлінне, дзвеніло москітами, а тиша переривалася лише подеколи — наглим тріском кролика в хащах або грубими карканнями невидимих птахів. Кілька років тому тут знайшла прихисток банда в’язнів, що втекли з каторги. Гаррієт із Гелі ще ніколи раніше не бачили в цій пустці жодної живої душі — хіба що раз, дрібного чорного хлопчика в червоних трусах, який, зігнувши коліно, шпурнув у них подачею знизу камінь, після чого, пищачи, пошкандибав назад у підлісок. То була безлюдна місцина, і нікому з них не надто подобалося тут бавитися, хоч ніхто цього відверто не визнавав.

Шини возика гучно хрускотіли по гравію. Хмари мошкари — попри випари засобу відлякування комах, яким вони обприскалися з голови до ніг — витали навколо них на вологій парній галявині. Серед тіней і заходу сонця вдавалося розгледіти лише те, що лежало попереду. Гелі взяв із собою ліхтарик, та опинившись тут, вони вже не вважали доброю думкою ним світити.

Поки йшли, стежина дедалі вужчала й заростала чагарями, стискала обабіч наче парою стін, тож рухатися доводилося вкрай повільно, щораз зупинятися і в густій синявій сутіні відпихати гілки й сучки від обличчя.

— Фух! — видихнув Гелі, що йшов попереду, і що далі вони котили, то гучніше дзуміла мушва, а Гаррієт в обличчя вдарив мокрий гнилий сморід.

— Гидота! — почула вона вигук Гелі.

— Що там? — Тьмарилося, тож вона бачила не далі білих стрічок на спині регбійної футболки Гелі. Тоді захрумтів гравій, бо Гелі підняв передню частину возика й потягнув його різко ліворуч.

— Та що там? — Від смороду забивало памороки.

— Опосум.

На стежці, у рої мух, лежала скулена безформна темна грудка. Проходячи повз, попри сучки й гілки, що дряпали обличчя, Гаррієт відвернула голову вбік.

Вони торували шлях далі, доки металевий гул мух стихнув, а сморід залишися далеко позаду, тоді ненадовго зупинилися відпочити. Гаррієт увімкнула ліхтарик і підняла кутик пляжного рушника, стиснувши його великим і вказівним пальцями. У потоці світла дрібні очі кобри злобливо блискали на неї, змія розкрила пащу й засичала, і ця розтулена щілина жахливо нагадувала посмішку.

— Як вона? — схрипливо запитав Гелі, впираючись долонями в коліна.

— Нормально, — відповіла Гаррієт — і відскочила (аж коло світла скажено ковзнуло по верховітті), коли змія знову кинулася на сітку.

— Що таке?

— Нічого, — сказала Гаррієт. Вона вимкнула ліхтарик. — Їй, певно, не дуже подобається сидіти в коробці. — У тиші голос видавався надміру гучним. — Вона там, мабуть, усе життя прожила. Їм же не дозволяють виповзати звідти погуляти, правда?

Помовчавши кілька секунд, обоє знову, з певною неохотою, пустилися в дорогу.

— Не думаю, що їй заважає спека, — припустила Гаррієт. — Вона з Індії. Там гарячіше, ніж тут.

Гелі старався ступати дуже обережно — наскільки це можливо в темряві. З чорних сосон обабіч хором перекумкувалися деревні жаби, своєю стереофонічною піснею закручуючи коловерть поміж лівим і правим вухами.

Стежка привела на галявину, де стояв вибілений місячним сяйвом до кістяної сірості склад бавовни. Занурені в тінь заглибини завантажувальної платформи, — де вони часто сиділи, бовтаючи ногами й балакаючи, — здавалися чужими, проте на осяяних місяцем дверях ідеально виднілися болотяні мітки від тенісних м’ячів.

Разом вони перенесли возик через кювет. Найгірше вже закінчилося. Дорога межі округу пролягала за сорок п’ять хвилин їзди на велосипеді від будинку Гелі, проте стежка за складом слугувала коротким шляхом. Одразу за нею тягнулись залізничні колії, а далі — десь за хвилину їзди — вона ніби магічним чином виникала на дорозі межі округу, одразу за шосе № 5.

З-за складу виднілися колії. Телеграфні стовпи, обвішані жимолостю, чорніли на тлі заграви фіолетового неба. Гелі озирнувся й під місячним світлом побачив, що Гаррієт нервово роззирається по меч-траві, яка здіймалася їй вище колін.

— Що сталося? — запитав Гелі. — Загубила щось?

— Мене щось вкусило.

Гелі протер рукою спітніле чоло.

— Поїзда ще годину не буде, — сказав він.

Разом вони з бідою підняли возик на колію. Хоч поїзда до Чикаґо справді найближчим часом не очікувалося, обоє знали, що часом тут можуть несподівано проїжджати товарні поїзди. Місцеві товарняки — ті, що зупиняються на вокзалі, — плетуться так повільно, що їх фактично можна перегнати пішки, а от товарні експреси в Новий Орлеан шпарять настільки швидко, що, очікуючи з матір’ю за переїзним шлагбаумом на шосе № 5, Гелі ледве встигав розгледіти слова на вагонах.

Вибравшись із підліска, вони вже рухалися значно швидше, а возик громоподібно підскакував на шпалах. У Гелі заболіли зуби. Возик страшенно гуркотів; і хоч їх ніхто не чув, хлопцеві було страшно, що серед грюкоту й жаб’ячого кумкання вони не розрізнять наближення товарняка, аж доки він їх не накриє. Біжучи, він не відривав погляду від колії, — його трохи загіпнотизувало миготіння тьмяних шпал під ногами й швидкий повторюваний ритм власного дихання, — і щойно почав загадуватися, чи не краще буде сповільнитися й зрештою ввімкнути ліхтарик, як Гаррієт якось перебільшено зітхнула, тож він підняв голову й глибоко вдихнув з полегкістю від вигляду мерехтливого червоного неону віддалік.

На краю шосе, у кучмах бур’янів, вони сховалися за возиком і визирнули на залізничне перехрестя, де виднівся знак «СПИНІТЬСЯ, РОЗДИВІТЬСЯ Й ПРИСЛУХАЙТЕСЯ». Обличчя, наче мжичкою, обдував свіжий і прохолодний легіт. Обернувши погляд ліворуч уздовж шосе, — на південь, у бік дому — можна було вдалині якраз розгледіти знак «Тексако», рожево-зелений неон автокінотеатру «Джамбо». Тут ліхтарі стояли далі один від одного: жодних крамниць, світлофорів чи паркінгів, лише зарослі бур’янами поля й сараї з гофрованого металу.

Поруч, злякавши їх, промайнула машина. Зиркнувши в обидва боки й пересвідчившись, що наступні не підходять, діти чкурнули через колію й далі впоперек тихого шосе. Несучись у темряві вперед у компанії стрибучого возика, вони перетнули коров’яче пасовисько в бік дороги межі округу. У такій глушині, за заміським клубом, ця дорога була майже безлюдна: огороджені вигони, помежовані широкими курними путівцями, гладко вичесаними бульдозерами.

Гелі до обличчя здійнявся різкий дух гною. Лише наступної миті він відчув бридку ковзкість на підошві кросівка. Він зупинився.

— Що таке?

— Чекай, — скрушно відповів він, тягаючи кросівкою по траві. Хоч ліхтарів у такій глушині не було, світла місяця вистачало, щоб розгледіти, де вони перебувають. Паралельно дорозі межі округу тягнулася окрема асфальтобетонова смуга завдовжки метрів зо двадцять — підсобна дорога, будівництво якої спинилося, коли Шосейна комісія вирішила провести Федеральну авто­магістраль по інший бік Гоуми, в обхід Александрії. Крізь здиблений асфальт пробивалася трава. Попереду над межею округу вигиналася покинута естакада.

Разом вони рушили далі. Спершу думали заховати змію в лісі, але спогади про «Дубову галявину» досі були досить яскравими, тож вони не зважилися на те, щоб потемки брести в густі чагарі, пробиваючись через хащі, навпомацки переступаючи трухляві колоди, обважені двадцятикілограмовим ящиком. Також вони розумували, чи не заховати його всередині чи біля якогось зі складів, та навіть покинуті, із забитими фанерою вікнами, були позначені як приватна власність.

Цементна естакада не становила жодної з цих загроз. Із Натчез-стріт до неї легко можна було дістатися коротким шляхом; вона на видному місці перетинала дорогу межі округу, проте рух по ній було перекрито, а сама естакада стояла досить далеко від міста, тож працівники, допитливі старі чи інші діти їм не загрожували.

Естакада була надто нестабільна для проїзду автомобілів, — та й навіть якби витримувала їх, нею не проїхав би жоден транспорт більший за «джип», — але Гаррієт досить легко заштовхала червоний возик заїздом. Обабіч здіймалася цементна підпірна стінка заввишки з метр — за нею досить зручно було б пригнутись у разі наближення машини на дорозі внизу, проте коли Гаррієт підняла голову подивитися, в обох напрямках нічого не світилося. Вдалині широкі низини тонули в темряві, а в напрямку міста виднілися дрібні проблиски світла.

На вершині вітер був сильніший: свіжий, небезпечний, п’янкий. Поверхню дороги й підпірну стінку встеляв попелистий пил. Гелі обтер крейдово-білі долоні об шорти, клацнув ліхтариком і застрибав його променем по закаляному металевому жолобу, заповненому зіжмаканою макулатурою; по перекошеному шлакоблоку; по купі мішків із цементом і скляній пляшці з глизявими останками помаранчевої содової. Учепившись за стінку, Гаррієт схилялася над темною дорогою внизу, наче стояла біля поручнів океанського лайнера. Волосся їй здувало з обличчя, а загалом вона здавалась уже не такою нещасною, якою Гелі бачив її весь день.

Удалині вони почули довгий химерний свист, наче від наближення поїзда.

— Боже, — видихнула Гаррієт, — ще ж не восьма, ні?

У Гелі затремтіли коліна.

— Нє, — відповів він. Йому чувся запаморочливий брязкіт товарних вагонів, які десь у цій дзвінкій темряві торохтіли по колії в бік перехрестя з шосе № 5, дорогою гучнішаючи, й гучнішаючи, й гучнішаючи…

Засвистіло, цього разу вже ближче, і товарняк пронісся стороною з довгим шух, а вони стояли й спостерігали за його рухом по колії, якою менше ніж п’ятнадцять хвилин тому штовхали возик. Відлуння застережного дзвінка суворо вібрувало вдалині. Понад річкою, у пухких хмарах на сході, тіпнулася беззвучна ртутно-синя вена блискавки.

— Треба нам сюди частіше ходити, — запропонувала Гаррієт. Вона дивилася не в небо, а на липкий плин асфальту, що мчав через тунель у них під ногами; і хоч Гелі й стояв у неї за спиною, вона наче й не очікувала, що він її почує, ніби нахилялася над водозливом дамби, в обличчя їй бовтало бризками, а вуха забивав шум води.

Змія гупнулася в коробці, чим налякала обох.

— Добре, — мовила Гаррієт дурнуватим лагідним голосом, — тепер ставимо…

Разом вони підняли коробку й утиснули її між підпірною стіною й мішками з цементом. Гаррієт уклякла на землі серед підстилки із зіжмаканих стаканчиків і сигаретних фільтрів, залишених робітниками, і спробувала висмикнути зі стосу порожній мішок з-під цементу.

— Треба поквапитися, — сказав Гелі. Спека огортала його, наче свербляча мокра ковдра, а в носі лоскотало від цементної пилюки, сіна в полях і зарядженого статичного повітря.

Гаррієт видерла порожній міх, який підхопило й заляскало в нічному повітрі, наче якусь страхітну хоругву з експедиції на місяць. Вона швидко висмикнула його й опустила за цементною барикадою. Гелі став на коліна поруч. Буцаючись головами, вони натягнули мішок над коробкою зі змією, тоді придавили краї шматками цементу, щоб не знесло вітром.

Що роблять дорослі, загадувався Гелі, у місті, зачинившись у своїх будинках: підбивають баланси чекових книжок, дивляться телевізор, вичісують своїх кокер-спанієлів? Нічний вітер був свіжий, наснажний і самотній; ще ніколи Гелі не почувався так далеко від знаного світу. Як після кораблетрощі на пустельній планеті… лопотіння прапорів, військовий похорон для загиб­лих… власноруч змайстровані хрести в пилюці. А позаду на горизонті — розсіяні вогники інопланетного поселення: ворожого, імовірно противників Федерації. «Тримайся подалі від мешканців, — заговорив у голові суворий голос. — Протилежні дії означатимуть смерть для тебе й дівчини…»

— Тут їй буде нормально, — сказала Гаррієт, підводячись.

— Не пропаде, — погодився Гелі глибоким голосом космічного командира.

— Зміям не треба їсти щодня. Я лиш сподіваюся, що перед тим як вирушати, вона добре попила.

Спалахнула блискавка — цього разу яскрава, з різким тріском. Майже миттєво прокотився грім.

— Давай повернемося довгим шляхом, — запропонував Гелі, прибираючи волосся з очей. — Уздовж дороги.

— Чому? Поїзда з Чикаго ще довго не буде, — уточнила вона, коли він не відповів.

Гелі стривожила напруга в її погляді.

— Він за пів години буде проїжджати.

— Встигнемо.

— Роби як знаєш, — відповів Гелі й утішився з того, що голос його прозвучав твердіше, ніж він почувався. — Я піду дорогою.

Мовчання.

— А з возиком що зробиш? — запитала вона.

Гелі замислився.

— Певно, лишу тут.

— На видноті?

— А яка різниця? Я ним і так не бавлюся.

— Хтось може його знайти.

— Сюди ніхто не ходить.

Вони збігли цементним заїздом — було весело, вітер розвівав волосся — і за інерцією їх віднесло аж на середину темного пасовиська, перш ніж діти засапалися й сповільнилися до бігу підтюпцем.

— Буде дощ, — сказала Гаррієт.

— То й що, — кинув Гелі. Він почувався непереможним: старшим офіцером, планетним завойовником. — Гаррієт, диви, — мовив він, указуючи на вигадливий світний знак, що м’яко горів серед місячного ландшафту нагромадженої глини, надертої на пасовиську навпроти. Можна було прочитати:

«Фамільні гаї»

Домівки майбутнього

— Паршиве, напевно, буде майбутнє, так? — припустив Гелі.

Вони мчали по краю шосе № 5 (Гелі зважав на небезпеки; наскільки він знав, мамі захотілося морозива й вона була попросила тата заїхати в «Джамбо», доки там ще не зачинилося), пригинаючись за ліхтарними стовпами й урнами для сміття. Тільки-но з’явилася можливість, вони звернули на темні бокові вулички й пробралися на площу, до кінотеатру «Куншт».

— Половина кіна вже минула, — повідомила з вікна каси дівчина з лискучим обличчям, дивлячись на них поверх своєї пудрениці.

— Нічого страшного. — Гелі посунув їй під склом два долари й відступив — розмахуючи руками, нервово витанцьовуючи. Зараз просиджувати другу половину фільму про велемовний «фольксваґен»111 — це останнє, чого йому хотілося. Тієї ж миті, як дівчина заклацнула пудреницю й потягнулася по кільце з ключами, щоб вийти й відімкнути їм двері, десь далеко пролунав паровий свисток: на станцію Александрія заїжджав поїзд 20:47, у напрямку Нового Орлеану.

Гелі штурхнув Гаррієт у плече.

— Треба нам якось на нього заскочити й з’їздити в Новий Орлеан. Якось уночі.

Гаррієт відвернулася від нього, склавши руки на грудях, і подивилася вздовж вулиці. Ген-ген рокотав грім. Навпроти від вітру лопотів навіс господарського магазину, а по тротуару носилися й кружляли обрізки паперу.

Гелі підняв очі в небо, підняв долоню. Рівно як дівчина клацну­ла ключем у замку скляних дверей, йому на чоло впала крапля дощу.

— Ґам, вести «транс-ам» зможеш? — запитав Денні. Він був обдовбаний, обдовбаний упень, а баба видавалася кощавою, ніби старий кактус, бо мала на собі червоний квітчастий капот. «Квітчастий, — подумав він собі, витріщаючись на неї зі свого стільця, — червона паперова квітка».

І Ґам — наче кактус — якийсь час стояла овочем, перш ніж охнула й відповіла своїм кощавим голосом:

— Вести не проблема. Вона просто дуже низько до землі посаджена. А я з тим артеритом.

— Ну, я не… — Денні довелося затнутися, передумати й почати заново. — Я можу, як хочеш, відвезти тебе на суд присяжних, але машина від того вищою не стане.

Для його баби все було неправильної висоти. Коли працював пікап, вона нарікала, що в нього кабіна зависока.

— Ой, — лагідно мовила Ґам, — я не проти, аби ти мене відвіз, синочку. Треба ж тобі якось користати з того дорогого навчання їзди на фурах.

Повільно, дуже повільно, впираючись тендітною коричневою лапою Денні об передпліччя, вона прокульгала до машини — подвір’ям з натоптаної землі, де сидів Фариш і розбирав телефонний апарат, і Денні спало на думку (яскравим спалахом, як іноді бувало), що всі його брати, і він із ними, зазирають глибоко у природу речей. Кертіс бачить добро в людях; Юджин бачить присутність Бога у світі й те, що у кожної речі є своя праця й своє належне місце; Денні бачить людські уми й що змушує їх діяти так, як вони діють, а іноді — до цієї думки його змушували наркотики — іноді він навіть трохи заглядає в майбутнє. А Фариш — принаймні до його нещасного випадку — зазирав у речі значно глибше, ніж будь-хто з них. Фариш розуміє силу й приховані можливості; він розуміє принципи діяльності речей — хоч двигунів, хоч тварин у таксидермічному сараї. Та зараз, якщо його щось цікавило, йому потрібно було це розкроїти й розкидати по землі, щоб переконатися, що всередині немає нічого особливого.

Ґам не любила слухати радіо, тож у місто вони їхали в тиші. Денні осягав кожнісінький шматочок металу в бронзовому корпусі авто, які дзижчали всі й водночас.

— Ну шо ж, — безтурботно озвалася вона. — Я від самого початку переживала, шо з тої роботи з фурами нічо не буде.

Денні не відповів. Часи, коли він водив фури, ще до його другого арешту за тяжкий кримінальний злочин, він вважав найщасливішими в житті. Він багато метушився, ночами грав на гітарі, мав непевні надії створити гурт, і їзда на фурі здавалася досить нудною й пересічною, якщо порівняти з майбутнім, яке він собі намислив. Та зараз, озираючись на ті часи — лише кілька років тому, хоча й здавалося, що минуло ціле життя, — він з любов’ю згадував саме дні у фурах, а не ночі в барах.

Ґам зітхнула.

— Певно, й так вийшло на добре, — сказала вона старечим серпанковим голосом. — Ти би так до самої смерті на тій старій фурі їздив.

«Краще вже так, ніж стирчати тут удома», — подумав Денні. Його баба завжди вважала дурістю любити ту роботу. «Денні, не чекай від життя багато, — так вона постійно наговорювала, коли його взяли на роботу в компанію перевезень. — Добре, Денні, як ти нічого не чекаєш, бо так не розчаруєшся». То був головний урок, який вона втовкмачила в голови своїм онукам: нічого особливого не очікувати від світу. Світ — прикре місце, де або ти, або тебе (ще одна її улюблена приказка). Якщо хтось із її хлопців забагато очікує або зависоко стрибає, їхні надії попадають і розіб’ються. Та з погляду Денні це не було якимсь особ­ливим уроком.

— Я так і казала Рікі Лі. — Самовдоволено складені на колінах руки були вкриті струпами, болячками й атрофованими чорними венами. — Він як дістав ту баскетбольну стипендію в Дельтівському, то мусів, крім навчання і спортивних тренувань, ще й працювати ночами, просто аби за книжки платити. Я казала: «Рікі, мені лиш прикро, шо тобі так багато гарувати треба, більше, ніж другим. Просто, аби купа багатеньких дітей, у яких всього більше, ніж у тебе, просто стояли й сміялися з тебе».

— Так, — промимрив Денні, коли зрозумів, що баба очікувала, що він щось має сказати. Рікі Лі так і не погодився на стипендію; Ґам із Фаришем між собою вдосталь з нього посміялися, тож він відмовився. І де тепер Рікі? У тюрмі.

— Стільки всього. Ходити вчитися, а вночі робити. Лиш аби м’яча кидати.

Денні зарікся, що завтра Ґам поїде в суд сама.

Того ранку Гаррієт прокинулась і якийсь час дивилася в стелю, перш ніж згадала, де вона. Вона сіла — знову проспала в одязі, з брудними ногами — і спустилася вниз.

Іда Ру на подвір’ї розвішувала прання. Гаррієт стояла й дивилася на неї. Їй спало на думку сходити у ванну — без запрошень, — щоб зробити Іді приємно, але дівчинка передумала: якщо об’явитися невмитою, у заквецяному вчорашньому одязі, Іді точно стане очевидно, наскільки важливо, щоб вона залишилася. Мугикаючи з повним ротом прищіпок, Іда потягнулася в кошик. Вона не здавалась ні стривоженою, ні зажуреною, лише зайнятою.

— Тебе звільнено? — уважно спостерігаючи за нею, запитала Гаррієт.

Іда стрепенулася; тоді вийняла з рота прищіпки.

— І тобі добрий ранок, Гаррієт! — заговорила вона з перебільшено байдужою радістю, від якої Гаррієт занепала духом. — Ну й бруднуля ти. Іди вмиватися.

— Тебе звільнено?

— Нє, мене не звільнено. Я вирішила, — сказала Іда, повертаючись до своєї роботи, — вирішила сама переїхати в Геттізберґ і жити там зі своєю донькою.

Угорі цвірінькали горобці. Іда з гучним ляскотом тріпнула мокрим напірником і пришпилила його до шворки.

— Я так вирішила, — повторила вона. — Уже пора.

У Гаррієт пересохло в роті.

— А Геттізберґ це далеко? — запитала вона, хоч і без того знала, що він біля узбережжя Затоки — за сотні кілометрів звідси.

— Дуже далеко. Аж там, де оті старі сосни з довгими голоч­ками ростуть! Я вам більше не потрібна, — сказала Іда — спокійно, ніби повідомляла Гаррієт, що їй більше не треба десерту чи кока-коли. — Я заміж вийшла лиш як трохи більше за тебе років мала. І дитину.

Гаррієт це шокувало й образило. Вона терпіти не могла дітей — Іда дуже добре знала наскільки.

— Та, мем. — Іда безпристрасно пристебнула до шворки ще одну сорочку. — Усьо міняється. Я, як вийшла за Чарлі Ті, мала лиш п’ятнайцять років. Скоро і ти вийдеш заміж.

Сперечатися з нею сенсу не було.

— Чарлі Ті їде з тобою?

— Н’аякже.

— А він хоче?

— Думаю, так.

— І що там буде?

— З ким, зі мною чи з Чарлі?

— З тобою.

— Не знаю. Буду в когось робити, напевно. Буду сидіти з другими дітьми, може, зовсім немовлятами.

Сама думка, щоб Іда — Іда! — покинула її заради якогось заслиненого дітвака!

— І коли виїжджаєте? — холодно запитала вона в Іди.

— На другий тиждень.

Більше не було що казати. З Ідиного поводження стало ясно, що подальші обговорення її не цікавлять. Гаррієт підвелась і якийсь час спостерігала за нею, — як вона нахиляється до кошика, вішає одяг, знову хилиться до кошика, — а тоді вирушила геть подвір’ям, під нереальними порожніми променями сонця. Коли вона зайшла в будинок, мама — стривожено ширяючи в тій своїй нічній сорочці Блакитної феї — зацяпотіла слідом і спробувала її поцілувати, але Гаррієт викрутилася й кинулася через задні двері.

— Гаррієт? Що сталося, сонечку? — жалібно гукнула мати їй у спину. — Ти ніби зла на мене?.. Гаррієт?

Іда провела Гаррієт недовірливим поглядом, коли та пронес­лася повз неї; вона вийняла з рота прищіпки.

— Тебе мамка кличе, — мовила вона голосом, від якого Гаррієт зазвичай німіла на місці.

— Я вже можу тебе не слухати, — не спиняючись, відповіла Гаррієт.

— Якщо твоя мама хоче відпустити Іду, — сказала Еді, — я не можу втручатися.

Гаррієт марно спробувала перехопити погляд Еді.

— Чому ні? — зрештою запитала вона, і — коли Еді повернулася до свого записника й олівця: — Чому ні, Еді?

— Бо я не можу, — відповіла Еді, намагаючись вирішити, що спакувати у свою подорож у Чарльстон. Сині бальні туфлі були найзручніші, але до пастельних літніх костюмів вони личили зов­сім не так, як човники. Також її трохи роздратувало, що Шарлотта не порадилася з нею стосовно такого важливого рішення, як звільняти чи залишати служницю.

Перегодя Гаррієт продовжила:

— Але чому ти не можеш втрутитися?

Еді відклала олівець.

— Гаррієт, це не моя справа.

— Справа?

— Зі мною не радилися. Дитинко, але ти не переживай, — сказала Еді, уже звеселішавши, підвелася, щоб налити собі ще чашку кави, й поклала Гаррієт на плече байдужу руку. — Усе вийде на краще! От побачиш!

Втішившись, що з усім вдалося так легко розібратися, Еді знову сіла з кавою й після, як їй здавалося, мирної паузи мовила:

— От я б справді хотіла собі в подорож якийсь із тих гарних швидкосохнучих костюмів. Ті, що в мене є, вже зносилися, а льон для поїздок непрактичний. Звісно, можна повісити чохол з одягом ззаду в машині… — Дивилася вона не на Гаррієт, а кудись їй над маківкою; і знову занурилася в роздуми, не звертаючи уваги на розчервоніле обличчя й ворожий провокативний позирк онуки.

За кілька секунд — в Еді вони були сповнені думок — на задній веранді рипнули сходинки.

— Агов! — Через москітні двері зазирнула чиясь темна постать — вона прикривала долонею чоло. — Едіт?

— О, ну маєш! — скрикнув інший голос, благенький і радісний. — Чи не Гаррієт там із тобою?

Перш ніж Еді підвелася з-за столу, Гаррієт підскочила й прожогом кинулася до задніх дверей — повз Тет, до Ліббі на веранді.

— А де Аделаїда? — запитала Еді в Тет, яка через плече усміхалася до Гаррієт.

Тет закотила очі.

— Захотіла заїхати в крамницю по банку «Санки»112.

— Ох йой, — дещо приглушеним голосом видихнула Ліббі на задній веранді. — Гаррієт, божечки! Яке ж радісне вітання…

— Гаррієт, — різко осікла Еді, — не вішайся на Ліббі.

Вона чекала й слухала. З веранди почулися слова Ліббі:

— З тобою справді все добре, ангелику мій?

— Святі небеса, — мовила Тетті, — дитина що, плаче?

— Ліббі, скільки ти платиш Одін на тиждень?

— Боже правий! Звідки в тебе такі запитання?

Еді підвелася й підступила до москітних дверей.

— Гаррієт, це тебе не стосується, — відрізала вона. — Заходьте всередину.

— Ой, та Гаррієт мені не докучає, — сказала Ліббі, звільнила руку, поправила окуляри й задивилася на Гаррієт з невинним довірливим зачудуванням.

— Твоя бабуся має на увазі… — озвалася Тет, слідом за Еді виступаючи на веранду — з дитинства її роллю було дипломатично перефразовувати гострі судження й циркуляри сестри, — вона має на увазі, Гаррієт, що неввічливо питати людей про гроші.

— Та нічого страшного, — уперто повторювала Ліббі. — Гаррієт, я плачу Одін тридцять п’ять доларів на тиждень.

— Мама платить Іді лише двадцять. Це ж неправильно.

— Що ж, — заговорила Ліббі, кліпаючи після очевидно спантеличеного мовчання, — я не знаю. Твоя мама не робить нічого поганого, але…

Еді — налаштована не марнувати ранок на обговорення звільненої економки — втрутилася:

— Маєш гарну зачіску, Ліб. Скажіть? Хто тобі її зробив?

— Міс Раян, — відповіла Ліббі, схвильовано піднесла долоню й затримала біля скроні.

— Ми вже всі такі сивочолі, — ласкаво мовила Тетті, — одну від одної не відрізниш.

— А вам як зачіска Ліббі? — суворо перепитала Еді. — Гаррієт, що скажеш?

Гаррієт, що от-от мала розплакатися, сердито відвернулася.

— Знаю одну дівчинку, яка могла стати так, що сама себе підстригала, — жартома поділилася Тет. — Гаррієт, мама тебе досі відправляє в перукарню чи ходиш у салон краси?

— Я гадаю, містер Ліберті так само може стригти й брати вполовину меншу оплату, — сказала Еді. — Тет, треба було сказати Аделаїді не заїжджати в крамницю. Я говорила, що маю трохи гарячого шоколаду в тих окремих згорточках, що я їй спакувала.

— Едіт, я їй так і сказала, а вона відповіла, що цукру їй не можна.

Едіт пустотливо подалася назад на знак фальшивого поди­вування.

— Чому це? Вона вже і від цукру шаліє? — Віднедавна Аделаїда припинила пити каву, посилаючись на цю причину.

— Якщо їй хочеться «Санки», не бачу причин їй відмовляти.

Еді пирхнула.

— І я не бачу. Хто-хто, а я точно не хочу, щоб Аделаїда шаліла.

— Що? Що за розмови про якийсь шал? — стурбовано запитала Ліббі.

— О, а ти не знаєш? Аделаїді не можна каву. Бо від кави вона шаліє. — Аделаїда узялася говорити так лише нещодавно, відколи її глупувата компаньйонка по хору місіс Піткок почала стверджувати те саме.

— Ну, я й сама люблю іноді хильнути «Санки», — зізналася Тет. — Але я не те щоб мушу пити лише її. Можу й преспокійно обійтися.

— Та ми ж не в Бельгійське Конґо зібралися! Ту «Санку» і в Чарльстоні продають, навіщо їй цілу банку тягнути собі у валізу!

— Не бачу тут нічого такого. Якщо сама береш гарячий шоколад. Собі.

— Едіт, ти ж знаєш, як рано Адді прокидається, — схвильовано втрутилася Ліббі, — от вона й боїться, що до сьомої-восьмої обслуговування номерів ще не працюватиме…

— Тому я й спакувала цей добрий гарячий шоколад! Від чашки гарячого шоколаду Аделаїді анічогісінько не станеться.

— Мені однаково, що пити, але гарячий шоколад звучить страшенно смачно! Ви тільки подумайте, — сказала Ліббі, сплеснувши в долоні й обернувшись до Гаррієт. — За тиждень ми вже будемо в Південній Кароліні. Мені так цікаво!

— Так, — втішено погодилася Тет. — А у твоєї бабусі виникла страшенно мудра ідея самотужки нас усіх туди повезти.

— Не знаю, чи така вже мудра, але сподіваюся, що відвезу нас туди й заберу всіх укупі.

— Ліббі, Іда Ру звільнилася, — з горопашним поспіхом повідомила Гаррієт, — вона їде з міста…

— Звільнилася? — перепитала Ліббі, бо мала проблеми зі слухом; вона благально подивилася на Едіт, яка зазвичай розмовляла гучніше й чіткіше за більшість. — Боюся, Гаррієт, тобі треба говорити трохи повільніше.

— Вона про Іду Ру, яка в них працює, — пояснила Еді, складаючи руки на грудях. — Та від них іде, а Гаррієт із цього приводу сумує. Я вже їй сказала, що все міняється, люди рухаються далі, так уже повелося у світі.

Ліббі перемінилася в обличчі. Вона подивилася на Гаррієт зі щирим співчуттям.

— Ой, це так прикро, — сказала Тет. — Я розумію, сонечку, ти сумуватимеш за Ідою, знаю, вона з вами так довго пробула.

— Ох, — зітхнула Ліббі, — але ж дитина любить Іду! Ти ж любиш Іду, правда, золотко, — звернулася вона до Гаррієт, — так, як я люблю Одін.

Тет з Еді перезирнулися й позакочували очі, а тоді Еді сказала:

— Ліб, ти аж занадто любиш Одін. — Лінощі Одін були давнім-­предавнім предметом жартів серед сестер Ліббі; вона просиджувала в домі, начебто хворіла, а Ліббі носила їй прохолодні напої й сама мила посуд.

— Але Одін прожила зі мною вже п’ятдесят років, — стала в захисну позицію Ліббі. — Вона мені як рідна. Боже правий, та вона зі мною була ще в Напасті, і здоров’я в неї не надто добре.

— Ліббі, вона тобою користується, — заявила Тет.

— Дорога моя, — мовила Ліббі, яка вже трохи порожевіла на обличчі, — я тобі так скажу: коли я того разу їздила на природу і злягла з пневмонією, Одін мене винесла з будинку. Винесла! На спині! Від самої Напасті аж до Чиппоукзу!

Еді стиха сказала на це:

— Ну, тепер же з неї користі небагато.

Ліббі тихенько обернулася й довго дивилася на Гаррієт, а погляд мокрих очей у неї був твердий і милосердний.

— Жахливо бути дитиною, — відверто мовила вона, — і пов­ністю підкорятися іншим людям.

— Просто почекай, поки виростеш, — заохотила Тетті, обвиваючи рукою плече Гаррієт. — Матимеш свій будинок, і Іда Ру зможе жити з тобою. Як тобі таке?

— Маячня, — відрізала Еді. — Вона швидко про це забуде. Служниці приходять і йдуть…

— Я її ніколи не забуду! — заверещала Гаррієт, нагнавши ляку на всіх присутніх.

Перш ніж хтось щось сказав, вона скинула руку Тетті з плеча, обернулася й побігла геть. Еді покірно підняла брови, мовляв: «з оцим мені довелося мати справу весь ранок».

— Боже ж мій! — зрештою вигукнула Тет, проводячи долонею по чолу.

— Правду кажучи, — мовила Еді, — я думаю, що Шарлотта чинить необдумано, але мені вже обридло щось доводити.

— Едіт, ти завжди все для Шарлотти робила.

— Так, робила. Тому вона й не знає, як хоч щось робити для себе. Думаю, їй уже давно пора почати брати на себе більшу відповідальність.

— А що дівчата? — спитала Ліббі. — Думаєте, з ними все буде добре?

— Ліббі, на тобі була вся Напасть, і тато, і всі ми, коли ти була зовсім трохи старша за неї, — сказала Еді, киваючи в напрямку, у якому зникла Гаррієт.

— Твоя правда. Але ці діти не такі, якими були ми, Едіт. Вони чутливіші.

— Якби ми були чутливішими, то б ролі не відіграло. У нас не було вибору.

— Що коїться з тією дитиною? — обурилася, ступаючи на веранду, Аделаїда — припудрена й напомаджена, зі свіжонакрученим волоссям. — Побачила, як вона неслася по вулиці, наче блискавка, брудна, як те порося. І навіть не заговорила до мене.

— Ходімо всередину, — запросила Еді; бо ранок уже спе­котнішав. — У мене кавник готовий. Для тих, кому можна каву, звісно.

— Мамо моя, — озвалася Аделаїда, милуючись рядом трояндово-рожевих лілій, — а вони цвітуть нівроку!

— Ті зефірні лілії? Я їх знадвору перенесла. Викопала посеред зими, пересадила в горщики, і на наступне літо проросла лише одна.

— А зараз які, дивіться! — Аделаїда схилилася до квітів.

— Мама їх називала, — пригадала Ліббі, зазираючи через поруччя веранди, — мама їх називала рожеві дощові лілії.

— Насправді вони зефірними називаються.

— А мама їх рожевими дощовими називала. Ми їх покладали в неї на похороні, і туберозу ще. Коли вона померла, така спека стояла…

— Я йду всередину, — перервала Еді. — У мене зараз тепловий удар буде, тож сидітиму всередині й питиму каву, а ви приходьте, як захочете.

— А неважко буде мені чайничок води закип’ятити? — запитала Аделаїда. — Мені не можна кави, я від неї…

— Шалієш? — звела на неї брови Еді. — Ну, Аделаїдо, якою-якою, а шаленою ти нам точно не потрібна.

Хоч Гелі об’їхав велосипедом весь район, Гаррієт ніде не вдалося знайти. Дивна атмосфера в неї вдома (дивна навіть за її мірками) навівала тривогу. До дверей ніхто не підійшов. Гелі просто зайшов усередину й побачив, що Еллісон плаче за кухонним столом, а Іда метушиться навколо й миє підлогу так, наче не бачить і не чує цього. Жодна з них не сказала ані слова. Від цієї картини в нього повиступали сироти.

Він спробував податись у бібліотеку. Щойно прочинив скляні двері, його вдарило протягом штучно охолодженого повітря — у бібліотеці завжди було свіжо, що взимку, що влітку. Місіс Фосет крутнулася в себе в кріслі за робочим столом і помахала йому, забряжчавши браслетами.

Гелі помахав у відповідь, і — перш ніж вона його схопила за шкірку й спробувала зареєструвати на літню програму читання — якомога швидше, наскільки дозволяла ввічливість, вирушив у довідкову кімнату. Гаррієт сиділа під портретом Томаса Джефферсона, спершись ліктями на стіл. Перед нею лежала найбільша книжка, яку він бачив у житті.

— Привіт, — мовив він, всідаючись на крісло біля неї. Він був такий збуджений, що ледве міг розмовляти тихо. — Вгадай що. Машина Денні Ретліффа зараз стоїть перед будівлею суду.

Погляд його впав на ту величезну книжку, — яка, як він тепер побачив, виявилася книжкою зшитих газет, — і Гелі злякався, побачивши на пожовтілій шпальті кошмарну зернисту фотографію матері Гаррієт перед їхнім домом із розтуленим ротом і розпатланим волоссям. «ТРАГЕДІЯ В ДЕНЬ МАТЕРІ» — було написано в заголовку. На передньому плані розмита постать чоловіка заносила носилки в, начебто, машину швидкої допомоги, проте точно сказати було важко.

— Чуєш, — сказав він — на повний голос, вдоволений собою, — це ж твій будинок.

Гаррієт згорнула книжку; вона вказала на табличку з написом «Не розмовляти».

— Ходім, — шепнув Гелі й показав їй, щоб пішла слідом. — Без зайвих слів Гаррієт відштовхнулася в кріслі й рушила за ним.

Гелі з Гаррієт вийшли на тротуар, у жар і сліпуче проміння.

— Слухай, то машина Денні Ретліффа, я точно знаю, — сказав Гелі, прикриваючи очі долонею. — Такий «транс ам» у місті лише один. Якби він стояв не прямо перед судом, я б знаєш, що зробив? Я б йому під шину шмат скла підставив.

Гаррієт подумала про Іду Ру й Еллісон: обидві зараз удома, за затягнутими шторами дивляться свою дурну мильну оперу з привидами й вампірами.

— Ходімо візьмемо ту змію й підкинемо йому в машину, — випалила вона.

— Та яке, — відповів Гелі, зненацька охолонувши. — Ми ж не привеземо її звідти назад на возику. Усі ж побачать.

— А який сенс було її красти? — гірко сказала Гаррієт. — Якщо не змусимо її його вкусити.

Якийсь час вони стояли на східцях бібліотеки мовчки. Зрештою Гаррієт зітхнула й сказала:

— Я вертаюся всередину.

— Чекай!

Вона обернулася.

— Я от що придумав. — Він не надумав нічого, але відчував потребу сказати бодай щось, щоб зберегти ім’я. — Я придумав… У «транс ама» є Т-верх. Дах, що відкривається, — додав він, побачивши відсутній вираз обличчя Гаррієт. — Ставлю мільйон доларів, що додому він їздить дорогою межі округу. Усі ті селюки живуть в тому напрямку, біля річки.

— Так, він точно живе там, — підтвердила Гаррієт. — Я перевіряла в телефонному довіднику.

— Ну от, чудово. Бо змія вже й так на естакаді.

Гаррієт зневажливо скривилася.

— Ну? — мовив Гелі. — Ти хіба не бачила вчора в новинах про дітей у Мемфісі, що кидаються з естакади камінням на машини?

Гаррієт насупила брови. У неї вдома ніхто новини не дивився.

— Там цілий великий сюжет був. Двоє людей загинуло. Ви­йшов якийсь чоловік з поліції і сказав: якщо бачите, що на вас згори дивляться діти, перелаштовуйтеся на іншу смугу. Та ходім, — заохотив він, з надією підштовхнувши її стопу носком своєї кросівки. — Ти ж і так нічого не робиш. Можна принаймні піти перевірити, як там змія. Я б ще раз на неї подивився. Ти ні? Де твій велосипед?

— Я пішки прийшла.

— Нічого. Застрибуй на кермо. Я тебе повезу, якщо ти повезеш мене назад.

Життя без Іди. Якби Іди не існувало, думала Гаррієт, — вона сиділа, схрестивши ноги, на вибіленій сонцем естакаді, — тоді б я не почувалася зараз так паршиво. Мені лише треба вдавати, що я ніколи її й не знала. Легко.

Бо коли Іда піде, сам дім не зміниться. Сліди її присутності зав­жди були незначні. Була пляшка темного сиропу «Кейро», який вона тримала в коморі й поливала ним коржики; був червоний пластмасовий стакан для пиття, який вона літніми ранками наповнювала льодом і носилася з ним цілий день, попиваючи (батьки не хотіли, щоб Іда пила зі звичайного скляного посуду; Гаррієт було соромно про це навіть думати). Був фартух, який Іда тримала на задній веранді; були бляшанки з-під нюхального тютюну, наповнені помідорними зернятами, і була овочева грядка біля будинку.

І це й усе. Іда працювала в них удома все життя Гаррієт. Та коли ця дрібка Ідиних пожитків зникне, — пластмасовий стакан, бляшан­ки з-під тютюну, пляшка сиропу — то не залишиться й сліду, що вона там узагалі була. Від цього усвідомлення Гаррієт непомірно погіршало. Їй уявилася покинута овочева грядка, вся в бур’янах.

«Я про неї подбаю, — веліла вона собі. — Замовлю насіння з останньої сторінки журналу». Вона уявила, як у солом’яному капелюсі й садовому халаті, як той коричневий в Еді, щосили натискає на заступ лопати. Еді вирощує квіти: не можуть же овочі суттєво відрізнятися? Еді б розповіла їй, як цим займатися, вона, мабуть, і втішиться, що Гаррієт зацікавилася чимсь корисним…

У думках зринули червоні рукавички, і від цього її серед спеки накрило неочікуваною потужною хвилею страху, збентеження й порожнечі. Єдиний її подарунок від Іди, і той загубила… Ні, запевнила вона себе, ти знайдеш рукавички, не думай про них зараз, думай про щось інше…

Про що? Про те, як одного дня вона стане відомою, нагородженою преміями ботанікинею. Вона уявила, як сама, наче Джордж Вашингтон Карвер113, у білому лабораторному халаті походжає серед рядів квітів. Вона буде блискучою науковицею, проте й скромною, не братиме грошей за свої численні геніальні відкриття.

Удень з естакади все бачилося по-іншому. Пасовиська були не зелені, а зсохлі й брунатні, з курними червоними ділянками в місцях, де худоба витоптала все впень. Уздовж огорож із колючим дротом буяли пишні зарості жимолості, переплетеної з отруйним плющем. Далі бездоріжня смуга, де не було нічого, нічого окрім якогось кістяка хліва — сірі дошки, іржава бляха, — що стирчав, наче винесені на берег залишки кораблетрощі.

Затінок від складених вежею мішків цементу був напрочуд глибокий і прохолодний — і сам цемент обдавав спину свіжістю. «Усе своє життя, — думала вона, — я пам’ятатиму цей день, як я почуваюся». За пагорбом, за межами видимості монотонно гула якась фермерська техніка. Над ним, наче чорні паперові змії, ширяли три канюки. День, коли вона втратила Іду, назавжди запам’я­тається цими чорними крилами, розпростертими в безхмарному небі над безтінним пасовиськом серед сухого, як скло, повітря.

Гелі сидів навпроти в білій пилюці зі схрещеними ногами, спираючись спиною на підпірну стінку, й читав комікс, де на обкладинці по цвинтарю навкарачки повз в’язень у смугастому костюмі. Хлопчик мало не засинав, хоча якийсь час (десь годину) мужньо стежив навколішки, сичачи ш-ш-ш! ш-ш-ш! щоразу, як проїжджала вантажівка.

З певними зусиллями Гаррієт повернулася думками до овочевої грядки. Це буде найгарніший палісадник на світі, з фруктовими деревами, декоративним живоплотом і розсадженими візерунками з капусти: зрештою, він займе все подвір’я, і подвір’я місіс Фонтейн також. Проїжджі зупинятимуться й проситимуть їх по ньому поводити. Меморіальні сади Іди Ру Браунлі… ні, не меморіальні, похапцем подумала вона, бо звучало так, ніби Іда померла.

Вкрай несподівано один із канюків упав; двоє інших кинулися за ним, ніби за посмиком однієї нитки повітряного змія, униз, щоб поглинути хай яку там пошматовану мишу-полівку чи розчавленого трактором бабака. Здалеку наближалася машина, яку неможливо було роздивитись у тремкому повітрі. Гаррієт обома долонями прикрилася від сонця. За мить вона гукнула:

— Гелі!

Комікс із лопотом полетів.

— Упевнена? — запитав він, підводячись, щоб глянути.

Вона вже двічі тривожила його помилково.

— Це він, — сказала вона, впала навкарачки й відповзла по білій пилюці до протилежної стінки, де на чотирьох мішках цементу стояла коробка.

Гелі примружився на дорогу. Вдалині, у брижах із бензинових вихлопів і пилу, мерехтіло авто. Схоже, воно наближалося недостатньо швидко, як на «транс ам», але тільки-но він зібрався про це сказати, як на машину впав промінь сонця й відбився від капота, міцної металевої бронзи. Крізь тремкий міраж спеки пробилася агресивна решітка: блискуча, акуломорда, безперечна.

Він пригнувся за стінкою (Ретліффи носять із собою зброю; він про це чомусь не згадував до цієї миті) і поповз їй на до­помогу. Разом вони перекинули коробку на бік, так щоб сітка дивилася на дорогу. Ще на першій фальшивій тривозі їх було спаралізувало, коли справа дійшла до того, щоб наосліп потягнутися по сітчастій передній стороні й потягнути шпінгалет, і обоє завовтузилися від непорозуміння, коли внизу пронеслася машина; зараз же застібка вже була послаблена, а навпроти неї приготована паличка від фруктового льоду, щоб можна було зсунути шпінгалет, не торкаючись його.

Гелі озирнувся. «Транс ам» прямував до них — тривожно повільно. «Він нас побачив, точно побачив». Але авто не спини­лося. Він нервово підняв погляд на коробку, що стояла їм вище голови.

Гаррієт, задихаючись ніби від астми, озирнулася через плече.

— Гаразд… — мовила вона, — на рахунок три, один, два…

Машина щезла під мостом; Гаррієт штовхнула шпінгалет; і світ перейшов у сповільнений режим, коли вони разом, спільним рухом нахилили коробку. Коли кобра висковзнула й стала звиватися, хвицаючи хвостом, щоб випрямитися, у Гелі в голові одночасно пронеслося кілька думок: головною серед них була, як вони збираються втекти. Чи може він їх наздогнати? Бо ж він точно зупиниться — будь-який дурень би спинився, якби йому на дах машини впала кобра — і кинеться за ними…

Під ногами в них гримотів цемент, коли кобра вибралася з коробки й полетіла в порожнє повітря. Гаррієт підвелася, обома руками вчепилася в поруччя, а обличчя в неї було напружене й злобне, наче в якогось восьмикласника.

— Вогонь, — сказала вона.

Обоє перехилилися через поруччя, щоб подивитися. У Гелі паморочилося в голові. Унизу в просторі корчилася кобра, штовхаючись до асфальту. «Ми промахнулися», — подумав він, дивлячись на порожню дорогу, і тієї ж миті «транс ам» — з відкритим Т-верхом — вигулькнув у них з-під ніг і просто під змією.

Кілька років тому Пем кидав Гелі бейсбольні м’ячі вулицею вниз від дому їхньої бабусі: старого будинку із сучасною прибудовою — переважно зі скла — на окружному бульварі в Мемфісі. «Поцілиш у те вікно, — сказав Пем, — і я тобі мільйон доларів дам». «Домовилися», — відповів Гелі, махнув не роздумуючи, і лусь, ударив по м’ячу, навіть не бачачи його, пустив так далеко, що Пемові аж щелепа відвисла, коли м’яч у повітрі понісся далеко-далеко-далеко, прямим неухильним маршрутом, доки не врізався — бац — просто крізь вікно заскленої тераси й майже на коліна його бабусі, яка розмовляла телефоном (з батьком Гелі, як виявилося). Це був удар один на мільйон, неможливий: у бейсболі Гелі зірок із неба не хапав, він був завжди останнім серед негеїв і незагальмованих дітей, кого брали в команду; ніколи не вибивав м’яч настільки високо, сильно й точно, і битка грякнула на землю, коли він зачудовано спостерігав за чистою рівною дугою, що вигиналася просто в центральну панель тераси…

І суть у тому, що він знав, що розіб’є те вікно, знав тієї ж миті, як відчув, що м’яч твердо вцілив по битці; власними очима бачачи, як м’яч керованою ракетою прискорюється в бік центральної панелі, він не мав часу на жодні відчуття, окрім щонайбадьорішого щастя, і на одну-другу хвилі (просто перед зіткненням зі склом, тією неможливою далекою точкою) Гелі й бейсбольний м’яч стали одним цілим; він відчував, ніби веде його власним розумом, що Господь чомусь вирішив на цю дивну мить надати йому повний ментальний контроль над цим тупим об’єктом, що на максимальній швидкості мчав у бік неминучої цілі, сплеску, тряскоту, банзай…

Попри те, що було далі (сльози, шмагання), це все одно залишилося одним із найприємніших моментів у його житті. І з тією ж невірою — а ще страхом, піднесенням і очманілим витрішкуватим трепетом від усіх невидимих сил усесвіту, що злагодилися й одночасно обрушилися на цю одну неможливу точку — Гелі спостерігав, як півтораметрова кобра нерівно, діагоналлю, влітає у відкритий Т-верх, так що важчий хвіст різко ковзнув усередину «транс ама» й потягнув за собою решту тіла.

Гелі — нездатний стриматися — підскочив, пробив повітря кулаком:

— Є! — Повискуючи й плигаючи, наче демон, він схопив Гаррієт за плече й потрусив ним, а пальцем другої руки тріумфально тицьнув на «транс ам», який з вереском загальмував і відхилився до узбіччя. М’яко, серед хмари куряви, він прокотився на край дороги, хрумтячи гравієм під шинами.

Тоді авто спинилося. Перш ніж бодай хтось із них устиг поворухнутися чи заговорити, дверцята прочинилися, і з машини вивалився не Денні Ретліфф, а якась змарніла мумія: вутла, безстатева, загорнута у відразливий гірчично-жовтий брючний костюм. Вона себе немічно дряпала, шкандибала по дорозі, тоді спинилася й метр-другий прошкутильгала в протилежному напрямку. «Ай-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї-ї», — лементувала вона. Її крики були слабкі й химер­но безкровні, зважаючи на те, що кобра вчепилася істоті в плече: півтора метра довгого чорного тіла, що твердим маятником звисали з капюшона (на якому чітко виднілися зловісні знаки окулярів) й закінчувалися вузьким і моторошно вертлявим чорним хвостом, що збивав громові хмари червоного пилу.

Гаррієт закам’яніла. Хоч вона досить чітко виображувала собі цю мить, чомусь усе відбувалося навпаки, крізь маленький кінець телескопа — віддалені й нелюдські крики, в’ялі, сплющені ефемерним ритуальним жахом рухи. Уже зникла можливість відступити, поскладати іграшки, перекинути шахівницю й почати заново.

Вона обернулася й кинулася тікати. За спиною почувся грюкіт, порив вітру, і вже наступної миті повз неї промайнув велосипед Гелі, заскочив на з’їзд і полетів геть униз на шосе — тепер кожен сам за себе, і Гелі нахилився, наче крилата мавпа з «Чарівника країни Оз», шалено накручуючи педалі.

Гаррієт бігла, серце їй вистрибувало з грудей, слабкі скрики істоти (айї-і-і-і… айї-і-і-і…) безглуздо відлунювали вдалині. Небо ясно й смертельно палило. Геть з узбіччя… тут, уже на траві, повз стовп огорожі зі знаком «Вхід заборонено» і на середину пасовиська… У безодньому сліпучому світлі під естакадою вони намітили й уразили не стільки саму машину, а точку неповернення: час уже став дзеркальцем заднього огляду, минуле неслося навспак до точки щезання. Вона бігом рухатиметься вперед, може, навіть дістанеться дому; але ніколи не повернеться назад — ні на десять хвилин, ні на десять годин, десять років чи днів. І це жорстко, як сказав би Гелі. Жорстко: бо рухатися вона хотіла лише назад, бо минуле — це єдине місце, де їй хотілося бути.

Втішившись, кобра поповзла у високі бур’яни коров’ячого пасовиська, у спеку й рослинність, багато в чому подібну на її батьківщину, геть у казки й легенди міста. В Індії вона полювала на околицях сіл і посівних ділянок (у сутінках заповзала в зерно­сховища, ласувала щурами), тож запопадливо пристосувалася до хлівів, кошниць і сміттярок свого нового дому. Ще багато років по тому фермери, мисливці й п’янички натраплятимуть на цю кобру; різні допитливці пробуватимуть її вполювати, сфотографувати чи вбити; а на її мовчазному самотньому шляху лежатиме багато-пребагато оповідок про таємничі загибелі.

— Чого ти був не з нею? — вимагав відповіді Фариш у почекальні відділення інтенсивної терапії. — От, шо я хочу знати. Я думав, ти відповідальний за то, аби везти її додому.

— Звідки я міг знати, що вона скоріше вийде? Вона мала подзвонити мені в більярдну. Як я о п’ятій повернувся до суду, вона вже поїхала. — «Кинула мене напризволяще», хотілося додати Денні, та він стримався. Йому довелося сходити на автомийку, щоб Сом відвіз його додому.

Фариш зараз дихав дуже гучно — носом, як він це завжди робив, коли от-от мав втратити самовладання.

— Ну то ти мусив там її й чекати.

— Під судом? Надворі в машині? Цілий день?

Фариш лайнувся.

— Самому треба було її забрати, — зронив він, відвертаючись. — Я мав знати, шо шось таке буде.

— Фарише, — почав Денні, але спинився. Не варто нагадувати Фаришу, що тому не можна водити.

— Просто якого чорта ти не повіз її пікапом? — гаркнув Фариш. — От шо мені поясни.

— Вона сказала, шо в пікап їй зависоко лізти. Зависоко, — повторив Денні, коли у Фариша від підозри потемніло обличчя.

— Я почув, — відказав він. Тоді зміряв Денні довгим неприємним поглядом.

Ґам лежала в палаті інтенсивної терапії, під двома крапельницями й із кардіореспіраторним монітором. Її привіз водій вантажівки. Він випадково проїжджав позаду неї й саме встиг побачити дивовижне видовище, де якась бабця шкандибає по шосе, а в плече їй вчепилася королівська кобра. Він зупинився, вискочив і хльоснув гада гнучким двометровим шлангом для зрошення, який дістав із багажника. Коли він збив змію, та шугнула в бур’яни — але лікарів у відділенні невідкладної допомоги він запевнив, що це безперечно була королівська кобра, з розгорнутим капюшоном, ознакою у вигляді окулярів і все таке. Він пояснив, що знає, який вигляд вони мають, з картинки на коробці кульок для пневматичного пістолета.

— То як армадили й бджоли-вбивці, — підкинув ідею водій, присадкуватий чолов’яга з широким розчервонілим радісним обличчям, поки лікар Брідлав гортав розділ з отруйними плазунами у своєму посібнику з внутрішньої медицини. — Приповзають сюди з самого Техасу і тут дичіють.

— Якщо ви не помилилися, — сказав лікар Брідлав, — то вона сюди далі, ніж з Техасу приповзла.

Лікар Брідлав знав місіс Ретліфф з років досвіду роботи у відділенні невідкладної допомоги, де та була частою гостею. Один із молодших парамедиків досить непогано її пародіював: як та хапається за груди й вичавлює з себе вказівки онукам, похитуючись дорогою до карети «швидкої». Історія з коброю звучала наче сім мішків гречаної вовни, проте справді — хай як важко в це вірилося — симптоми літньої жінки відповідали саме укусу кобри, а не якогось місцевого плазуна. Повіки в неї запали; кров’яний тиск знизився; вона нарікала на біль у грудях і утруднене дихання. Місце укусу не надто напухло, якщо порівняти з укусами гримучників. Здавалося, змія вкусила не дуже глибоко. Плічка костюма не дали належно загнати зуби.

Лікар Брідлав умив великі рожеві долоні й відійшов поговорити з групкою онуків, що понуро стовбичили біля відділення інтенсивної терапії.

— У неї симптоми нейротоксичного отруєння, — пояснив він. — Птоз, ускладнене дихання, зниження кров’яного тиску, відсутність локального набряку. Ми уважно стежимо за її станом, оскільки, можливо, доведеться її інтубувати й підключити до апарату ШВЛ.

Онуки — стрепенувшись — дивилися на нього підозріливо, а дитина з ознаками затримки розвитку з ентузіазмом йому помахала.

— Привіт! — сказав хлопчик.

Фариш ступив крок уперед, з чого стало очевидно, що старший тут він.

— Де вона? — Він проштовхнувся повз лікаря. — Дайте мені з нею поговорити.

— Сер. Сер. Боюся, це неможливо. Сер? Я прошу вас негайно повернутися в коридор.

— Де вона? — перепитав Фариш, ошелешено спинившись серед трубок, апаратів і різного пікання.

Містер Брідлав став перед ним.

— Сер, вона спокійно відпочиває. — Зі знанням справи й заручившись допомогою пари санітарів, він відтіснив Фариша назад у коридор. — Її не можна турбувати. Ви для неї зараз нічого зробити не можете. Отам почекальня, де ви можете посидіти. Отам.

Фариш скинув його руку з плеча.

— Чим ви їй там помагаєте? — запитав він так, ніби хай там що вони роблять, цього недостатньо.

Лікар Брідлав повернувся до свого м’якого пояснення про кардіореспіраторний монітор, птоз і відсутність локального набряку. Проте він оминув інформацію, що в лікарні немає антитоксину для отрути кобри, як і можливості його отримати. Останні кілька хвилин у компанії підручника з внутрішньої меди­цини непогано просвітили лікаря Брідлава на тему, яку в медичному університеті вони не проходили. Бо для укусів кобри підійде лише конкретний антитоксин. А його мають у наявності лише найбільші зоопарки й медичні центри, і застосувати його треба протягом кількох годин, інакше це буде намарно. Тож бабця тут сам на сам. Смертельність укусу кобри за підручником становить від десяти до п’ятдесяти відсотків. Доб­рячий діапазон — особливо коли в цифрах не вказано, чи цей відсоток виживання стосується пролікованих, чи непролікованих укусів. Крім того, вона стара, у неї й без зміїного укусу купа своїх болячок. Її медична картка була в два пальці завтовшки. Якби від нього вимагали відповідь про те, чи доживе бабця до ранку — або навіть до наступної години — лікар Брідлав би жодного уявлення не мав, що тут припустити.

Гаррієт повісила телефонну слухавку, піднялася нагору, увійшла в материну спальню — без стуку — і постала в ногах ліжка.

— Я завтра поїду в табір на озеро Селбі, — оголосила вона.

Мама відірвала погляд від свого альбому випускників «Старого Місс». Вона напівдрімала над профілем колишнього одногрупника, який отримав якусь складну роботу в Капітолії, суть якої Шарлотта до кінця так і не допетрала.

— Я дзвонила Еді. Вона мене повезе.

— Що?

— Другий заїзд уже почався, Еді сказали, що так не можна, але мене все одно візьмуть. Навіть знижку їй зробили.

Вона нетерпляче чекала. Мама не сказала нічого, але то й не важило, що вона скаже, — якщо взагалі щось скаже, — бо зараз це питання було цілком у руках Еді. І хай як Гаррієт ненавидить табір, там не так зле, як у виправній школі чи в’язниці.

Бо Гаррієт подзвонила бабусі з абсолютної паніки. Тікаючи по Натчез-стріт, вона почула лемент сирен — невідомо, швидкої допомоги чи поліції — ще до того, як навіть дісталася дому. Засапана, кульгава, з судомами в ногах і палючим болем у грудях, Гаррієт замкнулась у ванній унизу, скинула весь одяг, покидала його у кошик для білизни й напустила собі ванну. Кілька разів — за той час, що вона заціпеніло сиділа у ванній і вдивлялася у вузькі тропічні рубці світла, які зазирали в тьмяну кімнату крізь венеційські жалюзі — Гаррієт чула щось подібне на чийсь голос біля вхідних дверей. Боже правий, що вона робитиме, якщо це поліція?

Гаррієт так і сиділа, пронизана жахом, упевнена, що будь-якої миті хтось загупає у двері ванної, аж доки вода зовсім не схолола. Вона вилізла з ванни, одягнулася, навшпиньки вийшла в передній коридор і визирнула крізь мереживні штори, але на вулиці нікого не було. Іда вдень пішла додому, і будинок зловісно завмер. Здавалося, минули цілі роки, та насправді ж пролетіло лише якихось сорок п’ять хвилин.

Гаррієт нашорошено стояла в коридорі й спостерігала крізь вік­но. Поступово вона втомилася так стовбичити, та все одно не змогла змусити себе піднятися нагору, тож намотувала кола між коридором і вітальнею, час від часу позираючи на вулицю. Тоді знову почула сирени; на одну відчайдушну мить їй здалося, що вони повертають на Джордж-стріт. Гаррієт стояла посеред вітальні, мало не скам’яніла від страху, і за дуже короткий час нерви таки здолали її, тож вона набрала номер Еді — затамувавши подих, піднісши телефон до завішаних мереживом бічних вікон, щоб під час розмови спостерігати за вулицею.

Еді, варто віддати їй належне, перейшла до справи з утішним поспіхом, аж Гаррієт майже відчула в ній відновлення певної любові до онуки. Вона не поставила жодних додаткових запитань, коли Гаррієт затинаючись повідомила, що передумала щодо церковного табору й бажає вирушити, щойно з’явиться можливість. Еді одразу ж потелефонувала в табір і — через початкову неохоту з боку якоїсь єлейномовної дівчини в приймальні — стала вимагати, щоб її з᾿єднали одразу з доктором Венсом. Далі вона про все домовилася, а коли передзвонила, — хвилин через десять — то вже напоготові зі списком речей, дозволом на катання на водних лижах, верхнім ліжком у віґвамі «Синиця» і планом забрати Гаррієт завтра о шостій. Про табір вона не забула (як здавалося Гаррієт), просто зрештою втомилася з одного боку бороти Гаррієт, а з другого — свою доньку, яка її в цих питаннях не підтримувала. Еді була переконана, що причиною проблем Гаррієт є те, що дівчинка замало соціалізується з іншими дітьми, особливо з приємними звичайними баптистами; тож поки Гаррієт — докладаючи певних зусиль — тримала рот на замку, Еді по телефону захоплено розводилася про те, як пречудово Гаррієт проведе час, а також про дивовижну дію дрібки дисципліни й християнського спортивного духу.

Мовчання в материній спальні оглушувало.

— Що ж, — озвалася Шарлотта. Вона відклала альбом убік. — Це якось дуже несподівано. Мені здавалося, минулого року тобі там повелося жахливо.

— Ми виїдемо раніше, ніж ти прокинешся. Еді хоче вирушити на світанку. Подумала, що краще тебе попередити.

— Звідки така зміна настрою? — запитала Шарлотта.

Гаррієт презирливо змовчала.

— Ну… я тобою пишаюся. — Шарлотті більше нічого не спадало на думку. Вона помітила, що Гаррієт страшенно обгоріла на сонці й схудла; на кого вона схожа? З цим прямим чорним волоссям і отак вистромленим підборіддям?

— Я от думаю, — уголос поділилася вона, — куди ділася та книжка про малого Гаявату, яка була у нас вдома?

Гаррієт відвернулася — до вікна, ніби когось очікувала.

— Важливо… — Шарлотта спробувала невимушено повернутися до попередньої нитки розмови. «Усе через складені на грудях руки, — подумала вона, — і цю зачіску». — Маю на увазі, тобі корисно брати участь у… у всіляких речах.

Еллісон тинялася під дверима материної спальні — підслуховувала, на думку Гаррієт. Вона пішла назирці за Гаррієт по коридору й стала перед дверима їхньої кімнати, коли та відкрила комод і дістала з шухляди тенісні шкарпетки, білизну, зелену табірну футболку з минулого літа.

— Що ти накоїла? — запитала вона.

Гаррієт спинилася.

— Нічого, — відповіла вона. — Чому ти так подумала?

— Ти поводишся так, ніби в тебе якісь проблеми.

Після довгої паузи Гаррієт — паленіючи обличчям — продов­жила збиратися.

— Коли ти повернешся, Іди вже не буде, — сказала Еллісон.

— Мені однаково.

— Це її останній тиждень у нас. Якщо поїдеш, то більше її не побачиш.

— То й що? — Гаррієт втиснула тенісні туфлі собі в наплічник. — Вона нас насправді не любить.

— Я знаю.

— То навіщо мені цим перейматися? — спокійно спитала Гаррієт, хоч серце в неї завмерло й тьохнуло.

— Бо ми любимо її.

— Я — ні, — випалила Гаррієт.

Вона застібнула наплічник і кинула його на ліжко.

Унизу Гаррієт узяла зі столу в передньому коридорі аркуш поштового паперу й при сутінковому світлі сіла писати таку нотатку:

Дорогий Гелі,

Завтра я їду в табір. Сподіваюся, решта літа в тебе мине добре. Може, у наступному році, коли вчитимешся в сьомому класі, ми будемо в одному виховному класі114.

Твоя подруга,

Гаррієт К. Дюфрен

Не встигла вона дописати, як задзвонив телефон. Гаррієт спочатку хотіла не відповідати, але після трьох-чотирьох дзвінків здалася і — сторожко — узяла слухавку.

— Стара, — мовив Гелі тріскучим і дуже глухим голосом у телефон-­шолом. — Ти чула щойно ті сирени?

— Я тобі щойно листа написала, — сказала Гаррієт. У коридорі була наче зима, а не серпень. Світло, що лилося зі здушеної лозами веранди — крізь фільтр бічних вікон зі стулками й віялоподібного вікна над дверима — здавалося попелястим, стриманим і тьмяним. — Еді мене завтра відвезе в табір.

— Та яке! — Він наче з дна океану говорив. — Не їдь! Ти зовсім здуріла!

— Я тут не залишуся.

— То давай утечемо!

— Я не можу. — У пилюці, — неторкнутій, наче на чорній сливі, — що припорошувала вигнутий цоколь червонястого стола, Гаррієт пальцем ноги намалювала блискучий чорний знак.

— А якщо нас хтось бачив? Гаррієт?

— Я тут, — відповіла вона.

— А мій возик?

— Я не знаю, — сказала Гаррієт. Вона й сама роздумувала про той возик. Він так і залишився на естакаді, разом із порожньою коробкою.

— Мені повернутися забрати його?

— Ні. Тебе можуть побачити. На ньому ж нема твого імені, так?

— Ні. Я ним ніколи не користувався. Але, Гаррієт, хто то був?

— Без поняття.

— Видавалася дуже старою. Та людина.

Далі запала напружена доросла тиша — не те звичне мовчання, що виникало, коли їм не було про що говорити й доводилося мило чекати, доки хтось не озветься.

— Я маю йти, — нарешті сказав Гелі. — Мама готує на вечерю тако.

— Добре.

Вони сиділи й дихали кожне у свою трубку: Гаррієт у високому затхлому коридорі, а Гелі у себе в кімнаті на верхньому ліжку.

— А що з тими дітьми, про яких ти розповідав? — запитала Гаррієт.

— Якими?

— З тими дітьми в новинах із Мемфісу. Які кидалися камінням з естакади.

— А, з тими. Їх спіймали.

— І що зробили?

— Не знаю. Напевно, в тюрму відправили.

Знову запала довга тиша.

— Я тобі відправлю листівку. Матимеш що читати, коли роздаватимуть пошту, — сказав Гелі. — Якщо щось станеться, я дам знати.

— Ні, не треба. Нічого не пиши. Про це нічого.

— Я нікому не розкажу!

— Я знаю, що не розкажеш, — роздратовано сказала Гаррієт. — Просто взагалі про це не розмовляй.

— Ну… не будь-кому ж.

— Ні, взагалі нікому. Слухай, не можна ходити й розповідати таке людям, як-от… як-от… Ґреґ Делоуч. Гелі, я серйозно, — наполягала вона, коли він захотів заперечити. — Пообіцяй мені, що не розповіси йому.

— Ґреґ живе аж на Пекановому колі. Я його хіба в школі бачу. Та й до того ж Ґреґ би не настукав на нас, це я точно знаю.

— Але все одно йому не кажи. Бо якщо розкажеш хоч комусь…

— От би я поїхав з тобою. От би я хоч кудись поїхав, — жалібно забідкався Гелі. — Я боюся. Здається, ми скинули змію на Кертісову бабусю.

— Слухай мене. Ти маєш пообіцяти. Нікому не кажи. Тому що…

— Якщо то Кертісова бабця, то лишаються інші. Денні, Фариш і священник. — На подив Гаррієт, він вибухнув пискучим істеричним сміхом. — Вони мене вб’ють.

— Так, — упевнено сказала Гаррієт, — і саме тому не можна ніколи нікому про це казати. Якщо ти не розповіси, і я не…

Від раптового відчуття вона підняла голову — і страшенно злякалася, побачивши, що у дверях вітальні, лише за якийсь метр, стоїть Еллісон.

— Паршиво, що ти їдеш. — Голос на іншому кінці дроту лунав змаліло. — Я тільки повірити не можу, що ти їдеш у той парашний табір для баптистів.

Гаррієт, підкреслено відвернувшись від сестри, видала не­однозначний звук, щоб показати, що не може говорити вільно, але Гелі цього не вловив.

— От би я кудись поїхав. Ми мали цього року їхати відпочивати у Смокі-Маунтінз, але тато сказав, що не хоче накручувати машині пробіг. А ти б не могла мені залишити трохи четвертаків, щоб я тобі міг подзвонити, якщо доведеться?

— У мене нема грошей. — Типовий Гелі: хоче вициганити в неї гроші, хоч із них двох кишенькові отримує саме він. Еллісон зникла.

— Бляха, сподіваюся, то не його бабця. Будь ласка-ласочка, тільки б це була не вона.

— Мені треба йти. — Чому тут таке сумне світло? Гаррієт почувалася так, ніби в неї от-от розірветься серце. У дзеркалі ­навпроти, на поплямованому відображенні стіни вище голови (потрісканий тиньк, темні фотографії, мертві бра з позолоченого дерева) нуртувала цвіла хмарка з чорних цяточок.

Вона й далі чула на другому кінці уривчасте дихання Гелі. У Гелі вдома не було нічого сумного — усе радісне й новеньке, телевізор завжди ввімкнений — але навіть дихання, пройшовши шлях по дротах з його дому до її, звучало по-іншому, трагічно.

— Мама попросила, коли восени піду в школу, щоб класною керівницею в мене була міс Ерліксон, — сказав Гелі. — Тому, напевно, як почнеться школа, ми вже будемо менше бачитися.

Гаррієт байдуже гмикнула, приховуючи біль, яким її вкололо від такого віроломства. Давня подруга Еді — місіс Клеренс Гакні (прізвисько «Сокироголова») навчала Гаррієт у сьомому класі й далі навчатиме у восьмому. Та якщо Гелі вибрав міс Ерліксон (молоду, біляву й новеньку в школі), це означало, що Гелі з Гаррієт матимуть різні класні кімнати, обідатимуть на різних перервах, ходитимуть по різних кабінетах, усе в них буде по-різному.

— Міс Ерліксон крута. Мама сказала, що точно не дозволить, щоб ще одна її дитина провчилася в місіс Гакні. Вона дозволяє робити звіти по яких завгодно книжках, і… Та добре, — кинув Гелі у відповідь якомусь залаштунковому голосу. Гаррієт він сказав: — Час вечері. Потім поговоримо.

Гаррієт сиділа, стискаючи важку чорну слухавку, доки з іншого боку не почулися гудки. Гучно клацнувши, вона повісила слухавку на апарат. Гелі — зі своїм тоненьким радісним голос­ком, планами на кабінет міс Ерліксон — навіть Гелі здавався вже чимсь утраченим або на межі втрати, непостійністю, наче жуки-світляки чи літо. Світло у вузенькому коридорі майже зовсім згасло. А без голосу Гелі — тонкого й бляклого, — що трохи розсіював морок, її журба зчорніла й роз’ятрилася, наче катаракта.

Гелі! Живе в метушливому, приязному світі кольорів, де все сучасне й барвисте: кукурудзяні чипси й пінґ-понґ, стереопрогравачі й содові, його мама у футболці й підрізаних джинсах метається босоніж по суцільному килиму. Навіть запах там новий і свіжолимонний — не такий, як у її тьмавому домі, громіздкому й просмердженому пам’яттю, духом журного відгомону старого одягу й пилюки. Що може тямити Гелі, — який їсть на вечерю тако й восени безпечально відлетить у клас міс Ерлік­сон, — що він відає про холод і самотність? Що він розуміє в її світі?

Пізніше, коли Гаррієт згадувала той день, він здавався чіткою кришталевою, взірцевою точкою, де її життя повернуло на злигодні. Ніколи вона не була щасливою чи вдоволеною, та все ж не була й готова до того химерного потемку, що лежав на її шляху. До кінця життя Гаррієт пересмикуватиме від спогаду, що їй забракло сміливості залишитися на один останній день — на найостанніший! — і посидіти в ногах Ідиного крісла, поклавши їй голову на коліна. Про що б вони поговорили? Вона не знатиме ніколи. Їй болітиме, що вона сполохано втекла до того, як закінчився останній Ідин робочий тиждень; їй химерно болітиме, що все те непорозуміння якось сталося через неї; їй нестерпно болітиме, що вона не попрощалася з Ідою. Та понад усе їй болітиме, що вона надто задерла носа й не сказала Іді, що любить її. Крізь лють, крізь гордість вона не усвідомила, що більше ніколи Іду не побачить. Перед Гаррієт простягалося цілком по-новому мерзенне життя, просто звідти, з темного коридору за телефонним столиком; і хоч тоді воно видавалося новим, протягом наступних тижнів воно почне здаватися до болю знайомим.

109 L‘au — вечірка в гавайському стилі, з традиційними тамтешніми розвагами і їжею.

110 Tiddlywinks — змагальна настільна гра, у якій гравцям потрібно фішки відповідного кольору заганяти у спеціальний горщик.

111 Ідеться про спортивну комедію The Love Bug 1969 року.

112 Sanka — марка розчинної кави без кофеїну, одна з перших.

113 George Washington Carver — американський сільськогосподарський науковець і винахідник, що пропагував вирощування культур на противагу бавовні, а також методи запобігання збідненню ґрунтів. Один із найвизначніших темношкірих науковців XX століття.

114 Homeroom — період (а також кабінет, де це відбувається), коли учні збираються, щоб повідомити про свою присутність у школі й займатися іншими, не пов’язаними з навчанням справами.